Тексти із відновної пунктуації

1. Із самої природи Збройних Сил України очевидно які саме традиції і звідки годилося б плекати сучасному війську Це ті звичаї та норми що забезпечують боротьбу проти ворога з умілим застосуванням усіх наявних досягнень військової науки і техніки підтримують готовність будьколи перемогти не вклоняючись кулям і не здаючись Це традиції повязані з високим поняттям воїнської честі та гідності Коли говоримо про засвоєння і розвиток кращого досвіду минулого маємо на увазі не лише далеке минуле але й близьке До кращих традицій належить ідея справжньої єдності народу й армії засади повсякденного збереження впевненості у своїх силах вияв масового героїзму в бою міцної військової товариськості поваги до командирів любові до своєї частини корабля повсякчасної боротьби за високу пильність та бойову готовність

Особлива увага яку суспільство й держава мають приділяти моральним якостям цінностям і традиціям командних кадрів зумовлена насамперед тим що в будьякій армії світу побудованій на засадах загального військового обовязку саме офіцерство є найважливішим складником

Чим шляхетніші норми та звичаї укорінені серед офіцерів чим вони міцніше повязані з національним характером народу чим більшою мірою спираються на бойовий досвід тим краще готове до виконання обовязку все військо

Прогресивні традиції офіцерства вимагають від його представників бути досвідченими начальниками володіти не лише фаховими знаннями але й гуманітарними щоб морально впливати на своїх підлеглих посправжньому володіти їхніми серцями мати в їх особі міцну опору Саме тому справжній офіцер постійно прагне нових знань інтелектуального та духовного збагачення

2. Іде вулицею військовий оркестр Грає сонце променями на золотистих трубах І відразу у всіх з’являється військовий настрій а хлопчики намагаються крокувати в такт.

Що ж це за диво Чому тільки військовий духовий оркестр може грати на стадіонах чи полігонах і в дощ і в спеку Мабуть тому що в ньому є щось живе

Головною метою військової музики завжди було патріотичне та стройове навчання військ і підпорядкована вона загальним законам музичного мистецтва Про її об’єднувальні функції чимало писали військові теоретики воєначальники та письменники

Цей різновид музики почав розвиватися завдяки традиціям давніх цивілізацій В одних державах було прийнято використовувати таку музику під звуки якої війська йшли в бій розміреним кроком А військова музика та співи вояків інших держав у супротивника викликали загальний страх.

Пізніше її призначення полягало в тому щоб супроводжувати національні свята урочисті церемонії патріотичні заходи А ще в армії почали запроваджувати і військові сигнали що передавалися барабанами трубами та іншими інструментами

До девятнадцятого століття війська йшли в атаку з розгорнутими прапорами під звуки барабанного бою музики та співу А потім використання музики безпосередньо на полях битв утрачає своє колишнє значення Це було зумовлено новою тактикою ведення бойових дій

У двадцятому столітті залежно від умов та завдань військової музики виділяють такі її різновиди як стройовий суспільнополітичний розважальний та концертний.

Музика військових оркестрів лунає на маршах та в години відпочинку в літню спеку та суворий мороз загартовуючи солдатський дух примушуючи забувати про втому труднощі та небезпеки

3. Коли людині скоро виповнюється двадцять а дні течуть а слава ще тільки в мареві мариться є над чим замислитися Двадцять а ще нічого не зроблено для безсмертя Щось подібне нібито вигукнув колись Юлій Цезар у дні своєї молодості І хоч було то в суворому Римі а не в цьому лагідному районі та виникають певно в людей і через тисячоліття такі настрої які вже колись були і когось непокоїли Справді що встиг зробити

Кажуть що поезії передує подвиг Інших життя кидало на великі випробування а що тебе чекає серед цієї буденності серед плину сірих днів І яка вона є сама природа подвигу Чи здатен його вчинити той хто заздалегідь готує себе до цього чи може ближчий до істини той для кого подвиг це рух миттєвий блискавичний Він мабуть як спалах його вічність вкладається в одну мить він там де йдуть безоглядно на смертельний ризик заради інших без вагань кидаються на двобій із неправдою зі злом Так міркував Микола

Напевно так міркував і майор у свої двадцять А зараз він їде в машині думаючи про те які богатирі тут виростають яких сильних духом людей виховує цей край

І тепер є на кого подивитись майорові коли проходять перед ним на медоглядах юнаки робітничих передмість здоровенні дужі із залізними мязами Сини краю козацького Міць і надія І є щоправда частка заслуги Дніпра в тому що такі міцні виростають Є з ким Батьківщину захищати

4. Із самої природи Збройних Сил України очевидно які саме традиції і звідки годилося б плекати сучасному війську Це ті звичаї та норми що забезпечують боротьбу проти ворога з умілим застосуванням усіх наявних досягнень військової науки і техніки підтримують готовність будьколи перемогти не вклоняючись кулям і не здаючись Це традиції пов’язані з високим поняттям воїнської честі та гідності Коли говоримо про засвоєння і розвиток кращого досвіду минулого маємо на увазі не лише далеке минуле але й близьке До кращих традицій належить ідея справжньої єдності народу й армії засади повсякденного збереження впевненості у своїх силах вияв масового героїзму в бою міцної військової товариськості поваги до командирів любові до своєї частини корабля повсякчасної боротьби за високу пильність та бойову готовність

Особлива увага яку суспільство й держава мають приділяти моральним якостям цінностям і традиціям командних кадрів зумовлена насамперед тим що в будьякій армії світу побудованій на засадах загального військового обовязку саме офіцерство є найважливішим складником

Чим шляхетніші норми та звичаї укорінені серед офіцерів чим вони міцніше повязані з національним характером народу чим більшою мірою спираються на бойовий досвід тим краще готове до виконання обовязку все військо

Прогресивні традиції офіцерства вимагають від його представників бути досвідченими начальниками володіти не лише фаховими знаннями але й гуманітарними щоб морально впливати на своїх підлеглих посправжньому володіти їхніми серцями мати в їх особі міцну опору Саме тому справжній офіцер постійно прагне нових знань інтелектуального та духовного збагачення.

5. Прапор як засіб сигналізації відомий з античних часів Древні стяги були у великій шані на Русі ще за часів язичництва а після запровадження християнства вони обовязково освячувалися Значення їх як святині зростає оскільки жодне військо без прапора не вирушало в похід і не вступало в бій Словяни за словами Миколи Карамзіна обожнювали свої знамена й вірили що у воєнний час вони найсвятіші від усіх ідолів Стяги спершу возили разом зі зброєю а перед боєм виставляли аби кожен ратник бачив їх Прапороносцями призначали як правило визначних богатирів які мали за обовязок постійно тримати прапор над полем бою пильно охороняти його Значення прапора під час бою було надзвичайно велике Якщо він стояв нерухомо тоді знали що битва проходила успішно а якщо зникав з поля зору ратників то це мало означати ніщо інше як поразку

Дослідники зясували що жовтий колір побутує на багатьох символах українських земель Значення державних набули також синій блакитний Логічним є й поєднання жовтого та блакитного не тільки на гербах прапорах але й на щитах шоломах тощо Серйозне вивчення кольорових композицій у літописних памятках дало підставу російським науковцям назвати у тисяча девятсот десятому році синій і жовтий серед державних кольорів Давньої Русі спадкоємницею якої була насамперед Україна Такий вибір кольорів є традиційним оскільки символами України здавна вважалися чисте небо та пшеничне поле

Наш прапор символ міцності й незалежності України що пробуджує в її громадян національну гордість за свій народ

6. Від зорі до зорі пливуть ланами комбайни мчать тисячами доріг колони автомашин навантажених зерном що ще зберігає сонячне тепло

Вісті з нив дорогі серцю не лише тим хто безпосередньо причетний до врожаю Ними цікавляться всі і сталевари що працюють вдень і вночі і вчені і митці що дарують людям свій талант Хоч який би щедрий був наш стіл а коли на ньому немає хліба значить не вистачає найважливішого без чого приготовлені страви здаватимуться не такими смачними

Хліб народ назвав святим Ніколи не віднесе хліб до категорії звичного те покоління яке винесло на своїх плечах неймовірні труднощі війни повоєнні роки безхлібя З поваги до хліба починається людина бо це свята повага до праці людської до самої людини до суспільства у якому ти живеш У народі кажуть що тільки хороші люди можуть плекати добрий хліб Люди які щедрі душею віддані землі які беззавітно спішать на допомогу один одному у великій битві за повноваге зерно обєднані спільними думами й турботами

Хвала тим рукам що виростили повнозернистий колос зберегли від непогоди зібрали Хвала тим хто забуваючи про втому за штурвалом трактора комбайна автомашини дбав про родючість землі і силу пшеничних і житніх ланів Запамятайте любі мої друзі бабину приказочку що не ми хліб носимо а хліб нас Будьте бережливими й ощадливими бо лихо тому випаде хто злегковажить нашим хлібом

Отже будемо берегти і цінувати хліб бо то не тільки праця мільйонів Хліб це народне багатство хліб це життя

7. Кожна застава це маленька фортеця але замикатися у своїй фортеці прикордонники не можуть бо у них є ділянка державного кордону за який вони відповідають Дозори виступають уздовж кордону Чи проходить кордон по рівнині чи по найкрутіших горах чи по густих лісах проте небезпека для всіх однакова Щоразу вирушаючи в дозор жоден із них не знає чи повернеться живим Однак не думають про це прямуючи у загрозливу невідомість

Однак прикордонники й гадки не мають когось там боятися і себе вважають єдиними хазяями кордону І йдуть без похмурості в душі а спокійно як хазяїн іде оглядати власний двір і домінантою їхніх почувань є не страх а пильність Пильність їхня основна зброя Все побачити про все здогадатися першими Хай як не ховається ворог і як не намагається проскочити непоміченим але ти мусиш його якщо не побачити то хоч відчути

Ранковий дозор вважається найвідповідальнішим Уночі ворог намагається використати темряву прослизнути уникнувши зіткнень із військовими Щоправда вночі ворога можна почути А коли ти не почув його і він прослизнув повз тебе товариші твої у вранішньому дозорі повинні виправити твою помилку викривши ворога і зчинивши тривогу Тривога на кордоні починається саме рановранці коли мудрі слідопити обходять державну святиню і знаходять здавалося б зовсім непомітні позначки мимоволі залишені невідомим порушником.

Зараз сержант іде попереду оглядаючи гори своїм прикладом привчаючи інших бути спостережливими і мовчазними Уже навіть недосвідчені солдати знають що на кордоні розмовляти не можна

8. Сьогодні ми знаємо про запорожців лише те що самі вони хотіли світові показати Під маскою безжурного гультяйства козаки вміли приховати багатство своєї культури На поверхню ці мужні вояки виставили лише частину запорозького побуту Ми ще й досі засліплені козацькими дотепами зброєю стравами одягом. А це лише верхній шар запорозької культури Як же славно подбали наші предки про збереження своїх таємниць

Розгадування таких таємниць розпочалося саме в наш час До речі лише недавно ми збагнули що гопак не лише запальний танок

Навряд чи в Україні та в усьому світі знайдеться нині людина здатна виконати гопак посправжньому Для майстрів балету гопак то лише танок. Для запорожця ж бойове мистецтво від міри володіння яким залежало життя

Учені одноголосно стверджують що в гопаку є елементи двобою рухи воїна в битві з таким професіоналом як він Фігури танцю були цілком застосовними в обставинах реального бою

На Січі навчали чотирнадцятьом основним рухам віртуозного танцю так як тепер навчають акробатів Деякі складні фігури часом виконувалися на столі серед напоїв та страв Успішним вважалося якщо козак не зрушив жодної тарілки або чарки Ось такими були вправність та фізична сила справжнього запорожця

Гопак це українське мистецтво бойового гарту завершена викінчена система тренування та загартовування тіла Ця система ні в чому не поступається китайським японським корейським стилям загартування воїна Це бойове мистецтво українських козаків

Звичайно відродити втрачене мистецтво самовдосконалення запорожців є нелегкою справою Хоча дослідження історії українських національних танців усе ж залишає нам шанс

9. Приїхав я до сонячного Криму відпочивати Сиджу на похилій горі під сонцем біля моря Вночі йшов дрібний дощ і жовтий пісок укрився шкуринкою ніби зашерх а під високою сосною він побитий як решето Дрібні прозорі росинки осідали на зелених голках зливалися разом скочувалися вниз великими краплинами й буравили пісок

Я певний що хоч і багато людей виходить дивитися на мальовничі схили гір і кручі але вони бачать їх лише зовнішньо Для них легко замінити все те декорацією Але і гори і сосни і кожний камінь можуть заговорити про себе коли збагнути їх душею відчути дихання їхнього життя таємницю цієї високої сосни як вона вбирає живлющі соки землі проносить їх через стовбур творить зелене сяйво.

А якщо в лагідну пору вийти на берег моря то може здатися що дійшов до краю світу По небу і по морю ніби намальовані сині смуги Одразу і не зрозумієш де закінчується море і починається небо І цьому голубому безмежжю нема краю Ах який безмежний простір

Нічне море манить мене золотою доріжкою обіймає голубими крилами і народжує в моїй душі печаль Печаль ця безмежна як і його блакить Печаль ця виникає від неспроможності осягнути море увібрати в душу і зупинити хоч на мить А зараз дивлюся як яскраве сонце спускається до самої води і розгортає над цією блакиттю червономалиновий рукав Дивлюся на нього аж поки не розмножиться воно багато разів у моїх очах

10. Відомо що мова кожного народу явище давнє її коріння сягає в доісторичні часи Вона є найгеніальнішим витвором багатьох поколінь Кожне витворене і прийняте для вживання слово це своєрідний символ сформованої ідеї мета якої проникнути у світ природи і в людську сутність у світ людського духу Вироблення граматичних законів творення нової лексики справа тисячоліть.

У великому творчому процесі народжується мова людини а з нею народжується народ Народи не існують без мови як не існують мови без народів Зникнення із життя якоїсь форми розумного існування велика втрата для всього людства

Дехто ладен зарахувати мову тільки до засобів комунікації інструменту порозуміння між людьми спілкування між народами Насправді це не так У мові нація закодовує всю свою історію свій всебічний багатовіковий досвід здобутки культури світоглядні ідеї свою самобутність У ній зберігається вся розгадана й нерозгадана природа нації її духу її прагнень ідей З нею і тільки через неї розвивається культура І в кожному випадку це явище неповторне самобутнє однакове за своєю природою з іншими і водночас відмінне Тому як ніхто не має права відбирати життя в людини так ніхто не має права відбирати мову Коли ж народ сам через свою несвідомість чи під тиском зовнішніх сил перестає плекати й обороняти рідну мову зрікається найцінніших скарбів здобутих предками він стає на шлях самогубства Як великим нещастям обертається нищення природи так і катастрофічно боляче бє по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї

11. Сотні тисяч слів у нашій мові але першими я б поставив три Народ праця хліб Це три слова три корені на яких тримається наша держава сама суть нашого буття Ці корені переплелися між собою так міцно що ні розірвати їх ні розєднати Хто не знає що таке хліб праця той перестає бути сином свого народу Той втрачає кращі духовні якості народні стає безликою істотою не вартою поваги Хто забуває що таке праця піт і втома той перестає цінувати хліб Який би із цих трьох могутніх коренів не був пошкоджений у людині вона перестає бути справжньою людиною У неї зявляється червоточина

І найголовніше на чому стоятиме людина це її розум совість людська гідність Буде завжди неспокій біля виораного поля буде душевна турбота як за живу істоту за кожну тоненьку стеблинку пшениці Буде прагнення до того щоб земля давала все більше й більше На цьому завжди триматиметься хлібний корінь людини І цей корінь треба берегти кожному Кожна людина пишається тим що вона робить для людей Кожна чесна людина хоче залишити частину себе у своєму пшеничному колоску Куди б не закинуло тебе життя памятай про хліб яким тебе годували Щоденно чесно заробляй свій хліб будь терплячий і мужній у повсякденній праці Памятай що чесному хлібові всюди честь Твої батько і мати дали тобі твій перший хліб Твій обовязок дати їм останній Чи дадуть тобі твої діти шматок хліба залежить тільки від тебе

12. Ти стежив за рідною мамою Як вона ступає по підлозі як ніжно посміхається до тебе як тримає вже посічену сивиною голову Але найчастіше мабуть твій зір ловив її проворні руки Навіть тоді коли не мали ніякого діла материні руки не залишалися в абсолютному спокої Вони легенько ворушилися як ворушаться під водою стебла водяних лілій від ледь чутної течії І весь час працювали Жодної хвильки не відали вони спочинку Материні руки завжди знаходили роботу Вони владарювали в хаті на печі на комині на городі Так багато в житті переробивши вони не зупинялися не могли зупинитися а постійно діяли

Не було майже нічого такого чого б руки матері не вміли Ніби весь світ постійно потребував уваги й роботи материних рук І навіть уві сні материні руки теж не вгамовувалися ні на мить а мали й тоді щось робити І завжди пахли чимось чи випраною і щойно випрасуваною білизною чи пшеничним борошном і гарячим хлібом чи терпким гудинням свіжих огірків чи стиглими яблуками і янтарним медом а то просто вітряним осіннім полем.

І я завжди навіть десь поїхавши тримав у памяті образ матері та образ її рук яким судилася вічна робота І згадувалися запахи які певно вони збирали так як бджілка збирає по квітах запашний мед

А ще памятаю її очі Вони постійно освітлені мяким живим світлом були наче видимим предметним вираженням її душі Це погляд самої ніжності й самого добра

13. Батько завжди в сімї вважався господарем На нього покладалися обовязки піклуватися про родину годувати її та захищати Батьків приклад батькове слово батьковий наказ були законом для дітей Тому батька поважали в сімї він був авторитетом Його любили в сімї але він міг і насваритись якщо це потрібно Однак усе це сприймалося як належне бо зауваження робив глава сімї а робив це найчастіше він справедливо

Батьків приклад у родині мав велике значення Діти особливо хлопці намагалися наслідувати батька бути такими ж працьовитими як він А батько часто не бував удома то в полі цілими днями то змушений був чумакувати або найматися десь на роботу щоб прогодувати свою сімю І які ж були раді члени родини коли батько повертався додому і коли хлопці зливали йому чисту джерельну воду на натруджені руки Якщо ж ворог нападав на рідний край батько першим ставав на захист свого народу

Батькове неквапливе і розважливе слово завжди сприймалося всерйоз і змушувало глибоко задумуватися над життям виховувало такі людські риси як доброту чесність і відповідальність На все життя запамятовувалися мудрі батькові слова сказані стисло та образно Такі слова западали глибоко в душу виховували в дітей справжню народну мораль

Роль батька в сімї як бачимо неоціненна Отже шануйте свого тата Його слово його приклад мають стати святим законом і обовязком у кожній родині Тоді кожен з нас із любовю і благоговінням буде згадувати свого тата його повчальні на все життя слова

14. Великий митець належить не лише своїй епосі Художні образи та ідеї завжди переживають автора і стають надбанням багатьох поколінь цілих народів які щоразу прочитують їх посвоєму з погляду свого часу його завдань і потреб щоразу відкривають нові думки почуття проблеми.

До визначних митців що пережили свій час і твори яких збагатили скарбницю вітчизняної та зарубіжної культури належить українська поетеса Леся Українка Її творчість стала однією з вершин художньої свідомості українського народу в його історичному поступі і водночас видатним явищем світової літератури бо криє в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів добра і справедливості

Імя легендарної поетеси овіяне особливою всенародною любовю і шаною Сама постать Лесі Українки має колосальну притягальну силу і якусь магічну привабливість Це була людина виняткової мужності і принциповості духовної краси й мистецького обдарування Велика поетеса України і жінка з трагічною долею вона ввійшла у свідомість багатьох поколінь як символ незламності й мужньої боротьби До когорти сильних духом її прилучив здійснений нею життєвий і творчий подвиг

Яскравий талант Лесі Українки поєднав і мудрість філософа і хист художника і талант майстра За своє коротке життя вона виявила творче обдарування у багатьох різновидах літературної праці поезії драматургії прозі перекладах і фольклористиці літературній критиці і публіцистиці

Винятково обдарована вона з дитинства дивувала співочим талантом і чудовою грою на фортепіано Надзвичайну здібність вона виявила до мов і самостійно вивчила німецьку англійську французьку італійську грецьку й латинську мови Це була найосвіченіша людина свого часу

15. У нас тільки в березні після хуртовини бувають оті несподівано дивовижні дні коли прокидаючись від сну природа якимось одним чародійним завершенням так поєднає землю й небо як не можна поєднати навіть душу й тіло

Якщо подивитися в таку пору на небо мальоване закидане по самі вінця лебединими хмарами якщо поглянути на землю завіяну мяким снігом то не зрозумієш де починається і де закінчується світ де ти знаходишся в ньому

Цього не знав і Марко виринаючи з тривожного і млосного напівзабуття Хмільний цвіт весни з розмаху крилом ударив йому під повіки Марко з несподіванки на мить прикрив очі рукою Пригадав останній бій коли гриміло навкруги Бій у якому металися люди й техніка снаряди стрічались зі снарядами божеволіло навіть залізо

Струснувши головою Марко відігнав ті видіння не бачив він тепер і бинтів та стерильних стін шпиталю що пропахли ліками Перед ним постало титанічне безміря снігів і хмар з яких у передчутті весни вихлюпувалась виривалася у стрімких пошуках незвіданого блакитна широчінь небес Окремі хмари усе розростаючись пливли мов відкриті материки а сонце вихоплювало з далини найменші дрібнички з небесних ковшів виливаючи на них яскраве срібло

Марко спочатку й не повірив що він живим і напівздоровим повертається у глибину творіння цієї краси Він крізь усі свої болі безпорадно й жадібно придивлявся до землі що прагнула оновлення бо залишався в серці хліборобом

Одужував тому що бачив попереду не страхіття війни а матір з немовлям і росяну пшеницю і селянську хату

16. У другій половині дня вітер стихнув Ізза обрію стали накочуватися хмари що громадилися все більше і більше з білих робилися попелястими потім стали бузиновими нарешті завирували закипіли і тяжко рушили вперед підминаючи під себе небо опускаючись усе нижче й нижче ускладнюючи людям дихання Птахи вириваючись у сірі присмерки степу не могли залітати дуже далеко і високо бо крила їхні робилися зволоженими тому вони опускалися зовсім низько майже до самої землі Від бузинової хмари рухалася широка чорна тінь яка вже вкрила степ Вона повільно наближалася і до сівачів дихаючи на них свіжістю близького дощу і фарбуючи все в чорну зловісну фарбу Потім хмари застигли чомусь перестали рухатися і сторожке мовчання оволоділо небом і землею і так продовжувалося декілька хвилин Потім кілька важких і лапатих дощових капель упали на круп коня з ляскотом розбилися на ньому і покотилися вниз по сухій шерсті І несподівано вони заскакали скрізь по людях по конях по ріллі І линув дощ рясний веселий благодатний покотився туманом по степу Заграла зарокотала захлюпала по ярах вода І цей веселий шум освіжив та обновив і степ і людей викликавши в них дитячий радісний настрій

Дощ лив як із відра небо закаламутилося і зробилося глиняного кольору Раптом біле сліпуче світло різонуло по очах людей і почувся сухий тріск Люди затихли коні стояли піднявши вгору морди прищуливши вуха І враз загоготіло по всіх небесах покотилося як каміння загримотіло віддаляючись і зітхаючи

17. Дмитро тяжко переживав перші невдачі Вони тягарем лягали на його душу однак не розслабляли волі робили її твердішою гартували як вогонь крицю Тільки почував що тіло важчало Усе рідше прояснювався в усмішці а турботи залягали важко і щільно Проте нікому не звіряв своїх почуттів оскільки знав що не до них тепер у кожного своє лихо Своїх же партизанів вислуховував уважно стежачи не тільки за словами але й за глибинним ходом думки і тому входив у людську душу непомітно і міцно Його скупе продумане слово виконувалося точно як наказ Нелегко було покласти на плечі і серце нове коло обовязків ширших і складніших Однак здоровий глузд чиста совість напориста впертість переорювали все як плуг землю І тільки тепер зіткнувшись із найсуворішими випробуваннями із життям неприкрашеним жорстоким невблаганним зрозумів він як тяжко бути керівником відповідати за долю людей що довірили йому своє єдине і неповторне життя

Входячи в село він був не просто Дмитром Горицвітом звичайною людиною що має своє горе печалі а живим ланцюгом що зєднував вільні землі із затьмареним фашистською неволею краєм

Так Дмитро почав твердіше ступати по землі Бо вона рідна земля змочена не тільки потом але й кровю його.

Тепер дедалі частіше зустрічався з людьми вслухався в їхню розмову вчився ділився з партизанами словом як діляться останнім шматком хліба знав що сказати селу затиснутому в неволю злидні біду І в його скупих упертих словах була та сила яка оживляла людей

18. Климко йшов босий у куцих штанчатах старій сорочці що була колись голубою а тепер стала сірою та ще в дядьковій куртці Тій куртці було багато років і не рвалася вона лише тому що зашкарубла від мазуту Не брали її ні дощ ні сніг ні сонце Уночі вона нахолоняла а вдень аж димувала на сонці пахла мазутом і пекла плечі та спину

Климко жив із дядьком Кирилом з того часу як осиротів Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях І коли гуркотів важкий ешелон барак теж ніби зривався з місця двиготіли стіни дрижала підлога дзвеніли шибки у вікнах Потім коли ешелон даленів гуркочучи тихше барак знову зупинявся і стояв як і раніш і під вікнами в нього знову співали пташки

Дядько Кирило був машиністом і ходив на роботу то вранці то вдень то серед ночі Повертався він завжди втомлений але усміхнений із сумкою в руці Потім дядько вмивався довго із хрускотом у пальцях тручи руки милом хоч сам він і Климко знали що руки не одмиваються Климко знав що поївши гарячої запашної каші вдоволений дядько скаже Візьми Климко у сумці гостинець

У сумці лежали ключі Климко ніколи їх не чіпав бо то були дядькові ключі від паровоза Ще був у сумці молоток великий кухоль щоб набирати на станціях окропу і чаювати та складний ножик У кухлі Климко й знаходив гостинець або декілька пряників або гроно прозорих півників на паличках або ще щось таке

19. Велика вереснева тиша стоїть над землею Село зачароване зоряним небом хороше синіє розкиданими хатками біля яких пильно дивляться на схід потемнілі соняшники Дорожнім відволоженим пилом терпкими травами і дозрілими садами пахне ця ніч Зрідка спросоння заскрипить журавель або гупне біля якогось похиленого тину росяне яблуко проллється шипучим соком на траву і знову тиша мов у доброму та лагідному сні І знову лапаті соняшники наче ласкаві матері простягають на схід обважнілі руки на яких спочивають голівки малих повних дрімливого цвіту золотистих соняшників

І навіть не віриться що є ще війни на землі що десь ллється людська кров що ще дуже вчені й ненависні люди мов старці вимолюють по всіх заграницях і червінці і зброю щоб заарканити ними здиблену землю

Зі шляху обізвалася неголосна українська пісня дзвякнуло стремено Поміж старими липами паслися нерозсідлані коні а біля грубого дерева сиділо кілька мужніх воїнів і задумано виводили не вояцьку не похідну а стару пісню про милого лебедя що плавав по синьому морю і про молоду дівчину яка не дочекалася свого милого лебедонька і тополею стала щоб хоч вершечком глянути на синє море на своє кохання

У далекому широкому полі підвівся пізній місяць У пологій низині за городами поосінньому тривожились перелітні птахи а пісня сумувала й сумувала під густим склепінням лип на яких ще неяскравою порошею починала колихатисязолота місячна доріжка Тихий сум і пристрасне чекання любові бриніло в молодих і дужих голосах

20. На низенькому острівці що заріс подекуди густими лозами обріс навкруги високим очеретом та осокою обізвався другий соловейко а за ним піднялося з верб з кущів з лісу з лугів щебетання та галас Заспівали наче попташиному ліси верби лози очерет гори й долини Десь у траві на луці цвірінькали якісь сіренькі пташечки В містечку обізвався півень за ним другий А потім закричали перекликаючись півні по всіх ярах по всіх долинах і полях де були людські хатки

Місяць скотився за низькі верби Зза лісу тихо зійшла зірка миготячи срібним світом наче веселими очима Край лісу на темному небі трошки вияснилося Над широкими сіножатями над зеленими ярами встав легесенький туман Далекий ліс за широким полем наче хто прикрив тонкою білою наміткою Роса почала слатися по землі Заплакали зелені верби та лози дрібною росою Трава забіліла під росою наче обсипана срібним пилом Над річкою встала густа пара ніби з гарячого казана з окропом

Надворі почало свіжішати Ясний місяць зблід засоромившись зірки та червоного ранку Змагаються між собою день і ніч Якщо поглянути на захід сонця то там починався ясний день По один бік річки на скелях на вербах світив місяць По другий бік річки грала зірка рожевим промінням Усе це обливав червонуватим світлом веселий ранок Хрести на церкві вже залисніли вранішнім жаром а по білих стінах світив місяць жовтим промінням Зачервоніли білі гуси що спочивали на маленькому зеленому острівці кимось не загнані додому

21. Чи знайоме вам те гостре почуття нудьги за рідною країною яким обкипає серце від довгого перебування на чужині Чи відомий вам такий психічний стан коли за один рідний звук один рідний образ ладен буваєш заплатити роками життя

У такому стані я блукав одного весняного дня над річкою Прутом Якось не тішили моє око ні порізані блакитними озерцями та гирлами плавні що розляглися за річкою ні шпилясті гори що тиснуться над Прутом із цього боку і рвуться у височінь

Від заходу насувалася чорна хмара Душний вітер хвилював комиш у плавнях обривав виноградне листя та гнав його по чорній воді Але не торкала якось мого серця дика краса південної бурі й напівосвітлені пасма гір Розятрений нудьгою затоплений у задумі плентався я уздовж річки не помічаючи як чорна хмара обіймала обрій одним боком уже упиралась у високу гору обнімаючи її несамовито і згущувалася над моєю головою І тільки перші краплі густого дощу що з глухим гуком упали на землю серед раптової тиші і швидко густішали змусили мене озирнутися навкруги пошукати певного захисту від зливи По вершинах гір ковзнув останній промінь сонця зникаючи у хмарах Але не встиг я ще озирнутись як по моїх напружених нервах ударила хвиля рідних близьких мені звуків Я виразно почув журливий голос української пісні Чи не омана це чи не моя уява викликала галюцинацію слуху Але ні це не уява Я чую як пісня дужчає перекочується могутнім гуркотом і гине тихим акордом у плюскоті зливи

22. Чи є щось на світі гарніше за великодній світанок Здавна цілюща сила вступає в кожну людину яка зустріне його Дзвони над селом не дзвонять а виспівують на весь світ радісну вість про воскресіння Христа Село не спить оскільки ж воно чекало на цю радість і йде до церкви З уст в уста передається щаслива звістка І чує земля цю християнську радість та тішиться разом із людьми

Яка це добра і світла година коли село йде на Великдень до церкви Вийнято зі скринь та шаф найкращий одяг а для нас він таки найкращий у світі Чарують око вишиті сорочки і блузи на яких барвляться квіти в предивних узорах вишивані кептарики на хлопчиках віночки і стрічечки на дівчатках Усе це нове одягнуте сьогодні вперше бо цілий рік готувалося саме до цього свята Готувалися також сплетені з лози і розмальовані майстровими руками кошики Все чисте і біле як цей світ чекає на себе краплі свяченої води

Люди навколо церкви нагадують великий квітник. Вони прийшли посвятити паску Село стоїть у всій своїй одвічній красі душевній просвітленості Рід стоїть коло роду як і в сиву давнину

Зійшло сонце Урочиста процесія виходить із церкви Рід признається до роду христосується і дарує на світлу память по душах померлих писанки і пасочки Свячена вода скроплює паску і нашу долю З неба скрапне теплий дощик а потім засвітить веселка як Божий заповіт любові

23. Біля вежі стояв старий козак що вже стомився від безупинних воєн які роздирали мирну Україну протягом століть

Молоді були в нього очі І він не зводив їх з далеких виднокраїв бо таку мав службу Вони оберігали спокій України оці троє пересмажених на сонці козаків закурених голодних і здичавілих що так і жили тут у травянім курені свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів

Вартуючи на стрімкій деревяній вежі ні вдень ні вночі чергуючись очей не зводили вони з таких самих веж що ледве бовваніли на обрії

Очей не відривали щоб не проґавити раптового сигнального вогню котрий на будьякій дальній вежі міг спалахнути щохвилини

Коли на кордонах землі української зявлялися перші загони ворога вартові підпалювали там десь крайню вежу Це побачивши наші вартові запалювали свій стовп вогню передаючи іншим страшний знак нового нападу чужинців знак нової війни Сторожові фігури стовбичили тоді по всіх степах тому за якусь годину вся Україна за сотні верст уже знала що ворог знову переступив наш поріг І тоді мирні люди що працювали в степу і в плавнях сушили сухарі забивали на сало свиней заривали в землю збіжжя гроші та хліб і поспішали на Січ щоб стати зі зброєю до війська А інші захопивши будьяке майно жінок дітей і старезних дідів квапилися в замки чи в міста щоб не вскочити в халепу тобто в полон у рабство чи в обійми смерті

А козацтво лаштувалося до відсічі

24. Діти поснули а мати босоніж тихенько снувала по хаті Через деякий час в оселі стає затишніше а полохливий вогник свічки сміливіше без трепету за життя випростовує свою золотисту але чадну квітку Сівши на лаву і безпорадно склавши руки Катря прислухається до тихого відгомону пісні Десь поруч поза хатою виводять дівчата не про битви та війни а давню як вічність пісню про те що мала мати одну дочку

І душа молодиці стрепенулася назустріч пісні поєдналася з нею полетіла через плетиво доріг поля і ліси до рідної домівки де вона Катря зростала. І тато був у неї завжди білий од борошна Ішов він по землі а за ним залишалася біла стежка А коли сміявся чи співав то з одежі чуприни й обличчя його трусився пахучий пилок А коли він завзято витанцьовував то з нього так сипалася мука що він ставав схожим на заметіль

Він днював і ночував у старенькому застудженому млині Дівчинка любила заглядати в усі щілини млина часто ночувала в ньому Перед сном тато укривав її рядниною що пахла мукою і розповідав дивовижні казки або грав на цимбалах Добре було в осінню негоду чи зимовими вечорами прислухатися до мякого срібла музики За стінами крихітної кімнатки клекотіла вода спадаючи з колеса а струни видзвонювали і про людську радість і печаль і кохання Безперечно то були найприємніші часи

Згадавши безтурботне дитинство Катря відчула що їй стало посправжньому тепло і що потеплішало навіть у неї на душі

25. Минали дні а дощів не було Не лише сонце але й усе небо палало дихало спекою Линяючи втрачаючи свій природний колір воно горіло над головою Степ поступово втрачав свої яскраві барви свою весняну моложаву свіжість Зелень починала вкриватися іржавими плямами Повітря було наскрізь сухе не випадала навіть роса на світанку Хліба здається з останніх сил трималися за життя

І раптом у другій половині дня наступило омріяне довгождане Все почалося просто Ізза обрію тихо виткнувся ріжечок ледве помітної синьої хмари Залитий сонцем степ одразу принишк затаїв подих А ріжечок тим часом розростався поступово перетворюючись на хмару на темносиній гірський хребет що незабаром уже закрив собою величезний сектор неба

І ось раптом хребет розломився Вогняна тріщина прокотилася впоперек нього до самого низу Загриміло І полегшено зітхнув степ і радісніше стало навкруги

Все прийшло в рух Поки у великій лабораторії неба відбувався розкішний процес наростання грози поки все там переверталося потемнілими степами мчали табуни вихорів захвилювалися зелені вали лісосмуг заметушилися птахи в повітрі

Все ближче гриміло блискало Сива хмара вже висіла над цілим степом Світлі паруси дощу вже розпускалися на обрії помітно наближалися нивами Із тихим дзвоном упали перші краплини усе стрепенулося і вже широкою чарівною музикою зашумів дощ Це був той цілющий травневий дощ про який кажуть що це сиплеться з неба золото Вода вже блищала на шляху Земля набиралася сили Хліба помітно зеленішали ніби набрякали зеленим соком

Рівно тихо шуміло навкруги

26. Настав березень Мокрий сніг і тумани

Відступає ворог Вивозить награбоване добро ґрунтовими дорогами жене людей і худобу Запалали села зігріваючи холодне сіре небо Димом кровю і врожаєм пахла земля

Дмитро вдихаючи гіркуватий і пянкий дух безмежних ланів настояних полином щоночі водив у бої своїх партизанів Одного світанку повертаючись у ліси він раптом зупинився серед поля Радісно застиг А потім скинув шапку і притис до грудей

Ось воно довгождане владно постукало у браму І вірилось і не вірилось І прислухались партизани до першого грому канонади боячись дихнути слово промовити Після хвилинного забуття відшукав очима Андрія і підійшов до нього Темні очі хлопця сяяли таким захопленням яке буває тільки у дітей і закоханих юнаків Дивлячись на сина Дмитро сьогодні заново пережив батьківське почуття любові Він побачив у цьому стрункому підліткові не тільки свою дитину але й свого товариша захисника рідної землі яка вже прокидається чуючи справжню весну

Йому захотілося взяти сина на руки почути біля своїх грудей понести як колись ніс його малим І певно син тією підсвідомою течією яка завжди розкриває почуття рідних по одному блискові очей зрозумів свого батька підійшов до нього простягаючи невеликі руки І Дмитрові здалося що то не синові руки він бере у свої а охоплює саме щастя щоб уже не випустити його І пішли вони поруч до почорнілого лісу охоплені мовчазною радістю і любовю до всього світу до того що діється навколо наближається до них

27. У моєму краю все пахне хлібом хмелем і медами. У моїй полтавській стороні безмежна широчінь степу розгаптована гаями і дібровами і тихі голубі ріки опе­різують плоскогінними підсиненими рушниками зелені пагорби і доли. У моїй стороні колоситься таке щедре врожайне літо що земля вгинається під вагою зерна і степ закипає у жовтогарячих хвилях жнив я.

Гарячі дні в розкішному розповні літа стоять тоді над безмежними видноколами і дзвінким гомоном озиваєть­ся хліборобський степ. Він не затихає навіть тоді коли прийде в задумливі поля сизо-синій вечір і розсипле над степовими ще не скошеними хлібами ясні зорі.

Навіть ніч у моєму краю не така як деінде. Вона приходить у степ зорянистою чарівницею така ясна і прозора що в полі видно від обрію до обрію в місячно­му сяйві.

У місячно-зоряні ночі не спить врожайне поле. А ко­ли небесні світила не озорюють степ то його висвітлю­ють прожектори комбайнів від яких лягають осяяні сму­ги на сонні гони щоб зручно було збирати хліб. І вночі в гарячу жнивну пору не спить задовго до світанку про­кидається моя хліборобська сторона. Трудівничий пере­дзвін лине степо­м від села до села і сплітається в єдину симфонію звуків пісень і машин.

Хлібом і медом славиться здавна благословенна пол­тавська земля і вона щедро ділиться цим найціннішим у світі добром зі своїми друзями і побратимами.

Хліб символ гостинності й доброти. Неспроста ж у моєму хліборобському краю з вікопомних часів зустрі­чають господарі жаданих гостей хлібом і сіллю на ви­шитих рушниках. Підносять хліб-сіль натруджені роботящі засмаглі від сонця мозолясті від праці руки що влітку жали хліба а взимку коли білосніжною габою вкривався степ з вирощених конопель пряли тонку пря­жу на вибіленому полотні вишивали уквітчували руш­ники калиною і хмелем червоними і чорними нитками які за давнім повір'ям означали землю і сонце.

28. За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За та тарським бродом із сивого жита з червоного маку народжуеться місяць і коло козацької могили як повір'я висікається старий вітряк.

А в татарському броді глухо бухикають весла похилі неначе давнина діди ледь-ледь снують на човнах-душогубках і не знати що вони виловлюють рибу чи далеку минувшину бо тут над берегом і соняшники немов щити бо тут над водою і комар дзвенить як ординська стріла бо тут і досі хвиля вимиває зотлілий посів зотлілого часу чиїсь таляри чиїсь щерблені стріли і щерблені кості.

О память і смуток землі чи минулися ви? Чи минулись? Бо тепер од печалі сивіє жито над ханським і чорним шляхами б й тепер є татарські броди й козачі могили. Це давнина це наш гірка немов полин давнина її вже забуває час по книгах і кобзарі по майданах. Але й досі в хатах-білянках що підсніжниками зійшли на долонях узлісь і степів печаляться матері котовців і червоних козаків і досі в накупаних сонцем і грозами поля з-під серпа й сльози доглядають матері на приімлені шляхи по яких пролетіли та й залетіли в югу історії коники-коні.

О наші передчасно посивілі матері із сапкою в руках із серпом на плечі та болючою в очах югою. Ви не проходили гімназій ні вищих ні нижчих шкіл. Вашою єдиною школою і книгою була книга землі зерно у землі сонце над землею і діти біля перс і діти біля ніг.

29. Ніжним пухом узялись верби. Може заслухались заворожені вчаровані звуками срібних сурем які в під­небессі пронесли на своїх крилах журавлі повертаю­чись у рідні краї?

Цвіт фіалок на трав'янистому осонні наче незви­чайні чутливі крем'яхи які колись давно загубило граючись чиєсь зникле за туманом років дитинство за­губило й не позбирало й от тепер вони нічиї синіють та й синіють збуджуючи добру усмішку на моїх устах... А може то було моє дитинство?

Золотим теплом пронизане весняне повітря його лас­каві волоконця його ніжна пряжа вкутують мої бажан­ня й вони починають світитися незвичайним світлом наче зросли не в моїй душі а в самому повітрі цієї щас­ливої весни натхненої животворністю мудрої своєю зеленою ласкою.

Чую як у моїх грудях б'ється серце і милуючись весною відкриваючи їй свою душу навстіж увіходь у моє єство й царствуй починаю думати що то либонь так б'ється молоде й радісне серце весни б'ється легко й вільно. Закохане серце весни що належить кожній зе­леній-рослинці кожному дереву в якому вже прокину­лися живі соки й побігли від коріння до лискучих бруньок. Закохане серце весни що належить розквітлій фіалці і тій квітці яка засміється білим жовтим чи оранжевим сяйвом своїх пелюсток завтра.

Протягом усієї минулої зими я відчував щось має статися у цьому світі щось неминуче станеться й те­пер коли прийшла весна коли війнула мені в груди тлумовиськом перших своїх тонких таких пам'ятних запахів коли в мені все помолоділо мов вербове пагіння над дніпровською водою то я добре знаю очікуване прийшло наче народжене силою мого бажання і на­ймення йому синя та золота весна на дніпровських кручах.

30. ...На синіх долонях вечора темним смутком горбатився старий вітряк і в благанні простягав завмерлі руки чи то до неба чи то до людей звикнувши до праці до гурту він німотно карався без них і тихі сльози скапували з його крил що вбирали в себе дух борошна дух степу материнки усіх чотирьох бродів і чотирьох вітрів. Скільки приходило і скільки відходило людей од цих крил?! А як славно під ними підіймались і вихрили пшеничні коси Мирослави!

Згадавши той вечір з вечорів і ті коси що назбирували ще ран­нє місячне проміння і вологі з довірою з тривогою й очікуванням очі і того джмеля що забринів їм на довгі роки Данило подобрі­шав і від крил пішов до висячого ґанку вітряка. Ось і зараз вивіль­нить зацвяховані двері скине гальма засипле кіш і хоч на якусь часину стане мельником добре що знає й любить усі ті роботи які починаються з зерна й закінчуються зерном. Напевне йому для душі треба було стати мельником. Та окрім своєї душі є обо­в'язок перед людьми перед землею і перед тим що зветься часом. І хоч як гірко зараз тобі не ремствуй на свою неспокійну долю бо час не дав нам тихої долі.

На східцях ґанку темніло кілька мішків видно привезли хлі­бороби зерно покружляли біля мовчазного вітряка та й у нади що розум переважить дурість залишили свою працю на скрипучих із слідами ніг східцях. Ще здається, так недавно по цих східцях він, малий, підіймався з матір'ю, яка несла на плечах свою вдовину ношу. Із сонцем на плечі змалювати б її. Із сонцем а н з вдовиною ношею... Був собі журавель та журавка... І не стало... А тобі дісталася ноша. Тільки б не зігнутися не впасти під небо.

31. За спиною озвалися зойки і скавуління. На повнім ходу він п скочив контрольно-пропускну заставу і чуючи за собою погоню вирвався в поле де ще гірше шаленіла негода. І тут розсікаючи чорний вітер їх почало наздоганяти хистке нерівне світло. Ось уже воно захопило всю дорогу ось уже просвистів свинець і коло них сумирним снуванням затремтіли червоні золоті жовті ніжно-зелені пунктири трасуючих куль.

Данило крикнув Саламасі Пригинай Петре голову! Той примружив очі посміхнувся

Нема перед ким пригинати голову. Летіть! Лечу

Застрибали наче хотіли вилетіти зі своїх гнізд придорожні з білими рушниками на стовбурах дерева із темряви здиблюва­лась і з свистом відлітала земля а дорогу все розтинали і розти­нали мечі погоні. Ось із долини тяжко піднялася вантажна ма­шина. Коли вона осліплюючи порівнялася із ними Саламаха вдарив із автомата: може скрутить її на дорозі. Напевне, скрути­ло бо на якусь часинку відстали і сумирне плетиво трасуючих куль і мечі погоні а потім знову почали промацувати їх.

Та ось щось цюкнуло Данила між плечі на груди впала кров. Не міг притримати її бо треба було долати чорний вітер і Данило мовчки без слова без стогону долав його все нижче і нижче схиляючи обважнілу голову до ручок мотоцикла. Ще трохи ще трохи і він добереться до журавлиного броду а далі мотнеться кригою на татарський. По кризі німці побояться вести машини. А за татарським бродом вже й до лісу подати рукою до пшенич­них кіс Мирослави до Сагайдака до Чигирина до близнюків до своєї доброї рідні серед якої недаремно минули його літа. Щось заговорив Саламаха. Тільки що? Він хоче пересадити його в коляску? Та це ж займе може найдорожчу хвилину...

Треба не виказати, що знесилля вже натікає в руки. Отак і долає неминучість. Він відчував, як вона викволює все його ті­ло і жаль стало тих днів що не прийдуть до нього і того ділечка що вже не зробить він... і любові жаль... Іще боляче товклась і товклась думка що комусь мав допомогти та не допоміг. Але кому? Негадано запахли суниці прибився дівочий голос і він згадав...

32. Димилися заграви вирувало небо над домнами. Місяць садками червонів щербато. Про всі початки і про всі фінали нагадував він.

Жилаві зачіплянські акації ждуть ночами нового цвіту чиєсь кохання жде сріблястих акацієвих ночей. Щоранку будить селище своїми гудками завод ветеран потужні гудки його десь ніби зглибока йдуть чимось торкають людей і бентежать. Снує і снує люд заводський свої одвічні дороги зі змін і на зміни в денні і нічні. У буднях знов Зачіплянка у вічному течиві їх завод домівка знову завод. І ніби в незрушності залишається ця буденна стійкість її існування і є щось незнищенно-витрива­ле у стожильній чіпкості її життя.

Жде Зачіплянка Баглая свого. Матір'ю жде що зажурено збирає ягоди синові на пиріг з рясних вишень-петриківочок що горять на сонці всуціль облиті темно-червоним. Жде сліпучістю саги де безжурно галасує дітвора всі оці юні Миколині друзі що в приймальний день самі несуть йому передачі до заводської лікарні і пишаються ним вважаючи що хоч пов'язки дружинницької Микола й не носив але нема відважнішого за нього серед усіх дружинників заводського району. Часом зустрічає дітвора на подвір'ї лікарні дівчину смагляву Ягорову Єльку в білій хустині. Приходить сумовита сідає на лавці під липою і годинами так висиджує перед вікнами палат ждучи доки Баглаєві дозволять лікарі піднятися з ліжка і він нарешті вигля­не блідий і знекровлений до неї з котрогось вікна. В смугастій лікарняній одежі схожий на каторжника вигляне і всміхнеться... А поки що жди. Бачитимуть щодня Баглаєву наречену оці бетоновані розпашілі спекою корпуси лікарні і сліпучі від сонця вікна палат зрання приходитиме на вахту своєї любові і в замис­ленім присмутку ждатиме ждатиме скільки доведеться хоч уже й липа ця запашна відцвіте хоч і листя із неї обвіє...

Сухі вітри час від часу окутують Зачіплянку жовто-бурою курявою. А вечорами коли тихо виходять посидіти на своїй історичній лавці Іван та Вірунька. Ідилічною парою сидять під зачіплянськими зорями. Коли заходить між ними мова про Ми­колу Баглай-старший не може віднайти пояснення цій драмі яку він вважає безглуздою не може стримати обурення навіть там серед племен де він тоді заблукавсь ножа ніхто не підняв а цього вдома дикуни доморощені... Сталь днями й ночами виплавляє завод хіба ж то на фінські ножі? П'ять ран ножо­вих одна з них на міліметр від серця життя хлопець мало не втратив. Була хірургам робота могла б виявитись марною однак молодий організм допоміг. Ну тепер позашивано рани заживають потроху...

33. Мовчить собор.

Не видно облупленості іржі на банях ніч скрадає на ньому всі травми часу.

Навколо вирують пристрасті ламаються списи в щоденних баталіях що їх ведуть будівничі з браконьєрами а він стоїть думає свою одвічну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним як перед свідком і перед суддею. Ще здається недавно рипі­ли гарби повз нього з снопами клекотіла революція на цьому майдані соборному дзвони калатали на сполох кликали на сход­ки на пожежі то радісно то тривожно будили передмістя б'ючи пудовими язиками свою литу з домішкою срібла мідь... Погля­дом болю і туги востаннє дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ри­дання чув і крики надій і залізні туркоти війни і її ще страшні­шу тишу... Тепер велосипеди нічних змін нечутно обтікають його щодня і щоночі.

Все він бачить і бачив усе. Ярмарки вирували круг нього яскраво гомоніли бурунили буйно сміялись червоним сивіли шапками саньми красувались у різьблених оздобах... Чи так уже воно й вищезло все? Чи береже він у собі відгомін життя невмиру­щого мигтіння списів запорозьких різноголосся ярмаркового люду жарти циганські чвари прасолів іржання коней продано-ображених лоскітний сміх шинкарок щасливих нічні шепоти закоханих зоряні обійми й зачаття?.. Повен повен всього! Тем­рявою ночі окутаний зірок дістає шоломами своїх бань крутоло-бих. А сталь у печах клекоче і коли плавку дають шлак за Дніп­ром виливають і все небо виповнюється загравною повінню так Що вершечки садків висвітяться карбовано видні до кожного листочка в такий час од світла заводів враз вирине з темряви очі й собор. І доки багряніє дихає небо по всьому Наддніпров'ю стоїть серед заводського селища весь освітлений парусно-повний чистий як тоді у минувшині коли вперше тут виник вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.

34. ВІЧНЕ СЛОВО

З-поміж безлічі книг з якими має справу історія сві­тової літератури поодиноко виділяються ті що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення запо­вітне.

До таких належить «Кобзар» книга яку народ ук­раїнський поставив на першому місці серед успадкова­них з минулого національних духовних скарбів.

Дивовижна доля цієї книги. Поезії що входять до неї складалися на тернистих дорогах поетового життя писалися то в мандрах то в казематах мережилися при світлі білих ночей Півночі і в пісках пустель закаспій­ських під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написані поза межами рідного краю наскрізне струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках папе­ру та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем покрадьки записувала рядки що стануть дорогими для цілого народу донесуть до нього крізь усі перепони ві­щі й вічні слова.

Все найістотніше з великого життя українського крі­пака Тараса Шевченка від його юності й до останнього подиху увібрав у себе цей класичних розмірів томик збірник поезій що його в хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Тут думки ним ви­страждані кривди ним пережиті. Одначе мистецтво тому й мистецтво що воно здатне творити чудо особи­стий внутрішній світ Тараса Шевченка переллятий і литво мистецьких синтезів постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах у такій правдивості й глибині індивідуальних переживань що в них і сам народ упізнав свою душу прочитав свою історію прозирнув у своє майбутнє.