36. Судоустрій та процесуальне право в Радянській Україні.

Реорганізація державного життя у повоєнний період зачіпала судові та правоохоронні органи. Після скасування у вересні 1945 р. широкої юрисдикції військових трибуналів відновилася в повному обсязі юрисдикція народних, обласних судів та Верховного Суду України. У 1947 р. Верховна Рада УРСР обрала на 5 років новий склад Верховного Суду. Протягом 1947-1948 pp. сесіями обласних Рад депутатів трудящих терміном на 5 років було обрано нові склади обласних судів. 30 січня 1949 р. уперше відповідно до Кон¬ституції УРСР (ст. 108) і Закону СРСР про судоустрій 1938 р. від¬бувалися вибори народних судів громадянами району на основі загального, прямого та рівного права при таємному голосуванні. Порядок виборів детально визначався у Положенні про вибори народних судів від 10 жовтня 1948 р. Народні судді та народні за-сідателі обиралися на три роки. Для кандидатів установлювався віковий ценз - 23 роки.

Скасовувався порядок накладання стягнень на суддів у дисциплі-нарному порядку (їх накладали міністр юстиції, голови облуправ¬лінь юстиції, голови обласних та крайових судів). Згідно з Положен-ням про дисциплінарну відповідальність суддів від 15 липня 1948 р. право накладати стягнення на суддів надавалося спеціальним коле-гіям з дисциплінарних справ при обласних і Верховному судах.

Унаслідок реформування управління судовою системою у травні

1956 р. були ліквідовані Міністерство юстиції СРСР, обласні та крайо-ві управління юстиції. Мін’юст УРСР, а також інших республік отри-мав статус союзно-республіканського міністерства. На обласні суди покладалися не властиві для судових органів функції керівництва нотаріальними конторами, виконанням судових рішень і вироків у час-тині майнових стягнень, контролю за усією діяльністю народних судів, проведення в них ревізій. Народні суди отримали право призначати су-дових виконавців. Спроба децентралізувати управління судовою сис-темою виявилася невдалою, і в 1962 р. поновився попередній порядок загального керівництва судами з боку Мін’юсту та його органів.

Згідно з Положенням про Верховний Суд СРСР від 12 лютого

1957 р. вищому органу радянської судової системи надавалося пра-во законодавчої ініціативи. Важливою складовою його роботи стала аналітично-роз’яснювальна діяльність (аналіз та узагальнення судо¬вої практики, надання роз’яснень судам з питань застосування зако¬нодавства при розгляді судових справ). Наглядові ж функції Верхов¬ного Суду скорочувалися: переважна більшість наглядових провад-жень здійснювалася на республіканському рівні. До складу Верхов¬ного Суду СРСР входили: пленум Верховного Суду, Судова колегія з цивільних справ, Судова колегія з кримінальних справ, Воєнна ко¬легія. Членами Верховного Суду СРСР за посадою ставали також голови верховних судів союзних республік.

Завдання правосуддя та нові засади реформування судової систе-ми визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, а також За-кон про судоустрій УРСР від 30 червня 1960 р. Зміни торкалися пере-дусім організації та діяльності низової ланки судової системи. Замість дільничної системи народних судів встановлювалися єдині народні суди району чи міста, які тепер обиралися не на три, а на п’ять років. Народні засідателі обиралися на два роки зборами трудових колек-тивів. Судові справи між суддями розподілялися за територіальним принципом, тобто за кожним суддею закріплювалася певна територія району (міста). Народні суди мали звітувати про свою діяльність пе-ред відповідними Радами, а народні судді - перед виборцями.

Підвищити роль громадськості у здійсненні правосуддя давали змогу керовані судами самодіяльні органи - Ради народних засіда-телів. Відновили діяльність товариські суди, що виникли в 20-х ро¬ках для боротьби з порушниками дисципліни праці. Згідно з Поло¬женням про товариські суди Української РСР від 15 серпня 1961 р. їх підсудності підлягали справи про антигромадські вчинки й злочини, за скоєння яких не передбачалося кримінальне покарання. Това-риські суди застосовували переважно заходи громадського впливу, а в разі необхідності могли порушувати клопотання перед народними судами про застосування кримінального покарання. Справи розгля-далися колегіально - трьома членами товариського суду.

Зміни в процесуальному праві розпочалися зі скасування Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 вересня 1945 р. широкої підсуд-ності справ військовим трибуналам. Восени 1953 р. було ліквідовано Особливу нараду при МВС СРСР і трибунали військ МВС. Наказом МВС СРСР і Генерального прокурора СРСР від 17 жовтня 1953 р. на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. про скасування Особливої наради при МВС СРСР вимагалося “усі слідчі справи, розслідувані органами МВС, направляти на розгляд у відповідні суди за підсудністю”. Згідно з цим наказом до суду пере-давалися справи лише тих осіб, що скоїли злочини, передбачені ра-дянським кримінальним законодавством.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1956 р. ска-совувався особливий процесуальний порядок провадження слідства і судового розгляду у справах про підготовку або вчинення терористич-них актів (Постанова Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) Цим же указом скасовувались постанови ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. та від 14 вересня 1937 р. про внесення змін до діючих кримінально-процесу-альних кодексів союзних республік, згідно з якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії.

1953 року розпочався процес реабілітації невинно засуджених у ході масових репресій. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. Прокуратура СРСР розглядала скарги та заяви засуджених колегією ОГПУ, “трійками” НКВС - УНКВС та Особливою нарадою про відміну рішень, скорочення строку пока-рання, дострокове звільнення та скасування судимості з попередніми висновками у цих справах МВС СРСР. Верховний Суд СРСР на підставі протесту Генерального прокурора переглядав рішення цих по-засудових органів. У 1954 р. була створена комісія Президії ЦК КПРС та майже 100 комісій у регіонах, які мали право реабілітації й помилування. До перегляду справ залучалися органи прокуратури і КДБ. Право перегляду справ у порядку нагляду було надано Верхов¬ному Суду України та обласним судам.

Судова система в досліджуваний період була об’єктом пильного партійного керівництва. Свідченням тому є зокрема постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 30 липня 1970 р. “Про заходи що¬до поліпшення роботи судових і прокурорських органів”, в якій ви-значалися конкретні завдання судових органів, заходи щодо поліп¬шення роботи із суддівськими кадрами. Основоположні засади ді¬яльності судових установ містила Конституція УРСР 1978 р. За Ос¬новним Законом республіки правосуддя в Українській РСР мало здійснюватися тільки судом. Судова система України складалася з Верховного Суду УРСР, обласних судів, Київського міського суду, районних (міських) судів. Усі судові установи республіки утворюва¬лися на засадах виборності суддів і народних засідателів. Народні судді районних (міських) народних судів обиралися громадянами ра¬йону (міста) на основі загального, рівного і прямого виборчого пра¬ва таємним голосуванням на п’ять років. Народні засідателі район¬них (міських) народних судів обиралися на зборах громадян за міс¬цем їх роботи або проживання відкритим голосуванням терміном на два з половиною роки. Суди вищого рівня обиралися відповідними Радами терміном на п’ять років. Зазначалося, що судді й народні за¬сідателі є відповідальними перед виборцями або органами, що їх обрали, звітують перед ними й можуть бути відкликані з посад.

Найвищим судовим органом республіки був Верховний Суд УРСР, який обирався Верховною Радою УРСР у складі Голови, йо¬го заступників, членів і народних засідателів. Верховний Суд здій¬снював нагляд за судовою діяльністю всіх судів УРСР.

Розгляд цивільних і кримінальних справ в усіх судах здійснювався колегіально; у суді першої інстанції - з участю народних засідателів. Народні засідателі при здійсненні правосуддя, за Конституцією, мали користуватися всіма правами суддів. Проте, не маючи відповідної професійної підготовки і досвіду судової роботи, вони, як правило, орієнтувалися на думку суддів. Проголошувалася незалежність суд¬дів і народних засідателів, які мали підкорятися тільки законові; дек¬ларувалося, що здійснення правосуддя в УРСР відбувається на заса¬дах рівності громадян перед законом і судом. Але саме в цей період дедалі більшого поширення набувало так зване телефонне право. Поліпшенню роботи судових органів мали сприяти прийняті у 1981 р. Закони “Про судоустрій УРСР”, “Про вибори районних (міських) народних суддів УРСР”, “Про порядок відкликання народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР”.

Зусилля органів державного арбітражу спрямовувалися на те, щоб забезпечити виконання суб’єктами господарювання планових завдань і договірних зобов’язань, на правильне й однакове застосу-вання законодавства у вирішенні господарських спорів. Цьому мало сприяти перетворення у 1974 р. Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР у союзно-республіканський орган. У зв’язку з цим було прий-нято нове Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. Юридичне оформлення цієї реорганізації завершив Закон СРСР “Про Державний арбітраж СРСР” від 30 листопада 1979 p., який визначив систему, завдання та компетенцію органів державно¬го арбітражу.

Органи прокуратури УРСР до прийняття Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. діяли на підставі Положення про проку¬рорський нагляд від 24 травня 1955 р. Конституція СРСР 1977 р. за¬вершила процес конституційного оформлення централізації системи прокурорських органів. Виходячи з цього Конституція УРСР 1978 р. визначала, що “найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами й відомства¬ми, підприємствами, установами та організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, колгос¬пними, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території Української РСР здійснюється Генеральним прокурором СРСР і підлеглими йому Прокурором Української РСР і нижчестоящими прокурорами”.

Прокурор УРСР та прокурори областей призначалися Генераль¬ним прокурором СРСР, а міські та районні прокурори - Прокуро¬ром УРСР із затвердженням Генеральним прокурором СРСР. Уста¬новлювався 5-річний термін повноважень прокурорів усіх ланок.

Завдання, структуру, принципи організації та діяльності проку¬рорських органів відповідно до Конституції СРСР 1977 р. визначив Закон СРСР “ Про прокуратуру СРСР” від 30 листопада 1979 р. Під¬порядковуючись тільки Генеральному прокуророві СРСР, органи прокуратури мали здійснювати свої повноваження незалежно від будь-яких місцевих органів. Насправді ж місцеві керівники постійно втручалися в діяльність органів прокуратури, покладали на проку¬ратуру безліч невластивих прокурорському наглядові обов’язків.

Норми процесуального законодавства містили Цивільний проце-суальний кодекс УРСР 1963 р. і Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 p., а також відповідні Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цих актів розширилось коло учасників процесу, збільшились їх процесуальні права, чіткіше роз-різнялися докази і засоби доказування. Водночас у досліджуваний період відбувався подальший розвиток процесуального законо¬давства. Так, Положення про попереднє взяття під варту від 11 лип-ня 1969 р. чітко визначало порядок застосування цього запобіжного заходу. Відповідно до Указів Президії Верховної Ради СРСР від 11 липня 1969 р. і 3 лютого 1970 р. захисник допускався до участі у справі з моменту оголошення звинуваченому про закінчення попе-реднього слідства й подання для ознайомлення усіх матеріалів спра-ви. Його участь у попередньому слідстві не була обов’язковою. Ли-ше за постановою прокурора захисник міг бути допущений до учас-ті в справі і з моменту пред’явлення обвинувачення.

Конституція УРСР 1978 р. закріпила в цілому демократичні принципи процесуального права: здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом; відкритість та гласність су-дового розгляду; колегіальність розгляду цивільних і кримінальних справ у всіх судах; незалежність суддів та народних засідателів і під-порядкування їх тільки законові; право обвинуваченого на захист; провадження судочинства українською мовою або мовою більшості населення місцевості; право осіб, що беруть участь у справі й не во¬лодіють мовою, якою провадиться судочинство, на участь у судових діях через перекладача і право виступати у суді рідною мовою. Про¬те не завжди ці принципи втілювалися у життя.