30. Урбаністичний роман в.Домонтовича «Без ґрунту».

Художній світ Віктора Домонтовича, в тому числі досліджуваних романів, позначений тяжінням до відтворення урбаністичного пейзажу, що можна витлумачити як ще один із проявів дискурсу модернізму. Герої існують виключно на тлі міста, яке часто не приваблює, а радше підсилює песимістичний підтекст романів, допомагаючи письменникові довершити творення атмосфери невисловленої, але тим не менш очевидної приреченості героїв. Віктор Домонтович до кінця відвертий із собою і читачем: місто не лише індустріалізований восьминіг, що впивається в землю десятками залізобетонних щупалець, насичує повітря сажею й отруйними випарами, але й клоака, місце поширення гріховних пристрастей, злочинів. У романі “Без ґрунту” таким постає нічний Петербург у самотніх п’яних блуканнях Степана Линника, таким є універсальний міський пейзаж-схема, описаний письменником. Проте сучасна людина, що віддалилася від природи і не стала щасливою в місті, інакше, на думку письменника, існувати не може.

31. Село й місто в романі в. Домонтовича «Без ґрунту»

Роман «Без ґрунту» виступає яскравим втіленням філософсько-естетичної концепції – зміни епох та ролі окремої особистості в цих процесах. Роман має символічну назву, яка від початку окреслює хід сюжетної лінії. Більшість героїв відчувають внутрішній дискомфорт не відчуваючи зв’язку з місцем, де вони народилися. Психологічна вкоріненість у рідну землю збереглася лише на підсвідомому рівні і, час від часу проявляється в періоди глибоких душевних переживань. Рідне місто у свідомості героїв може перетворитися на відверто спрофанований простір для існування, в якому вони тікають самі від себе. Таким чином демонструється концепт «Відірваності». Повернення додому консультанта республіканського комітету Ростислава Михайловича до Дніпропетровську переповнює його досить суперечливими почуттями. З одного боку він відчуває могутній інстинкт з місцем, з землею, а з іншого боку, цей грунт фактично втрачено. Його трагедія в тому, що він не може нічого змінити, бо обставини визначають його життя, а не він. Це часи коли відбувається індустріалізація, нищаться старі церкви.

32. Концепція особистості в творах поетів «празької школи»

«Празька школа» поетів в українській літературі — феномен, який не має аналогів у світовій літературі XX століття, оскільки безпосередньо пов'язаний з процесами національного становлення і тими катастрофами, що випали на долю української політичної нації. Історіософська чи метаісторична поетика творчості пражан уреальнює ті ціннісно-смислові засади, які пов'язані з героїзмом, патріотизмом та національною традицією. Оскільки нація, за пражанами, проголошується основною «персоною» історії, зрозуміло, що остання прочитується чи художньо реконструюється ними в площині національного буття як єдиного реального простору існування. Як відомо, характерні ознаки творів поетів-"пражан" — історіософічність, висока культура поетичного письма, культ сильної особистості, заангажованість національною ідеєю, декларативність проповіді "героїчного чину", наскрізний мотив аристократизму духу.