4. Явища свідомості та предмет психології. Співвідношення предмету і методу в психології свідомості.

У XVIII столітті місце душі зайняли явища свідомості, тобто явища, які людина фактично спостерігає, знаходить в "собі", оглядаючись на свою "внутрішню душевну діяльність". Це думки, бажання, почуття, спогади, відомі кожному по особистому досвіду. Основоположником такого розуміння можна вважати Джона Локка, який вважав, що, на відміну від душі, явища свідомості суть не щось передбачуване, а фактично дане, і в цьому сенсі такі ж безперечні факти внутрішнього досвіду, якими є факти зовнішнього досвіду, що вивчаються іншими науками.

На початку XVIII століття усе душевне життя спочатку в пізнавальній сфері, а потім і в сферах почуттів і волі була представлена як процес освіти і зміни (за законами асоціацій) усе більш складних образів і їх поєднань з діями.

В середині XVIII століття склалася перша наукоподібна форма психології - англійська емпірична ассоціативної психологія (Д. Гартли). Особливого розквіту асоціативна психологія досягає в середині XIX століття. До цього часу відносяться роботи Дж.Ст. Милля, А. Бена, Г. Спенсера.

5. Поведінка , як предмет психології : біхевіоризм , необіхевіоризм . Російська рефлексологія .

Біхевіори́зм (від англ. behavior — «поведінка») — один з напрямів психології, що зводить поведінку людей до механічних, машиноподібних актів у відповідь на зовнішні подразнення.

Як «наука про поведінку» біхевіоризм прийшов на зміну емпіричній психології у ХХ ст. Новий напрямок намагався побудувати психологію не на ідеалістичній, а на матеріалістичній основі.

Біхевіористи вважали, що предметом психології може бути тільки поведінка людини, що виражається в доступному об'єктивному спостереженні матеріальних процесів, а не психічні стани. Біхевіористи не змогли побудувати дійсно наукову психологію, оскільки у своїх поглядах на поводження людини виходили з механістичного матеріалізму.

Біхевіористи стверджували, що наука повинна вивчати свій предмет винятково об'єктивними (спрямованими на пізнання зовнішніх об'єктів і явищ, а не внутрішніх суб'єктивних переживань) методами, як єдино науковими, тобто за допомогою об'єктивного спостереження і об'єктивного експерименту. Але в такому випадку предметом психології не можуть бути психічні процеси, оскільки їх не можна спостерігати об'єктивно, за допомогою зовнішніх органів чуття.

Предметом психології має бути поведінка людини, під яким біхевіористи розуміли дії і вчинки, доступні зовнішньому спостереженню. Те, як людина ходить, сидить, як він робить ті чи інші дії, як він говорить, яка міміка його обличчя, тобто все те, що доступно зовнішнього спостереження за допомогою органів почуттів, і має, на думку біхевіоризтів, вивчати психологія , побудована на матеріалістичних засадах.

Біхевіоризм, як і попередні напрямки, не дозволив завдання побудови дійсно наукової психології. Ґрунтуючись на механістичному матеріалізмі, біхевіоризм приходить до заперечення всякого об'єктивного значення за психічними процесами і ігнорує їх вивчення, що на практиці призводить до грубих перекручень в галузі застосування психології в педагогіці, господарського життя і т. д.

Необіхевіоризм — напрям у сучасній, насамперед американській, пси­хології, представники якої роблять спробу подолати прямолінійність і спрощену схему ортодоксального біхевіоризму.

За Е.Толмепом, поведінка людини пояснюється не осередком "сти­мул ·— реакція", амотивованим процесом,спрямованим до певної мети. Під назвою проміжних перемінних(потреби, установки, значення, антици­пація та ін.) цей процес опосередковує реакцію організму на середовище.

К.Галп здійснив спробу моделювати умовнорефлекторну діяльність (вплив зичення І.П.Павлова) для побудови системи, яка змогла б виявити можливість навчатися методом "спроб і помилок". На відміну від Толмена, Галл визнав проміжні перемінні реальним фактором, а не операціоналістською побудовою експериментатора. Таким фактором стала на­вичка. Тому вихідний поведінковий акт визначається як SHR (Н — навич­ка, стан нервової системи). Іншими проміжними перемінними виступають фізіологічна потреба (SFR), гальмування та ін. Енергетичний аспект перемінних Галл пов'язував з інформаційним. Характерною для Галла є спро­ба причинного пояснення психічних закономірностей.

Теорії Б.Скіпнера властиве заперечення потреби як у поняттях нейродинаміки, так і в поняттях проміжних перемінних. Для отримання позитивно­го психологічного знання досить буде фіксації функціональних залежностей між стимулом і реакцією. Філософською основою необіхевіоризм став опе­раціоналізм Бріджнепа, популярний серед американських психологів. Цей учений чітко висловив ідею мети в поведінці, узагальнивши свої дослідження в книзі "Доцільна поведінка у тварин і людини" (1932).

Поведінка здійснюється доти, поки не досягається мета. Правда, як біхевіорист, Толмен не цікавився переживаннями тварини в лабіринті, коли вона шукає мету. Стосовно людини він займав таку ж позицію. Суб'єктивне, суто особистісне не може бути предметом науки. Описати відчуття червоного як такого не можна. І все ж до інтроспективної психо­логії Толмен був менш негативістськи налаштованим, ніж інші біхевіористи, і включав до своєї системи поняття гештальтпсихології та навіть психоаналізу.

Рефлексоло́гія (від рефлекс і д-гр. λογος - вчення) — напрямок російської та радянської психології в першій половині XX ст., виник як спроба побудови об’єктивного дослідження поведінки людини та тварин. Назва з’являється в роботах В.М. Бехтерєва "Общие основы рефлексологии" (1918), "Коллективная рефлексология" (1921) та ін. Основною задачею науки було проголошено опис та пояснення поведінки людини на основі рефлексів. У теоретичних побудовах широко застосовувалися знання з фізіології організму та центральної нервової системи. Рефлекси розглядались як об’єктивне явище, викликане впливом середовища. Витоками рефлексології можна вважати роботи І.М. Сєченова ("Рефлекси головного мозку") та І.П. Павлова. Зокрема, їм належить ідея застосовувати уявлення про рефлекси до явищ духовного та суспільного життя ("всі акти свідомого і несвідомого життя за способом походження суть рефлекси"- Сєченов, "рефлекс цілі", "рефлекси рабства та свободи"- Павлов). У 20-ті роки рефлексології протистояла, зокрема, культурно-історична теорія Л.С. Виготського.

Попри всі недоліки (редукціонізм, механіцизм), рефлексологія активно розвивалась до початку 30-х рр. Її застосування впроваджувалися в педагогіці, проводилось викладання в вишах. Дискусія початку 30-х рр. в гуманітарних науках, яку велипартійні функціонери і яка закінчилась утисками, розгромом ряду наукових шкіл та напрямків, не оминула й Р.^[1]: викладання, дослідження були припинені. Послідовники Бехтерєва після обрядів зречення та самокритики продовжили кар’єру вже в якості вірних прибічників павловського учення (Б.Г. Ананьєв, А.Г. Іванов-Смоленський та інші).