22. Етнонаціональні спільності як суб’єкти та об’єкти політики.

До етнонац. спільнот належать етнос, етнічна група, народність, нація.

Етнос - найдавніші людс. спільноти, котрі виникають задовго до появи класів і держав. Етнос склався в результаті природного розвитку на основі специф. стереотипів свідо­мості й поведінки.

Етнічна група - спільнота людей, споріднених за історичним походженням, етногенезом, мовою, нинішньою або минулою територією проживання, рисами культури, звичаями.

Народність - це іст. сформована мовна, терит., ек. і культ. спільність людей, яка пере­дує нації. Відрізняється від нації нижчим рівнем ек. й соц. розвитку, а також меншою чисельністю.

Націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація — це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Визначення нації як етнічної спільності дав Й. В. Сталін: «Нація — це історично сформована стійка спільність людей, яка виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психіч­ного складу, що виявляється в спільності культури»

Нація є головним соціальним суб'єктом державотворення. Кожна нація прагне до самовизначення та утворення власної державності.

Для визначення поняття нація використовують три головних підходи

1. духовно-психологічний: об’єднує, визначає націю «націонал. дух», психологічна спільність, 2. пол.: нація як обєднання всіх громадян певної держави; 3. істор.- визначає націю на підставі залучення широкої групи соц.факторів, де головним є народження усталених ек., торг. тісних зв'язків.

Етнонац. спільноти є Sми політики, коли вони чітко виражають і реалізують свої інтереси. Вони є Оми, коли їхні інтереси реалізуються іншими Sми, або коли вони не здатні реалізувати свої інтереси. На до національних етапах розвитку спільноти є більш Оми політики. Чим вища стадія розвитку, тим більше спільнота прагне бути S.

Нація є головним соціальним S державотворення. Кожна нація прагне до самовизначення та утворення власної державності.

Етнос і нація — ці два суспільні явища є хоч і близькими, але не тотожними. Етнос — це історично сталий колектив людей, об'єднаний спільними рисами культури, мовою, традиціями, звичаями, обрядами, поведінкою, психологією, системою моральних та матеріальних цінностей, самосвідомістю, в окремих випадках—спільною релігією. Для існування етносу не обов'язкова наявність усіх без винятку перелічених ознак. Етнос може жити, втративши деякі чи навіть майже всі з наведених атрибутів, поки його члени свідомі спільного походження і відрізняють себе від навколишніх етнічних колективів. Тому етнос може жити не лише компактно на історичній чи на новонабутій батьківщині, а й дисперсно, тобто в розсіяному стані.

Оскільки етносу притаманні деякі характерні особливості, важливим серед них є його позатериторіальність та позадержавність. Етнос нерідко не має чітко окреслених територій проживання та розселення. Межі територій його розселення та проживання можуть не збігатися з кордонами однієї держави.

Значно складніше за своєю внутрішньою структурою поняття нація, котре до сьогодні не має загальновизнаного визначення. Сутність ознак, що визначають націю як феномен суспільного життя, можна з'ясувати при аналізі найпоширеніших теорій її походження: психологічної, культурологічної, етнологічної, історико-економічної та статистської. Такий аналіз показує, що як і етнос, нація може існувати, не маючи всіх ознак, визнаних наведеними теоріями, крім однієї, вирішальної — спільної території, межі якої означено державними кордонами. Останнє вказує на особливу відповідальність державотворців за націєтворчий процес а отже, і за наукову обґрунтованість державної етнонаціональної політики.

З точки зору ... самосвідомості нація є спільністю набагато інтегрованішою, ніж етнос. У ній зростає цінність власної національної ідентичності окремої особи. Крім того, нація — це така форма існування етнонаціональної системи, в якій формуються і функціонують спеціалізовані підсистеми. До таких підсистем належать інтеграція, політична, економічна та духовна еліти тощо. Тому нація презентує складнішу систему, ніж етнос.

Нині поки що як у літературі, так і в буденному житті трапляються твердження, буцімто нація віджила свій час, а тому це поняття застаріле. Такого погляду, зокрема, додержується іспанський вчений Ортега-і-Гасет, який вважає, що нація — явище швидко минуче, навіть другорядне, до того ж є перешкодою на шляху прогресивного розвитку людства. А тому зникнення нації вирішить усі проблеми Європи, і це створить більше простору для утвердження загальнолюдського. Інший вчений — П. А. Сорокін розглядав націю як явище, яке розпадається на цілий ряд соціальних елементів.

Згідно з першим підходом — етнічним, нація утворюється на основі великого етносу з його культурно-мовними ознаками і являє собою, по суті, політизовану етнічну спільність. Відомий представник цього підходу Ентоні Сміт робить таке узагальнене визначення: «Нація — це сукупність людей, що має власну назву, спільну І історичну територію, спільну історичну пам'ять та міфи, масову громадську культуру, спільну економіку та однакові для всіх членів юридичні права і обов'язки».

Другий, політичний підхід, теоретична основа якого — суб'єктивістська концепція нації, створена Е. Ренаном. На його думку, належність до нації визначається насамперед усвідомленням індивідами, визнання себе членами єдиної спільноти, громадянами єдиної держави, тобто фактично усувається жорстка залежність між етнічним походженням та лояльним ставленням до держави.

Проте протиставлення цих підходів не завжди доцільне. З одного боку, на користь політичного підходу свідчить неспівпадіння меж проживання державоутворюючих етносів з кордонами держав, які вони утворюють. Наприклад, німецький етнос є державотворчим у ФРН та Австрії, але громадяни цих держав ідентифікують себе з різними націями — відповідно німецькою та австрійською. Водночас швейцарська політична нація складається з кількох етносів, але громадяни усвідомлюють свою єдність. З іншого боку, часто політичні нації розколюються за етнічною ознакою. Отже, етнічність все одно має певний вплив на політичну ідентифікацію. З цього випливає, що різниця між етнічною та політичною нацією на практиці існує, але вона більш умовна, ніж може здаватися на перший погляд.

У руслі цих підходів можна розглянути найбільш відомі теорії походження націй. Насапмеред це атомістична теорія, що бере свій початок у XVIII ст. із пануючого тоді атомістичного розуміння суспільства. Суть цієї теорії полягає в тому, що нація — це ніщо інше, як група людей, які відрізняються від інших лише зовнішніми ознаками. Прихильники цієї теорії Ш. Л. Монтеск'є та Вольтер вважали, що нація — це спільність до певної міри однакових за походженням одиниць, а не якась вища цілісність, що об'єднує ці одиниці. Тобто нація базується на антропологічних зв'язках, традиціях, звичаях. Ліберальний народник К. Михайловський теж стверджував, що національні зв'язки являють собою лише продовження зв'язків родових, тільки вони більш складні і узагальнені. Ця теорія була визначальною в науці XVIII ст., а в політичній практиці окремі її елементи використовуються ще й зараз.

Наступною є марксистсько-ленінська теорія походження націй. Ця теорія пов'язується багатьма вченими з історико-економічною теорією, проте все ж має ряд не лише суттєвих термінологій, а й суттєвих відмінностей і тому ототожнювати ці дві теорії недоречно. Обмеженість марксистсько-ленінської теорії особливо яскраво проявляється у визначенні капіталістичних та соціалістичних націй і в подальшому поділі їх на дві окремі нації. Ф. Енгельс так писав з цього приводу: «Робітники говорять іншим діалектом, мають інші ідеї та уявлення ... іншу релігію та політику, ніж буржуазія. Це цілком два відмінні народи, які так само відрізняються один від іншого, коли б вони належали до різних рас». Такий підхід був характерний і Леніну. Марксизм розглядає націю як породження капіталістичної формації, буржуазних відносин.

Деякі політологи, які керуються етнічними засадами при визначенні нації, вважають, що у своєму розвитку національний процес проходить три стадії: академічну, культурну й політичну. На першій із них певна національна група збирає й публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники. До культурної стадії віднесено становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, широке впровадження мови в науку, технічну літературу, політику, громадське життя, побут і т. ін. Третій, політичний, етап — це той період, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності.