17.Неоромантичний ідеал особистості в драматичній поемі Лесі Українки «Одержима».

Характерною ознакою неоромантизму в розумінні людини є виокремлення особистості із загалу: неоромантизм прагне звільнити особистість у самому натовпі, розширити її права, дати їй можливість находити подібних собі чи, якщо вона виняткова і при цьому активна, дати їй можливість підносити до свого рівня інших, а не знижуватися до їх рівня. У зображенні особистості неоромантики намагаються розкрити багатство індивідуального, цілісність природного і людського існування. Зосередження на сфері духовного зумовлює в неоромантизмі репрезентацію ідеалу "цілого" чоловіка, який є вершиною розвитку і самовдосконалення особистості. таким чином, її духовним центром є насамперед почуття, а душа – це єдиний і вірний дороговказ. Презентована у неоромантизмі душа є тим ідеалом, до якого повинен прагнути кожний. Уважаємо, що образ нової людини зводиться до ідеалу "чоловіка із прекрасною душею", Неоромантичний ідеал спирається на єдність природи і людини, природного і духовного, окремої людини і цілого роду, ідеї розвитку й ідеї майбутнього. Такою є героїня поеми «одержима» Лесі Українки Міріам. Міріам, яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством, безтурботністю людей, які завдають болючих ударів Учителеві. Одержима високим духом справжньої любові, Міріам не може сприйняти проповідей Месії любити ворогів. Для неї «тихий усміх фарисея» гірший за «скорпіона злого», їй бридка не так сама отрута, як все «оте гнучке, підступне тіло». Жінка проймається ненавистю до всього облудного й фальшивого. Міріам обурена, що й ті, хто вважає себе друзями Месії, зокрема його учні, не відчувають болю Учителя. Вони «сплять непробудним сном», коли душа Месії «сумна до смерті». З уст жінки зриваються пристрасні слова зневаги до людей, «сонного кодла», байдужого до страждань інших. Страждання Міріам посилюються ще й від того, що вона нічим не може допомогти дорогій серцю людині, котра приносить себе в жертву, щоб врятувати людство. Вона хотіла б кинути гнівні слова в обличчя фальшивим друзям, що «тричі одрікалися» від Месії, що не побачили в ньому Сина Божого і віддали Учителя в руки катів.В останній сцені Міріам висловила юрбі все, що накипіло на душі, і, звісно,поплатилася за це життям: озвірілі люди, що не хочуть бачити своє непривабливе єство, забивають її камінням.Тема протистояння позитивного героя, який обстоює правду, підносить дух переможених і збайдужілої юрби, єднає «Одержиму» з двома іншими творами цього жанру, написаними в цей час також на основі подій стародавньої історії східних народів.

18. Роман в.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля»: конфлікт ірраціонального й раціонального

“Романи 1911-1916 років у світлі фройдівської теорії сексуальності” – йдеться про нервово хворих героїв, представлених у романах В.Винниченка. Осмислюючи проблему індивідуального буття, В.Винниченко доходить висновку, що не розум керує людським життям, а інстинкти. Істерія, “рукоблудіє”, невроз, неподоланий Едипів комплекс, сифіліс і його наслідки, сублімація – все це явища, описані на сторінках його романів. Усі причини нервових захворювань, як-то: витіснення сексуальності, погана спадковість, обмеження інцесту, виділені З.Фройдом, були ніби проілюстровані Винниченком.У “Записках кирпатого Мефістофеля” на перший план виходять всесильні закони природи. Потяг чоловіка до жінки, інстинкт любові до дітей показані В.Винниченком як основні в житті людини. Проте чітко прослідковується конфлікт між раціональним та ірраціональним, який письменник підносить на вищий рівень – стосунків між статями. Відступивши від попередньої традиції, митець руйнує опозицію пасивне-активне як опозицію жіноче-чоловіче. Жінки у його романах мають надзвичайну силу, керують чоловіками. Жінки-вамп використовують сексуальну привабливість, жінки-матері – інстинкт батьківської любові, “нові” жінки синтезують красу і материнську ніжність. Отже, віталістична перевага інстинкту показана Винниченком не лише на рівні індивідуальному, а й ширше – на рівні ґендерних стосунків.