1.Філософські та природничо-наукові варіанти космогонії та космології

Космогонія (грец. κοσμογονία, від грец. κόσμος — світ, Всесвіт і грец. γονή — народження), — галузь науки, в якій вивчається походження і розвиток космічних тіл і їх систем: зірок і зоряних скупчень, галактик, туманностей, Сонячної системи і всіх вхідних в неї тіл — Сонця, планет (включно із Землею), їх супутників, астероїдів (або малих планет), комет, метеоритів. Вивчення процесів космогонії є одним з головних завдань астрофізики. Оскільки всі небесні тіла виникають і розвиваються, ідеї про їх еволюцію тісно пов'язані з уявленнями про природу цих тіл взагалі. У сучасній космогонії широко використовуються закони фізики і хімії.

Космогонія розрізняється від космології, яка вивчає Всесвіт взагалі і протягом його існування, і яка технічно не досліджує безпосередньо джерело походжень Всесвіту. Є деяка двозначність між двома термінами. У практиці є наукова відмінність між космологічною і космогонічною ідеями. Фізична космологія — наука, яка намагається пояснити всі спостереження, доречні для розвитку і характеристики Всесвіту в цілому.

Спроби створити природничу космогонію обмежені двома факторами. Один із них стосується безпосередньо епістемологічних обмежень науки, пов'язаних із вирішенням питання про доречність постановки питання про причини існування світу в рамках наукового методу. Інша, прагматичніша, проблема полягає у відсутності фізичної моделі, яка могла б пояснити найраніші моменти існування (порівняні з часом Планка) Всесвітів через відсутність послідовної теорії квантової гравітації.

За теорією Фрідмана "Великого вибуху" з якого почався розвиток Всесвіту і дослідженням Хабла методом спектральних інфрачервоних ліній, які зміщуються доведено, що галактики Всесвіту розбігаються. Якщо виміряти віддаль, яка збільшується, між галактикою в якій знаходиться наша Сонячна система і найближчою галактикою Андромеда та взяти за основу сторону витянутого трикутника вершиною по направленню до початку розвитку Всесвіту, то можна знайти цю віддаль, яка збільшується, а відтак і вік Всесвіту.

Прагнення зрозуміти довкілля та власне себе в ньому є чи не найпершим поштовхом до формування стародавньої міфології, а згодом — натурфілософії та природознавства. Вже у стародавніх міфах спостерігається спроба відобразити стосунки людини й природи. Там знаходимо й перші спроби осягнути утворення Всесвіту та Людини. Вивчаючи культурно-історичну спадщину, можна побачити, що людина вважається розумною з того часу, як почала цікавитися власним походженням та виникненням світу, тобто проблемами, не пов'язаними з безпосереднім задоволенням біологічних потреб.

В історіографії сукупність міфів, що описують утворення Всесвіту, називають космогонічними. Саме в них уперше з'явилося поняття космосу як упорядкованої, доцільно утвореної частини оточення людства, яка протистоїть хаосу — первісному безладдю. У сучасній науці розуміння порядку утворює теорію систем.

Космоло́гія (грец. κοσμολογία від грец. κόσμος — «всесвіт» і грец. λογια — «вчення») — вчення про Всесвіт у цілому та про місце людства у ньому. Незважаючи на давність самого вчення, термін «космологія» був уперше введений філософом Крістіаном Вольфом (нім. Christian Wolff) лише в 1730 році — і в наш час використовується в фізиці, філософії, езотеризмі та релігії.

Українська школа філософії опирається на радянську школу, дарма що стан гуманітарних наук у СРСР був не на найвищому рівні. Це зумовлювалось несиметричним ставленням радянської верхівки до природничих та гуманітарних наук, не на користь других. У результаті гуманітарні науки стали заручниками політичної пропаганди, базованої на поглядах вождів революції Володимира Леніна, Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, виконуючи при цьому суто пасивну роль і не маючи достатніх умов для самостійного розвитку.

Розпад СРСР супроводжувався соціальними потрясіннями — і кардинально не вплинув на стан гуманітарних наук в уже незалежній Україні. Як прямий наслідок, висвітлення великої низки новітніх досліджень в галузі філософії та пов'язаної з нею термінології, які до цього часу розвивалися в країнах європи та америки, в українській філософії кінця 20-го та початку 21-го сторіч остався незадовільним. Як приклад можна навести відчутний брак уваги до космологічних поглядів у релігії, метафізиці та езотеризмі, — як і загалом до цих галузей. У цей період української філософії, практично вся новітня космологія була зведена до досягнень фізичної космології, що й відображено в філософських словниках епохи.

[ред.] Прикладні напрямки

У наш час розрізняють чотири основні вчення про Всесвіт, які різняться між собою шляхами та методами здобуття знань:

• Фізика та астрофізика відіграють провідну роль у розвитку фізичної космології — розділу астрономії, який вивчає Всесвіт як ціле опираючись на закони фізики і використовуючи результати фізичних експериментів та астрофізичних спостережень.

• Частиною світоглядної філософії є метафізична космологія, яка передбачає використання людської свідомості для формування інтуєтивних висновків про природу Всесвіту, людини та Бога і/або їх взаємозв'язків між собою базованих на розширені деякого набору припущень запозичених з духовного досвіду і/або спостережень.

• Космологія є важливим витоком віри в релігії і міфології, які намагаються пояснити буття та природу дійсності. В деяких випадках, уявлення про створення (космогонія) і руйнування (есхатологія) Всесвіту відіграють центральну роль у формуванні структури релігійної космології, метою якої є зрозуміти роль людського суспільства у Всесвіті.

• На протиріччі між релігією та філософією виникла езотерична космологія — відмінна від релігійної космології меншою залежністю від традицій та впевненістю в інтелекті а не вірі, і, відмінною від метафізичної космології в її акценті на духовності як базовому понятті.

[ред.] Фізична космологія

Детальніше: Фізична космологія

Фізична космологія — підрозділ астрономії, який досліджує фізичне походження Всесвіту і його природу в найбільших масштабах. На раньому етапі свого розвитку, фізична космологія була тим, що зараз відомо як дослідження небосхилу та небесна механіка. Грецькі філософи Аристарх Самоський, Арістотель і Птоломей запропонували різні космологічні теорії[1]. Зокрема геоцентрична система Птолемея, яка відпочатку була побудована на космологічній моделі Арістотеля, а згодом набула самостійного значення, довгий час слугувала для розрахунку та пояснення видимих рухів світил на небосхилі. Згодом, Ніколай Коперник запропонував значно простішу для розрахунків та уявного відтворення геліоцентричну модель сонячної системи[2], яка в той час утотожнювалась з моделлю Всесвіту. Йоган Кеплер, операючись на спостереження Тихо Браге[3], здійснив якісний матиматичний опис цієї моделі[4]. Поряд з цим Галілео Галілей довів її правильність на основі власних спостережень та наукових методів досліджень, які сам тоді вперше сформолював[5]. Роботи Галілея започаткували протистояння стрімко зростаючої фізичної космології, яка в той час була зародком науки, з релігійною космологією розширеною за рахунок космологічних поглядів Арістотеля що до руху світил на небосхилі[6]. Наслідком такого протистояння став перегляд прихильниками релігійної космології деяких її категоричних тверджень та висновків зроблених на основі вчень Арістотеля, в той час як фізична космологія знайшла своє продовження в працях Ісаака Ньютона[7], який довершив створення цієї моделі формулюванням законів механіки[8] та вивиденням закону тяжіння[9]. Після відкриття зір і утотожнення їх із Сонцем, а також після відкриття нашої Галактики та великої кількості інших галактик у найвіддаленіших ділянках простору доступних спостереженням, модель Сонячної системи втратила значення моделі Всесвіту. Створення нової моделі Всесвіту було розпочато з гіпотези про поширеність законів механіки і всіх інших законів природи, відкритих в Сонячній системі, на всі ділянки простору та тіла у ньому. Базою такій гіпотезі слугували висновки теорії Ньютона про поширеність законів механіки на всі тіла Сонячної системи. Поширеність законів механіки та деяких інших законів природи (зокрема законів квантової механіки, яку можна вважати піґрунтям хімії, законів термодинаміки, електромагнетизму тощо) на віддалені об'єкти космосу з розвитком спостережувальної астрономії неодноразово перевірялась та підтверджувалась в явній та неявній формах в роботах численних астрономів.

Відчутного поштовху у напрямку розвитку фізична космологія зазнала після створення спеціальної та загальної теорій відносності Альбертом Ейнштейном[10]. В спеціальній теорії відносності знайшли своє математичне відображення революційні на той час зміни у поглядах на простір і час, які природньо виникли під час спроб пояснити незалежність швидкості світла від руху спостерігача відносно джерела, встановлену в експериментах Хука і Фізо та, більш точно, в експерименті Майкельсона-Морлі. Згідно із цими поглядами, простір і час не є абсолютними та незалежними один від одного, а залежать від руху спостерігачів які їх вимірюють. Наступним важливим етапом для розвитку фізичної космології стала гіпотеза Ейнштейна про зв'язок геометричних характеристик простору-часу та енергетичних характеристик матерії — енергії та імпульсу. Ця гіпотеза явно чи неявно лежить в основі всіх створених в наш час теорій гравітаційного поля, серед яких пальму першості та провідне місце по застосуванню займає загальна теорія відносності Ейнштейна, побудована на основі Ріманової геометрії чотиривимірного простору-часу (простір Мінковського). Фрідман знайшов розв'язки рівнянь загальної теорії відносності Ейнштейна для однорідного і ізотропного розподілу речовини у Всесвіті, що відповідає реальному розподілу речовини на найбільших доступних для спостереження масштабах, і показав що Всесвіт не є стаціонарним — середня густина змінюється з часом. Едвін Хаббл підтвердив таку нестаціонарність встановивши залежність між зсувом спектрів далеких галактик (внаслідок ефекту Доплера) та відстаню до них. Згодом, низкою науковців, зокрема американським фізиком з України Георгієм Гамовим, був запропонований сценарій гарячого Всесвіту — феноменологічний опис його розвитку. Цей сценарій був несподівано підтверджений відкриттям реліктового випромінювання, що залишилося від гарячої епохи. Існування такого випромінювання було передбачено Георгієм Гамовим.

Після створення інфляційної моделі Аланом Гутом, стало можливим пояснити механізм Великого Вибуху та деякі характеристики Всесвіту, серед яких — залежність усередненої по всьому просторі амплітуди неоднорідностей густини від їх масштабу. Кульмінацією розвитку фізичної космології, стало відкриття неоднорідного розподілу температури залишкового випромінювання по кутових координатах в сопутниковому експерименті COBE та, більш точно, в експерименті WMAP. Наявність таких неоднорідностей передбачалась створеною теорією. На сьогоднішній момент космологія достатньо успішно пояснює розвиток Всесвіту від моменту Великого Вибуху до сьогоднішніх днів, кількісно описуючи всі його характеристики, і є наукою що стрімко розвивається.