28. Стан та перспективи розвитку етичної думки в сучасній Україні.

Смисл і значення норм і цінностей науки постає особливо гостро сьогодні, коли розвиток науково-технічної цивілізації загрожує існуванню самого життя на землі, вимагаючи внесення коректив у ціннісну сферу суспільства та мотиваційну сферу особистості. Пошуки нових морально-ціннісних орієнтирів і форм соціальної інтеграції зумовлені руйнацією усталених етичних норм, кризою раціоналістичних світоглядних систем, посилюючи інтерес до проблем аксіології, філософії моралі й актуалізують розробку професійних етик. Саме тому сьогодні “дедалі більше науковців апелюють до вселюдських цінностей, намагаючись осмислити не просто взаємозв’язок науки і цінностей, а з’ясувати аксіологічні підвалини самого наукового знання. Це свідчить про те, що наука намагається переорієнтуватися на більш універсальні цінності, ніж сама лиш абстрактна істина” .

Зважаючи на зростаючу роль науки і техніки в індустріальному, особливо інформаційному суспільстві, перетворення наукових досліджень на самостійну сферу суспільного виробництва, зростає актуальність етичних проблем науки.

Донедавна вважали, що етичні проблеми науки виникають лише у виняткових ситуаціях і стосовно специфічних галузей знань. Однак науково-технологічний поступ генерує нові етичні проблеми. Сьогодні дослідники приділяють більше уваги соціальним, гуманістичним, етичним і моральним аспектам науки, що сприяє формуванню й розвиткові особливої дисципліни – етики науки, яка вивчає моральні засади, ціннісні принципи діяльності дослідника, специфіку морального регулювання в науковій сфері. Цим проблемам присвячено праці зарубіжних та українських авторів, які досліджують теоретичні засади етики науки (Е. Агацці, І. Добронравова, С. Кримський, А. Маслоу, Р. Мертон, М. Марчук, В. Стьопін, Л. Сидоренко, І. Фролов, Б. Юдін та інші), філософії науки та, зокрема, етичну проблематику науки (К. Апель, Ю. Габермас, В. Гьосле, Г. Йонас, А. Єрмоленко. В. Кохановський, Т. Лешкевич, С. Лєбєдєв та інші).

Науково-технічна революція XX сторіччя докорінно змінила уявлення про природу людини, особливості її існування. Наука вступила в еру біології та медицини, які розширюють технологічні можливості контролю та втручання у природний процес зародження, протікання та завершення людського життя. Успіхи новітніх біомедичних технологій вражають: розвиток трансплантології, генної інженерії, клонування, прогрес у сфері діагностики та методів репродукції людини, масове використання у медичних наукових експериментах тварин і людей тощо. Однак саме це породило чимало світоглядних і морально-етичних проблем, які раніше не поставали перед людством.

Показовими світоглядно-теоретичними спробами осмислити окреслену ситуацію є поява у філософсько-етичній думці нових сфер професійної етики, міждисциплінарних транскультурних феноменів, таких як біологічна, еволюційна, екологічна етики, біофілософія тощо. Вони стали відображенням складних етико-моральних, світоглядних феноменів, які сформувалися в науці за умов переходу до постнекласичного етапу її розвитку. Ці проблеми останніми роками привертають значну увагу філософів і методологів науки, природознавців і медиків. Численними є праці зарубіжних (Р. Атфілд, Д. Бернардо, Е. Гайслер, В. Поттер та інші) та українських авторів-сучасників (С. Вєковшиніна, В. Кулініченко, М. Кисельов, О. Перова, Л. Сидоренко та інші).

В українському філософському просторі науковці, розглядаючи проблеми біоетики, широко аналізують розробки західноєвропейських і американських дослідників, застосовуючи поняття і норми вселюдської моралі, за допомогою яких осмислюються проблеми добра, зла, совісті, обов’язку, честі тощо, у сфері експериментальної, теоретичної діяльності у біології та під час практичного використання її результатів.

Більшість з українських авторів з’ясовують причини та умови виникнення й розвитку біоетики. Але водночас, наприклад, С. Вєковшиніна звертає увагу на біоетику як засіб розв’язання морально-етичних проблем у сфері біомедицини, стверджуючи, що біоетика надає медикам знання з медичної етики, формує здатність до системного аналізу, допомагає розглядати проблеми у міждисциплінарному та соціокультурному контексті, розвиваючи моральну відповідальність за свою діяльність і співчуття до людей, тварин і природи [1].

М. Кисельов аналізує біологічну та екологічну етики у контексті практичної філософії, ґрунтовно з’ясовуючи та вивчаючи їхнє предметне та проблемне поле – багатоманітне і часто неоднозначне у формулюванні представників різних концепцій. Дослідник підкреслює, що “біологічна етика зовсім не ставить за мету стримання чи заборону новітніх біотехнологій, з якими пов’язують майбутнє цивілізації. Йдеться про потребу скрупульозної та довготривалої експертизи, щоб визначити можливе і допустиме в їхньому розвитку, виключити можливі негативні наслідки для людини і природного довкілля. Стосовно цього біоетика здатна багато в чому стабілізувати розвиток соціуму…” [2].

О.Перова, аналізуючи феномен біоетики, звертає увагу на багатоманітність його проявів. На її думку, етичні проблеми виникають тому, що біотехнології не мають меж у можливості здійснювати дослідження на людині та застосовувати всі отримані результати. Авторка звертає увагу на помітну розбіжність під час наукових біотехнологічних досліджень між доцільним, і ціннісно-зорієнтованим. Оскільки наукові результати здійснюються в соціальному середовищі, то часто виникає ситуація, коли при виборі між результатом і наслідком моральні принципи не відіграють визначальної ролі, що врешті-решт може призвести до самознищення людини [5].

У своїх дослідженнях О.Перова зазначає, що пошуки шляхів розв’язання проблем біоетики ведуть до біофілософії – “комплексна, інтегративна, біологічно зорієнтована міждисциплінарна галузь знання, що розкриває світоглядно-методологічні, гносеологічні, онтологічні, аксіологічні проблеми буття Універсаму крізь призму дослідження феномену життя” [10, с. 15]. Здійснивши ретельний аналіз не лише зарубіжних, а й українських концепцій біофілософії, дослідниця з’ясовує причини та умови її виникнення, вивчає її головну проблематику. Звертає увагу на різноманіття інтерпретацій об’єкта і предмета біофілософії, а це свідчить про те, що процес формування її предметної сфери триває та потребує пошуку адекватних методологічних засобів на засадах постнекласичної науки [6].

В аксіологічному та етичному аспектах проблеми біофілософії представлені і в працях М. Кисельова.

В.Кулініченко з’ясовує філософсько-світоглядні передумови та засади формування сучасної біоетики, зазначаючи, що принципи біоетики поширюються та використовуються, однак сучасне біоетичне знання не має чітких історичних, філософських і теоретико-світоглядних засад. Щоб звести ці сторони біоетики у цілісну картину, потрібно виявити загальні цінності та “змісти-символи”. Виникнення й існування сучасного медико-біологічного знання та біоетики як можливості його гуманізації та гуманітаризації стало можливим лише з переосмисленням таких понять, як життя і смерть. Проаналізувавши праці відомих сучасних західноєвропейських філософів, В.Кулініченко доходить висновку, що засадами біоетики є філософія життя, феноменологія, екзистенціалізм, який сприяв тому, що моральна відповідальність стала об’єктом обговорення теологів, філософів і спеціалістів із різноманітних сфер людської діяльності. Водночас аналіз світоглядно-філософських передумов розвитку біоетики доречно проводити в широкому соціокультурному контексті, адже виникнення біоетики знаменує не лише новий етичний вимір людської діяльності, а й у своєрідній формі відтворює особливості сучасного стану світової культури [3].

Продовжує розгляд цієї теми О.Перова й зазначає, що для сучасної біоетики актуальним залишається формування уявлень про живе на засадах епістемологічних досліджень. У розглянутих нею концепціях, знання про життя в біологічних дисциплінах формується в поєднанні уявлень різних предметних галузей. Біоетика як нове уявлення про живе є наслідком саме такої систематизації знання. Тож пізнавальні підходи в науках і біоетиці про живе стають простором виявлення можливостей теоретичного пошуку. Водночас, як аксіолого-пізнавальна форма сучасної науки, біоетика, виявляє ціннісні, методологічні та метафізичні виміри пізнавальних підходів до живого в сучасній науці [7].

Методологічні виміри етосу постнекласичного біологічного дослідження з’ясовує Л. Сидоренко, зазначаючи, що головна світоглядна ідея біоетики – захист прав, свобод людини, інтереси якої мають переважати над інтересами науки і суспільства – ще недостатньо усвідомлені нашими медиками, біологами, науковцями. Однак, здійснивши аналіз сучасного біологічного дослідження, дослідниця підсумовує, що у постнекласичній науці таки мають місце прояви пріоритетності етичних принципів, “які відображаючи новий етос біологічних досліджень, функціонують як методологічні правила” [9].

Чимало знавців проблем біоетики розробляють навчально-теоретичну літературу, як наприклад, О.Перова – навчальний посібник для магістрів філософського факультету, студентів природничих і гуманітарних спеціальностей, в якому представлені уявлення про біоетику як складний багатоаспектний феномен, окреслюючи її предметну сферу, структурну організацію та філософські засади; біоетику розглянуто в контексті ціннісних вимірів сучасної науки, філософії та біофілософії, як систему знання, засаду дослідницьких та соціальних практик; подано спектр історичних та сучасних біоетичних поглядів, аналіз класичних концепцій та сучасні українські, російські, західні філософські методологічні дослідження головних проблем біоетики [8].

Ознайомлення з працями сучасних українських дослідників у сфері біологічної та екологічної етики, дає підстави зробити висновок, що при розв’язанні проблем біоетики формуються її принципи, а саме: принцип єдності життя і етики, їх глибока відповідність і взаємозумовленість; визнання життя вищою категорією серед усіх етичних цінностей; принцип гармонізації системи “людина – природа”.

29.Особливості функціонування моралі та її парадокси.

Функціонування моралі

Перш, ніж класифікувати функції моралі, необхідно замислитися над питанням: навіщо, для чого вона, власне, функціонує? Конструктивну відповідь на це питання пов'язане, ймовірно, з згадуваним сенсом моралі. Виходить, що найбільш загальною метою функціонування моральності є підтримка цілісності людської спільноти і, одночасно, самоцінності особистості в цьому співтоваристві. Відповідь на закономірно виникає наступне питання: як це відбувається? - Зумовлює можливість конкретизації "регулятивної ідеї" моралі в контексті позначення напрямів її функціонування, тобто окремих функцій.

З безлічі точок зору, що існують в етиці з цієї проблеми, найбільшим евристичним потенціалом володіє найпростіша модель, в яку, при бажанні, можна "вкласти" інші класифікації. Відповідно до цієї моделі, найбільш загальними і значущими є наступні функції моралі: регулятивна, гносеологічна, виховна, пізнавальна, комунікативна, гуманізуючим. Іншими словами, свій сенс мораль здійснює на підставі особливої ​​форми відображення світу, особливого способу регулювання відносин між людьми, особливих установок виховання людини. При цьому специфіку моралі потрібно пов'язувати не з наявністю у неї цих чи якихось інших функцій, а зі своєрідністю, з формою відображення, регуляції, виховання. Зрозуміло, що виділення цих функцій певною мірою є умовним: вони складним чином переплетені один з одним, проявляючись в реальності разом і одночасно. Маючи на увазі цю обставину, спробуємо розглянути ці функції трохи докладніше.

Регулятивна функція проявляється на практиці досить стихійно і суперечливо, що значною мірою пов'язано з відсутністю спеціального інституту, який займався б цією важливою справою. Специфіка моральної регуляції у тому, що вона здійснюється засобами виключно духовного впливу, не носить жорсткого характеру, припускає "самозаконодательство волі" (Кант), тобто вільний вибір людиною тих чи інших моральних орієнтацій. Зовнішній (думку) і внутрішній (інтенції індивідуальної свідомості, що визначаються як борг, совість і т.д.) компоненти механізму моральної регуляції співвідносяться як засобу і мета, іншими словами - повноцінної формою морального регулювання є саморегуляція. Конкретизуючи регулятивну функцію, можна виділяти в ній цілий ряд підфункцій. Так, наприклад, орієнтує подфункция як би націлює людину на певні ідеали, на такий спосіб належного, який здатний одухотворяти перебування в сущому. Мотивуюча подфункция пов'язана з тим, що моральні вимоги виступають в якості мотивів вчинків людей, а коригувальна - з можливістю змінювати свою поведінку під впливом самооцінки або оцінки суспільною думкою. Ці та інші прояви моральної регуляції об'єднані високим ступенем добровільності особистості, оскільки дуже жорсткий тиск на неї ззовні (нехай навіть "з добрими намірами") неминуче псує сенс моралі. Таким чином, мораль є найбільш гуманним і найбільш універсальним регулятором у житті громади.

Специфіка гносеологічної функції визначається нормативно-оціночної формою інформації, одержуваної в результаті морального відображення. Іншими словами, світ в моралі відбивається не дзеркально, а, за допомогою співвіднесення його з деяким належним зразком і відповідної оцінки через призму добра і зла.

Виховна функція моралі націлена, в разі гармонійного прояву, на стимуляцію процесу морального самовиховання особистості, тобто всі можливі зовнішні виховні впливи у цій сфері мають здійснюватися з великою обережністю, щоб не "задавити" повноцінне самовизначення індивіда.

Пізнавальна функція моралі є засобом пізнання внутрішнього світу людини, дає йому етичні пізнання, що допомагає вирішувати моральні питання, керувати своєю поведінкою, почуттями та ін

Комунікативна функція моралі полягає в ритуалізації людського спілкування, гуманізації спілкування, прагненні зробити спілкування максимально приємним для всіх сторін. Орієнтує людину на добро в спілкуванні.

Гуманізуючим функція полягає в прагненні моралі удосконалювати людини.

Ще раз підкресливши, що в реальному моральному бутті всі функції злиті один з одним, перейдемо до проблеми структурування цього буття.

Особенности функционирования морали

Из такого понимания морали вытекает ряд ее особенностей как действенного фактора жизнедеятельности человека и общества. Во первых, она выступает как практическое, деятельное сознание. В морали идеальное и реальное совпадают, образуют неразрывное целое. Мораль есть идеальное, но такое идеальное, которое вместе с тем есть реальное начало сознательной жизни человека (см. подробнее тему 14). Эту мысль Л.Н. Толстой выразил следующим образом. Подобно тому, как нельзя двигаться без того, чтобы это движение не было движением в определенном направлении, нельзя жить без того, чтобы жизнь не имела какого-либо смысла. Смысл жизни, совпадающий с самим сознанием жизни, и есть мораль.

Нравственные утверждения необходимо воспринимать в их обязывающем значении. Конечно, морали не существует вне того, что человек говорит, но еще меньше она сводится к этому. Когда кто-то говорит «не лжесвидетельствуй», а сам лжесвидетельствует, то он говорит не о том, о чем он говорит. Это так же невозможно и нелепо, как если бы человек загреб голыми руками горящие угли, хорошо зная, чем ему такое действие грозит. Утверждение «не лжесвидетельствуй» в этом случае имеет превращенную форму, за ним скрыто что-то другое. Нравственные утверждения можно считать нравственными и принимать в их прямом значении только тогда, когда тот, кто формулирует эти утверждения, формулирует их для того, чтобы примерить на самом себе. Истинность морали совпадает с ее действенностью. Мораль — такая игра, в которой человек ставит на кон самого себя. Обыденное сознание формулирует эту же мысль, когда оно отождествляет моральную цель со святым, священным. Святое не допускает попрания и, как частный случай этого, оно не допускает суесловия. От святого человек не может отказаться без того, чтобы он не отказался от самого себя. По поводу святого нельзя просто умствовать, острить и т.д.; слова, в которые облекается святое, высекаются в сердце.

Во-вторых, мораль не замкнута на какую-то особую сферу или особый аспект человеческой и общественной жизни — скажем, на трудовые отношения, на сексуальные отношения, на пограничные жизненные ситуации и т.д. Она охватывает все многообразие человеческого бытия. Мораль вездесуща, повсюдна — имеет право голоса везде и всюду, где человек действует как человек, как свободное разумное существо.

В-третьих, будучи предельным основанием человеческого бытия, мораль существует не как состояние, а как вектор сознательной жизни. Она обретает реальность как долженствование. Долженствование нельзя противопоставлять бытию. Оно есть особая — сугубо человеческая — форма бытия. В долженствовании фиксируется не тот момент, что мораль никогда не может осуществиться. В нем фиксируется непрерывность усилий по ее осуществлению. Долженствование и есть специфический способ существования морали. Оно означает необходимость постоянного морального бодрствования. Иначе говоря, мораль потому существует в форме долженствования, что ни в какой другой форме не может обрести реальность та цель, на которую нацелена мораль.

В-четвертых, мораль не может уместиться в каком бы то ни было содержательно конкретном, позитивном требовании, она не может уместиться также в их совокупности, сколь бы полной эта совокупность ни была. Поскольку мораль рассматривает жизнь человека как конечного существа в перспективе бесконечного совершенства, поскольку, далее, сама эта перспектива также является бесконечной (ибо на какой бы ступени лестницы, ведущей в бесконечность, человек ни находился, расстояние от этой ступени до бесконечности будет бесконечным), то ее требования могут лишь фиксировать несовершенство человека, его удаленность от цели. Поэтому моральные требования в собственном смысле как требования, претендующие на абсолютность, безусловность, могут быть только негативными. Они суть запреты (см. подробнее темы 16, 18). Состоявшаяся мораль, пусть даже в форме требований, есть логическое противоречие, наподобие сосчитанной бесконечности. Отождествить мораль с позитивным требованием — все равно, что назвать число, которым завершается бесконечный ряд чисел.