26. Правова система унр доби Центральної Ради та Директорії.

Одним із перших кроків у розбудові української правової систе-ми був Закон від 25 листопада “Про порядок видання законів”. Згід¬но з його положеннями “виключне й неподільне право видавати за-кони для Української Народної Республіки” до сформування Російської Федерації надавалося Центральній Раді, а “право видавати розпорядження в обсязі урядування на основі законів” - Генераль¬ним секретарям УНР. Водночас не припинялась чинність російсько¬го законодавства, що діяло до 27 жовтня і не було скасоване україн-ською владою.

Формування власної законодавчої бази в галузі державного бу-дівництва розпочалося з прийняття 11 листопада 1917 р. Закону “Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республі-ки”. Закон встановлював пропорційну систему виборів, докладно регулював організацію їх проведення. Брати участь у виборах мали право громадяни з двадцятирічного віку. Виборчих прав позбавля¬лися засуджені, дезертири, визнані судом банкрути, а також члени царської родини. Установлювалась відповідальність за порушення організації проведення виборів. Постановою Малої Ради вибори бу-ли призначені на 27-29 грудня, але через воєнні дії вони проводили-ся переважно в січні - лютому 1918 р. лише в Київському, Волин-ському, Подільському, Херсонському, Полтавському, Катерино¬славському й Чернігівському округах. За рішенням Малої Ради Уста-новчі збори мали відкритися 12 травня 1918 р.

Прийнятими в березні 1918 р. законами встановлювалась держав-на українська мова, Державний герб УНР - “Володимирів тризуб”.

Спробою врегулювання міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин був Закон “Про національно-персональ-ну автономію” від 9 січня 1918 р. Але деякі його положення, зокрема про “іменні списки” - кадастри представників нацменшин, які по¬винні були публікуватись для загального відома, викликали чимало непорозумінь і неприйняття з боку неукраїнців.

Суперечливим виявився й Закон “Про громадянство Української Народної Республіки” від 2 березня 1918 p., за яким громадянами УНР вважалися ті, “хто родився на території України і зв’язаний з нею постійним перебуванням та на цій підставі бере собі свідоцтво приналежності своєї до громадян Української Народної Республі¬ки”. Тобто не визнавалися громадянами УНР люди, які постійно проживали в Україні, але народилися за її межами.

Законодавча діяльність відповідала прагненню Центральної Ра-ди здійснити соціалістичні перетворення в основних сферах життя суспільства. Як відомо, Третій Універсал скасував право приватної власності на землю, встановивши, що земля “єсть власність усього трудового народу”.

В умовах кризи грошового обігу відбулися й зрушення у сфері фі-нансового права. Найважливішим у цій галузі був Закон від 6 січня 1918 р. “Про випуск державних кредитових білетів УНР”, яким вста-новлювалося, що “кредитові білети УНР випускаються Державним банком УНР в розмірі строго обмеженому дійсними потребами гро¬шового обігу під забезпечення тимчасово, до утворення золотого фонду, майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями й прибут-ками від монополій”.

Деякі законодавчі акти стосувалися кримінального права. Як ві-домо, Третім Універсалом була скасована смертна кара. Законом про амністію від 19 листопада 1917 р. звільнялися всі засуджені за політичні злочини. Учасники ж воєнних дій і повстань проти УНР за Законом від 5 березня позбавлялись прав на українське громадян-ство і каралися висиланням за межі України. У разі несанкціонова-ного повернення вони карались ув’язненням до п’яти років.

Важливим напрямом законодавчої діяльності Центральної Ради була робота над проектом Української Конституції, яка розпочала-ся після прийняття Першого Універсалу. Передбачалося обрання за принципом “національно-пропорційного представництва” Комісії з підготовки Статуту автономної України. Жовтневі події у Петрогра-ді, проголошення УНР прискорили конституційний процес.

Отже, Конституція УНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918 р. Конкретно-історичні обстави-ни зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але, безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція. Структурно вона містила 83 статті, об’єднані у 8 розділів (Загальні постанови, Права громадян України, Органи власті УНР, Всенарод-ні збори УНР, Про Раду Народних Міністрів УНР, Суд УНР, Націо-нальні союзи, Про часове припинення громадських свобід). Україна проголошувалась “державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною” (ст. 1). Зазначалося, що суверенне право належить на-родові України, тобто громадянам УНР всім разом.

Після повалення Гетьманату Директорія намагалася відновити судові установи, що існували за Центральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийняте рішення, що “суд на території УНР здійснюється іме-нем УНР”. За законом від 2 січня 1919 р. поновлювалася діяльність Генерального суду, щоправда, під новою назвою Найвищий суд. Наприкінці січня Центральною Радою були поновлені апеляційні су-ди. Про намагання відновлювати діяльність низової ланки дорево¬люційної судової системи свідчить Закон від 19 лютого “Про вибори і призначення мирових суддів”.

Однак в умовах громадянської війни набуло поширення надзви-чайне судочинство. За наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. при всіх окремих військових частинах засновувалися військово-по-льові суди в складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секрета-ря. Вони розглядали справи військових та цивільних осіб у злочинах проти Директорії та кримінальні справи (вбивства, розбій, пограбу-вання, підпали, зґвалтування тощо). Судові підлягали також особи, які брали участь у будь-яких маніфестаціях, скупченнях чи зібраннях без належного на це дозволу, особи, які з’являлися на вулиці після 10-ї години вечора, власники розважальних закладів, які не зачиняли їх о пів на десяту вечора. Застосовувалися розстріли, строкова або безстрокова каторга, ув’язнення терміном від 6 місяців до двох років, грошові штрафи. Вироки виносились, як правило, без попереднього слідства, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно.

Військово-польові суди у грудні 1918 р. - січні 1919 р. викорис-товувались для вчинення масових репресій проти противників нової влади. У Києві з 20 грудня діяли два суди у зменшеному складі (го¬ловуючого і двох членів), тому що раніше створений суд при штабі Осадного корпусу не встигав розглядати справи. За наказами коман-дира корпусу Є. Коновальця та начальника штабу А. Мельника застосувалися “негайні розстріли без слідства і суду” всіх, хто агіту-вав проти існуючого державного устрою УНР.

Наприкінці січня 1919 р. замість військово-польових судів “у міс-цевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а та-кож на театрі воєнних дій” були створені надзвичайні військові суди. Фактично вони діяли без територіальних обмежень, бо на підставі Закону від 24 січня на всій території України оголошувався воєнний стан. Надзвичайний військовий суд діяв у складі голови та чотирьох членів.

Створюючи власну правову систему, Директорія змушена була визначитися щодо попереднього та “паралельного” (радянського) законодавства. Згідно із затвердженою 17 травня 1919 р. Головою Директорії постановою Ради Народних Комісарів на території Ук-раїни було анульовано чинність законів і декретів Українського Ра-дянського та Російського Радянського урядів і поновлено чинність законів УНР. Однак реально Директорія діяла шляхом часткового поновлення законодавства УНР. Ціла низка законів УНР, які Дирек-торія вважала “лівими”, в тому числі й Конституція УНР, поновлені не були. Водночас не було скасовано в повному обсязі законодавс-тво гетьмана П. Скоропадського, проти якого власне виступила Ди-ректорія. Не припинялась чинність і дореволюційного законодавс-тва, якщо воно не суперечило новим українським законам.

Відносини у цивільно-правовій сфері регулювалися дореволюцій-ним законодавством (X том Зводу Законів Російської імперії). Ди-ректорією вносилися зміни щодо права власності. Так, Законом від 8 січня 1919 р. “Про землю в УНР” було скасовано право приватної власності на землю.

У кримінально-правовій сфері за майже повної відсутності влас-них нормативних актів застосовувалися норми дореволюційного карного законодавства (Кримінальне уложення 1903 p., Військово-кримінальний статут та ін.). Нагальною проблемою була протидія єврейським погромам, про що йдеться у багатьох офіційних докумен-тах УНР; зокрема в Законі від 27 травня 1919 р. та наказі Головноко¬мандування військ УНР від 26 серпня. Низка законів спрямовувалася на боротьбу зі спекуляцією. Вищою мірою покарання була смертна кара. Також застосовувалися тюремне ув’язнення, строкова чи без-строкова каторга, конфіскація майна тощо. З літа 1919 р. внаслідок селянських заворушень Директорія вдавалася до беззаконня і репре-сій, визначаючи жорстокі покарання не на основі права, а керуючись революційною свідомістю.

Законодавство Директорії створювалося в режимі “швидкого ре¬агування”. Пріоритети законотворчості визначалися ситуацією в країні, яка була надто ускладненою. Саме цими обставинами пояснюється велика кількість законів, спрямованих на забезпечення ви-конання військової, хлібної та інших повинностей, вирішення низки поточних проблем.

27. Державний лад УНР доби Директорії.

14 грудня П. Скоропадський зрікся влади і разом із залишками німецьких військ подався до Німеччини. Того ж дня 90-тисячна ар-мія повстанців увійшла до Києва, а 19 грудня до столиці тріумфаль-но в’їхала Директорія.

26 грудня була оприлюднена “Декларація Української Народної Республіки”, де повідомлялося, що “героїчним поривом українсько¬го озброєного народу зметено з лиця землі української поміщицько-монархічне панування - Гетьманщину”. Директорія одмінила “всі закони й постанови гетьманського уряду, які суперечили інтересам трудящих класів і були шкідливі для всього громадянства”. Віднов¬лювалися демократичні свободи, національно-персональна автоно¬мія, поновлювався восьмигодинний робочий день тощо.

Визначалися напрями внутрішньої та зовнішньої політики, соці-альних реформ, боротьби із спекуляцією, організації робітничого контролю, повернення селянам зібраних поміщиками контрибуцій.

Того ж дня було створено перший уряд Директорії - Раду На-родних Міністрів у складі 18 осіб на чолі з В. Чеховським. Було ухва-лено ряд законів, зокрема закон про передачу селянам усієї помі-щицької землі без викупу.

Директорія не мала єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва. її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держа-ви за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Ан-танти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за “європейську модель” і спільну з Антантою боротьбу проти радян-ської Росії.

За такої ситуації визначився третій, компромісний, шлях. У під-мурівок розбудови держави Директорією було покладено так зва-ний трудовий принцип (що, однак, спричинило звинувачення Ди-ректорії у “більшовизмі”). В “Декларації” зазначалося, що “Дирек-торія є тимчасова верховна влада революційного часу”, яка “...пере-дає свої повноваження лиш трудовому народові самостійної Україн-ської Народної Республіки”. Тобто за цим принципом експлуататор-ські класи позбавлялися виборчих прав. До “експлуататорів” також було віднесено буржуазну інтелігенцію: професорів, адвокатів, ліка-рів та ін. Центральні органи влади й управління мав утворити Тру-довий конгрес (Конгрес трудового народу) - своєрідний парламент з делегатів від “трудового селянства”, “міського робітництва” і “трудової інтелігенції” (що була безпосередньо пов’язана з народом: фельдшерів, вчителів народних шкіл, дрібних службовців тощо). Влада на місцях, у губерніях і повітах мала належати трудовим Ра-дам робітників, селян і трудової інтелігенції.

23-28 січня 1919 р. відбулася перша сесія Конгресу трудового наро-ду за участю близько 400 депутатів від повітових селянських з’їздів та губернських з’їздів робітників і “трудової інтелігенції”, в тому числі й 65 депутатів від ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Вперше за територіальним представництвом, в тому числі й західно¬українських територій, було сформовано повноважний орган, який небезпідставно вважається українським передпарламентом.

Конгрес ратифікував Акт злуки УНР із ЗУНР.

Виконавчу владу згідно із Законом про форму влади на Україні здійснювала Рада Народних Міністрів, яка затверджувалась Ди-ректорією і відповідала перед нею в періоди між сесіями Конгресу.

В законі йшлося про утворення постійних комісій: оборони, зе-мельної, бюджетної, закордонних справ, продовольства, культур¬но-освітньої; про владу комісарів Директорії на період війни. Слід зазначити, що правовий статус Директорії та уряду закон чітко не визначив. Не було конкретизовано компетенцію уряду, що спричи-нило проблеми у поділі повноважень цих органів, а то й конфлікти між ними.

Конгрес звернувся з Універсалом до українського народу, в яко¬му було викладено основні напрями державного будівництва. Зва-жаючи на те, що “з усіх боків цілості і незалежності Української На-родної Республіки загрожують сильні держави”, Конгрес закликав “всіх синів трудового селянства і робітництва на боротьбу за землю і волю”. В умовах громадянської війни Конгрес уже більше ніколи не збирався.

Внутрішня й зовнішня ситуації, в яких опинилася Директорія, бу-ли дуже складними. В Одесі й інших чорноморських портах висади-лося шістдесятитисячне військо Антанти (французькі дивізії, окремі англійські, грецькі, румунські частини). Антанта не визнавала Укра-їни і, сприймаючи її лише як частину Росії, допомагала білогвардій-ській армії Денікіна. На заході ЗУНР вела кровопролитну війну з по¬ляками й потребувала допомоги. Радянські уряди Росії й України, вважаючи Директорію контрреволюційною, розпочали проти неї воєнні дії, і їхні війська у першій половині січня зайняли всю Лівобе-режну Україну. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радян-ській Росії. Але армія Директорії, яка на момент перемоги повстан-ня налічувала близько 100 тис, зменшилася до 25 тис. і виявилась аб¬солютно небоєздатною. Селянство, що становило її основу, розбіг-лося по своїх селах “ділити поміщицьку землю”. На бік більшовиків перейшли армія анархіста Н. Махна, повстанські з’єднання отаманів М. Григор’єва, Д. Терпила та ін. Армія Директорії окрім двох з’єд-нань (Запорозької дивізії отамана Болбочана та Стрілецької дивізії полковника С. Коновальця) складалася з окремих загонів на чолі зі своїми отаманами, яких головнокомандувач С. Петлюра ледве міг контролювати. Отже, сили були явно нерівними. Радянські війська, розбивши основне угруповання військ Директорії під Києвом, на по¬чатку лютого зайняли столицю. Повстанський рух охопив чимало міст і сіл України. На Катеринославщині повстале селянство на чолі з Н. Махном розпочало творити свій державний лад.

Крах орієнтації на Антанту призвів до створення 6 квітня 1919 р. нового соціалістичного уряду на чолі із Б. Мартосом. Цей уряд ого¬лосив про намагання здійснити земельну реформу в інтересах се-лянства, відновити роботу фабрик і заводів. Однак у квітні армія Ди-ректорії була повністю розбита радянськими військами і відступила частково у Східну Галичину, а частково у Румунію.

Влітку збройні сили С. Петлюри, об’єднавшись з Українською Галицькою Армією (УГА) і скориставшись наступом Денікіна, всту-пили у межі України і 30 серпня 1919 р. зайняли Київ. Однак уже нас-тупного дня в місто увійшли війська Денікіна, які не визнавали ні Директорії, ні України. Внаслідок поразки від денікінців розпочався драматичний відступ військ Директорії.

За цих умов С. Петлюра пішов на союз із Польщею. Проти рішу-че виступило командування УГА, розуміючи, що наслідком цього стане загарбання Польщею Галичини. В листопаді УГА перейшла на бік Денікіна, а через деякий час її підрозділи почали підтримува-ти Червону Армію. У цей період було сформовано уряд на чолі з І. Мазепою, а з травня 1920 р. - В. Прокоповичем. Ускладнення во¬єнно-політичної ситуації призвело до підписання 21 квітня 1920 р. Варшавського договору, за яким українська сторона за воєнну та іншу підтримку пішла на значні територіальні поступки. До Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Східна Галичина, частина Поліс-ся й Волині. За умовами договору польсько-українські війська в квітні 1920 р. виступили на більшовиків і 6 травня оволоділи Киє-вом. Однак невдовзі радянськими військами їм було завдано ряд по¬разок. У листопаді 1920 р. після виснажливих боїв війська Директо¬рії відступили за Збруч, де були інтерновані поляками.

До скликання Парламенту УНР законодавча влада мала належа-ти Державній Народній Раді, яка мала обиратися терміном на рік з представників населення, політичних, громадських, наукових, про¬фесійних і кооперативних організацій. До функцій Державної На-родної Ради також належали оголошення війни й укладення миру, обговорення бюджету та всіх асигнувань, контроль за діяльністю уряду, призначення окремих парламентських комісій, розгляд і за-твердження міжнародних угод тощо.

Місцеве управління після провалу експериментів з “трудовими ра¬дами” на законодавчому рівні не було визначено і здійснювалося за зразком першої УНР. Керівництво місцевими органами влади було покладено на Міністерство внутрішніх справ. Реальна влада на місцях належала призначеним Директорією волосним, повітовим і губернським комісарам та отаманам.