23. 24. Держава і право українських земель Російської імперії (кін.XVIII-сер.Хіх ст.) Держава і право українських земель Російської Імперії (сер.XIX - поч..Хх ст.)

Панівну верхівку українського суспільства складало дворянство, в яке впродовж другої половини XVIII — першої полови-ни XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. На Лівобережну Україну в 1785 р. було поширено дію “Жалуваної грамоти дворянству”. Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбави¬ти дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. На Україну поширювала¬ся також дія “Табеля про ранги”, законодавчого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який установлював ієрархічну структуру військових і цивільних чинів.

Подальше зрівняння в правах української старшини й шлях¬ти з російським дворянством відбувалося, насамперед завдяки законам, які видавалися в інтересах панівної верстви України. У 1801 р. було підтверджено надання прав російського дворян-ства панам на Слобідській Україні. Указом “О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дво¬рянство” (1835 р.) затверджувались станові привілеї й пільги для козацької старшини та її нащадків. Кожен, хто довів своє шля¬хетне походження, ставав дворянином.

Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній орга¬нізацій суспільства. Йому належала основна роль в органах земсь¬кого самоврядування (за реформою 1864 р.). Земська контрре-форма 1890 р. призвела до ще більшої переваги дворянства у земствах. Судова реформа (1864 р.) забезпечила домінування дво¬рянства в створюваних судових органах. Йому належала судово-адміністративна влада на місцях, оскільки справники, а згідно закону 1889 р. дільничі земські начальники призначалися пере¬важно з місцевих потомствених дворян. Відповідно до Статуту про військову повинність (1874 р.) дворяни залучалися до військо¬вої служби, однак згідно встановленого порядку вони займали офіцерські посади. Дворянство заохочувалося до вступу на дер¬жавну службу, саме представники цього стану призначалися на вищі державні посади.

Буржуазія являла новий соціальний клас і розвивалася за при-таманними всій країні закономірностями. Поштовхом для капіталізації суспільства стали реформи 1860-70 рр., внаслідок яких виник ринок дешевої робочої сили, відбулося кількісне зростан¬ня буржуазії й зміцнення її економічного становища. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ставали підприємцями.

Виникла промислово-торговельна й банківська буржуазія, яка являла собою відокремлену й невелику за чисельністю соціальну групу. Значна частина промислової буржуазії в Україні була чу-жоземного походження — англійського, бельгійського, німець¬кого, французького та ін. Крім промислово-банківської буржу-азії, існували ще два прошарки буржуазного класу: середня та дрібна буржуазія, до якої наприкінці XIX ст. належало близько 1,5 млн. осіб (разом із сім’ями).

Розширенню прав буржуазії сприяли земська, міська й судо¬ва реформи. Саме представники буржуазії згідно з майновим цензом отримували доступ до міських дум і міських управ, земсь¬ких органів самоврядування, а також до посад у судових орга¬нах. Отже, буржуазія посідала дедалі помітніше становище в суспільстві, але збереження феодальних пережитків залишало її безправною в політичному сенсі.

Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення, воно звільнялося від особистих податків, по-винностей, тілесних покарань тощо. Водночас йому заборонялося займатися торгівлею, промислами, володіти землями й кріпаками. Після третього розподілу Польщі в 1795 р. на українських землях почала зростати кількість церков, що поверталися з унії до православ’я. У 1839 р. було проголошено “акт злуки” церкви уніатської з православною. Українська православна церква ввійшла до Всеросійської православної церкви. Київську митро¬полію, єпископські кафедри очолювали призначені Синодом вихідці з Росії.

Міське населення за чинним на українських землях російсь¬ким законодавством поділялося на категорії: 1) почесних грома¬дян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників, або цехо¬вих; 5) робочих людей. Окрім цих категорій серед міського насе¬лення були й дворяни, в містах їх було значно більше, ніж загалом у країні. Вони становили привілейовану верхівку насе¬лення міст.

Почесні громадяни являли собою проміжну ланку між міським дворянством та іншим населенням міст. Це звання отримували, як правило, заможні купці й представники недворянських про¬шарків, які обіймали на цивільній службі посади від 14 до 10 рангів. Почесні громадяни звільнялися від подушного подат¬ку, рекрутської повинності. Вони мали право бути обраними на міські громадські посади. Щодо них не застосовувалися тілесні покарання. Позбавлення стану почесного громадянина відбува¬лося лише за судовим рішенням або в разі його вступу до реміс¬ничого цеху.

Залежно від матеріального стану купецтво поділялося на гільдії, які мали свій корпоративний устрій. Для переважної більшості українського купецтва доступ до привілейованих дру-гої, особливо — першої гільдії, яка давала право на міжнарод¬ну торгівлю, був обмежений цензом капіталів. У пореформений період торгівлею почали займатися і дворяни, й міщани, й селя¬ни. Купецький стан зріс кількісно й збільшив торгові капітали.

Найчисленнішу групу міського населення становили, власне, міщани.

Ремісники, які проживали в містах і працювали у невеличких майстернях, об’єднувалися в цехи.

Робітні люди з’явилися в містах України на початку XIX ст. Це була нова соціальна група, поза міських станів. Основним дже¬релом їхнього існування була праця за наймом, а соціальними ознаками — відсутність власного житла й постійного місця про¬живання. У пореформений період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу, який поповнювали зубожілі селя¬ни. Почали формуватися й постійні кадри робітників, насампе¬ред серед металістів, шахтарів. Найбільш інтенсивно процес ут¬ворення робітничого стану відбувався у великих промислових рай-онах, на Донеччині, Криворіжжі.

Через відсутність фабричного законодавства робітники до кінця XIX ст. знаходились фактично в безправному становищі. Вони вважались податним станом, мусили нести військову по¬винність. Умови їхнього життя й праці були дуже важкими. Ро¬бочий день — законодавчо не врегульованим. Він тривав по 12 -13 годин, заробітна плата була низькою і не задовольняла жит¬тєвих потреб. Лише на початку 80-х років під впливом робітничих страйків царський уряд почав видавати законодавчі акти, що регулювали трудові відносини.

Селяни у першій половині XIX ст. за соціальним станом поді¬лялися на кріпосних і державних (станом на 1857 р. відповідно 5,3 млн. та 5,2 млн. осіб).

За ініціативою малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова на Правобережжі, де кріпосницький гніт набув особливо тяж-ких форм, у 1847-1848 рр. була проведена інвентарна реформа, яка мала на меті впорядкувати й зменшити експлуатацію кріпаків. На основі інвентарів (описів поміщицьких маєтків) визначалися межі земельних наділів кріпакам, встановлювалися розміри пан¬щини: для чоловіків три дні, а для жінок один день. Але поміщи¬ки реагували на ці нововведення негативно, і вже в грудні 1848 р. доповнення до інвентарних правил звели нанівець поступки се¬лянам.

На Правобережжі з метою посилення експлуатації держав¬них селян широко застосовувалось переведення їх на господар¬че становище. Державні землі надавалися в оренду поміщикам, які експлуатували селян, що жили на цих землях, більше ніж своїх кріпаків.

Дещо поліпшила становище державних селян реформа 1837-1841 рр., відома як реформа міністра державних маєтностей графа Кисельова. Збільшилися земельні наділи селян, подушний податок замінявся поземельним промисловим податком, у май¬бутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду. Селя¬ни одержували право створювати сільські й волосні органи са¬моврядування, а також сільські й волосні суди (розправи). Але самоврядування носило обмежений характер, залежало від дер¬жавних органів.

Певні зміни в соціально-правовому становищі селян спричи¬нили й інші реформи. Так, після земської реформи (1864 р.) се¬ляни обирали своїх представників (гласних) до земських уста¬нов.

У XIX ст. посилення поліцейсько-бюрократичної самодержав¬ної системи зумовило остаточну ліквідацію решток автономії укра¬їнських земель. Створені у другій половині XVIII ст. намісництва стали, як у Центральній Росії, губерніями. У 1803 році їх було дев’ять: Волинська, Катеринославська, Київська, Миколаївська (з 1812 р.— Херсонська), Подільська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835 р.— Харківська), Таврійська й Чернігівська. Території губерній поділялися на повіти. Частина губерній об’єд¬нувалися в генерал-губернаторства. Так, 1802 р. з Волинської, Київської та Подільської губерній утворилося Київське генерал-губернаторство.

Центральне управління Україною здійснювали імператор і органи, які перебували при його особі: “Власна Його Імпера¬торської Величності Канцелярія”, Державна рада, Комітет мі¬ністрів. Важлива роль у системі центрального управління укра¬їнськими землями належала Міністерству внутрішніх справ і га¬лузевим міністерствам, які мали органи в системі місцевого управління.

Місцеве управління очолювали генерал-губернатори та губер¬натори, які зосередили у своїх руках вищу місцеву адміністра¬тивну, поліцейську, наглядову, а до проведення судової рефор¬ми 1864 р. й судову владу. У розпорядженні генерал-губернаторів були розташовані на відповідній території війська, які викорис¬товувались для придушення народних повстань.

Повноваження генерал-губернаторів і губернаторів у системі адміністративних репресивних заходів, спрямованих на бороть¬бу з національно-визвольним рухом, ще більше розширилися впродовж другої половини XIX ст. Так, відповідно до “Положення про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою” (1881 р.) генерал-губернатор мав право вводити стан посиленої охорони. До системи губернського управління входили: губернатор; губернське правління з віце-губернатором, радника¬ми, прокурором, канцелярією; губернські установи галузевого правління — казенна палата, суд, присутствіє поліції, рекрут¬ське присутствіє та ін. Губернському апарату підпорядковувався повітовий апарат управління.

До системи повітового управління, де головна роль належа¬ла земському суду, входили повітові казначейство, правління дер¬жавних маєтностей, митні установи та ін. Земський суд (до 1837 р.— нижній земський суд), окрім правосуддя, здійснював нагляд за станом громадського порядку, забезпечував сплату по¬датків, виконання повинностей, тобто одночасно був і судовим і адміністративно-поліцейським органом. Земські суд-ді на Україні призначалися губернатором лише з числа дворян, а земські справники (голови судів) — царським урядом за поданням губер¬натора, погодженим із міністром внутрішніх справ.

До місцевого управління належали й станові органи— гу¬бернські та повітові дворянські зібрання, на чолі з предводите-лями дворянства. Через них дворяни впливали на вирішення важ-ливих місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Державними селянами відтепер опікувалися волості, в яких діяли волосні управління у складі волосного голови, старост і писаря.

Управління в містах, крім виборних установ (міських рад, магістратами, ратушами) здійснювалося поліцейськими органа¬ми. У містах більших керували управи благочиння, які склада¬лися з городничого, двох приставів і двох ратманів. Менші міста мали городничих, поліцмейстерів і станових приставів. У містах зі жвавою торгівлею, в Одесі, Херсоні, Феодосії, з 1803 р. запро¬ваджувався інститут градоначальників, які за повноваженнями прирівнювалися до губернаторів.

Реформи 60-70 рр. дещо зміцнили Російську імперію, не зміню¬ючи її основ. Як уже зазначалося, селянська реформа 1861р. запровадила сільське й волосне самоврядування на зразок того, що в першій половині XIX ст. було започатковано для держав¬них селян.

Компетенція селянських станових установ обмежувалася. Сход обирав адміністрацію, ділив і перерозподіляв землі, розподіляв повинності, розглядав сімейні суперечки та ін. Сільський старо¬ста скликав сходи, організовував виконання рішень і розпоряд-жень волосного правління, нагляд за шляхами, мостами тощо.

Волосний схід обирав старшину, інших посадових осіб волості, склад суду, вирішував у межах своєї компетенції господарські питання. Волосний старшина, який стояв на чолі волосного прав¬ління, забезпечував “громадський порядок, спокій і благочиння у волості”. До волосного суду входило 4-12 суддів, він розглядав цивільні справи між селянами, якщо сума позову не перевищу¬вала 100 крб. (з 1889 р.— 300 крб.), а також дрібні кримінальні справи.

Для координації стосунків між селянами й поміщиками під час реформи було створено інститут мирових посередників, який проіснував до 1874 р. Надалі ці функції виконували “із селянсь¬ких справ присутствія”. В 1889 р. на зміну цим установам з’явився інститут земських начальників, які дістали широкі адміністра¬тивно-судові повноваження щодо селян (затверджували рішен¬ня селянських установ, призначали покарання селянам тощо). За місцевими поміщиками залишалося право скликати сільський схід.

Земська реформа в Україні здійснювалась відповідно до “По¬ложення про губернські й повітові земські установи” від 1 січня 1864 р. Земські установи складалися з повітових і губернських зборів та їхніх виконавчих органів— повітових і губернських земських управ. Гласні (депутати) повітових зборів обиралися на три роки окремо в трьох куріях: а) з’їздами землевласників; б) зборами міських власників; в) волосними сходами. Для виборців перших двох курій діяли високі майнові цензи. У третій гласні від селян обиралися на двоступеневих виборах (спочатку на во¬лосних сходах обиралися представники, які потім обирали глас¬них повітових земських зборів). Кількість гласних для виборів по кожній курії визначалася Міністерством внутрішніх справ. Завдя¬ки цьому провідне місце в земствах посідали поміщики. Кошти земств надходили завдяки “самообкладенню” населення з кож¬ної десятини.

Міська реформа здійснювалася на основі нового Міського положення, затвердженого Олександром II 16 червня 1870 р. Спо¬чатку його дія поширювалася лише на Київ, Катеринослав, Ми¬колаїв, Полтаву, Харків і Херсон. Наприкінці 70-х в інших містах України за зразком земських установ були також створені все-станові органи міського самоврядування.

Поліцейська реформа здійснювалась відповідно до затверд¬жених царським указом від 25 грудня 1862 р. Тимчасових правил про устрій поліції у містах та повітах губерній. За важливістю вона стала другою серед інших реформ, зумовленою тими ж соці¬ально-економічними й політичними причинами, що й інші. До того ж ліквідація кріпосного права викликала скасування вот¬чинної поліції. З іншого боку внаслідок грабіжницького характе¬ру селянської реформи відбулося різке зростання селянського РУХУ.

В повітах були створені поліцейські управління під орудою справників, що призначалися губернаторами.

В усіх губернських містах, деяких містах і містечках існували міські поліцейські управління на чолі з поліцмейстерами. Поліц¬мейстер та його помічник призначалися губернатором (градона¬чальником). Нижчими адміністративно-поліцейськими одиниця¬ми у містах були частини, очолювані міськими приставами, дільниці — дільничними. У штаті міських поліцейських управлінь були також “виконавчі урядовці поліції” (помічники приставів, дільничних, поліцейські наглядачі) та “нижчі чини” (городові).

Органи поліції звільнялися від не властивих їм господарських функцій і питань благоустрою, які переходили до органів земсь¬кого й міського самоврядування. Провадження попереднього слідства передавалося судовим слідчим. Поліція мала насампе¬ред “стежити за виконанням законів, охороняти безпеку й спра¬ви громадського благоустрою”. У структурі поліцейських уста¬нов у другій половині XIX ст. виникли розшукові відділення (спеці-алізовані органи кримінального розшуку).

Основними функціями жандармерії були: політичний розшук, негласний нагляд за організаціями й особами “протиу-рядового напряму”, проведення дізнань у справах про державні злочини, контррозвідка та ін.

Військова реформа, проведена протягом 1864-1874 рр. уста¬новлювала всестанову військову повинність чоловіків, яким ви-повнився 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 15 ро¬ків (на флоті до 10 років); вона складалася з дійсної військової служби й служби в запасі. Строк дійсної служби становив 6 років (на флоті — 7 років). Кадри запасу під час мобілізаційних заходів становили солідний потенціал зміцнення армії. На території Ук-раїни з’явилися воєнні округи: Київський, Одеський та Харків¬ський (ліквідований у 1880 р.).

У 60-70 роках XIX ст. було також здійснено освітню рефор¬му, яка відкрила для нижчих верств більший доступ до освіти, в тому числі й університетської, фінансову, цензурну та інші реформи.

Однак значення їх не слід перебільшувати. Українські землі входили до складу Росії, яка залишалася абсолютною монархією на чолі із самодержавним монархом. Державне управління здійсню-вали переважно центральні й місцеві установи з дворянською більшістю. У 80-90-ті роки уряд, очолюваний Олександром III, здійснив контрреформи - заходи, що значною мірою знівелю¬вали реформи.

На початку XX ст. унаслідок революційних подій 1905-1907 рр. царизм змушений був удатися до буржуазно-демократичних пе¬ретворень державного ладу. 17 жовтня 1905 р. було оприлюдне¬но Маніфест, який “дарував громадянські свободи” і, заснував¬ши Державна дума як законодавчий орган, проголошувала заса¬ди буржуазного конституціоналізму. Водночас, цар здійснив реорганізацію Державної ради, також наділивши її законодав¬чими функціями (Маніфест і указ від 20 лютого 1906 р.). Законо¬давчі рішення Державної думи мали розглядатися Державною радою, без її згоди вони не могли вважатися дійсними. Держав¬на рада мала однакові з Державною думою права. Однак за своїм складом (імператор призначав Голову й Віце-голову, половину її членів, інша половина обиралась на корпоративній основі) Дер¬жавна рада відігравала консервативну роль. Фактично було ство¬рено двопалатний парламент, в якому нижньою палатою слід вважати Державну думу, а верхньою — Державну раду.

За результатами перших виборів до Думи від України увійш¬ло 102 депутати, що становило майже чверть від її загального складу. У першій Думі частина депутатів-українців (45 осіб) об’єд-налася в Українську думську громаду, політичною платформою якої була автономія України. Українська фракція мала свій дру-кований орган— “Український вісник”. До другої Думи було обрано також 102 депутати. Українські депутати (47 осіб) знову створили громаду й видавали часопис. Громада намагалася зако¬нодавчим шляхом досягти автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, судах, церкві.

Антидемократичне виборче законодавство, затверджене ца¬рем 3 червня 1906 р., мало наслідком обрання серед відповідно 111 і 97 українських депутатів третьої та четвертої Державних дум переважно монархічно налаштованих поміщиків і свяще¬ників. Коли у 1908 р. депутати внесли законопроект про укра¬їнську мову навчання в початкових школах, у 1909 р. постави¬ли питання про українську мову в судах, у 1913 р. — про сва¬вілля адміністрації в Україні, по жодному з цих питань Дума не прийняла рішення. Отже, переважно монархічно-шовіністич¬ний склад III і, особливо, IV Думи зумовив реакційний харак¬тер її діяльності.