27«Народництво» і «модернізм» в романі в.Домонтовича «Без ґрунту».

На початку 20 століття у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Дискурс модернізму виник як антитеза до дискурсу народництва . Модернізм в українській літературі , як зазначає С.Павличко, на всіх етапах свого існування перебував у постійному діалозі-конфлікті з народництвом. "Конфлікт між модернізмом і народництвом був не лише зовнішнім, а внутрішнім, екзистенціальним. Він включав проблему тяжкого "або-або" всієї української культури на рівні особистого вибору. Що первинне – народ (нація, суспільство) чи мистецтво (краса, естетика)?"Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), до якої належив і Домонтович, яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізом. В.Петров належав до кола київських "неокласиків", які модерністами себе не називали. Родо-видова належність творчості Домонтовича – це стиль, який являє собою синкретичне утворення прикметних особливостей психологічного реалізму та модернізму (вужче – експресіонізму). Своєрідність романів Віктора Домонтовича полягає у зверненні до майже виняткових для вітчизняної літератури тем життя освіченої еліти, проблем її існування, пошуку особистих шляхів розвитку. Оригінальними є й численні композиційні нагромадження самостійних окремих оповідань у рамках основної оповіді, постійні авторські відступи, що значною мірою уповільнюють плин подій, створюють враження вторинності, неважливості сюжетних перипетій. Рисами поетики модернізму в творчості Домонтовича є відкрите вираження певних філософських ідей і догм , тяжіння до відтворення урбаністичного пейзажу. Віддзеркалення поетики модернізму насамперед проявляється в химерності, нежиттєподібності сюжетів, певній шаблонності та схематичності образів. В романі “Без ґрунту” Віктор Домонтович виводить цілу галерею схематичних образів, переважно представників національної інтелігенції, науковців, митців, віднаходячи визначення цій соціальній групі – люди “без ґрунту”, що опинилися зі своїми думками, ідеями, прагненнями поза часом і простором. Дехто з них намагається боронити уламки старого, приреченого світу – так, намагається врятувати від знищення Варязьку церкву Іван Васильович Ґуля, боронить українську глиняну хату, криту соломою і пороги Дніпра Петро Петрович Півень. Хтось не встигає відреагувати на всі вимоги пореволюційної доби, отже автоматично є висунутим за її рамки, як Арсен Петрович Витвицький. Когось влаштовують нові правила гри, приваблює перспектива, перейшовши на бік системи, зберегти для себе право на інтелектуальну, хоч і однобічну працю, як це зробив свого часу Ростислав Михайлович. В.Державин і Ю.Шерех розцінюють роман В.Домонтовича «Без грунту» як цілком "неокласичну" прозу. За аргумент править сюжетність, класична стислість і чіткість вислову, конкретна виразність образу, "сувора композиційна впорядженість великого Стендаля" . На думку В.Державина, з останнім В.Домонтовича споріднює послідовний інтелектуалізм, крайня антипатія до емоційного позування, підкреслена сухість викладу. Схематизм і перевагу діалогу над дією він визнає за слабкі місця творів прозаїка, натомість С.Павличко вважає їх типовими рисами інтелектуального роману, який був у нашому письменстві коротким епізодом і ніколи більше не повторювався."Неокласики" перебували в опозиції до народників. Всі вони були бібліофілами і, як В. Домонтович "професорами в літературі".