№4 Естетична концепція т. Шевченка

Т. Шевченко довів, що нація — це ідеальна форма буття особистості як головного предмета літератури. По-друге, його творчість стала спадкоємницею всієї духовності українського народу: від фольклору до давньоруської і ренесансної літератури. По-третє, своєю творчістю він відкрив закономірність щодо випереджального характеру мистецтва загалом: не лише художньо фіксує історію чи сучасність, а й прозирає в майбутнє. На цих трьох китах, зрештою, зріс романтизм як тип мислення. Уже перше видання "Кобзаря" в 1840 р. було сповнене мотивів щодо місця творця в людському житті. З цих мотивів остаточно сформувалося в українському літературознавстві поняття народного письменника. Народним Т. Шевченко вважав такого письменника, в якого національне постає як загальнолюдське. Звідси його медитації і декларації про єдність слов'янських земель як частини Всесвіту. "Щоденник" Т. Шевченка є невичерпним джерелом для розуміння його естетичних смаків і переконань. Крім поривань до істини, важливим у його уявленні було тяжіння до краси, гармонії. "Яким живлющим і дивним є вплив краси на душу людини", — занотував він 18 листопада 1857 p., високо цінуючи красу і в природі, і в мистецтві. Але сухе, схоластичне теоретизування з приводу краси і прекрасного було для Т. Шевченка неприйнятним. У центрі його художньої прози поставлена людина. Герой Т .Шевченка знаходиться в епіцентрі дії ідеалу прекрасного, що стає складовою частиною його буття, внутрішнього світу і зумовлює характер життєвих вчинків. Поняття прекрасного в антропоцентричній концепції прози Т.Шевченка неодмінно вплітається в божественну канву. Релігійне виховання поруч із естетичним, на думку автора, повинно бути закладеним в дитині ще з ранніх років.

№5 Авторецепція Т.Шевченка («Щоденник»).

Творчість Шевченка виразно автобіографічна. Це твердження стає незаперечним, якщо під поняттям "автобіографічність" розуміти не тільки безпосереднє віддзеркалення у творі власного життя, а й вираження закодованого у підтексті духовного "я", що його можна виявити, досліджуючи прихований психологічний зміст. Шевченко прагнув глибше збагнути себе, оскільки через самопізнання він ішов до художнього пізнання інших людей і людини взагалі. Так, у «Щоденнику» чітко простежується присутність автора-наратора, який змінює свої авторські маски. Постать автора стоїть майже за кожним записом. Власне сам Шевченко постає перед нами щоразу іншим, кожний запис додає його образові інших характеристик. У підрозділі виявлено на текстологічному та змістовому рівні наступні авторські маски: солдат царської армії, мученик за віру, невдалий коханець і жених, концептуальна маска-пара "митець-поет", петербурзький франт, "батько Тарас" (позатекстова маска), "дядько-простак" (розповідач). Вони всі обертаються навколо невидимого центру, яким є постать автора.

6. Проблема «автор – адресат» в творах т.Шевченка

Жанр послання, як одна з категорій поетики і літературного процесу, як носій певних суттєвих ознак змісту і форми твору органічно і невід’ємно входить до системи поетичних жанрів. Істотно варіюється і еволюціонує як пі впливом стилю епохи, так і під впливом індивідуального художнього досвіду митця. На відміну від інших жанрів, жанр послання має більш “програмний” характер, тобто наявність визначеного адресата, жорсткіше зумовлює тематику і стиль твору. В структурі цього жанру містяться не тільки звернення, спонуки до дій, а й часто характеристики самого автора. Розглядаючи жанрову специфіку поезії Шевченка можна зазначити по суті наскрізну присутність у ній жанрової форми послання і відзначити, що протягом усього творчого шляху поета ця форма зазнала видових модифікацій. Поезія Шевченка виросла на ґрунті світових здобутків, але до глибини засвоїв ці традиції, поет створив свій оригінальний стиль, надав жанру послання ідейно-естетичний стиль. Жанр послання як виразно домінуючий, визначальний окреслює форму такого твору, як “І мертвим, і живим...”, який вважається класичним видом послання у творчості Шевченка. Окремими видами послання можна вважати ліричні послання реальним адресатам (І. Котляревському, Г. Квітці-Основ’яненко М. Маркевичу, В. Штернбергові, М. Щепкіну, М. Гоголю, невідомій нам маленькій Мар’яні, М. Костомарову, Марку Вовчку, сестрі Ярині, Надії Тарновській, Ликері Полусмак), а також посвяти до ліричних і ліро-епічних поезій (В. Жуковському, Я. Кухаренку, М. Вовчку, Ф. Черненку) та віршовані звертання-посвяти, що передують або завершують тексти поем (Оксані Коваленко, Шафарикові, Якову де Бальмену, Г.З. [Ганні Закревській], М. Щепкіну). Ці реальні особи виступають або внутрішнім зображеним адресатом, або зовнішнім, якому присвячено твір. Надзвичайно широке і повноцінне втілення знаходить у Шевченка така модифікація, як самопослання, тобто у низці творів поет звертається до себе самого. Одним з найкращих і найзагадковіших віршів Шевченка у цьому виді є послання “Хіба самому написать”. І як окремий випадок слід назвати славнозвісний “Заповіт” Тараса Шевченка, який належачи до окремої жанрової групи, виразно позначений інтонацією, пафосом і смислом послання. В різному ступені опосередкування одні й ті ж жанри служать для поета засобом художнього вираження, різних духовних орієнтацій, різних позицій і напрямів розвитку суспільної свідомості.Ідеологічність Шевченка виявляється наскрізною для всієї його творчості і жанрі послання зокрема.Крилатий Шевченків вислів: “В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля! ” ще й досі становить фундамент ідеології та програми всього народовладного українського визвольного націоналізму.У своєму класичному посланні “І мертвим, і живим...” Шевченко ніби змоделював образ національної еліти, показав якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основному через різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманне українському ліберальному панству.

У цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” Воно звернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьому вагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у “великому часі”, нести свій художній смисл до всіх прийдешніх поколінь українського суспільства[18,188]. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії. Коли зіставляти заголовок і текст, неважко помітити: коло осіб, кому адресує своє “Послання” поет і з ким веде діалог, неоднакове. Масштабність адресата, окресленого в назві, стає зрозумілою й виправданою лише стосовно проблематики, яка хвилювала поета, й була актуальною для України і в давні часи, і в добу Шевченка, залишається такою і сьогодні, а саме: проблеми правди і брехні, щирості і лицемірства, ставлення до “свого” і “чужого”, до історичного минулого, взаємин між різними верствами українського суспільства як нації. Тому, перш ніж розглядати послання, доцільно розкрити алегоричність його назви.

Мертвими Шевченко вважає, як і Гоголь в своїй поемі “Мертві душі” – поміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені – то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях. Отже у назві твору Шевченко виділив три групи персонажів, що уособлюють три верстви українського суспільства, і наголосив на властивих їм головних рисах. Одна з особливостей композиції полягає в тому, що автор часто перериває розповідь ліричними відступами у формі авторських реплік, коментарів, вставок, звертань, характеристик, з яких постає образ самого поета. Аналізуючи твір, треба взяти до уваги, що Шевченкове послання побудоване на внутрішній опозиції: з одного боку, поет дуже гостро, з усією силою сатиричного таланту картає земляків за їхні провини перед Україною, її народом, а з другого – намагається “по доброму” усовістити їх, звертається до їхніх гуманних і патріотичних почуттів з тим, щоб привернути до служіння знедоленій Батьківщині. З одного боку - сатиричні громи на їхні голови, а з іншого – намагання створити для них певну позитивну програму. В цьому особливість “виправної” за Ю. Івакіним, Шевченкової сатири [14,179]. В цьому , мабуть, зазначає Г. Клочек, і величезна художня сила твору, який не тільки будить, тривожить громадянську совість, а й відкриває шлях, на якому можна спокутувати власні гріхи.