4.3. За конкурентоспроможністю економік.

Конкурентоспроможність національної економіки – це її здатність виробляти і реалізовувати на внутрішньому і зовнішньому ринках товари і послуги, які відповідають платоспроможному попиту і забезпечують економічний ріст і підвищення якості життя населення. Міжнародні економічні організації запропонували понад 300 показників конкурентоспроможності національних економік, які характеризують:

- економічний потенціал країни, його використання та основні характеристики національної економіки (населення, природні ресурси, питома вага обробної промисловості і науково-технічної продукції у складі ВВП, розмір створеної додаткової вартості, обсяг інвестицій і заощаджень, рівень кінцевого споживання, життєвий рівень населення і прогнози подальшого розвитку економіки тощо);

- ступінь інтернаціоналізації національного господарства (участь у міжнародному поділі праці та інвестиційних потоках, частка зовнішньоторгового обігу у ВВП, сальдо експорту та імпорту, частка галузей високих технологій в експорті та ін.);

- якість державного регулювання соціально-економічних процесів (законодавча база, правопорядок, політична стабільність, рівень корупції в апараті, компетентність властей щодо оцінки бізнесу, співвідношення державного боргу до ВВП тощо);

- фінансову систему та її стабільність (бюджетний дефіцит, інфляція, курс національної валюти, золотовалютні резерви, асортимент і якість фінансових послуг, розвиток фондового ринку, неплатежі і т.д.);

- розвиток інфраструктури (розвиток енергетики, транспорту, шляхового господарства, зв’язку і телекомунікацій, соціально-побутової інфраструктури, інфраструктури бізнесу тощо);

- ефективність управління економікою (число професійних менеджерів, рівень їх підготовки, наявність сучасної навчальної бази, гнучкість структур управління, комп’ютеризація управління та ін.);

- ступінь розвитку науки і технології (частка витрат на науково-дослідні та дослідницько-конструкторські роботи у ВВП і державному бюджеті, чисельність і кваліфікація наукових працівників, число запатентованих розробок, матеріало- й енергомісткість виробництва, рівень викидів у навколишнє середовище та утилізація відходів і т.д.);

- характеристику трудових ресурсів і якості життя (частка економічно активного населення та безробітних, рівень освіти і професійної підготовки, реальні доходи та їх диференціація, частка середнього класу, житлові умови, екологія та умови праці, стан здоров’я населення, злочинність, рівень соціальних послуг тощо).

Такий багатосторонній підхід до обстеження національних економік дозволяє зробити якомога повнішу оцінку і найбільш реальне порівняння їх, не надаючи особливих переваг країнам, що мають велику чисельність населення, багаті природні ресурси чи значні обсяги ВВП. А тому не дивно, що у рейтингах конкурентоспроможності країн поряд із такими економічними гігантами, як США, Японія, Німеччина чи Канада, опиняються Сінгапур, Гонконг, Чилі, Ірландія чи Ісландія.

У світі існують дві основні “школи” рейтингування конкурентоспроможності економік країн: гарвардсько-давоська (Інститут стратегії й конкурентоспроможності при Гарвардському університеті, США, Всесвітній економічний форум у Давосі, Швейцарія) і швейцарська (Міжнародний інститут розвитку менеджменту у Лозанні, Швейцарія). Всесвітній економічний форум (ВЕФ) аналізує дані значно ширшого кола країн (майже 140), аніж Міжнародний інститут розвитку менеджменту (МІРМ) (близько 60).

ВЕФ зводить аналізовані показники у декілька головних чинників, за кожним з них складається окремий рейтинг: державні та суспільні інститути, інфраструктура, макроекономіка, охорона здоров’я та шкільна освіта, вища освіта та фахова підготовка, ефективність ринків товарів, послуг, праці, фінансів, технологічний розвиток, розвиненість бізнес-процесів, інновації. Окрім цього, виводиться індекс глобальної конкурентоспроможності країн.

У 2009-2011 рр. рейтинги країн за цим показником були такими:

Таблиця

Рейтинг глобальної конкурентоспроможності 2010–2011 рр. у порівнянні з 2009–2010 рр.