Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу «Жизнь й творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти).

В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.

Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929).

Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.

5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контрреволюційній націоналістичній організації. ЗО жовтня 1935 р. його справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили «М. Зеров і його група».

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна».

На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ле­нінградській області, її постановою від 9 жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р.

Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані «за відсутністю складу злочину».

Павло ФилиповиПавло́ Петро́вич Филипо́вич (*2 вересня 1891, Кайтанівка — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія) — український поет і літературознавець, перекладач з французької та латинської мов, педагог.

Зміст   [сховати]  1 Біографія 2 Праці 3 Творче сходження і основний творчий доробок 4 Література 5 Посилання

[ред.]Біографія

Народився у с. Кайтанівці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Катеринопільського району Черкаської області) у родині священика.

Середню освіту здобув у Златопільській гімназії та у Колегії Павла Ґалаґана у Києві. У 1910-15 студіював слов'яно-російську філологію на історично-філологічному факультеті Київського унінерситету Святого Володимира, як учень академіка Володимира Перетца. Навчався також на правознавчому факультеті.

Після навчання залишився працювати в університеті як стипендіат (його тогочасна праця про життя і творчість російського поета Євгена Баратинського була нагороджена золотою медаллю і в 1917 вийшла окремим виданням), приват-доцент і згодом як професор до 1935 р.

У цьому університеті, що в 1920 р. був перейменований на ІНО (Інститут Народної Освіти), разом із професором Миколою Зеровим Филипович вів семінар з історії української літератури, керуючи працею над темами, що стосувалися кінця 19-го ст. і початку 20-го ст. Свою поетичну діяльність почав російською мовою в 1910 під псевдонімом Павел 3орев, але від 1917 перейшов виключно на українську мову.

Як літературний критик виступив уперше в редагованому Василем Старим і Миколою Зеровим часописі «Книгар». Широку літературознавчу працю розгорнув як співробітник ВУАН, публікуючи низку праць з історії української літератури і редагуючи ряд літературознавчих збірників. У cвoїх працях дотримувався порівняльно-історичного методу і був одним із найвидатніших представників цієї школи в українському літературознавстві.

Науковець європейської міри, задивлений в щонайкращі зразки класичних і західноєвропейських й українських традицій, поет-неокласик Павло П. Филипович був чужий і далекий до настанов і директив комуністичного режиму в літературі і тому теж цілком несприйнятний і ворожий для нього. Незважаючи на те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії і не брав надто активної участі в громадському житті, його заарештовано в cepпні 1935 року і суджено разом із Зеровим з початком 1936 року за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації», що нею мав бути нібито семінар української літератури в Київському ІНО.

3асуджений на 10 років заслання в концентраційні табори, перебував спочатку на Ведмежій Горі (на північ від Ленінграда) і потім на Соловецьких Островах, де після виконання норми примусової праці намагався працювати літературно й науково. Із Соловок був вивезений в 1937 р. до інших концтаборів, де йому додано ще 10 років ув'язнення. Там він і загинув за невідомих обставин.

Була засуджена і заслана в 1938 р. на 5 років в Караганду також дружина П. Филиповича, Марія Андріївна, хвора психічно від переживань, пов'язаних із засудом і засланням чоловіка.

Після XX з'їзду КПРС Павло Филипович був реабілітований.

[ред.]Праці

За редакцією П. Филиповича був виданий ряд збірників — «Т. Шевченко» в 1921 р. (ДВУ, разом з Є.Григоруком), «Шевченківський збірник» 1924 (вид. «Сорабкоп»), два томи «Шевченко та його доба». В 1925 і в 1926 (разом з акад. С.Єфремовим і М. Новицьким), «Іван Франко» 1926 (з І. Лакизою та П. Кияницею), «Література» 3б. І., 1928 (спільно з акад. С. Єфремовим і М. Зеровим). Крім того, він брав участь у складанні коментаря до акад. видання Шевченкового «Щоденника» (К., 1927), в 10-томовому виданні творів Лесі Українки та в інших виданнях.

Важливіші літературознавчі і критичні праці Филиповича: «Шевченко і романтизм» (ЗІФВ, IV,1924), «До історії українського романтизму» (Укр., 1924, Кн. 3), "Генеза Франкової легенди «Смертъ Каїна» (вступна стаття до твору «Смерть Каїна», К., 1924), «О.Олесь» (вст. ст. до вид.: О. Олесь. Вибрані твори, К., 1925), «Шевченко і Гребінка» (Укр., 1925, кн. 1-2), «До студіювання Шевченка та його доби» (у зб. «Шевченко та його доба», І, К., 1925), «Рилеєв і Державін» (У зб. «Декабристи на Україні», К., 1926), «Шляхи Франкової поезії» (у зб. «Іван Франко», К., 1926), «Шевченко і декабристи» (окр. вид., К., 1926), «Спустошена ідилія» (вст. ст. до вид.: О. Кобилянська. Земля, К., 1926), «Європейські письменники в Шевченковій лектурі» (Прол. Правда, 1926, № 56), «Переклад Котляревського із Сапфо» (ЗІФВ, XII — XIV, К., 1927), «Історія одного сюжету» (вст. ст. до вид.: О. Кобилянська. «У неділю рано зілля копала», К., 1927), «Ольга Кобилянська в літературному оточенні» (Ж.. і Р., 1928, № 2), «Нові праці про І. Котляревського» (Ж.. і Р., 1928, кн. ХІІ), «Перший переказ з Шевченка російською мовою» (З6. Шевченко, І, К., 1928), «Аналіз образу Прометея в творах Лесі Українки» (Ж.. і Р., 1928, кн. IX), «Українське літературознавство за 10 років революції» (у зб. «Література», І, К., 1928 і окр.), «З новітнього українського письменства». Історично-літературні статті (1929).

Найповніше видання поетичної спадщини Ф.: «Поезії», Мюнхен 1957.

[ред.]Творче сходження і основний творчий доробок

Почав друкуватися рос. мовою з 1910 під псевдонімом П. Зорєв у журналах «Вестник Европы», «Заветы», «Куранты». Ранні поетичні твори Ф. позначені впливом символізму. Публікувалися у збірнику «Музагет» (1919), що об'єднував поетів-символістів. Перша значна наукова праця — «Жизнь и творчество Е. Баратынского» (1917). З 1917 — приват-доцент Київського університету, в 1920-33 — професор Інституту народної освіти (тогочасна назва Київського університету). Був членом комісії ВУАН зі складання біографічного словника українських діячів, секретар історично-літературного товариства при ВУАН, що його очолював академік Єфремов, редактор різних наукових збірників та ін.

Автор збірок поезій «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Належав до літературної групи «неокласиків». Вважав, що гармонійному розвитку національної літератури необхідне підґрунтя класичного світового письменства, не сприймав кон'юнктурної офіційної ідеологічної лінії в тогочасній поезії, виступав за підвищення культурного та художнього рівня літературних творів. Поетична творчість Ф. відзначається культурологічною насиченістю, осмисленням загальнолюдських етичних та естетичних цінностей. Здійснив переклади з французької (Ш. Бодлера, П. Верлена, П. Ж. Беранже), російської (О. Пушкіна, В. Брюсова, Є. Баратинського). Літературознавчі праці Ф. присвячені питанням західноєвропейської літератури, сучасного українського літературного процесу, проблемам методології науки про літературу. Ф. — автор статей про І. Франка, О. Олеся, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, представників молодої української поезії (П. Тичину, Я. Савченка, М. Рильського, М. Семенка). Один із фундаторів сучасного шевченкознавства, автор спеціальних досліджень «Шевченко і романтизм» (1924), «Шевченко і Гребінка» (1925), «Шевченко і декабристи» (1926), «До студіювання Шевченка та його доби» (1925). Своїми працями Ф. заклав наукові основи українського літературознавства (ст. «Українське літературознавство за 10 років революції», 1928). Восени 1935 заарештований органами НКВС, звинувачений у причетності до терористичної групи і засуджений до страти. Невдовзі вирок було замінено на 10-річний термін ув'язнення. Засланий на Соловки, де і загинув.

Як поет Ф. належав до групи неокласиків, позиції яких захищав у «літ. дискусії» 1925. Його невеликий літ. доробок — дві зб. поезій: «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925), відзначаються високою літ. культурою, глибиною думки й досконалістю форми. Ранні його вірші позначені символізмом, поетику якого Ф. засвоїв, ще пишучи рос. мовою. Філос. підвалинами його поезії є насамперед людина, її місце в природі й історії. З цього походить його виразний універсалізм, тяжіння до безмежних, майже космічних просторів («Дивись, дивись, безмежні перелоги»). Прикметне для його поетичного мислення також уміння конфронтувати сучасність з далеким минулим і майбутнім. Важливіші літературознавчі праці Ф.: «Шевченко і декабристи» (1926), «Пушкін в укр. літературі» (1927), «Укр. літературознавство за 10 років революції» (1928), «З новітнього укр. письменства» (1929, про творчість І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської).

[ред.]Література

• Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

• Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Париж 1959;

• Безсмертні, зб. за ред. М. Ореста. Мюнхен 1963;

• Шерех Ю. Не для дітей. Нью-Йорк 1964.

• Казьмирчук Г. Д., Латиш Ю. В. Українське декабристознавство. Київ; Черкаси, 2002. С. 163—171.

[ред.]Посилання

• П. Филипович. Земля і вітер. Київ 1922

•   П.Филипович   * * *    Візьмеш у жменю сонного насіння І не пізнаєш власної руки — Най синій день, най у землі коріння, Жіночий сміх і сонячні книжки! Я не люблю самотного зітхання — Нащо давать самотнім зорям звіт? Не долетить ні перша, ні остання З моїх думок у невідомий світ. Це ти така і тепла, і принадна, І над тобою все гудуть дроти. Розстеле ніч свої похмурі рядна, І знову не одзеленієш ти. Надії мрійні і смутне квиління Загублене у передранній млі, А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі.     1925  ЕПІТАФІЯ НЕОКЛАСИКОВІ    Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла — Його сховає вічності ріка. Прощай — неокласичну руку стисла Після Європ досвідчена рука. Десь Дорошкевич з ним вітався кисло, Не раз скубла десниця Десняка. Кінець! Мечем дамокловим нависла Сувора резолюція ЦК. Дарма що він, у піджаку старому, Пив скромний чай, приходячи додому, І жив працьовником з юнацьких літ,— Он муза аж здригнулась, як почула, Що ті переклади з Гомера і Катулла Відродять капіталістичний світ.     16.ІХ.1926  * * *    І десь надійшло наостанку Холодне і темне: прощай! Минаю будинок Держбанку, Мене обминає одчай. Даремне змагання — схилиться, Впевнять: помилилася ти. Замріяне слово, мов птицю, Спіймали в повітрі дроти. Нікуди не може летіти Примара сліпої журби — Сміється і сонце, і вітер, І голос залізний доби.     1924  КИЇВ    Не до тебе пливли скандінавські герої, Бойовими човнами розкинувши стан. Ні вінками Атен, ні руїнами Трої Не прославив тебе чужоземний Боян. Хто повірить словам, що Андрій Первозванний На високих горах твою славу прорік? В темну безвість віків одійшли каравани Ватажків степових та азійських владик. Що владарів колишніх потлілі клейноди! І на схід, і на південь твій раб мандрував — Чуєш, там, вдалині, велетенські заводи Іншу долю кують, інше сяєво слав! На майданах твоїх рік за роком конає, Поміліла ріка, вал зрівнявся — осів, Але пісня летить у поля у безкраї, Наче ластівка з теплих країв.     1922  * * *    Мов сірі дні, умруть бажання кволі, Не стане слів, і я скажу: прощай! А ти лети і ластівкою в полі Над колосками срібними кружляй. Яр проминеш і озеро побачиш, Об ясні води ти крилом черкни; Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш, Стріваєш сонце, спогади і сни. Уся земля, мов килим, під тобою, З усіх джерел дзвенять мої пісні. Дорогою прослались голубою Тобі рясні і неосяжні дні. Лети ж, лети — в повітрі золотому Минулі весни повернулись знов. І тільки ти не повертай додому: Тепер я скрізь, де світло і любов.     1922  * * *    Не злато, ливан і смирну Приносять троє царів — Весняну радість незмірну Віщує соняшний спів. Так завжди було — і нині Голубить дітей земля І знов віддає людині Свої широкі поля. Повітря, рослини, води — Вславляють усі блакить, Усі приходять до згоди Безмежно життя любить. І навіть дано Орфею Не слова летючий дим — Всевладну силу, щоб нею І камінь зробить живим!   САЛОМЕЯ    Хай проклинав пророк Йоканаан Під полотняним небом Іудеї — Над всім лунав лиш голос Саломеї, Сліпили плечі, і зміївся стан. І пристрасть, мов незримий ураган, Неслась в партер, до лож, до галереї, І захисту вже не було від неї, Коли танок схопив серця у бран. Сліпа жаго, непереможна вродо! Ти спопелить могла б життя народу, Ти засмутила б соняшну блакить! Перед тобою голова красива, Й своє життя ти віддаси за право В людській уяві віковічно жить!  * * *    Скоро серпень надійде ясний На поля неосяжні і сині. Огнекрилих метеликів рій Зазоріє в садах на шипшині. Золотим павутинням злетить Непорушна година спокою. Стиглих яблук захочеш струсить — І нараз досягаєш рукою. Різнобарвна і плідна пора, Соковиті і мудрі рослини. Хто сказав, ніби квітка вмира, Ніби сонце згасає щоднини? Достигають, мов яблука, дні, Червоніють їх радісні шати. Я вклоняюсь усій далині: Здрастуй, серпне ясний та багатий!  

Архів теґу: п. Филипович

Станіслав Погорілов

КОНВЕНЦІЙНІСТЬ НЕОКЛАСИЧНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

У ТВОРЧОСТІ ПАВЛА ФИЛИПОВИЧА

Поетична спадщина Павла Филиповича до

сьогодні ще мало д о с л і дже н а. При роз гляді

поезії неокла сиків ми т ак чи так стикаємося

з феноменом "грона п'ятірного" в контексті

роз витку в і тчизняної л і т е р а т у р и. Вже у 20-

30 років ХХст., під час літературної дискусії,

а т о ч н іше — і д е о л о г і ч н ої б о р о т ь б и, що

точилась на с торінках преси за "чистоту"

літературних рядів, до ставлення неокласиків

б у ло р і з ко н е г а т и в н и м. Їм з а к и д а ли

консерватизм, втечу від сучасних злободенних

тем т ощо. Од ин із критиків цього періоду

з а знача в: "Свідома боротьба проти чистого

мистецтва, що розглядає явища духової

культури і зокрема мистецтва, яко

"самодовлінні" явища, цінності, звичайно

потрібна. Треба засвоїти, що теорія

"самодовлінних" цінностей — це теорія

буржуа, та особливо вона улюблена дрібним

буржуа. Треба всякою нагодою користуючись,

туман фетишу та ідеалізації розвіювати над

нашою літературою".' А в же на

В с е у к р а ї н с ь к о му з ' ї з ді п р о л е т а р с ь к их

письменників "т. Хвиля недвозначно зазначив,

що партія бореться з неокласиками не через

античну тематику їхніх творів або плекання

класичних форм, партія бореться з

буржуазною ідеологією, що намагається

впливати на нашу літературу" .

2

Однак закиди

на свою адресу неокла сики чули не лише з

боку радянського літературознавства. Навіть

т а к ий п р о н и к л и в ий п и с ь м е н н и к, як В.

Підмогильний у своїй статті "Без стерна"

окреслив поетичний доробок М. Риль с ького,

в и д і л яючи ті к о м п л е к с и, що с тос у в алися

з а г а л ом к л а с и ч н ої ( а бо н е о к л а с и ч н о ї)

е с т е т и к и. П і д м о г и л ь н ий н а г о л о ш у є, що

"мистецтво для М. Рильського — це тільки

своєрідне втілення його мрії, таке ж віще, як

і природа, і неземне, як і його кохання.

Мистецтво в його розумінні — тільки спосіб

віддалитись від дійсності з її злом та

нікчемністю".

3

На жаль, неокласики не залишили по собі

жодного документа, який би засвідчував їхню

е с т е т и ч ну п р о г р а м у. Ми м о ж е мо н и ні

п о р і в н ю в а ти н е о к л а с и ка Ф и л и п о в и ча із

неокласиком Зеровим тощо лише на основі

с п і л ь н ої д ля н их х у д о ж н ь о - е с т е т и ч н ої

парадигми.

П а в ло Ф и л и п о в ич з а л и ш ив по с о бі

невеликий поетичний доробок: збірки "Земля

і вітер" ( 1 9 2 2 ), "Простір" ( 1 9 2 5 ), а т а к ож

декілька в іршів поза збірками й нечисленні

п е р е к л а д и. Т а ка " н е п р о д у к т и в н і с т ь "

з умовлюв ала ся й винятковою вимогливістю

П. Ф и л и п о в и ча до в л а с н ої л і т е р а т у р н ої

продукції.

Па в ло Фи л и п о в ич - поет рі зноплановий

як за змістом, так і за формою, однак класична

д о м і н а н та в його т в о р ч о с ті з а л и ш а л а ся

незмінною. І коли погодитися з думкою Ю.

Габермаса, що модерне збері г ає прихов аний

з в ' я з о к, спі в в ідне с ені с ть з к л а с и ч н и м, то

можна з р о б и ти в и с н о в о к, що м о д е р н і с ть

поетичної творчості Филиповича передбачала

її к л а с и ч н і с ть і н а в п а к и. О д н а к, п е в на

непослідовність Фи л и п о в и ча в у т в ердженні

класичного канону дала підстави твердити Ю.

Ш е р е х у, що "Павло Филипович лишився

поетом, який не вибився... на самостійну путь,

який ішов туди, куди його штовхала течія".

4

І далі: "Филипович-поет був тим, що заведено

називати словом еклектик, і то еклектик

настільки, сказати б, послідовний, що тяжко

навіть сказати, якому літературному напрямові

і якій системі світогляду він віддавав

перевагу" .

5

Справді, з усієї спадщини поета ми можемо

виокремити л ише чотири сонети (" Д и в и с ь,

дивись: безмежні перелоги...", "Саломея",

"Гете" та "Білявий день втомився і притих" ),

що у в ійшли до першої поетичної збірки. У

"Просторі" ми не зустрічаємо жодного сонета.

Але це зовсім не означає розриву з класичною

т р а д и ц і єю. Хоч поет у першому сонеті й

декларує "Не перший рік, як позникали боги

, / Остались люди та мерці одні", та вже у

"Саломеї" він твердить дещо інше, підносячи

м і ф і ч н ий о б р аз до р і в ня а б с т р а к ц і ї,

у з а г а л ь н е н н я: "Сліпа жаго, непереможна

вродо! / Ти спопелить могла б життя народу,

28 Конвенційність н е о к л а с и ч н их тенденцій у т в о р ч о с ті Па в ла Ф и л и п о в и ча

/ Ти засмутила б соняшну блакить!". І

завершує сонет так: "Й своє життя ти віддаси

за право / В людській уяві віковічно жить!".

Зроз уміло, що тут ідеться про ка т е горію

краси як т а к у, п е р е н е с е ну з минулого в

с у ч а с н і с т ь, і у т р и в а л е н ия ц і єї к р а си у

завтрашньому дні. У сонеті "Гете" т акож

в і д ч у в а є т ь ся с п і в в і д н е с е н і с ть м и н у л о г о,

сучасного і майбутнього. Ці три категорії часу

заявлені вже у першій с т р офі:

"Минули пристрасті, змагання і труди, / А

він ще промовля з погаслого сторіччя. /

Одверте і ясне горить його обличчя , / І пильно

в далечінь сягає зір твердий".

О д н ак у з б і р ці "Земля і вітер"

П. Фи л и п о в ич ще п е р е б у в ає у п ошу к о в і,

в і д ч у в а є т ь ся п е в на т р а ф а р е т н і с т ь ,

иаслідуваиість деяких поезій, значний вплив

с и м в о л і з м у. Н е д а р е м но поет ц і к а в и в ся

творчістю Ш. Б о д л е ра і п е р е к л а д ав й о г о.

Відомі принаймні два переклади — "Людина

і море" та "Авель і Каїн". В о д н о ч ас

Филииович не ц у р а є т ь ся й фо л ь к л о р н их

м о т и в і в, а ле їм "намагається надати

поглибленої символізації, не імітуючи отієї

"народньої словесности", а підносячи її на

вищий мистецький рівень".

в

Характерним

у цьому з в ' я з ку є вірш "Пісня", довершений

за формою і змістом. Це справді мистецький

твір.

Серед поезій, що доз воляють говорити

про причетність Филиповича до неокласичної

естетики, можна виділити сонет "Саломея".

Як відомо, однойменний сонет М. Зерова був

навіяний саме цим твором. Автор, по-своєму

розроблюючи біблійний м і ф, раніше вже

використаний Вайльдом, через образ Саломеї

оспівує і підносить красу. Неокласичні риси

помічаємо й у поезії "Сонце". Филииович не

використовує тут античних мотивів, але образ

сонця тут персоніфіку є т ь ся як з а г р о з л и ва

сила, що її л і р и ч н ий г е р ой н а м а г а є т ь ся

протистояти йому, пророкуючи: "Коли ти

п'єш сухі піски, / Гризеш кору верби старої

/ О, знаю, пройдуть ще віки, — / Не

вистачить твоєї зброї". Тут також наявні три

категорії часу: минулого — теперішнього —

майбутнього. Вз а г алі поетові п р и т а м а н но

пода в а ти п е в ні о б р а зи р е т р о с п е к т и в н о,

долучаючи їх до сучасного і перспективно

відносячи до майбутнього. У тому ж таки

"Сонці" про майбутнє поет к а ж е: "І ти

постарієш, заснеш, / Таке бліде, сивоволосе,

Нащадок мій з високих веж / Не раз тебе

прийти запросить".

Коли у збірці " З е м ля і вітер" лише окремі

поезії можна віднести до неокла сичних, то у

збірці " П р о с т і р" неокла сицизм Фи л и п о в и ча

є вже цілком в и р а з н и й. Це і вірш "Київ", і

в ірш, присвячений М. К. З а н ь к о в е ц ь к і й, що

має однойменну назву, а т акож "З античних

барельєфів". Вірш "Здивуй увагою своєю..."

може прочитуватися як мистецьке кредо поета

цього періоду творчості " ( . . . к р і зь минулого

тумани / Мистецтва ще горять сузір'я" ). До

неокласичних рис поезії Фи л и п о в и ча варто

віднести й строфічну побудову деяких творів.

У т аких в ірша х, як "Кому не мріялось, що є

незнана Муза...", "А там, па Заході, лягла

залізна осінь...", автор застосовує білий вірш

( п ' я т и с т о п о в ий ямб без р и м ). Ця ритмо-

синтаксична конструкція, вимагаючи від митця

великої вправності, водночас увиразнює текст,

робить його більш строгим. Саме Филииович,

на думку В. Державина, утвердив цю поетичну

форму в укра їнс ькій поезії.

Не в и к л и к а є с у м н і в у , що п о е з ія

"Мономах" містить у собі цілком виразну

неокласичну домінант у. Витворюючи образ

д а в н ь о р у с ь к о го к н я з я, поет н а д і л яє його

р и с а ми б и л и н н о го г е р о я: "Бичача шия

/ Мов камінь, крик/Не Візантія, — / До

степу звик". З р ешт ою, Монома х, будучи

в о ч е в и дь і д е а л і з о в а н им о б р а з о м, набу в ає

м о н у м е н т а л ь н о с т і. П о ет з а в е р ш ує в і рш

рядками "Гримить відвага / На всі віки — /

Той крик варяга, / Той стиск р у к и ! ".

І в цьому в ірші, і загалом у творчості

Ф и л и п о в и ча ми можемо бачити вла с тивий

"неокласикам... особливий тип творчої

саморефлексії — ...вельми далекий від

домінуючого в їхній добі, але близький до

того типу творчої особистості, що визначає

поета-мислителя, поета-філософа...".'

Можна погодитися з думкою, що поезія

Ф и л и п о в и ча п о з н а ч е на ф і л о с о ф і ч н і с тю

(особливо пізня пое з ія). На цьому акцептують

і В. Держа вин, і Е. Соловей, про це твердить

і Л. Т е м ч е н к о: "Плідна взаємодія між

галузями поезії і філософії. Їх близькість і

водночас віддаленість однієї від іншої —

постійна прикмета європейської філософії,

типологічне сприйняття якої у неокласиків

вилилося в репрезентуванні мистецтва як будь-

якої духовної діяльності на філософію, яка

виступала в якості її ідеального взірця" .

8

Орі єнт ація на філософічні с ть є однією з

в а ж л и в их і н д и в і д у а л ь н их п р и к м е т

н е о к л а с и ч н о с ті Ф и л и п о в и ч а. П о є д н а н ня

історицизму й філософічнос ті зримо явлене

2 9 С. П о г о р і л ов

у вірші "Київ". Поет начебто нама г а є т ь ся

спростувати м іф про Ки ї в, що склада в ся

віками: "Ні вінками Атен, ні руїнами Трої

/ Не прославив тебе чужоземний Боян". А

згодом — "Хто повірить словам, що Андрій

Первозваний / На високих горах твою славу

прорік?". О д н а к, ставлячи під питання це

минуле Ки є в а ,- Ф и л и п о в ич н а м а г а є т ь ся

прозирнути майбутнє міста, в чому явно

дається взнаки "глагол більшовизму": "Чуєш

— там, вдалині, велетенські заводи / Іншу

долю кують, інше сяєво слав!". ( Н е

випадково стосовно рядка у вірші "Поміліла

ріка, вал зрівнявся-осів" М. З е р ов свого

часу з а у в ажив редакторові в и д а н н я: " В ін

не осів, а його р о з к о п а л и " ). Творчість П.

Ф и л и п о в и ч а, як і і н ш их у к р а ї н с ь к их

неокла сикі в, в арто роз гляда ти в контексті

є в р о п е й с ь к ої л і т е р а т у р и. С п р а в д і, не

заглиблюючись у питання міжлітературних

в з а є м ин і не пре т ендуючи на в и з н а н ня

є д и н о го з а г а л ь н о є в р о п е й с ь к о г о

неокласичного канону, можна виокремити

р и с и, с п і л ь ні д ля н е о к л а с и ч н их ш к іл

багатьох є вропейс ьких лі т ера т ур. До, як

вважають дослідники, них належать:

".— етична настанова, спрямов ана на

"благоговіння перед жит тям" (А. Швейцер)

у ф о р м у лі т в о р ч о го з л и т тя з " с в і т о в им

жит тям" ( М. Р и л ь с ь к и й );

— соціолог ічна вимога " п е р е т в о р е н ня

духовного жит тя на духовне виробницт во"

( М. Вебер) як творчої праці "для майбутніх

поколінь" ( М. З е р о в );

— поєднання аполонівсько-фаустівського

пізнання природи, реалізованого в

прихильності до циклічного сприйняття світу

(М. Драй-Хмара, М. Зеров)" і т.д.

9

Од н а к, при цьому треба п а м ' я т а т и, що

кожна національна неокласична школа мала

й свої відмінності. Приміром, францу з ький

неокласицизм взяв за основний постулат тезу

п ро п о в е р н е н ня л і т е р а т у ри до г л и б и н н ої

н а ц і о н а л ь н ої ідеї ( Ж ан М о р е а с, А н а т о ль

Ф р а н с ). На в ідміну в ід ц ь о г о, н і м е ц ь к ий

н е о к л а с и ц и з м, с п и р аюч и сь на в еймарс ький

класицизм, на перший план виніс думку про

п о в е р н е н ня до д у х о в н о с т і. Д ля н і м е ц ь к их

н е о к л а с и к ів в а ж л и в им б у ло п о в е р н у ти

л і т е р а т у рі м е т а ф і з и ч ні п е р е ж и в а н н я, що

протистоять фа т уму, а т акож відродити жа нр

трагедії (Па у ль Ернст та і н . ).

Для українських же неокласиків важливим

було, по-перше, повернути історичну п а м ' я ть

і, п о - д р у г е, в в е с ти в і т ч и з н я ну і с т о р і ю,

л і т е р а т у ру в є в р о п е й с ь к ий к о н т е к с т. За

в и з н а ч е н н ям Т. С Е л і о т а, "досконала та

класика, в якій вгадується дух усього народу,

і яка не може інакше проявитись у мові, як

відобразивши цей дух повно і цілісно".

10

У к р а ї н с ь кі н е о к л а с и к и, хоч і не з а в ж ди

п о с л і д о в н о, н а м а г а л и с ь у т р и в а л и ти в

с в о є му с л о ві д у х о в ну і с т о р ію н а р о д у, як

цілі сний феномен. З о к р е м а, в д е я к их віршах

П. Ф и л и п о в и ча ми з н а х о д и мо е л е м е н ти

"всеохопності", "універсальності", тобто те, що,

за в и з н а ч е н н ям Е л і о т а , н а л е ж и т ь до

класицистичних рис.

В і д ч у в а ю чи н е г а т и в не с т а в л е н ня до

н е о к л а с и к ів з б о ку п а р т і й н ої в е р х і в к и,

П . Ф и л и п о в ич с вого часу н а п и с ав начебто

жа р т і в л и в ий в ірш " Е п і т а ф ія н е о к л а с и к о в і ".

Проте коли цей вірш поставити у контекст тієї

д о б и, то він з в у ч а т и ме з а г р о з л и в о. Сонет

закінчується рядками: "Он муза аж здригнулась,

як почула, /Що ті переклади з Гомера і

Катулла /Відродять капіталістичний світ".

Над ким і чим кепкував, кому адресувалася

ця гірка іронія, - сьогодні, зда є т ь ся, цілком

з р о з у м і л о. Тому ми й можемо к а з а т и, що

" п о к а я т и с я " і " р о з г р і ш и т и с я " п е р ед

більшовизмом неокласикові П.Филиповичу так

і не в д а л о с я . ..

П р и м і т ки

1. Лакиза П. Літературні нотатки / Життя й революція. - № 8, 1926, с. 52.

2 . Життя й революція. - № 2, 1927, с. 237.

3. Життя й революція. — № 1, 1927, с. 46.

4. Шерех Ю. Не для дітей. — Пролог, 1964.

5 Там само.

6. В. Державин. Великий поет-мислитель. / П. Филииович. Поезії. - Мюнхен, 1957.

7. Соловей Е. Прадигма буття в поезії неокласиків (Микола Зеров) / Українська філософська лірика. - К.:Юніверс, 1998. Український поет Павло Петрович Филипович

У рефераті подано відомості про життєвий і творчий шлях Павла Петровича Филиповича, який був українським поетом і літературознавцем

Про цього написано чимало, щоправда здебільшого як про поета, і на жаль, значно менше як про чудового літературознавця, професора, викладача.

Повнота творчого самовияву поета і вченого Павла Филиповича припадає на 20-ті роки. Прийшов він у літературу вже сформованою особистістю, інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та світової літератури.

Сьогодні ми можемо тільки дивуватися, як вдавалося йому в жорстких умовах, “залізної доби” досягти злагоди своїх поетичних захоплень і наукових інтересів.

Народився Павло Филипович 2 вересня 1891 року в селі Калітанівка на Київщині (тепер Черкаська область) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій колегії Павла Гологана, та закінчив її у 1910 році і того ж року вступив до Київського університету на правознавчий факультет. Провчившись рік він переходить на історико-філологічний факультет слов’яно-руської філології.

Писати почав рано, навчаючись ще у колегії. Перші твори написані російською мовою друкуються в російських журналах “Вестник Европы”, “Жатва”, “Заветы” під псевдонімом Павло Зорев.

На національне самоусвідомлення Павла Филиповича вплинула буржуазна революція 1917 року, яку він сприймає як “державно-національне відродження українського народу”. Відтоді П.Филипович пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:

Не хижі заклики пожеж, Не безнадійний рев гармати –  В поля майбутнього зайшла ти –  Минулу радість в них знайдеш.

А давнє слово на сторожі, Напівзабуте слово те, Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі. (“Не хижі заклики пожеж”)

З 1917 року Филипович працює посаді приват-доцента в Київському університеті до 1933 року – професором, викладачем історії літератури.

Для поетики та естетики Павла Филиповича характерна людяна сутність його лірики, філосовського освоєння фолькльорного різноманіття української народної творчості.

У своїй поезії він рівноуважений і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя.

Найкращим здобутком поета є інтимна лірика, її філосовським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях:

Кому не мріялось, що є незнана Муза –  Безжурна дівчина, привітна і струнка, Яка в минулому з’явитися уміла, Поетам радості, і вроди, і любові, І навіть дудочку приносила тоненьку, І награвала їй пісні сама. (“Кому не мріялось...”)

За час, коли у 1919 році “Музагеті” з’вилися перші, написані українською мовою вірші, Павло Филипович видав поетичні збірки “Земля і вітер” (1922р.) та “Простір” (1925р.).

Збірка “Земля і вітер” – це лірика зрілого художника. Вона багато прикметами сучасного життя поета. Тяжіння до простоти та ясності, сховані в основі його метафоричних образів.

Драматичну роздвоєнність людини у двох світах показано у збірки “Простір”. Виразно розкривається філосовсько-естетична сутність поезії Павла Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська постанова полягала у тому, щоб зображати конкретну людину – шахтаря, будівника, цегляра, як у Рильського. Що ж до творів Филиповича, то його герої постають переважно, як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться усі роздуми поета. Таким прикладом є вірш “Різьбярі”:

В високій залі промину малюнки, І пильної уваги не зверну На пил, на штучні візерунки І на залиту фарбами стіну Перегоріли задуми колишні  І лілія не радує мене,  Коли не сяє крізь кольори пишні Людське обличчя мудре і ясне.

Навряд чи Павло Филипович міг сказати про себе : ”Я молодий, бо з молодими”, хоча сподівання на молоде покоління у нього присутні. Собі, своєї поезії він відводить інше місце, заявляючи : “Пора і мені... засохлим листям осіннім промайнуть у майбутні дні” і обираючи “мудрість спокою.”

Павло Филипович до останнього часу майже не був “відкритий як літературознавець і критик.” Його літературознавчі праці зібрані у книжці “Література”, що з’явилась, однак не в Україні, “як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії.” До неї увійшли дослідження про Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, О.Олеся, М. Коцюбинського.

Восени 1935 року Филипович був безпідставно заарештований, звинувачений у причастності до терористичної групи і засуджений до страти. Потім вирок був змінений на десятирічне ув’язнення. Але життя його обірвалось раніше. Є припущення, що в листопаді 1937 році.

Дата публікації: 16.11.2010

8. Темченко Л. Український неокласицизм 20-х - 30-х p.p. XX століття: Генезис, естетика, поетика. Автореферат. -

Дніпропетровськ, 1997

30 9. Темченко Л. Український неокласицизм 20-х - 30-х p.p. XX століття. - Дніпропетровськ, 1997

10. Життя і творчість Павла Филиповича

Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу «Жизнь й творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти).

В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.

Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929).

Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.

5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контрреволюційній націоналістичній організації. ЗО жовтня 1935 р. його справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили «М. Зеров і його група».

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна».

На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9 жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р.

Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані «за відсутністю складу злочину».

Павло Филипович реабілітований посмертно.