Створення держави Ізраїль. Виникнення «палестинської проблеми».

Ідея створення національної єврейської держави була висунута австрійським журналістом Т. Герцлем у кінці XIX ст. Він обгрунтував її на конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) у 1897 р. Конгрес ухвалив рішення про створення єврейської держави на території Палестини.

На площу близько 25 тис. кв. км потрібно було переселити 10 млн євреїв з усього світу. Сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого перебувала Палестина, продати цю територію, але той відмовився. Незважаючи на це, євреї починають таємно переселятися до Палестини, де організовують замкнені общини з натуральним господарством.

Під час Першої світової війни уряд Османської імперії почав виселяти євреїв, звинувативши їх у допомозі країнам Антанти. 2 листопада 1917 p., після окупації Палестини. Велика Британія ухвалила декларацію Бельфура, яка поклала початок новій хвилі переселення євреїв. У 1920 р. в Палестині починають створюватися єврейські політичні й військові організації. У 1922 р. Велика Британія отримала від Ліги Націй мандат на управління Палестиною, що відразу ж викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. Велика Британія сприяла переселенню євреїв до кінця 30-х рр. Коли ж співвідношення єврейського й арабського населення стало загрозливим для стабільності її колоніальної імперії, вона забороняє переселення. Якщо у 1914 р. в Палестині проживало 5% євреїв, то у 1922 — 18%, а у 1937 р. — 28%.

Після закінчення Другої світової війни питання про утворення єврейської держави знову постало на порядку денному, його обговорення державами-переможницями відбувалося на тлі боротьби, що розгорталася між англійською адміністрацією, палестинським і єврейським партизанським рухом. 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. США і СРСР підтримали ідею утворення держави Ізраїль. Радянський Союз розраховував створити свій форпост на Сході і тим самим сприяти розпаду британської колоніальної імперії. 29 жовтня 1947 р. ООН ухвалила резолюцію № 181 про утворення на території Палестини двох держав: єврейської (57% території) і арабської (43%). Місто Єрусалим оголошувалось міжнародною зоною. Велика Британія зобов'язувалася вивести свої війська до 1 серпня 1948 р.

Проти створення єврейської держави категорично виступили араби, що посилило міжнаціональну боротьбу. У квітні 1948 р. єврейські збройні загони вирізали арабське селище Дейр-Ясін (254 особи), араби теж не поступалися в жорстокості. У таких складних умовах Велика Британія вирішує достроково вивести свої війська 14 травня 1948 р. У той самий день була проголошена держава Ізраїль. Першим її прем'єр-міністром став Д. Бен-Гуріон. Палестинці ж не зуміли створити свою державу через відсутність політичних структур.

Створення у травні 1948 р. в Палестині (за рішенням ООН) держави Ізраїль стало початком близькосхідного конфлікту та виникнення палестинської проблеми. Група арабських держав (Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, а згодом Саудівська Аравія і Ємен) оголосили війну Ізраїлю. У ході арабо-ізраїльської війни 1948-1949 pp., маючи якісніше озброєння і скориставшись неузгодженістю в стані арабів, Ізраїль захопив більшу частину палестинської території, а інша потрапила до Йорданії (західний берег ріки Йордан) та Єгипту (сектор Газа). Із Палестини було вигнано 900 тис. арабів, які знайшли собі притулок у різних арабських країнах. Гостро постала проблема біженців, і будь-які спроби (насамперед США) її вирішити з обуренням відкидалися самими арабами. Палестинці хотіли повернутися на свою батьківщину, і їх підтримували (матеріально за рахунок нафтодоларів) арабські країни, бажаючи покарати Ізраїль.

Ця війна зав'язала в тугий вузол близькосхідну проблему, яка хвилювала людство усі післявоєнні роки. У 50-х рр. надії на повернення біженці покладали на Єгипет, але англо-франко-ізраїльська агресія (1956), розпад ОАР (1961) розвіяли ці сподівання.

На початку 60-х років Ізраїль, користуючись підтримкою США, які оснастили його армію новітнім озброєнням, почав підготовку до нової війни. У свою чергу, Радянський Союз активно підтримував Єгипет, де президент Насер почав соціалістичні перетворення. СРСР допоміг у переозброєнні єгипетської армії і направив до Єгипту своїх військових спеціалістів. Приводом до війни стало рішення Ізраїлю про відвід русла р. Йордан для зрошення пустелі Негєв, що зачіпало інтереси сусідніх арабських країн. Почалися збройні сутички з Сирією. У 1966-1967 рр. між Єгиптом, Сирією і Йорданією була досягнута домовленість про спільні дії проти Ізраїлю. Випередивши своїх противників, 5 червня 1967 р. ізраїльська армія напала на Єгипет і дуже швидко знищила всю його авіацію і завдала поразки сухопутним силам. 8 і 9 червня така ж доля спіткала армії Сирії та Йорданії. Наслідком червневої війни 1967 р. було приєднання до Ізраїлю західного берега р. Йордан, сектора Газа і Синайського півострова, східної частини Єрусалиму, Голанських висот, які належали раніше Сирії. Чергова війна 1973 р. за повернення втрачених територій знову не принесла успіху арабським країнам і довела, що військовою силою близькосхідної проблеми не вирішити.

У кінці 50-х рр. у Кувейті виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), очолюваний Я. Арафатом. Ця організація висунула нову програму боротьби, одним з пунктів якої було невтручання у внутрішні справи арабських держав. Така позиція забезпечила ФАТХ підтримку від аравійських монархів.

Лідери арабських країн не були зацікавлені у самостійності палестинського руху і з цією метою у 1964 р. утворили Організацію визволення Палестини (ОВП). Щоб вийти з-під їх контролю, ФАТХ починає самостійну боротьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського руху опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється на впливову військово-політичну силу, яка встановлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Я. Арафат обирається головою виконкому цієї організації, а в 1970 р. стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції.

Обмеженість території, де велися бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити в Палестині бази для боротьби. Усі збройні акції проводились із територій сусідніх держав, спричинюючи невдоволення їхніх урядів і місцевого населення. У кінцевому підсумку це призвело до палестино-йорданського конфлікту 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися до Лівану. Але там вони порушили рівновагу сил у суспільстві, що призвело до громадянської війни та ізраїльської інтервенції (1982). Того самого року збройні загони і керівництво ОВП перебираються до Тунісу.

Жовтнева арабо-ізраїльська війна 1973 р. привела до трансформації поглядів Я. Арафата. Він починає виступати за створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд з ним, за розв'язання проблеми мирними засобами. Така політика врятувала ОВП від ізоляції й загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу.

9 грудня 1987 р. на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа почалось народне повстання («інтифада») без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) ухвалила рішення про проголошення незалежності Палестини.

Зусилля провідних країн світу сприяли початку близькосхідного врегулювання, що привело до підписання ізраїльсько-палестинської домовленості про надання обмеженої автономії Палестині у складі Ізраїлю (1994). Як свідчать останні події, зокрема, після терактів в Америці ізраїльсько-палестинські відносини далекі від добросусідства.