Стаття 127. Обмеження відрахувань із заробітної плати

         Відрахування із заробітної плати можуть провадитись тільки у випадках, передбачених законодавством України.

         Відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі й організації, де вони пра­цюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) влас­ника або уповноваженого ним органу:

         1)для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічиль­них помилок; для погашення невитраченого і своєчасно не по­верненого авансу, виданого на службове відрядження або пе­реведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган вправі вида­ти наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати непра­вильно обчисленої суми;

         2)при звільненні працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже одержав відпустку, за невідпрацьовані дні відпустки. Відрахування за ці дні не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, зазначених в пун­ктах 3, 5, 6 статті 36 і пунктах 1, 2 і 5 статті 40 цього Кодексу, а також при направленні на навчання та в зв'язку з переходом на пенсію;

3)При відшкодуванні шкоди, заподіяної з вини працівника підприємству, установі, організації (стаття 136).

       1.Законодавство не дає визначення поняття "відрахування із за­робітної плати". У законодавстві про працю і в Цивільному проце­суальному кодексі України вживаються близькі за змістом поняття "утримання", "відрахування", "стягнення". Поняття "стягнення" характеризує цивільно-процесуальні відносини на стадії виконання рішень, ухвал та постанов судів та інших правозастосовних органів. Стягнення — це захід примусового виконання. Відрахування - це поняття, що притаманне трудовим відносинам. При відраху­ванні власник нараховує працівнику відповідно до встановлених норм заробітну плату, але частину нарахованої заробітної плати не видає працівнику, а відраховує, утримує у себе, розпоряджаєть­ся потім цими грошовими коштами відповідно до законодавства.

         Відрахування може провадитись власником у порядку реалі­зації власного приватного права або в силу публічно-правового обов'язку. Працівник зобов'язаний у тому й іншому разі підко­ритися діям власника, здійснюючого відрахування із заробітної плати, якщо тільки власник не припустився порушення законо­давства.                           Відрахування із заробітної плати характеризує спосіб стягнення й утримання. Так, у частині другій ст.403 ЦПК Украї­ни зазначається, що стягнення із заробітної плати провадиться шляхом відрахування з належної боржнику заробітної плати.

         2. У Цивільному процесуальному кодексі і нормативних актах трудового права йдеться про стягнення, утримання, відрахування з заробітної плати, належної працівнику, тобто належної до випла­ти працівникові. При визначенні поняття заробітної плати, належ­ної виплаті працівнику, слід враховувати, що із заробітної плати працівників провадяться відрахування двох видів. Правовою підста­вою для відрахування першого виду є факт нарахування заробітної плати.

         Власник здійснює відрахування із заробітної, плати працівни­ка прибуткового податку, зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування у розмірі одного ( у відповідних випадках — двох) відсотка і обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіт­тя у розмірі піввідсотка не як сторона трудових правовідносин, а як агент (повірений) держави. Мається на увазі, що працівник як суб'єкт, що отримує доходи на території України, перебуває у по­даткових правовідносинах з державою, яка покладає на власника (точніше — на підприємства, установи, організації, фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, використовуючих найману працю) публічно-правовий обов'язок відрахування прибуткового податку і зазначених зборів з заробітку працівника. Таким чином, на відрахування прибуткового податку і обов'язкових зборів не по­ширюється чинність обмежень, встановлених ст. 128 КЗпП і ст.404 Цивільного процесуального кодексу України. Тут діють у разі відрахування прибуткового податку норми ст.20 Декрету "Про прибутковий податок з громадян", а у разі стягнення обов'язко­вих зборів — відповідні норми Закону "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування", Закону "Про збір на обов'яз­кове соціальне страхування" і правила Інструкції про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами збору на обов'язкове державне пенсійне страху­вання, інших платежів, а також обліку їх надходження до Пен­сійного фонду України, і Порядку стягнення збору на обов'яз­кове соціальне страхування, на випадок безробіття.

3.  Щодо відрахувань прибуткового податку і обов'язкових зборів не встановлено ніяких обмежень. Суми, належні відраху­ванню, вносяться у нараховану працівникові заробітну плату, але при визначенні заробітної плати, належної працівнику до випла­ти, вони не враховуються. І це виправдано, оскільки частина на­рахованої працівнику заробітної плати, що підлягає перераху­ванню до бюджету у вигляді прибуткового податку і до цільових фондів у вигляді обов'язкових зборів; працівникові не може бути виплачена, тобто вона до виплати працівнику не належить.

         Відрахування другого виду провадяться за підставами спе­ціальних юридичних фактів, що породжують відповідні право­відносини між працівником, який в цих правовідносинах зобо­в'язаний до виплати певної грошової суми, й іншою фізичною чи юридичною особою, що одержала право на отримання від пра­цівника такої суми. Такий обов'язок працівника може існувати у рамках цивільного, сімейного, трудового (пов'язаного з ним) правовідношення, адміністративно-правового відношення. Відра­хування другого виду провадяться з заробітку, належного пра­цівникові до виплати.

         4. За межі наведеної класифікації виходять лише відрахування до бюджету до 20 відсотків заробітної плати засуджених до виправ­них робіт без позбавлення волі за вироком суду (п.4 частини першої ст.23, ст.29 Кримінального кодексу України). Відповідно до ст. 102 Виправно-трудового кодексу України відрахування у такому разі провадиться з усієї суми заробітку (за основним місцем роботи і за місцем роботи за сумісництвом) без виключення з цієї суми податків і інших платежів, а також незалежно від наявності пре­тензій до засудженого за виконавчими документами. Хоч обо­в'язок працівника підкоритися у такому разі діям по відрахуван­ню частини заробітку і виник не із факту нарахування заробітної плати, а з факту призначення судом покарання за скоєний зло­чин, в силу вказівки спеціального закону відрахування прова­дяться з суми нарахованої заробітної плати, а не тієї, що нале­жить до виплати. Це правило в зв'язку з відсутністю спеціальної норми не поширюється на відрахування із заробітної плати осіб, відбуваючих виправні роботи за постановою суду за скоєне ад­міністративне правопорушення. Відрахування в цьому останньому випадку провадяться з додержанням норм частини першої ст. 127, ст.128 КЗпП, оскільки спеціальне правило частини четвертої ст. 404 ЦПК про відрахування із заробітної плати осіб, що відбувають покарання в вигляді виправних робіт без позбавлення волі, не стосується виправних робіт, що призначаються в порядку адмі­ністративного права.

         5. Частина перша ст. 127 КЗпП допускає можливість відраху­вання з заробітної плати лише у випадках, передбачених законо­давством. Власник не вправі провадити відрахування, якщо для цього немає підстави, передбаченої законодавством. Підставою для відрахування не можуть бути положення генеральної, галузевої чи регіональної угод, колективних і трудових договорів, інших угод між працівником і власником. Будь-яке доручення, дане працівником власнику про перерахування частини належ­ної працівнику заробітної плати на зазначений ним рахунок чи адресу (частина четверта ст.24 Закону "Про оплату праці"), може бути у будь-який час до здійснення перерахування скасоване працівником. Тому такі випадки поняттям відрахування не охоп­люються, на них не поширюються обмеження, встановлені час­тиною першою ст. 127 і ст. 128 КЗпП.

         Кабінет Міністрів визнав необхідним надати публічно-право­вого характеру обов'язку підприємства, що видало працівникові довідку на право придбання товарів у роздрібній торговій ме­режі у розстрочку, виконувати доручення працівників на пере­рахування грошових коштів суб'єктам господарювання, що про­дали працівникам товари з умовою про розстрочку. Тому працівник не вправі вимагати від власника припинення перераху­вання частини грошових коштів суб'єкту господарювання, що продав даному працівнику товари з умовою про розстрочку оп­лати. Тим самим таке перерахування набуває ознаки примусо­вості і мас кваліфікуватися як відрахування, що підпорядковане режиму, встановленому ст. 127 і 128 КЗпП.

         Такий висновок прямо випливає з п.6 і 10 Правил торгівлі у роз­строчку.

         6. Частина друга ст. 127 КЗпП містить вичерпний перелік підстав, що дають право власнику провадити відрахування із заробітної плати для погашення заборгованості працівника перед підприє­мством, з яким він перебуває в трудових відносинах. Відрахуван­ня при цьому провадяться шляхом видання наказу (розпоряджен­ня) власника.

         7. Власник вправі видати наказ (розпорядження) про відрахуван­ня із заробітної плати з метою погашення заборгованостіпрацівни­ка перед підприємством, що створилася внаслідок несвоєчасного повернення авансу, виданого у зв'язку з направленням працівника у відрядження, переїздом в іншу місцевість, а також на господарські потреби.             Для видання такого наказу необхідні дві умови:

         1) працівник не оспорює підстав і розміру відрахування;

2)  не пройшов строк один місяць зі дня, встановленого для повернення авансу.

         Якщо працівник оспорює підстави і розмір відрахувань, або пропущений зазначений строк, видання наказу (розпорядження) про відрахування не допускається. Але власник у таких випадках має право звернутися до суду з позовом про стягнення з працівника своєчасно не повернених сум авансу відповідно до п.4 частини пер­шої ст.232 КЗпП. Суд повинен стягнути з працівника ці суми на підставі п.2 ст. 134 КЗпП.

         8. При наявності у власника права здійснити відрахування із заробітної плати працівника з метою повернення сум, зайве виплачених внаслідок арифметичних помилок, а також повер­нення авансу, виданого у рахунок заробітної плати, він може видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше од­ного місяця зі дня закінчення строку, встановленого для пога­шення заборгованості чи зі дня виплати неправильно обчисленої суми. Для відрахування таких сум погодження працівника не потрібно. Його заперечення також не можуть перешкоджати відрахуванню. Граматичне тлумачення п.1 частини другої ст. 127 КЗпП дає підстави для висновку, що, слова "якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування" у цьому пункті відно­сяться до попереднього тексту "для погашення невитраченого і своєчасно неповерненого авансу, виданого на службове відряд­ження чи переведення до іншої місцевості; на господарські по­треби". До тексту "для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум зайве виплачених внаслі­док лічильних помилок" слова "якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахувань", на нашу думку, не відносяться.

          Пропуск зазначеного строку означає неможливість не лише видання наказу (розпорядження) про відрахування із заробітної плати, а й стягнення суми заборгованості працівника перед підприємством взагалі, оскільки власник у цьому разі позбавле­ний права звернутися з позовом до суду. Навіть у тому разі, коли наймачем являється громадянин, що займається підприєм­ницькою діяльністю без створення юридичної особи, він не може домогтися через суд стягнення з працівника суми заборгованості, яка утворилася за ним, на підставі ст.55 Конституції України, оскільки власник пропустив строк, встановлений ст. 127 КЗпП. Цей строк за термінологією теорії цивільного права слід визнати пересічним, тобто таким строком, пропуск якого тягне припи­нення самого права.

         Звернення у таких випадках власника до суду з позовом про по­вернення неправильно чи зайве виплачених сум такого роду з поси­ланням на п.2 ст. 134 і п.4 ст.232 КЗпП було б невиправданою спро­бою застосування аналогії. Названі правові норми встановлюють матеріальну відповідальність і порядок її реалізації. Застосування за аналогією правил про відповідальність до особи, котра не скоїла пра­вопорушення, у діяннях якої немає складу правопорушення, на наш погляд, неприпустимо.

         Верховним Судом України також виражена думка про те, що у передбаченому главою XVКЗпП порядку безпосередньо в су­дах розглядаються лише спори за заявами працівників, окрім по­зовів до них про матеріальну відповідальність (п. З Правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ. Розділ XIV. Трудове право).

         9. Працівники використовують право на відпустку, як прави­ло, до закінчення робочого року, у рахунок якого вона надаєть­ся. Тому при звільненні до закінчення робочого року, у рахунок якого працівник відпустку вже використав, середня заробітна плата, виплачена за період відпустки, частково виявляється вип­лаченою необгрунтовано. Заробітна плата, виплачена працівникові за невідпрацьовані дні відпустки, при звільненні може відра­ховуватися із суми, що належить працівникові до виплати, без видання на це наказу. В будь-якому разі закон цього не вимагає Але практично доцільно у наказі про звільнення зазначати кількість днів невикористаної відпустки, за які працівнику глід виплатити компенсацію, або кількість днів вже використаної відпустки, які у зв'язку зі звільненням залишились невідпрацьованими, раніше виплачена середня заробітна плата за які піддя­гає відрахуванню. Недостатність суми, нарахованої працівнику заробітної плати при звільненні для погашення заборгованості за невідпрацьовані дні відпустки, не може слугувати підставою для відмови працівникові у звільненні, якщо закінчились вста­новлені законодавством строки попередження працівником влас­ника про звільнення. Якщо звільнення здійснюється за ініціати­вою власника, то він залежно від обставин, звичайно, мас можливість вирішити питання про строк звільнення так, аби за працівником не залишилося непогашеної заборгованості по се­редньому заробітку, виплаченому за невідпрацьовані дні відпу­стки. Однак він також має враховувати ту обставину, що бажа­ючи отримати ці гроші, він може втратити підстави для звільнення, якщо законодавством з цього приводу встановлені граничні строки.

10. Відрахування за невідпрацьовані дні відпустки не провадить­ся, якщо працівник звільняється з роботи за підставами, перед­баченими пунктами 3, 5, 6 ст. 36, пунктами 1, 2 і 5 ст. 40 КЗпП, а також при звільненні за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію чи направленням на навчання. Є підстави вважати, що будь-який пенсіонер, який звільняється з роботи за власним ба­жанням, виходить на пенсію (а не лише той, який у даний момент досяг пенсійного віку, вимагає оформлення документів для при­значення пенсії і написав заяву про звільнення з роботи). На­правлення на навчання означає не просто звільнення за влас­ним бажанням у зв'язку зі вступом на навчання, а направлення на навчання власником чи іншим суб'єктом, що оплачує навчан­ня за рахунок власних коштів. Слід враховувати, що ст. 22 Зако­ну "Про відпустки" перелік підстав¹ звільнення, що не допуска­ють відрахування за невідпрацьовані (неоплачені) дні відпустки, доповнює звільненням у зв'язку з поновленням працівника, кот­рий раніше виконував цю роботу (п. 6 ст. 40 КЗпП). Не допус­кається також відрахування за невідпрацьовані дні відпустки у разі смерті працівника (частина третя ст. 22 Закону "Про відпу­стки").

         11. Про відрахування із заробітної плати при відшкодуванні шкоди, заподіяної підприємству винними діяннями працівника, див. коментар до ст. 136 КЗпП.

         12. На відрахування із заробітної плати, здійснювані у пога­шення заборгованості працівника перед підприємством чи у по­рядку притягнення працівника до матеріальної відповідальності в порядку, встановленому частинами першою і другою ст. 136 КЗпП, поширюються загальні правила про межі відрахувань із заробітної плати (ст. 128 КЗпП).

         13. Згідно зі ст. 42 Закону "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", за наявності письмових заяв працівників, роботодавець щомісячно і безоплатно перераховує на рахунок профспілки членські профспілкові внески із заробітної плати працівників відповідно до укладеного договору в терміни, визна­чені цим договором. Роботодавець не вправі затримувати пере­рахування зазначених коштів.