Тоталітаризм як соціально-історичний феномен.

Політичний режим, що характеризується відсутністю демократичних свобод, диктатурою і повним (тотальним) контролем держави над усіма сферами життя суспільства й особи.

Тоталітаризм як історична форма суспільного існування з'явився в епоху Нового часу й особливо характерний для диктаторських режимів XX століття. Система управління, яка прагнула до цілковитого підпорядкування суспільства державі за допомогою монополії на інформацію, пропаганди, офіційної державної ідеології, обов'язкової для громадян, терору таємних служб, монопартійної системи, обов'язковому членстві в підконтрольних правлячій партії масових організаціях.

Історія терміну.

Уперше з метою пропаганди цей термін 1925 року застосував Беніто Муссоліні, в час, коли в Італії почала формуватись однопартійна фашистська система. Слід зазначити, що в Італії, як і в Німеччині тих часів вислів "тоталітарна держава" застосовувався у позитивному значенні. За межами цих режимів термін мав в основному негативний зміст.

Відновлення державної незалежності Польщі. Ю.Пілсудський.

Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. Поляки плекали надію на відновлення національної незалежності, сподіваючись, що з початком загальноєвропейської катастрофи — Першої світової війни, у якій усі три, чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнала поразки. У ході бойових дій російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.

Перший, під керівництвом лідера Польської соціалістичної партії Юзе-фа Пілсудського (1867-1935), закликав стати на бік австро-німецького блоку.

Другий, на чолі із засновником Національно-демократичної партії Романом Дмовським, став на бік країн Антанти і, відповідно, орієнтувався на Петербург.

На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву. Але через між партійні чвари серед поляків справжнього польського уряду так і не було створено. Німеччина 5 листопада 1916 р. дозволяє проголосити Акт створення Польської держави й організувати польський дорадчий орган при австрійській владі — Тимчасову державну раду.

Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині прискорили процес державного відродження Польщі. Після перемоги лютневої революції у Росії Тимчасовий уряд визнав право поляків на власну державу. Але наприкінці 1917 р. між Пілсудським, який почав налагоджувати контакти з Антантою, і німецьким командуванням виник конфлікт, унаслідок якого він потрапив до в'язниці. У листопаді 1918 р. відбулася революція в Німеччині, яка прискорила розв'язання «польського питання». Після звільнення Польщі від окупації у ніч з 6 на 7 листопада у м. Любліні лівими партіями був утворений перший уряд незалежної Польщі на чолі з галицьким політиком соціал-демократом Ігнаци Дашинським. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського.

11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський. Він проголосив себе «тимчасовим начальником держави». Було сформовано новий польський уряд на чолі з Є. Морачевським. 26 січня 1919 р. на території колишнього Королівства Польського й Західної Галичини відбулися вибори до Установчого сейму. Сейм затвердив «малу конституцію», яка законодавчо закріплювала політичний режим Ю. Пілсудського. Права непольського населення держави, яке становило понад 40%, «малою конституцією» були обійдені увагою, що з часом- зумовить виникнення серйозних проблем. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський ставив головну мету — відродження «Великої Польщі».

Юзеф Пілсудський був далекоглядним політиком. Незважаючи на тиск з боку урядів Антанти, він не підтримав російських білогвардійців у їхній боротьбі проти більшовиків. Бо розумів, що в разі перемоги монархістів і реставрації «єдиної, неділимої Росії» шанси Польщі зберегти незалежність стали б мінімальними.

Щодо України, то Ю. Пілсудський, з одного боку, прагнув включити до новоствореної Польської Республіки землі Галичини, Волині та Поділля, а, з другого — хотів бачити незалежну українську державу на Подніпров'ї. Незалежна Україна, на його думку, мала стати буфером між Польщею і могутньою Росією. До речі, цю політичну лінію Пілсудського продовжують сучасні польські керівники.

На Паризькій конференції, за активної підтримки Франції, Польща отримала право на окупацію Східної Галичини, повернула собі землі Сілезії та здобула вихід до Балтійського моря. Ю. Пілсудський результатами конференції був незадоволений. У квітні 1920 р. він уклав союз з Петлюрою і розпочав широкий наступ проти більшовиків. Польським військам вдалося взяти Київ, але скоро Червона Армія повернула його собі і вдалим походом дійшла аж до Варшави. З допомогою країн Антанти та патріотично налаштованих поляків Пілсудському вдалося звільнити територію Польщі. У березні 1921 р. в Ризі був підписаний мирний договір, за яким землі Західної України і Західної Білорусії залишились у поляків.