30. Державний лад і право зунр

Революція в Росії, загострення соціально-економічних і націо¬нальних суперечностей викликали хвилю революційного піднесення і в Австро-Угорський імперії. Намагаючись врятувати монархію, імпе-ратор Карл 116 жовтня 1918 р. видав маніфест, за яким Австро-Угор-щина перетворювалася на багатонаціональну федеративну державу. “Коронним землям” надавалося право створити власні представ-ницькі органи - Національні ради. 18 жовтня у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту, галиць-кого й буковинського сеймів, представників від основних політичних партій, а також від духовенства й студентства. Збори зі свого складу заснували Українську Національну Раду (УНРаду) на чолі з Є. Петру-шевичем.

УНРада у Маніфесті від 19 жовтня проголосила Галичину, Північ-ну Буковину й Закарпаття “однопільною українською національною територією”, що уконституйовується як Українська держава, що-правда у складі Австро-Угорщини. Планувалося виробити конститу-цію нової держави з правом національно-культурної автономії та з правом представництва в уряді національних меншин. Було утворе-но три комісії з функціями виконавчих органів УНРади: загальну на чолі з Є. Петрушевичем, для Галичини на чолі з К. Левицьким, для Буковини на чолі з О. Поповичем. Представництва Закарпатської України у складі УНРади не було, але від групи політичних діячів За-карпаття надійшло повідомлення, що закарпатські українці бажають приєднатися до Української держави.

1 листопада 1918 р. відбулася формальна передача влади УНРаді австрійським намісником Галичини. Щоправда, наприкінці цього ж дня у Львові, а пізніше і в інших місцевостях польські збройні сили, підтримані польським населенням, розпочали бойові дії. На допомо¬гу їм надходили численні військові частини безпосередньо з Польщі. Все це спричинило довготривалу кровопролитну збройну боротьбу. Під тиском переважаючих сил ворога 22 листопада 1918 р. україн-ське військо й державна влада залишили Львів, переїхавши спершу до Тернополя, а на початку січня до Станіслава.

9 листопада УНРада визначила назву української держави - За-хідноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). З перших днів існуван-ня ЗУНР здійснювалися спроби возз’єднання зі Східною Україною. 14 грудня 1918 р. у Фастові делегація ЗУНР підписала з Директорією попередній договір. Акт злуки (соборності) урочисто відбувся 22 січ-ня 1919 р. на Софійському майдані у Києві. Наступного дня його од¬ноголосно ратифікував Конгрес трудового народу. Планувалося скликання парламенту об’єднаної України (Установчих зборів). До його скликання ЗУНР, що офіційно мала називатися Західною об¬ластю Української Народної Республіки, зберігала автономію, влас-ні органи державної влади, збройні сили, законодавство тощо. Фак-тично ж вона продовжувала діяти як окреме державне утворення.

Вищим органом влади ЗУНР була УНРада. Відповідно до Закону від 15 листопада 1918 р. її склад поповнився делегатами з усіх повітів та великих міст. Вибори цих делегатів пройшли з 22 по 26 листопада. 4 січня 1919 р. була створена Президія УНРади у складі Президента (голови Ради) і чотирьох його заступників. На цьому ж засіданні бу¬ло створено ще один орган - Виділ УНРади у складі Президента та дев’яти членів, на який покладалися функції колегіального глави держави.

Дбаючи про створення повноцінного парламенту, УНРада, яка вважала себе тимчасовим органом, 31 березня 1919 р. ухвалила закон про скликання сейму ЗУНР, а в квітні - виборчий закон. Послів (де-путатів) належало обрати за національно-пропорціональною систе-мою на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. З 226 послів Сейму українцям належало обрати 160, полякам - 33, євреям - 27, австрійцям - 6. Однак через склад-ні воєнно-політичні обставини провести вибори так і не вдалося.

Внаслідок різкої зміни зовнішньополітичної ситуації у червні 1919 р. Виділ УНРади та Державний Секретаріат ухвалили закон про пере-дання всієї повноти військової та цивільної влади Диктаторові Є. Петрушевичу. Для виконання диктаторських функцій Є. Петруше-вич утворив Колегію головноуповноважених і Військову канцелярію, які в практичній діяльності керувалися виключно його вказівками.

32 Уряд ЗУНР - Державний Секретаріат було сформовано 9 листо¬пада 1918 р. Його очолив К. Левицький. У складі уряду було 14 дер¬жавних секретарств (міністерств). Пізніше кількість державних сек¬ретарів та інших структур уряду неодноразово змінювалися. 10 листопада голова і члени уряду присягнули на вірність україн¬ському народові й державі. У грудні уряд подав у відставку і було сформовано новий на чолі з С. Голубовичем. На засіданні УНРади 4 січня 1919 р. було обговорено програму уряду і здійснено спробу створити дієвий урядовий апарат. Аби залучити до процесу держа¬вотворення національні меншини, у складі уряду було утворено ще три секретарства: польське, єврейське й німецьке. Однак вони відхи¬лили цю пропозицію. Незабаром внаслідок реорганізації секре¬тарств їх кількість скоротилася до десяти.

Місцевими органами влади і управління стали обрані населенням у листопаді 1918 р. громадські й міські комісари, містечкові, сільські й повітові “прибічні” та національні Ради. Місцеву владу в повітах здійснювали повітові комісари, яких призначав Державний секретар внутрішніх справ. 16 листопада 1918 р. з’явився Закон “Про адмініс¬трацію Західноукраїнської Народної Республіки”, у якому регламен¬тувався порядок утворення, структура та функції місцевих органів влади й управління.

За цим законом повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він призначав громадських і міських комісарів, а там, де їх вже було обрано, затверджував обрані кандидатури; мав право розпускати місцеві громадські ради й призначати нові вибори до них; затверджував розпорядження повітових властей; приймав при¬сягу від службовців повіту тощо. Йому підпорядковувалися повітові військовий комендант і комендант жандармерії. Відповідним чином було регламентовано й повноваження комісарів нижчих ланок.

Правоохоронні органи ЗУНР почали створюватись уже на почат¬ку листопада 1918 р. Під час виборів місцевих органів влади й управ¬ління населення обирало так звану народну міліцію, що діяла на гро¬мадських засадах. Крім цього, за рішенням УНРади в листопаді створювався корпус української державної жандармерії. Його очо¬лила Команда української жандармерії на чолі з Головним комен¬дантом. Створювалися окружні, повітові, міські й сільські команди жандармерії, які також очолювали місцеві коменданти. Комплекту¬валася жандармерія добровольцями з числа військовозобов’язаних, а також кадрами “старих”, професійно підготовлених жандармів, які не брали участі в антинародній діяльності.

Судова система, відповідно до Закону від 21 листопада 1918 р. “Про тимчасову організацію судів і судової влади”, спочатку зали¬шалася без змін. Судді й допоміжний персонал судових установ при¬сягали на вірність українському народові, державі. Було звільнено лише тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїн¬ською діяльністю й переконаннями.

Незабаром розпочалося реформування судової системи. Терито¬рія держави була поділена на 12 судових округів і 130 судових пові-тів. З урахуванням національного складу в них належало обрати суд-дів окружних і повітових судів (102 українця, 25 поляків, 17 євреїв). Оскільки кадрів суддів-українців не вистачало, Законом “Про скоро¬чення підготовки судової служби” термін стажування суддів скоро¬чувався з трьох до двох років. За воєнного часу законом тимчасово припинялася діяльність суду присяжних. У судочинстві запроваджу-валися демократичні принципи гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо, здійснювався перехід його на українську мову.

Продовженням судової реформи стала спеціалізація першої судо¬вої ланки й створення судових установ другої та третьої інстанцій. Окружні й повітові суди мали розглядати цивільні справи. А для роз-гляду кримінальних справ Законом УНРади від 11 лютого 1919 р. в повітах утворювалися трибунали, які мали діяти у складі одного або трьох призначуваних Секретарством юстиції суддів.

Поновила свою діяльність адвокатура. Були створені Державна прокураторія на чолі з Генеральним прокурором, нотаріат, військо¬ва юстиція.

Досить активною була зовнішньополітична діяльність. Представ-ники ЗУНР були у США, Англії, Канаді, Франції, Німеччині, Арген-тині, Бразилії, домагаючись офіційного визнання й допомоги своїй країні. ЗУНР фактично мала контакти з Австрією, Чехословаччи-ною та іншими країнами. Делегація ЗУНР брала участь у Паризькій мирній конференції, намагаючись відстояти власні інтереси. Але офіційного визнання ЗУНР на домоглася, що, власне, й вплинуло на її поразку у боротьбі із зовнішнім ворогом.

Законодавча діяльність УНРади і уряду ЗУНР відігравала важли¬ве значення в організації державно-політичного життя країни. У За¬коні про адміністрацію ЗУНР від 16 листопада 1918 р. визначилися принципи законотворчої діяльності. Оскільки видати нові закони в осягненому часі було неможливо, залишалося чинним попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і ці¬лям Української держави. Водночас активно напрацьовувалась власна законодавча база.

Конституційні засади держави були визначені у “Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії” від 13 листопада 1918 р. У ньому містилися важливі положення про територію ЗУНР, верхо¬венство влади народу, тимчасові (до часу зібрання Установчих збо¬рів) владні повноваження УНРади і Державного Секретаріату, його герб (золотий лев на синьому полі) та державну печатку. За цим за-коном виборче право мали всі громадяни незалежно від національ¬ності, віросповідання, статі. Водночас Тимчасовий основний закон було доповнено іншими законодавчими актами.

Економічно розореному війною краєві загрожував голод. Влада ЗУНР створила так званий харчовий виділ, взяла на облік усі запаси продовольства й товарів першої необхідності, організувала їх розпо¬діл серед населення. Заборонялося вивозити продовольство за межі держави, вводилося два дієтичні (безм’ясні) дні на тиждень, було від¬крито дешеві й безкоштовні їдальні для бідноти, дітей і людей похи-лого віку. Відчутну продовольчу допомогу своїм західноукраїн-ським братам надала УНР.

У галузях цивільного, кримінального й процесуального права в ЗУНР використовувалось австрійське законодавство. Для розробки власного не було ані професійних юридичних кадрів, ані часу.