1. Маріїнський палац у Києві зведений у 1750—1755 рр. за зразком палацу, який проектував Б.Растреллі для ГетьманаРозумовського. 1744 року імператриця Єлизавета Петрівна під час відвідувань Києва, сама вибрала для нього місце.

Спорудженням палацу керував видатний російський зодчий Іван Федорович Мічурін. Йому допомагали відомі архітектори М. Васильєв, П. Нейолов, Ф. Нейолов, М. Сальников та інші.

Головний фасад Маріїнського палацу «дивиться» на Маріїнський парк, закладений 1874 в пейзажному стилі. Алеї цього парку — звивисті, наче «вписані» в ландшафт. З протилежного боку палацу — Міський (Царський) Сад, закладений 1743 р. на основі старовинного Регулярного саду (заснованого ще Петром I). Його стиль — класичний регулярний: мережа прямих алей, що перехрещуються під прямим кутом.

Палацовий комплекс має строго симетричну композицію. Головний двоповерховий корпус і одноповерхові бокові флігелі утворюють широке подвір'я. Архітектура палацу вирішена у стилі бароко: чітке планування, виразне компонування об'ємів, багата пластика фасадів, що проявилася в пишних формах коринфського ордера, рустуванні стін, розкреповці карнизів, ажурному парапеті і ліпленні наличників вікон. У фарбуванні палацу використані типові для російського бароко кольори: бірюзовий для стін, світло-жовтий для колон та карнизів, білий для ліплення і балюстрад. Все це надає споруді святкового й урочистого вигляду.

Протягом своєї багаторічної історії палац неодноразово реконструювався. Найзначнішу реконструкцію було здійснено у 1868—1870 роках після великої пожежі, що знищила дерев'яний другий поверх і всі парадні приміщення. При відновленні палацу надбудували цегляний поверх, фасади наситили новими пластичними деталями, а інтер'єри переробили в формах класицизму з елементами бароко і ренесансу. Роботи проводились під керівництвом академіка архітектури К.Маєвського. Рік їхнього закінчення (1870) викарбуваний у картуші на фасаді, зверненому в парк.

До Жовтневої революції палац був резиденцією царської родини. В період подорожі по Україні тут разом зі своїм почтом зупинялась імператриця Катерина II. У палаці жили також військовий губернатор, полководець М.Голенищев-Кутузов і геройФранко-російської війни 1812 року М.Раєвський.

Під час Першої світової війни з 1915 року в Палаці перебувала мати імператора Миколи II Марія Федорівна, яка керувала відправкою санітарних потягів та лікуванням поранених солдат. В палаці Марія Федорівна і дізналася про зречення Миколи II в 1917 році, після чого переїхала до Криму.

Палац дуже потерпав у період Німецько-радянської війни: бомба, що влучила в нього, зруйнувала центральну частину будівлі. У 1945—1949 роках палац відбудували під керівництвом українського архітектора П.Альошина, і з цього часу він став місцем урочистих прийомів.

У 1979—1982 роках, після ретельних дослідницьких робіт, палац реставровано переважно у формах архітектури кінця XIX століття. Упорядкування території виконано на основі креслення, схваленого свого часу Б.Растреллі. Форма фонтанів, рисунок зелених насаджень мають традиційний для XVIII століття характер. Фонтани прикрашено парними скульптурними композиціями — копіями скульптур середини XVIII століття, які зберігаються у музеях країни. З вестибюля палацу на другий поверх, де розташовані парадні зали, ведуть мармурові сходи. Темно-червоний килим, що устеляє їх, підкреслює атмосферу особливої урочистості.

У центральній частині палацу міститься великий Білий зал, поєднаний з вестибюлем високими арочними прорізами. З двох боків до нього примикають Зелена вітальня та Бенкетний зал. Центральну частину будівлі, що звернена на парадний двір, пронизує анфілада невеликих затишних залів.

Інтер'єри кожного приміщення Маріїнського палацу мають свій неповторний вигляд, створюваний цілим комплексом засобів художньої виразності, серед яких особлива роль належить колірному вирішенню. Колорит Білого та Бенкетного залів, Зеленої та Блакитної віталень побудований на домінуючій ролі одного кольору. Решта приміщень вирішена у складних і несподіваних поєднаннях кольорів.

Один із залів — Зал бароко — реставратори відновили у характерних для інтер'єрів Растреллі формах. Обрамований вигадливими позолоченими орнаментами штучний мармур у поєднанні зі світло-коричневими площинами стін, орнаменти карниза й облямування дверних прорізів, щедро оздоблений камін з великим дзеркалом над ним створюють враження вишуканості.

Важливими елементами художнього оформлення палацу є предмети декоративно-прикладного мистецтва, що належать переважно до другої половини XIX століття, а також меблі і люстри (старовинні й виконані сучасними майстрами в дусі XVIII—XIX століть), картини відомих майстрів живопису, створені як у минулому, так і в наш час. У деяких залах збереглися невеликі фрагменти настінного живопису, виконаного художником К.Алліауді в 2-й половині XIX століття, і реставровані у 1982 році.

Чудова паркетна підлога палацу створена під час останньої реставрації. Складена з цінних порід дерева, вона вражає красою малюнка і досконалою майстерністю виконання.

Сьогодні ця історична споруда презентує нашу країну у світі як державна резиденція. Її називають Президентським палацом. У ньому проходять урочисті державні події — нагородження, прийоми, вручення вірчих грамот Послами іноземних держав, саміти і зустрічі офіційних делегацій на найвищому рівні.

У червні 2007 року розпочалася реконструкція палацу, яка триватиме щонайменше до 2011 року.^[1]

Цікаві факти[ред. • ред. код]

• 14 лютого 1787 року Катерина II приймала у Києві в Маріїнському палаці венесуельского політичного діяча Франсіско Міранду, майбутнього визволителя Південноамериканського континенту від іспанського панування.^[2]

• 1889 — У Царському саду міста Києва при Маріїнському палаці Д.Моррис ідентифікував новий в ботаніці вид Кокаїнового куща — Erythroxylum novogranatense^[3], так звана Колумбійська або Трухільська кока. ^[4]

• Окремі сцени, зняті на тлі південного фасаду Маріїнського палацу, є в художньому кінофільмі «Дні Турбіних» (1976, режисер В. Басов), де його подано як резиденцію гетьмана (насправді резиденція П. Скоропадського містилася в палаці генерал-губернатора, що відображено і в романі М. Булгакова «Біла гвардія»).

2. Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України, більш відомий як Жовтневий палац — пам'ятка архітектури, спроектована у 1842 відомим архітектором Вікентієм Беретті. Одна з найбільших у Києві театральних зал: вміщує понад дві тисячі глядачів.

Історія[ред. • ред. код]

Історія міжнародного центру культури та мистецтв — своєрідний відбиток історичних подій України. У роки Другої світової війни приміщення зазнало значної руйнації. Його відбудова стала воістину всенародною справою.

Разом з тисячами простих робітників, студентів та людей різних професій, тут можна було побачити видатних діячів культури та мистецтва Максима Рильського, Володимира Сосюру, Андрія Малишка, Льва Ревуцького, Авмросія Бучму, Наталію Ужвій, Гната Юру та багатьох інших; плафони розписував Анатолій Чернов.

А 24 грудня 1957 року Жовтневий палац культури гостинно відчинив двері для відвідувачів. Відтоді понад 40 мільйонів чоловік побували на різноманітних культурно-мистецьких заходах палацу. І найпочесніші серед них — звичайно, діти, оскільки свята Новорічної ялинки стали для них традиційними.

У численних гуртках художньої самодіяльності, народних ансамблях, любительських об'єднаннях та клубах починали свою творчу стежину нині відомі майстри сцени. Починали свою кар1єру тут : Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Белла Руденко, Анатолій Мокренко, Юрій Гуляєв, Діана Петриненко, Степан Турчак та багато інших.

Міжнародним центром культури і мистецтв проводяться традиційні огляди, конкурси, фестивалі. На його сцені працюють професійні і самодіяльні театральні та концертні колективи з Росії, Білорусі, Молдови, Грузії, Литви, Естонії та інших країн.

Самодіяльні колективи Центру :  — народний ансамбль народного танцю — «Горлиця» Народний оркестр народних інструментів Народна вокальна студія Оперна студія Народний ансамбль класичного балету «Просвіт» А також дитячі зразкові колективи «Вітерець», «Співаночка».

Виступає естрадно-джазовий оркестр «Музична лабораторія». Про високу оцінку діяльності самодіяльних митців свідчить і той факт, що 8 колективам присвоєно звання «Народний» та «Зразковий». Аматораи центру здобули успіх не лише в Україні, а й далеко за її межами — в Італії, Франції, Німеччині, Фінляндії, Канаді, Португалії, Японії, США, Польщі, Угорщині тощо.

Бібліотека центру має унікальний фонд, що налічує понад 70 тисяч екземплярів. В жовтневому палаці проводяться зустрічі з відомими письменниками, композиторами, представниками дипломатичних кіл, державними та громадськими діячами, народними депутатами .

Події 1917–1941 рр.[ред. • ред. код]

Зі спогадів О. О. Гольденвейзера: «Разумеется, и 26 января, когда стихла канонада и в город вступили большевики, и в последующие дни нам было не до спокойных наблюдений и параллелей. Эти первые дни были полны ужаса и крови. Большевики производили систематическое избиение всех, кто имел какую-либо связь с украинской армией, и особенно с офицерством. Произведенная незадолго пред тем регистрация офицеров имела в этом отношении роковые последствия: многие предъявляли большевикам свои регистрационные карточки, и это вело к неминуемой гибели. Солдаты и матросы, увешанные пулеметными лентами и ручными гранатами, ходили из дома в дом, производили обыски и уводили военных. Во дворце, где расположился штаб, происходил краткий суд и тут же, в царском саду, — расправа. Тысячи молодых офицеров погибли в эти дни. Погибло также много военных врачей — между ними известный в городе хирург Бочаров, который ехал на своей пролетке в госпиталь и показал остановившему его солдату свою регистрационную карточку. Та же участь постигла доктора Рахлиса, недавно только возвратившегося из австрийского плена и схваченного таким же образом, когда он стоял на улице в какой-то очереди.»

Відомі діячі, розстріляні у Жовтневому палаці:

• Григорій Косинка — український письменник

• Микола Івасюк — український художник

• Тарас і Іван Крушельницькі — діти Антона Крушельницького

3. Резиденція митрополитів Буковини і Далмації — визначний архітектурний шедевр Західної України, розташований у місті Чернівці (Україна).^[1]

З 24 серпня 1963 року є пам'яткою архітектури національного значення (ох. № 778/0).^[2]

28 червня 2011 року на 35-й сесії комітету ЮНЕСКО архітектурний ансамбль резиденції (англ. Residence of Bukovinian and Dalmatian Metropolitansa) включили до списку Світової спадщини.^[3][4],[5]

За підсумками загальнонаціональної акції «Сім чудес України: замки, фортеці, палаци», що проводилась протягом2010–2011 років, митрополича резиденція потрапила до топ-7.^[6]

Сьогодні — Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича.^[7]

Історія пам'ятки[ред. • ред. Код]

Після входження частини Буковини до складу Габсбурзької монархії (1775) було утворено Буковинську єпархію з центром у містіЧернівці. Для розміщення архієрея та консисторії за короткий термін звели «Єпископську резиденцію». Місце під будівництво обрали на одному з місцевих пагорбів «Домнік» (або «Панська гора»). З 1882 року — «Габсбурзька гора», яку в народі через складнощі вимови називали — «Гарбуз гора».

У 1849 році було утворено Герцогство Буковина. Тогочасний єпископ Євгеній (Гакман), відігравши визначальну роль у відокремлені краю від Королівство Галичини і Володимирії, не допустив його приєднання до Семигороду, а місцевої православної церкви — доТрансільванської митрополії. Натомість владика Євгеній увесь свій вплив і авторитет спрямував на свторення окремої митрополії.

Відповідну петицію, ухвалену єпархіальними зборами, владика у лютому 1861 року передав особисто цісарю. Одночасно, монарха просили санкціонувати будівництво у Чернівцях нової православної архієрейської резиденції, що відповідала би статусу столицікоронного краю. Франц Йосиф I своїм указом від 20 серпня 1863 року затвердив план будівництва майбутнього архітектурного шедевру, пообіцявши у майбутньому прийняти позитивне рішення щодо питання Буковинської митрополії.^[8]

Будівництво[ред. • ред. Код]

Автором грандіозного проекту став молодий чеський архітектор Йозеф Главка, який обійняв посаду заступника голови будівничого комітету (Євгена Гакмана).

6 липня 1864 року буковинський єпископ на місці старої резиденції урочисто заклав «угольний» (наріжний) камінь у фундамент каплиці Св. Іоана Нового Сучавського. З цього розпочалося будівництво комплексу, що тривало майже двадцять років.

За масштабами будівництво резиденції не мало аналогів на Буковині й коштувало астрономічні, за тодішніми мірками, гроші — 1 мільйон 750 тисяч гульденів. Фінансування, головним чином, здійснювалось за рахунок Буковинського православного релігійного фонду. Як прояв добросусідства, свої пожертви зробили місцеві німецька та польська католицькі громади, а також іудеї. Значну допомогу надавало Міністерство культів і освіти Австро—Угорщини.

Вирішивши максимально використовувати місцеві будівельні матеріали, Й. Главка почав вивчати місцеві надра. Він особисто побував у, багатих на запаси каменю—піщаника, селах Чуньків, Василів, Дорошівці. У вказані населені пункти були відряджені досвідчені каменярі, які навчали місцевих майстрів тонкощам ремесла. Як наслідок було запущено каменярський конвеєр, звідки потоком надходили необхідні матеріали. У самих Чернівцях запрацювали два цегельних та один керамічний заводи, а також будівельна школа. Особлива увага приділялась виготовленню клінкера.

Від виробників вимагали продукцію з найкращими якісними характеристиками. Зодчий регулярно навідувався на підприємства й давав вказівки щодо удосконалення технології. На всіх цегельнях сировину для майбутньої цегли заготовляли завчасно. Глину зберігали у спеціальних буртах на відкритому повітрі, де взимку вона мала обов'язково перемерзнути й лише після цього з неї починали виготовляти сирець. Практично кожна цеглина вимірювалася та перевірялася на звук. Останній етап контролю якості проходив безпосередньо на будівництві. Перед в'їздом на територію було зведено спеціальну естакаду двадцятиметрової висоти, з якої цеглини скидали на тротуар, і якщо хоч на одній з'являлися тріщини, то забраковували всю партію.

Процес будівництва відбувався ретельно та акуратно. Для забезпечення високої якості цегляної кладки Й. Главка запросив із західних регіонів Австрії тридцять найкращих мулярів, але й їм заборонялося протягом зміни використовувати більше сотні цеглин. Будівельний розчин розводили у величезних чанах, куди додавали падаль та курячі яйця.

Чудові властивості місцевої будівельної сировини були підтверджені у 1878 році, коли за розпорядженням чеського митця виготовили велику декоративну вазу з буковинського алебастру, яку демонстрували у Богемії, а згодом — у Парижі. Організатори вернісажу оцінили шедевр у сімсот гульденів та ввели Й. Главку до списку переможців. Водночас, зодчий привернув увагу європейських спеціалістів до ще одного буковинського дива — так званого «Коралового Каменю», який сяяв гарними кольорами і був помережаний оригінальними природними візерунками. Фрагмент коралового каменю ще й дотепер можна побачити в оформленні «Мармурової зали» резиденції.

При будівництві, передбачаючи сейсмічні особливості карпатського регіону, широко застосову­валися металеві конструкції, що значно підвищило міцність і довговічність будівлі. Руйнівні карпатські землетруси (1940) та (1977), хвилі якого прокотились і Буковиною, жодним чином не відобразились на резиденції.^[9]