35. Кримінальне право в Радянській Україні.

У зв’язку із закінченням війни відбулися певні зміни в криміналь¬ному праві. Утратили силу окремі норми законодавчих актів, які з’явилися під час війни (відповідальність за поширення чуток, що по¬роджували тривогу серед населення тощо). Держава вважала мож-ливим видати акти загальної амністії.

Перша амністія була оголошена Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про амністію у зв’язку з перемогою над гітлерівською Німеч¬чиною” від 7 липня 1945 р. Цим актом було звільнено від покарання осіб, засуджених до позбавлення волі терміном до трьох років, а для осіб, засуджених на понад трирічний термін, покарання скорочував¬ся наполовину. Також звільнялися від покарання особи, засуджені за злочини, пов’язані з умовами воєнного часу й засуджені з відстроч-кою виконання вироку.

Друга повоєнна амністія відбулася після смерті Сталіна на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. Від по¬карання звільнялись особи, засуджені до позбавлення волі на термі-ни до 5 років, а засудженим на термін більше 5 років покарання ско¬рочувалося наполовину. Від покарання звільнялися також чоловіки старші 55 років, жінки віком понад 50 років, неповнолітні й особи з невиліковними хворобами. Амністія не поширювалася на засудже-них за політичні злочини, вбивства й бандитизм. Загалом на волю вийшли понад 1 млн засуджених, що призвело до ускладнення кри-міногенної ситуації в країні.

У вересні 1955 р. були амністовані громадяни, які співробітнича-ли з окупантами в роки війни. Близько 55 тис. українців, особливо мешканці західного регіону, звинувачені у “пособництві ворогові”, учасники оунівського руху та члени їхніх сімей повернулися додому. Також були достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені за злочини проти радянського народу під час війни.

26 травня 1947 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР скасова-но смертну кару. За злочини, що передбачали смертну кару, у мир-ний час застосовувалось позбавлення волі на 25 років у виправно-трудових таборах. Однак Указом від 12 січня 1950 p., “на численні прохання трудящих”, було відновлено застосування смертної кари до зрадників Батьківщини, шпигунів, диверсантів.

Основними тенденціями подальшого розвитку кримінального права були захист передусім інтересів держави, соціалістичної влас-ності, уніфікація кримінально-правового регулювання, поява норм, що визначали склад нових злочинів. Кримінальний кодекс УРСР бу-ло приведено у повну відповідність з нормами законодавства СРСР.

Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 червня 1947 р. встановлювалися нові склади у групі “інші державні злочини”: роз-голошення державної таємниці; втрата документів та інших матері-алів, зміст яких становить державну таємницю; заявлення чи переда-вання за кордон винаходів, відкриттів і технічних удосконалень, що становлять державну таємницю. Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про кримінальну відповідальність за крадіжку державного й громадського майна” від 4 липня 1947 р. посилювались до 25 років позбавлення волі санкції за розкрадання соціалістичного майна; вперше встановлювалася також кримінальна відповідальність за не-доносительство щодо вчиненого чи такого, що готується, розкра-дання. Також у кримінальному законодавстві посилилися санкції за злочини проти життя, здоров’я, гідності особи, за злочини проти особистої власності. Проте безпідставно було анульовано склад та-кого злочину, як пограбування. Не завжди законодавчо визначалася кваліфікація злочину й конкретний вид покарання. Так, у цілому гу-манний Закон “Про захист миру” від 12 березня 1951 р. щодо осіб, винних у пропаганді війни, обмежувався вимогою засуджувати їх як небезпечних кримінальних злочинців.

Десталінізація принесла певне обмеження застосування кримі-нальних репресій, звуження кола кримінальної відповідальності. У 1955 р. було скасовано кримінальну відповідальність за самовіль¬ний проїзд на товарних поїздах (березень), за прогул або самовільне залишення підприємств і установ (квітень), здійснення абортів (лис-топад). З 1959 р. поширюється умовне засудження.

Прийнятий 28 грудня 1960 р. Кримінальний кодекс УРСР базував-ся на Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік (1958 p.). Він повністю увібрав у себе загальносоюзні зако¬ни про кримінальну відповідальність за державні, військові та інші злочини, спрямовані проти СРСР. Кодекс поділявся на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина складалася з п’яти глав: І. Загальні положення. II. Межі чинності кримінального кодексу. III. Про злочин. IV. Про покарання. V. Про призначення покарання і про звільнення від пока-рання. Особлива частина, за ознаками родового об’єкта, містила одинадцять глав: І. Державні злочини. II. Злочини проти державної і колективної власності. III. Злочини проти життя, здоров’я та гідності громадян. IV. Злочини проти політичних і трудових прав громадян. V. Злочини проти індивідуальної власності громадян. VI. Господар-ські злочини. VII. Посадові злочини. VIII. Злочини проти правосуд-дя. IX Злочини проти порядку управління. X. Злочини проти гро¬мадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я. XI. Військові злочини.

КК 1960 р. мав охороняти від злочинних посягань суспільний і державний лад, соціалістичну власність, права особи і громадян, був спрямований на попередження злочинності.

Важливими положеннями КК 1960 р. були звуження сфери кримі-нальної відповідальності (скасовувалося понад 70 складів злочинів, передбачених КК 1927 p.); зменшення кількості видів покарань; від-мова від принципу аналогії; проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності.

Закону, що усував або пом’якшував кару, надавалась зворотна сила. Закон, який встановлював кару за дії чи посилював її, зворот-ної сили не мав.

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років, за скоєння тяжких злочинів цей вік наставав у 14 років. Знижувався максимальний, з 25 до 15 років, термін позбавлення волі. Відновлю-валась практика умовного засудження, встановлювався новий поря-док умовно-дострокового звільнення від покарання і заміни пока-рання більш м’яким. Смертна кара проголошувалася виключною мі-рою покарання.

Як загальну тенденцію слід відзначити пом’якшення відповідаль-ності за злочини, які не становили великої суспільної небезпеки, при посиленні відповідальності за найтяжчі злочини проти життя та здо¬ров’я особи. Водночас КК 1960 р. зберігав норми, спрямовані на бо¬ротьбу з інакомисленням (ст. 56 - “зрада Батьківщині”, ст. 61 -“шкідництво”, ст. 62 - “антирадянська агітація і пропаганда” та ін.), під дію яких підпадали вияви невдоволення владою і дисидентства.

Проте з 1961 по 1984 р. до текстів його статей було внесено чимало змін і доповнень. Найважливіші з них: положення про особ¬ливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості (липень 1969 p.); введення інституту умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці (червень 1970 p.); поняття злочину, який спричинив особливо тяжкі наслідки, та вичерпний перелік його видів (травень 1972 p.); введення відбування покарання у колоніях-поселеннях для осіб, які вчинили злочин з необережності, розширен-ня кола засуджених, до яких могли застосовуватися умовно-достро¬кове звільнення і заміна невідбутого покарання більш м’яким (лютий 1977 р.) та ін. З метою приведення кримінального законодавства у відповідність до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. до КК були внесені зміни і доповнення термінологічного характеру. Подальші зміни й доповнення, які вносились у КК, були спрямовані на посилення боротьби з хуліганством (червень 1981 p.), рецидивною злочинністю (липень і жовтень 1982 p.), розкраданням державного і громадського майна (грудень 1982 р.) тощо. Серед видів покарання домінувало позбавлення волі, що призвело до переповнення виправ¬но-трудових установ та неефективної їх діяльності.

Забезпечення виконання кримінального покарання покладалося на виправно-трудове законодавство. 23 грудня 1970 р. був затвердже-ний Виправно-трудовий кодекс УРСР, який вводився в дію з 1 чер-вня 1971 р. Він базувався на положеннях Основ виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік, прийнятих 11 липня 1969 р. Сутність основних положень ВТК УРСР 1970 р. збігалася та-кож із нормами Виправно-трудового кодексу УСРР 1925 р. У кодек-сі визначався порядок та умови відбуття покарання, регламентува-лась діяльність виправно-трудових установ. ВТК УРСР 1970 р. мав 8 розділів, які містили 23 глави (126 статей). Перший розділ визначав завдання та порядок застосування виправно-трудового законодав¬ства. Другий - висвітлював загальні положення виконання пока-рань. Третій розділ врегульовував порядок та умови виконання по¬карань у вигляді позбавлення волі: види виправно-трудових уста-нов, режим, умови та порядок організації праці, засади виховання, загальноосвітнього і професійно-технічного навчання, матеріально-побутового забезпечення і медичного обслуговування, матеріальної відповідальності осіб, позбавлених волі, заходи безпеки й підстави застосування зброї. Четвертий і п’ятий розділи визначали порядок і умови виконання покарання у вигляді заслання та вислання. Шос-тий - порядок і умови виконання покарання у виді виправних робіт без позбавлення волі. Сьомий розділ висвітлював підстави звіль-нення від відбування покарання; розкривав порядок здійснення допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, нагляду за особами, звільненими од відбування покарання. Норми восьмого розділу врегульовували питання участі громадськості в перевихо¬ванні засуджених.