Любов як феномен невідчуженого спілкування

Найбільш яскравим виявом самоцінності людських стосунків є почуття любові. Любов визначається як "морально-естетичне та морально-етичне почуття, виражене у безкорисливому і само­відданому прагненні до свого об´єкта". У наведеному визначенні потрібно звернути увагу на етичний аспект вия­ву почуття любові.

Платона характеризує любов як формуючу, творчо-породжуючу силу. Діалог "Бенкет" містить аналіз двох родів любові: чуттєвої та духовної, а також розкриває характер їх взаємозв´язку. Чуттєва любов — еротич­ний потяг — спалахує, запалюючись тілесною красою коханої людини. Повнота буття, що її дарує людині кохання, відкриває бачення світу як єдність у ньому Істини, Добра і Краси.

Крайня небайдужість визначає таку особливість любові, як відчуття постійної співприсутності коханої людини, постійний діалог з нею, навіть якщо вона і не поряд. Ефект співприсут­ності зумовлюється відчуттям невіддільності іншого від себе, постійним співвіднесенням його життя з власним, переживан­ням його буття як великого особистого щастя, як дарунка долі.

Вибірковість почуття, що характерно саме для любові, зосе­редження його на своєму предметі як самоцінному, зумовлює явище індивідуалізації досвіду відношення людини до людини, а зрештою — до світу загалом. Вол. Соловйов, характеризуючи значення любові для духовного самостановлення людини, гово­рить: "Яке значення має слово для утворення людської суспіль­ності і культури, таке ж і ще більше має любов для створення істинної людської індивідуальності".

Любов до світу, до життя, радість бути і можливість відбу­тися любляча людина сконцентровує на тій особі, яку почуття визначили як єдину і неповторну. Вибірковість почуття визна­чає і таку його особливість, як вірність. У справжній любові вірність гарантована цілковитим зосередженням на своєму пред­меті як самоцінному.

У любові, що утверджує предмет свого почуття як вищу цінність світу, найяскравіше відображається суспільна сут­ність людини. Любов утверджує людську здатність творення стосунків невідчуженого, зацікавленого спілкування як та­лант людяності. Отже, виникає необхідність розкрити витоки здатності одної людини любити іншу.

Історично здатність любити складалася саме в межах відно­шення до "свого", оскільки давала певні гарантії очікуваної безпеки стосунків. Інстинкт небайдужості спрацьовував у ме­жах усталеного типу спілкування. Його особливість виявляла себе переважно у "кількісних" характеристиках почуття: більшої симпатії, приязні згідно з принципом вибірковості (по­чуття "вибрали" з середовища саме цю людину і зосередились на ній). Домінуючим чинником вибору в межах родових, етніч­них культур була і залишається "розумність" природи, що дбає про збереження виду та примноження роду. Статевий потяг, що супроводжує кохання, взаємне енергетичне притягання сторін відіграють тут провідну роль, адже відповідають уявлен­ням середовища про сенс стосунків представників протилежної статі. Інша справа, що на ґрунті біологічних родових потреб у стосунках утворювався, так би мовити, певний "надлишок". Таким "надлишком" ставала необхідність саме в цій, а не іншій людині, навіть безвідносно до потреб біологічного відтворення. Піднесеність над корисливістю власної потреби в інших людях до життя почуттям, життя мрією, думками про конкретну людину, що викликала почуття, визначило усвідомлення його самоцінності.