6. Коротка характеристика основних найбільш загальних типів країн сучасного світу:

6.1. Економічно розвинені країни.

До економічно розвинених країн належить три десятки країн, які розташовані у Західній Європі, Північній Америці (США, Канада), Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (Японія, Австралія, Нова Зеландія). До промислово розвинених країн у другій половині ХХ ст. відносили також Південноафриканську Республіку (ПАР), нині її здебільшого зачисляють до країн, що розвиваються. Натомість до економічно розвинених країн почали відносити Ізраїль. Це країни, які пройшли тривалу історію розвитку ринкової економіки, мають сформовані демократичні політичні системи, володіють високими і дуже високими середньодушовими доходами населення, дуже високими показниками ІРЛП. У них стійкі фінансові ринки, широка і різноманітна структура економіки, включаючи сектор обслуговування, значні експортно-імпортні можливості. Більшість із них вступили в постіндустріальну стадію суспільного розвитку.

У 2008 р. в економічно розвинених країнах проживало 900 млн. жителів або 13,4% населення планети, а було вироблено 67% світового ВНД. (Правда, за останні десятиліття ці показники міняються не на користь даного типу країн. Так, у 1995 р. тут було зосереджено 14,5% населення і 77,5% ВНД світу). Середньодушовий дохід у цій групі країн становив понад 43 000 дол. США.

У країнах даного типу виділяють:

а) головні економічно розвинені країни – т. зв. “велику сімку” країн (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада). Тривалий час ці країни саме в такому порядку визначали найбільші за обсягами ВВП/ВНД економіки світу, хіба що Великобританія і Франція час від часу мінялися місцями. Нині у першу трійку країн світу за цим показником увійшов соціалістичний Китай, а Канада посідає 10-11 сходинку рейтингу, пропустивши поперед себе Бразилію, Іспанію та Росію. Однак “велика сімка” як клуб найпотужніших країн високорозвиненої економіки не втратив свого значення, хоч багато питань розвитку світової економіки визначаються уже на самітах лідерів країн “великої вісімки” (ті самі країни плюс Росія), а віднедавна – також керівників економічних і фінансових інститутів т. зв. світової “великої двадцятки”. У наш час країни “великої сімки” дають понад 55% світового ВНД, перша їх шістка значно відривається від решти країн світу за обсягами ВВП/ВНД;

б) “малі” економічно високорозвинені країни Західної Європи. Сюди відносять десять країн – 5 північноєвропейських (Швецію, Норвегію, Данію, Ісландію, Фінляндію), 3 країни т. зв. Бенілюксу (Бельгію, Нідерланди, Люксембург) і 2 альпійські країни (Швейцарію та Австрію). Ці країни є дійсно малими за площею території (крім скандинавських і Фінляндії) та чисельністю населення (крім Нідерландів). За обсягами ж ВНД майже всі вони знаходяться між 16 і 33 місцями у світовому рейтингу (нижче, звичайно, Люксембург та Ісландія), а за показниками ВНД/1 особу половина цих країн перебувають у першій десятці і всі – у першій двадцятці країн світу;

в) країни “переселенського типу”– Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль. Високому розвитку країн сприяли переселення мігрантів і капіталів з розвинених держав і використання зразків економічної і політичної систем останніх. В Австралію і Нову Зеландію, які тривалий час розвивалися як “білі” колонії та домініони Великобританії, імміграція факторів економіки і запозичення суспільних основ розвитку відбувалися насамперед з метрополії (подібною країною “переселенського типу” є також Канада). Натомість Ізраїль формувався як держава з розвиненою ринковою економікою у більш стислі терміни й на більш широкій переселенській основі;

г) інші західноєвропейські країни. Насамперед, це “периферійні” країни Європейського Союзу – Греція, Португалія, Іспанія, Ірландія, Мальта. Ці країни пізніше від інших західноєвропейських країн (лише після Другої світової війни) перетворилися з аграрних на індустріально-аграрні, а отже поступалися багатьом з них за абсолютними і відносними показниками економічного розвитку. Якийсь час цю групу називали “країнами, що відстали у розвитку”, “країнами середнього економічного розвитку”, а то й “бідними країнами ЄС”. Нині такі назви щодо них уже не вживаються. Мало того, Іспанія та Ірландія, здійснивши наприкінці ХХ ст. економічні стрибки, вийшли на провідні позиції у світі: Іспанія – за обсягами ВВП/ВНД (входить у першу десятку, а серед економічно розвинених країн обігнала Канаду), Ірландія – за середньодушовими показниками ВНД (поступається лише десятьом-одинадцятьом країнам світу і має вищі доходи, ніж у всіх країнах “великої сімки”). Правда, середньодушові доходи в Іспанії, Греції, Португалії і Мальті таки залишаються найнижчими серед західноєвропейських країн ЄС, економіки цих країн, а також Ірландії, є найбільш вразливими в період глобальних економічних потрясінь (що, зокрема, показала нинішня світова економічна криза).

Окрему групу серед західноєвропейських країн складають європейські “держави-карлики” – Андорра, Монако, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан. З огляду на специфіку їх соціально-економічного розвитку, на обсяги і структуру виробництва до типу економічно розвинених країн їх можна віднести умовно.