Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Tema_1_new_Krayini.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
29.04.2019
Размер:
245.76 Кб
Скачать

2. Найбільш загальна типологія країн за широким набором критеріїв (згідно з матеріалами оон і міжнародних організацій).

У міжнародній практиці користуються складними соціально-економічними групуваннями, в основу яких покладено цілий ряд якісних і кількісних ознак, які є надзвичайно місткими і показовими. Так, глобальні міждержавні організації (ООН, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк) тривалий час у другій половині ХХ ст. об’єднували усю різноманітність країн світу у два-три типи. Насамперед, це:

1) промислово розвинені країни і 2) країни, що розвиваються. Соціалістичні країни, які існували до початку 1990-х рр., або розподіляли між даними типами (країни Центральної та Східної Європи і колишній СРСР – до промислово розвинених, азіатські соціалістичні країни і Кубу – до країн, що розвиваються), або ж виокремлювали у третій тип країн із централізованою (чи регульованою) економікою.

З початку 90-х років ХХ ст. найбільш загальна типологія країн приведена до нових соціально-економічних реалій. Виділяють 2 основні типи:

1) економічно розвинені країни (або „країни з розвиненою економікою”) – замість колишніх „промислово розвинених країн”;

2) країни, що розвиваються (або “країни на шляху розвитку”).

Всі країни колишньої соціалістичної системи (постсоціалістичні) відносять до країн, що розвиваються, з перехідною економікою.

При даній типології враховують, зокрема, такі ознаки:

-   характер економічної та політичної систем у країні, сформованість організаційно-управлінських структур;

-   досягнутий рівень економічного та соціального розвитку;

-   особливості галузевої структури господарства, ступінь її сформованості;

-   стабільність фінансових ринків;

-   ступінь залучення в міжнародний поділ праці;

-   історичні особливості розвитку країн тощо.

Перш, ніж перейти до характеристики названих найбільш загальних соціально-економічних типів країн, розглянемо окремо їх групування (типології, класифікації) за деякими із цих ознак і критеріїв.

3. Типологія країн світу за характером економічної системи. Національні моделі економік.

Економічна система виражає спосіб організації економічного життя суспільства. Її визначають, насамперед, відносини власності у суспільстві та господарський механізм.

Основними типами економічної системи у світі впродовж багатьох десятиліть у ХХ ст. були ринкова економіка і централізовано планова економіка. Ринкову економіку мали більшість країн світу, тоді як централізовано планову – півтора десятка соціалістичних країн. З початку 90-х рр. ХХ ст. на карті світу з’явилися постсоціалістичні країни з перехідним типом економічної системи.

Елементи і показники, що характеризують той чи інший тип економічної системи, в різних країнах можуть суттєво відрізнятися, різним є й ступінь розвитку економічних систем, а тому розрізняють національні моделі економічного розвитку. У кожному з наведених типів економічних систем національних моделей може бути досить багато, подібні моделі об’єднують у більш загальні.

Ринкова економіка базується на приватній власності, вільному підприємництві і ринковому господарському механізмові. Ринок передбачає обмін вироблених товарів відповідно до їх вартості, існування конкуренції між виробниками, врівноваження попиту і пропозиції товарів. Він виступає також регулятором господарської діяльності.

Серед сучасних моделей економічного розвитку, притаманних країнам з найбільш розвиненою ринковою економікою, виділяють такі:

-  англосаксонську неоліберальну модель (США, Великобританія, Ірландія, Нова Зеландія), яка характеризується повним пануванням в економіці приватної власності окремих осіб, підприємств, фірм, банків, великих компаній, серйозним демонтажем ролі держави в економіці й мінімально необхідним її втручанням у господарські процеси. Економічний розрахунок повністю ґрунтується на цінах вільного ринку і факторів виробництва. Соціальна безпека людей досягається самоорганізацією учасників ринку;

-  соціально-ринкову модель (континентальні країни Західної Європи, Канада, Ізраїль), яка подібна до попередньої, однак допускає більшу частку державної власності в економіці, що склалося історично. Визнаючи високі соціальні витрати як неминучу ціну суспільної злагоди, дана модель передбачає широке використання можливостей і важелів держави для реалізації соціальної політики. “Так мало держави, наскільки це можливо, так багато держави, наскільки це потрібно”, – це лейтмотив соціальної ринкової економіки післявоєнної Західної Німеччини, яка, по суті, є родоначальницею цієї економічної моделі. У країнах Північної Європи соціально-ринкова модель відома як шведська модель або модель держави добробуту. Вона витворилася як своєрідний сплав приватновласницького способу виробництва благ і соціалістичного способу їх розподілу через державний механізм, що стало можливим внаслідок існування закріплених угодою партнерських стосунків між урядом, бізнесом і найманими працівниками;

-  східноазіатську (або японську) модель, яка відзначається своєрідною східною клановістю, тісним переплетенням інтересів підприємців і держави. Вона характеризується незначною часткою державної власності в економіці, однак високим ступенем впливу держави на економічні процеси (т. зв. інтервенціонізмом), існуванням культу лояльності до „своїх” корпорацій, безумовним пріоритетом національних інтересів над міжнародними, експортною орієнтацією національної економіки. Будучи апробованою в Японії, ця модель поширилася в інших східноазіатських країнах – Республіці Кореї, Сінгапурі, на Тайвані.

Дані моделі економічного розвитку лише в окремих випадках впроваджуються в країнах, що розвиваються, даючи більш-менш вагомий результат (наприклад, соціально-ринкова економіка – в Чилі, східноазіатська – у ряді країн Південно-Східної Азії, Індії). У багатьох країнах існують менш ефективні моделі економік:

-  латиноамериканська, яка, за висловлюванням польського економіста Л. Бальцеровича, є нестабільним і деформованим державою капіталізмом (з такими характерними ознаками як хронічна інфляція, наростання фінансової заборгованості за рахунок зовнішніх запозичень, корупція політиків і чиновників, процвітання „тіньової” економіки і „чорного” ринку);

-  різні види т. зв. афро-азіатської моделі з надзвичайно низьким рівнем розвитку товарно-грошових відносин і високою часткою споживчого господарства.

Централізовано планова економіка відзначалася загальним домінуванням державної або „колективної” власності, вирішальною роллю держави у розв’язанні економічних питань, що здійснювалося шляхом централізованого планування й адміністративного розподілу ресурсів. Інша назва даної системи – командно-адміністративна економіка.

Втручання держави в усі економічні процеси і на різних рівнях та відсутність приватновласницької ініціативи призводили до низької ефективності господарювання, неконкурентоспроможності виробленої продукції на міжнародних ринках, постійного дефіциту основних споживчих товарів.

Централізовано планової економіки у класичному розумінні цього терміну в даний час притримуються лише дві соціалістичні країни – Куба і Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР).

Перехідна економіка (від командно-адміністративної до ринкової) передбачає докорінні перетворення в усіх сферах економічної діяльності, в усьому господарському механізмові постсоціалістичних держав. Реформування економіки пов’язане, насамперед, із роздержавленням і приватизацією суб’єктів господарювання, появою ефективного власника, розвитком малого і середнього підприємництва, обмеженням прямого втручання держави в економічні процеси і одночасно вмілим управлінням цими процесами зі сторони держави.

Нині постсоціалістичних держав у світі – три десятки. Лідерами щодо реформування національних економік на ринкових засадах у даний час є постсоціалістичні країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія) і Балтії (Естонія, Латвія, Литва). За модельний зразок економічного розвитку вони здебільшого обрали соціально-ринкову економіку західноєвропейського типу. Дещо відстають від них у реформуванні економік постсоціалістичні країни Балканського півострова, суспільне життя в яких було ускладнене політичною та економічною нестабільністю, а то й збройними конфліктами і повномасштабними війнами.

Ще скромніші результати ринкового поступу мають перехідні економіки країн СНД. У багатьох з них задеклароване реформування економік практично не розпочиналось або ж відбувається протиречиво на користь окремим кланам чи політичному керівництву держав. Це споріднює економічну ситуацію, що склалася у них, з латиноамериканською моделлю економіки. Правда, ряд пострадянських країн, створивши сприятливе для ринкових відносин внутрішнє законодавче поле, отримали від міжнародних економічних організацій та найвпливовіших країн визнання як “країн з ринковою економікою”, що є необхідною умовою для їх прийняття у СОТ – Світову організацію торгівлі. Україна отримала такий статус наприкінці 2005 р. від ЄС, а на початку 2006 р. від США, у цьому ж році вона була прийнята в СОТ. Процес входження у СОТ Росії затягнувся до 2012 р.

Специфічна модель економіки перехідного типу існує у соціалістичному Китаї. На зміну адміністративно-командній системі прийшла ринкова економіка з провідним значенням державного сектора і збереженням колишньої комуністичної ідеології (ринкові відносини створюються під контролем правлячої комуністичної партії). Китайську модель економіки називають як централізовано плановою (додаючи “з елементами ринкової”), так і перехідною. Подібні нововведення частково здійснені у В’єтнамі, що також залишається країною соціалістичної ідеології.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]