44. Постколоніальний синдром поезії «Крим, Ялта. Прощання з імперією» Забужко

Забужко - одна з найпопулярніших письменниць сучасності. ЇЇ твори просякнуті неабиякою інтелектуальністю, мають своєрідний філософський зміст, вони є відображення багатогранного літературного таланту та розвиненої жіночої інтуїції. ЇЇ називають «неокласиком». ЇЇ творчість спонукає читача до роздумів і дискусій, сповнена відвертих і суперечливих суджень.Вірш «Крим, Ялта. Прощання з імперією» - вже з назви помічаємо нотки посконіалізму. Оскільки в 20ст. почалась швидка зміна світу: починають з’являтись нові країни(Індія), які раніше були колоніями. Адже до цього часу були лише великі імперії. Таким чином на світову арену виходить новий тип людини, що потребує модернізованого осмислення з точки зору всіх наук. Постколоніальний синдром відбувається у багатьох творах останніх років 20 ст. («Московіада» Андруховича). Починають звучати теми. Що раніше були заборонені. В цій поезії автор описує кримське місто, що забуте часом. Лише пам'ять, нотки «совєцького дитинства» нагадують про часи імперії. Згадуються «шістдесятники», хрущовки, все це залишилось, як спогад, який не залишить те покоління людей, життя яких захопило часи колоніалізму. Було багато амбіцій, поривань, намірів та обіцянок, яке нічого «не спеклось», лише яскраво спалахнуло – і згасло. Забужко пише про «срамотну», знедолену вітчизну, від якої не втечеш, бо плач настигне тебе усюди. Цей біль, тягар слідує за людьми, яле автор оптимістично стверджує «пропливу, проживу, скрізь, де хоч». Думаю, що аналогічною цитатою характеризується вся українська нація, яка перетерпіла багато, тому зможе перебороти знову. Незважаючи на те, що півжиття все промайнуло, а ні дому, ні слави не залишилось, але іскорка надії ще жевріє. В кожному рядку – цілий шквал емоцій і магічної сили. Романтичні сюжети її поезій переплітаються з життєвою прозою на межі натуралізму. В ній стільки думок, змісту, магічного реалізму і... просто жіночої відваги. Поетичним творам притаманна фіксована свобода самореалізації, що проявляється відкритістю текстів і одкровенністю душі, – котра перетинає ту межу, поза якою людське життя стає містерією. Нехай і лине «плач по імперії», але у автора це викликає посмішку, оскільки страх, недовіра до місця – все, чом вчила імперія, була наповнена безликості, деспотизму. Останні строки можна охарактеризувати як психоаналітичний дискурс, стверджуючи про шукання нової вітчизни, яка буде з нею, куди б вона не поїхала.

45. Нарцисичний інтелектуалізм у романі о.Забужко «Польові дослідження українського сексу».

У сучасній жіночій прозі представлена нова концепція особистості жінки, яка визначена Софією Філоненко як “концепція жінки з роздвоєним”, “роздертим” єством: бажання бути вільною, незалежною, справді емансипованою часто суперечить глибинному потягу до родинності і материнства”. Жінка прагне бути хорошою матір’ю, дружиною, але поряд з тим бажає бути незалежною, самодостатньою особистістю, намагається реалізувати себе в різних сферах, а це призводить до того, що вона не може повністю реалізуватися ні у першому, ні в другому випадку. Це тип “нової героїні”, наділеної гострим критичним розумом, освіченої, творчої жінки, яка постійно перебуває у пошуку відповідей на свої запитання, вона піддає сумніву правильність “влаштування” світу – саме так виявляється активність розуму, який не задовольняється готовими відповідями. Так, роман О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу” можна розглядати як втілення філософських ідей у художньому тексті. Уся дія в романі О.Забужко обертається навколо переживання героїнею абсурдності власного буття, абсурд є атрибутом існування героїні роману пані Оксани, оскільки вона є, передусім, жінкою, до того ж українкою, до того ж – українською письменницею. Для жіночої прози також характерна полемічна спрямованість у широкому культурному контексті. Але полеміка виходить поза межі твору, мета якого стає ширшою за суто естетичну, включає в себе й суспільний компонент. Завдяки цьому розкривається активна суспільна позиція героїні, важливість і болючість для неї порушених питань, інтелектуальна напруга пошуку виходу з безвиграшної ситуації. Таким чином, бачимо, що суттєвою рисою свідомості нової героїні є внутрішня роздвоєність, боротьба між патріархальними стереотипами і емансипаційними прагненнями. Закономірно сутність такої особистості виражається через особливості поетики жіночої прози: філософічність, інтелектуалізм, полемічну загостреність, автобіографічність, суб’єктивізацію і ліризацію оповіді, реінтерпретацію міфологічного, фольклорного матеріалу, активне використання засобів фантастики. Жіноча проза не лише відтворює істотні риси особистості жінки в їх взаємозв’язках і відношеннях, але й подає повну і багатоаспектну картину буття жінки в сучасному світі.