62. Пряма мова, непряма і невласне-пряма мова

В українській мові є три способи передачі чужої мови: пряма, непряма і невласне-пряма.

Пряма мова

Прямою називають точно передану чиюсь мову, тобто таку, що повністю зберігає лексику, синтаксис та інтонацію висловлення мовця. Пряма мова характеризується завершеністю своєї структури і обов’язково має при собі слова автора, їх називають авторським введенням.

Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — пряма мова).

А: «П».

А: «П!»

А: «П?»

«П», — а.

«П!» — а.

«П?» — а.

«П,— а,— п».

«П? — а.— П!»

«П!— а,— П».

«П,— а.— П».

Пряма мова може стояти:

1. Після слів автора:

Про Івана Франка Максим Рильський сказав: «Як не міг Леонардо да Вінчі бути тільки живописцем або тільки скульптором, так не народжений був Іван Франко на те, щоб усю силу свого розуму, темпераменту й талану спрямувати якимось одним річищем... Франко був народжений поетом, але він же був народжений і прозаїком, і ученим-дослідником, і громадським діячем. Його творча діяльність на­гадує складний і прекрасний поліфонічний твір: багато мелодій, багато контрастів, гострі поєднання звуків— але, зрештою, все зливається в світлу гармонію».

2. Перед словами автора:

«В умовах власної держави Довженко виріс би на світового генія», — сказав у своєму виступі на урочистому зібранні Євген Маланюк.

3. Перед словами автора і після них, отже, ніби розриватися словами автора:

«Життя мені всміхалося, — говорив Іван Франко, — а діти були тим весняним промінням, яке зігрівало моє серце».

Пряма мова може оформлятися у виді діалогу, якщо передається розмова, суперечка двох осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кілька чи багато осіб:

–Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь молодиці своє череп’я. — В ньому більше дзвону й приварку, нід в іншій голові...

–Ось Варвара, що ніч обірвала, а день доточила! — вигукує маляр і показує жіноцтву молодісіньку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.

–Чого ж твоя Варвара в стрічках? — підозріло допитується немолода жінка.

–Бо вона ще не дожила до ваших років. Їй теж хочеться подівувати...

–Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.

–Ніяк не можу дешевше, — впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. (Стельм.)

У драматичних творах діалоги й полілоги складають основний текст, тому там лапки й тире не ставляться, а називаються імена персонажів:

Гаральд: Щоправда, є одна у мене шана, Я пам’ятав священний заповіт Зірвать тобі з могили Іоанна Тюльпан, лілею чи рожевий цвіт. Але пізнай, моя Єлизавето, Хай не сумує серце золоте: Немає квітів на труні поета. Один лиш терен дикий там росте.

Єлизавета: Така судьба усіх свівців чудових – Їх тернами увінчує життя...

Гаральд: Зате не в’яне цей вінок терновий, Для тебе я зірвав оце гілля І в золото оправив та рубіни.

(І. Кочерга)

Якщо немає можливості виділити ім’я чи назву дійової особи, то після них ставлять двокрапку:

Марія: Куди ви, дівчата? Галя: В бібліотеку.

Непряма мова

Чиюсь мову, передану не дослівно, називають непрямою. Вона передає лише загальний (основний) зміст, не зберігаючи індивідуальних рис мовлення. У порівнянні з прямою мовою непря­ма має свої граматичні ознаки:

1. Не є окремим висловленням чи реченням.

2. Як правило, входить у складне речення його підрядною частиною:

Марія Іванівна попередила, щоб я не запізнювався на уроки.

3. Приєднується до головного речення сполучниками чи, щоб, ніби, мов, немов, наче, неначе, частками хай, нехай:

Передай Андрію, хай би зайшов під вечір. (А.Головко)

4. Може бути частиною простого речення:

Мати сказали припнути теля. (Г. Тютюнник)

5. Має інтонацію підрядності (підлеглості).

6. Характеризується наявністю особових займенників та дієслів.

Непряму мову можна перетворити у пряму, а пряму у непряму.

При заміні прямої мови на непряму змінюються особові форми дієслів та займенники з погляду того, хто вводить непряму мову у своє висловлення, а не з погляду автора прямої мови:

Батько сказав мені: «Принеси води з криниці». — Батько сказав, щоб я приніс води з криниці. Батько сказав мені принести води з криниці.

Батько сказав: «Петре, принеси води зкриниці». — Батько сказав Петру, щоб він приніс води з криниці. Батько сказав Петрові принести води з криниці.

Мама сказала: «Хочу побачити сестру».— Мама сказала, що вона хоче побачити сестру.

Мама сказала: «Як мені сумно! Хочу побачити сестру». — Мама сказала, що їй сумно, вона хоче побачити сестру.

Невласне-пряма мова

Цей вид мови зустрічається тільки у художній літературі, де з волі й естетичного задуму автора відбувається взаємопроникнення авторської і прямої мови:

Он йде Маланка. Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій світці. Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в церкві. Коло неї Гафійка. Наче молода щепа з панського саду. Андрій застав Маланку покірливу й ласкаву, як завжди по службі божій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як у будень, а з солодкою усмішкою і ніжними словами. Поглядаючи скоса на щільно стулені жіночі вуста, він із побільшеною жвавістю скинув із себе свиту і розсівся на лаві, як пан. Га! Хіба він не господар у своїй хаті! Проте Андрій плекав надію, що все минеться і жінка не зачепить. (Коцюб.)

Основи української пунктуації

Опрацювання теорії сучасної пунктуації, що охоплюватиме не тільки правописно визначені правила вжитку розділових знаків, але й різноманітні відхилення, повинно ґрунтуватися на функціонально-кодифі- кованому і функціонально-системному напрямах, що уможливить струк- турно-системне пояснення явищ і фактів сучасної пунктуації (Шварц- копф 1988, с. 4). У силу цього пунктуаційні одиниці постають як компоненти системно-структурної цілісності, що характеризуються цілком мотивованими функціональними особливостями, визначуваними літературно кодифікованими закономірностями організації і побудови речення. Водночас пунктуаційні одиниці можуть зазнавати суттєвої модифікації в умовах мовленнєвого і немовленнєвого контексту, але така модифікація завжди суворо регламентована закономірностями входження пунктуаційного елемента в єдину систему й особливостями функціонування всієї пунктуаційної системи. Очевидно, пунктуацію слід розглядати у трьох аспектах (пор. подібний погляд В. С. Шварц- копфа): 1) пунктуація — система загальнообов’язкових графічних по- заалфавітних знаків, які становлять (разом із графікою та орфогра

фією) сукупність основних засобів писемної мови, домінувальним призначенням якої постає графічна організація і членування писемного тексту; 2) пунктуація — сукупність правил, кодифікувальних норм пунктуаційного оформлення писемного тексту; ці правила історично склалися для української мови; 3) пунктуація — розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи пунктуаційних знаків, їх функції та норми вжитку; досліджує особливості пунктуації як цілісної системи і визначає напрями її внутрішньої модифікації. Урахування сис- темно-структурної організації пунктуації передбачає визначення в її будові опозиції пунктуаційних знаків, тобто значуще протиставлення двох або більше знаків (включаючи і пунктуаційний нуль) у тій самій позиції при тотожності пунктуаційних ситуацій.

Під пунктуаційною ситуацією слід мати на увазі таку типову сукупність певних властивостей структури і/або змісту тексту/контексту, яка зумовлює або стимулює використання певних пунктуаційних засобів, закріплених правилами й оформленням у писемному тексті певних синтаксичних конструкцій і/або смислових — або семантико-еин- таксичних — відношень [Шварцкопф 1988, с. 13].

Засадничі принципи внутрішньосистемних опозицій пунктуаційних елементів та закономірності пунктуаційних ситуацій гарантують розмежування спільної/часткової функцій розділових знаків, з-поміж яких спільна функція відображає особливості реального призначення (дії) пун­ктуаційних знаків у плані відчленування/вичленування тексту на всіх його рівнях, а часткова функція вказує на конкретні граматичні і/або смислові закономірності відчленування/вичленування пунктуаційними знаками синтаксичних одиниць або частин тексту. Водночас у сучасній лінгвістиці все більшою мірою постає спеціалізоване призначення певного розділового знака з метою виділення того чи іншого реченнєвого компонента. Актуалізований ужиток таких розділових знаків умотивовує кваліфікацію такої функції як частково-актуалізувальної (переважно спостерігається при парцелюванні, сегментації одиниць).

Ужиток пунктуаційних елементів ніякою мірою не слід спрощувати, оскільки у своїй сукупності вони охоплюють не тільки функцію вичленування / відчленування, але й функцію поєднання, з’єднування частин. Останню можна витлумачити як супровідну щодо першої, хоча не слід її нівелювати, оскільки в таких випадках синтезуються вичленування і поєднування, при цьому остання семантика може домінувати (пор. випадки вжитку тире між підметом і присудком). Очевидно, найбільшою мірою такий тип вияву синтезу властивий тире, що посилює єдність реченнєвої структури і тільки акцентує неспе- цифічність заповнення синтаксичних позицій.

Супровідною варто вважати також функцію попередження, яка властива тим розділовим знакам, які можуть бути парними і непарними, з одного боку, і водночас при первинному читанні не завжди можна встановити призначення такого пунктуаційного елемента (пор. вжи- ваннятире, коми). Щодо функції попередження, то слід нагадати «про специфічне використання знака питання і знака оклику в іспанській 27′

пунктуації: вони виступають як парні знакиШ і!, перший (лівобічний) елемент яких — у перевернутому вигляді — ставиться перед текстом (першим словом) питального або окличного речення як попереджувальний, другий — у звичайному вигляді — як позиція граничного знака, речення» [Васильева-Шведе, Степанов 1956, с. 328; Смьічковская 1979, с. 19; Шварцкопф 1988, с. 18]. Поряд із функцією попередження розташована також супровідна функція повторного попередження (нагадування). До таких зразків ужитку пунктуаційних знаків слід віднести використання лапок у XIX ст. при цитуванні, коли лапки вживалися щоразу на початку речення або абзацу, інколи навіть на початку кожного друкованого рядка.

Функції з’єднування (поєднання) частин, попередження, нагадування належать до супровідних виявів спільної функції всіх пунктуаційних елементів — вичленування/відчленування. Сюди ж належить функція розподілу, що полягає у «такому графічному членуванні тексту, при якому використання різнотипних пунктуаційних засобів — скріплюється спільною схемою, за можливості урізноманітнити використовувані елементи за рахунок друкарських та орфографічних. У такому випадку пунктуаційні елементи зливаються в єдине ціле і на­бувають стійких ознак відтворюваності — основного елемента ідіома- тичності» [Шварцкопф 1988, с. 20]. Окремий розділовий знаку такому разі втрачає свою окремішну семантику і виступає одним із показників загальнопунктуаційної цілісності (пор. пунктуаційні комплекси при оформленні прямої мови; пунктуаційно-орфографічні цілісності при вставлених конструкціях і т. ін.). Одним із часткових виявів розчленування можна вважати функцію розподілу. Це пунктуаційно-ор- фографічний комплекс, який уможливлює відокремлення кожної репліки в драмі і введення слів автора як додаткових елементів, що відображають особливості немовленнєвого контексту.

Одним із провідних параметрів системно-структурної організації української пунктуації слід вважати ієрархію розділових знаків. Остання зумовлюється і послідовно мотивується функціональною специфікою пунктуаційних елементів, їх значущістю щодо вичленування/відчленування тексту та інших супровідних спільних функцій. Тільки визначення ієрархії функцій розділових знаків та встановлення рівня їх закріпленості уможливить правильне витлумачення сис- темно-структурної організації української пунктуації. Водночас треба послідовно розмежовувати спільні і часткові вияви розділових знаків, ураховуючи функціональну нетотожність одиночних і парних пунктуаційних елементів.

52