- •1.Етимологія слів “етика”, “мораль”, “моральність”; широкі і спеціальні значення цих понять. Семантична етимологія відповідних слів в стародавніх і східних мовах. Значення поняття “етос”.
- •2. Предмет етики: можливі варіанти предметизації етичного знання. Предмет філософського поняття моралі.
- •4.Напрямки етичного аналізу: моральна філософія, нормативна етика (етика цінностей, етика норм, етика чеснот, етика прав людини), прикладна етика.
- •6. Еволюціоністські теорії походження моралі. Соціобіологія як сучасний варіант еволюційної етики.
- •7. Соціально-договірні теорії походження моралі (права). "Нігілістичні" теорії походження моралі.. (не все)
- •8. Проблема походження моралі у філософії марксизму.
- •10.Формування імперативно-ціннісного змісту моралі. Таліон, золоте правило, заповідь любові: їхня ціннісна і регулятивна своєрідність.
- •11.Архаїчна моральність. Стародавні кодекси законів та моральних обов’язків. Громадянська мораль та норми права епохи античності.
- •12.Середньовічна моральність. Міщанська та буржуазна мораль.
- •13.Моральні звичаї радянської доби. Моральна культура сучасного суспільства.
- •14. Етика конфуціанства
- •15.Етичні засади буддизму.
- •16.Етичне вчення Мойсея та хасидизму.
- •17.Основні принципи християнської етики.
- •18.Морально-етичне вчення Мухамеда.
- •19.Особливості розвитку етики в докласичний період античності
- •21.Етичні вчення епохи елінізму.
- •22.Етичні вчення епохи середньовіччя.
- •23.Етика Нового часу.
- •24.Етичні пошуки мислителів середини 19 ст.-початку 20ст.
- •25. Сучасна етика та філософія моралі.
- •26.Становлення та формування етичних ідей в культурі Київської Русі
- •27.Моральна філософія в Києво-Могилянській академії. Етика г.Сковороди.
- •28. Стан та перспективи розвитку етичної думки в сучасній Україні.
- •30. Мораль та соціальний прогрес.
- •31.Порівняльно-структурний аналіз моралі, права, звичаю як форм нормативної регуляції поведінки
- •34. Моральний ідеал та моральна референція особистості. Моральний ідеалізм.
- •37.Обов’язок як вияв усвідомлення людиною морально належного в практичній площині. Вчення і.Канта про категоричний імператив.
- •38. Поняття відповідальності та етика відповідальності. Буття людини як відповідальність.
- •40.Філософське поняття щастя. Різноманітність уявлень про щастя, їхнє етичне і психологічне значення; гедоністичне, утилітаристське та перфекціоністське тлумачення.
- •42. Об’єктивні та суб’єктивні передумови актуалізації проблеми смислу життя людини. Найбіль типові способи осмислення людського життя, їх зв’язок із формами моральної референції.
- •43.Смисл життя та феномен смерті. Моральний сенс безсмертя.
- •44. Поняття моральної самосвідомості та її категоріальна будова
- •45. Честь та гідність як категорії моральної самосвідомості. Гідність як презумпційна характеристика особистості
- •46.Совість - центральний чинник самосвідомості людини. Совість та обов'язок. "Чиста совість".
- •47. Поняття сорому. Сором як зовнішній вияв «роботи» совісті. Культура сорому. Соромязливість як моральна чеснота.
- •49. Вчинок як елементарна форма моральної дії. Вчинок та подвиг.
- •50. Проблема співвідношення цілей та засобів людської діяльності. Теорія консеквенціалізму та теорія “моральної доброти”.
- •51.Спілкування як царина людської моральності. Форми та рівні спілкування.
- •52. Моральні передумови спілкування. Любов як феномен спілкування
- •Любов як феномен невідчуженого спілкування
- •53. Мораль в її універсальних та партикулярних визначеннях. Етичний квадрат.
- •54. Гедоністична етика як нормативно-ціннісна програма.
- •55. Утилітаризм - этика користі. Корисність як соціальна чеснота.
- •56. Альтруїзм -етика милосердної любові. Критика філантропії.
- •59. Аскетична моральність. Аскетична практика як засіб духовного і етичного очищення особистості, переображення й одухотворення її повсякденного життя.
- •60. Проблема співвідношення етичного і естетичного в історії філософії. Методологічні і нормативно-етичні аспекти єдності естетичного і етичного в моральній філософії .
26.Становлення та формування етичних ідей в культурі Київської Русі
Етична проблематика періоду Київської Русі (IX—XII ст.) обґрунтовується відповідно до потреб державотворення та згідно з християнським моральним ідеалом. Він утверджується, з одного боку, під впливом ідей візантійських отців церкви, праці яких приходять на Русь разом із християнством. З іншого боку, складається власна проповідницько-повчальна традиція, що задіює досвід доброчесного життя києворуських отців церкви. Повчальність у культурі Київської Русі розвивається у двох основних напрямках. Перший пов´язаний з церковною ортодоксією і звернений до монахів та служителів церкви. У ньому протиставляється два світи: земний та небесний. Земний — це світ зла, світ плинний і неістинний, світ плотського життя. Ця позиція має місце у житійній літературі, зокрема "Житії Феодосія Печерського", "Житії Бориса і Гліба", "Києво-Печерському патерику". Богословське спрямування має "Поучения братії" єпископа Новгородського Луки Жидяти. Воно суттєво вплинуло на розвиток давньоруського проповідництва [4, с 40]. Основна увага в "Поученні" зосереджена не на релігійних, а на соціально-етичних максимах. У ньому звучить заклик до православних братів бути правдивими, турбуватися про ближніх (про бідних, сиріт), уникати сварок і непорозумінь, не бути злостивими, облудними, скнарами тощо. Однак вона не містить проповіді монашого аскетизму, характерної для візантійської церковно-учительної літератури X—XI ст. Інший тип повчальності має виражений світсько-гуманістичний характер. У ньому органічно поєднані тенденції світської вченості грецького взірця та народно-міфологічні уявлення про світ і місце людини у ньому. "Уявлення про світ, людину, притаманні давньослов´янській міфології, знаходять своє відбиття у релігійних віруваннях того часу, де сакральному відводиться місце "вгорі" природного космосу, де припускається відносна єдність Духовного і тілесного начал. Ці уявлення накладають свій відбиток на характер філософської думки на більш високому рівні розвитку давньоукраїнського суспільства", — пише В. Горський .Основне місце у філософській проблематиці посідають моральні проблеми, оскільки філософія Київської Русі спиралася на християнський неоплатонізм. Згідно з ним, "філософія насамперед навчає людину, як вона може наблизитися до Бога "ділами своїми". Мудрість розглядається не стільки як знання істини, скільки як "життя в істині". Світ бачиться світлим і життєрадісним, сповненим моральнісного змісту, що зумовлено непротиставленістю земного і небесного начал. Таке розуміння оперте, як було сказано, на переосмислення патристикою неоплатонічних ідей "кеносису" — сходження божества у світ, а отже світ постає як єдність реального та ідеального, земного і божественного. Добро постає як іманентне світові. Назване розуміння здобувало певне "підтвердження" і в системі суспільного життя, оскільки взаємини світської та духовної влади у Київській Русі базувалися на їх злагоді, а не протистоянні. Причому, світська влада виступала провідним організатором життя. Несуперечливість двох влад (принаймні, як ідеал їх зв´язку) створює для віруючих образ злагодженості двох світів: земного та небесного. Звідси зрозуміле недогматичне ставлення світської людини до віри: творення образу морально злагодженого життя зі світом.Образ моральної злагоди як ідеал доброчесності містить визначна пам´ятка писемності "Поучения" Володимира Мономаха. Автор обстоює думку про доброчесне життя не у монашій аскезі, а в мирському житті, в активному творенні добра у державі, у родині, у стосунках між людьми. Повчальність цього плану цінна не лише корисністю порад як такою, а й філософією життя, опертою на духовних зв´язках між людьми. В "Поученні" звучать слова осуду насильства над слабкими і вбогими, міститься заклик творити добро, мати душу чисту і непорочну, язик стриманий, розум смиренний. Осуду піддаються такі моральні вади, як брехня, пияцтво, ледачість. Натомість утверджуються працелюбність, освіченість, наполегливість у справах: чи то у навчанні, чи то у домі своєму, чи на війні, чи на полюванні.Світське спрямування повчальності яскраво простежується у праці "Слово про закон і благодать" сподвижника Ярослава Мудрого Митрополита Іларіона. Автор порівнює Старий і Новий Завіт як закон і благодать. Старий Завіт — "детоводитель ко Христу", але він не сама істина. Він виправдовує, але не спасає. Закон Іларіон розглядає не в містико-релігійному, а в світському аспекті — як державний Закон, що роз´єднує людей, адже одних підносить, а інших — принижує. Інша справа — благодать. Це істина, що однаково світить усім народам, об´єднуючи, а не роз´єднуючи людей. Істина є джерелом спасіння, адже спрямовує не на земне і плинне, а на вічне. У "Слові про закон і благодать" немає песимізму і крайнощів аскези, немає спонуки на "монашу ангелоподібність" як умову спасіння. Натомість людина підноситься до Сина Божого — Ісуса Христа. Іларіон наголошує, що Христос заповідав наслідувати його, але у справах людських, а не божественних. Тобто, свідомість віруючих спрямовується не на втечу від земних справ, а на моральну діяльність за прикладом Христа.
Етична проблематика порушена також у відомих пам´ятках книжності — проповідях Кирила Туровського та Климента Смолятича, "Слові" Данила Заточеника. Особливе місце у культурі Київської Русі посідає визначна пам´ятка світської літератури XII ст. "Слово про Ігорів похід". У ньому домінує мотив любові до рідної землі, бажання захистити її від ворожих нападів та розграбування, причинами яких часто є суперництво князів за владу. Силою поетичного слова автор намагається переконати князів забути чвари і розбрат, згуртуватися для захисту рідної землі. При усьому багатстві тенденцій осмислення моральної проблематики у культурі Київської Русі простежується цілісність погляду на цінності людського життя. Переважає тенденція поваги до людини як суб´єкта життєвості. Утверджується образ морально злагодженого життя людини зі світом та з собою.