3.19. Природа націоналізму, шовінізму та інтернаціоналізму.

Сучасні проблеми розвитку національних відносин в Україні.

Націоналізм на нашій планеті існував практично завжди, хоч і під різними назвами, як, наприклад, патріотизм(патріотизм – відданість певній країні, групі чи інститутам, готовність захищати їх). Кожний народ із моменту усвідомлення себе нацією рано чи пізно стає на позицію націоналізму. Націоналізм не є якоюсь доктриною чи ідеологією - він є сукупністю всіх ідей і прагнень нації на всіх етапах її розвитку. Націоналізм - це перш за все любов до Вітчизни, піднесена до самопосвяти і самопожертви. У пригнобленій нації націоналізм проявляється у формах національно-визвольної боротьби, протистояння національному і соціальному гнобленню, у формах захисту та виборювання прав і свобод, розрушення колоніальної системи, він прагне до повного визволення народу від чужоземного панування. У державної нації він носить творчий і конструктивний характер у всіх проявах і формах суспільного життя, є складовою частиною ідейної єдності нації як її найвищий прояв. Одночасно націоналізм є рідним братом інтераціоналізму. Лише людина, яка любить свій народ і самовіддано трудиться заради його блага, може бути справжнім інтернаціоналістом. Іван Франко переконував, що націоналізм - це грунт, земля, з якої дерево бере живильні соки, а інтернаціоналізм - це повітря, яким дихає крона дерева.

Слово «шовінізм» виникло як відповідник романтизованої форми патріотизму, вираженої в образі полковника наполеонівської армії Ніколя Шовена де Рошфор, прізвище якого було використане для означення терміна. Згодом «шовінізм» наблизився до екстремального націоналізму, ксенофобії(ксенофобія – відраза до іноземця, чужинця, небажання приймати його до своєї групи), національної та расової нетерпимості. Шовінізм може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку.

На момент проголошення незалежності Україна не мала майже ніякої правової бази державної етнополітики. Тому її створення, зокрема щодо національних меншин, стало одним з приоритетних напрямів на шляху демократичного розвитку суспільства. Це було особливо важливо за умов поліетнічного характеру української держави, необхідності усунути крайні прояви міжнаціональної ворожнечі, яка могла б привести до масштабного етнічного конфлікту. Із прийняттям закону «Про національні меншини»(1992 р.) українська держава ще раз підтвердила, що вона невідворотно обрала шлях побудови демократичного правового суспільства, а не держави суто етнічної. Метою його прийняття було гарантувати національним меншинам право на вільний розвиток. Закон став, разом із майбутніми новою Конституцією, іншими нормативно-правовими актами і міжнародними договорами України, основною правовою базою, яка створила необхідні юридичні передумови реалізації національними меншинами своїх конституційних прав.

Однак для реалізації цих прав існують суттєві проблеми. Вони носять об’єктивний і суб’єктивний характер, і їх можна, поділити на такі групи:

а) довготривала економічна криза в країні не дає можливості регулярно виділяти необхідні кошти державного чи місцевих бюджетів на фінансування розвитку національних меншин;

б) надто тривалим є на сьогодні розгляд юридичних документів, підготовлених Державним комітетом у справах національностей та міграції, у профільних постійних комітетах Верховної Ради, Міністерстві юстиції, Міністерстві фінансів;

в) успішному розв’язанню даної проблеми не сприяють неодноразові реорганізації центрального органу державної виконавчої влади, який мав забезпечити реалізацію державної ентополітики;

І все ж наявні основи правового регулювання етнонаціональних процесів переконливо засвідчують, що Україна, активно розвиваючи демократію, і надалі створюватиме сприятливі юридичні умови для врахування, поєднання і пошуку оптимального балансу інтересів різних національних меншин, їхньої інтеграції в українське суспільство.