19

РОЗДІЛ 1

Політологія як наукова та навчальна дисципліна

ЛЕКЦІЯ 2

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

План

1. Політична думка Стародавнього світу

2. Політичні вчення в Стародавній Греції

3. Політичні вчення в Стародавньому Римі

4. Політична думки епохи Середньовіччя

5. Політичні вчення Нового часу

6. Політичне вчення Просвітництва

7. Соціально-політична теорія марксизму

Світова політична думки розвивалася як активна, цілеспрямована, узагальнююча діяльність у формі різноманітних понять, категорій, теорій, доктрин з метою пізнання політичних зв’язків, відносин, форм та функцій політики і влади, політичних процесів та інститутів, політичної ідеології та культури, політичної стратегії і тактики, інших політичних явищ і цінностей, творення нових ідей, прогнозування і моделювання політичного майбутнього.

1. Політична думка Стародавнього Світу

Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Сходу (Єгипет, Іран, Індія, Китай, Вавилон, Ассирія). Формування політичної думки пов’язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли виникає приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин – на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. В цей час політична думки ще не виокремилась в самостійну сферу знання, відтворювалась в релігійно-міфологічній формі. Лише у УІІ-УІ ст.. до н.е. відбувається перехід до відносно раціонального погляду на світ в цілому та державу зокрема. Це проявляється у вченнях Конфуція, Мо-цзи, Лао-цзи (Китай), Будди (Індія), Заратустри (Персія). Уже в цей час найінтелектуальніші представники того періоду стали замислюватися над мистецтвом керування державою, сутністю улаштування суспільного співжиття, місцем і призначенням людини у житті, методами і засобами завоювання, збереження і зміцнення державної влади, ефективними застосуванням з цією метою правових настанов, над походженням і значенням право, держави, а згодом і політики у суспільстві.

1.1. Політичні доктрини в Китаї. Конфуціанство. Найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551-479), основні ідеї якого викладені у творі “Лунь юй” (“Бесіди і висловлювання”). Конфуціанство як теоретико-політична парадигма відтворювало погляди спадкової аристократії, владу імператора вважало священною, яка дарується небом, а розподіл людей на вищих і нижчих – всезагальним законом справедливості. Державу Конфуцій розглядав як велику сім’ю, в якій влада уподібнювалась владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядалися як відносини між старшими і молодшими членами сім’ї, тому влада імператора є чимось на зразок влади батька. Квінтесенція політичної філософії Конфуція містилася в тезі “керувати народом за допомогою доброчесності й вносити порядок у народ за допомогою правил поведінки”.

Велике місце у творчості Конфуція посідає проблема державної влади: правителі повинні керуватися довірою народу, виховуватися на основі свого власного прикладу, оскільки форми, в яких здійснюється управління державою, впливають на вдачу людей і суспільства в цілому.

Мислитель виступав за аристократичну форму правління, його ідеалом було керівництво аристократів, яких характеризували знання та доброчесність, а не багатство та соціальне походження. Політична етика Конфуція спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами і низами суспільства: він відкидав війни, бунти, боротьбу за владу, завойовницькі походи.

2. Політичні вчення в Стародавній Греції

В античній Греції на рубежі ІІ та І тисячоліть до н.е. формуються суспільно-громадські центри, розвиваються політичні вчення. У розвитку соціально-політичні вчення проходять три етапи:

Перший етап (ІХ-УІ ст. до н.е.) пов'язаний із становленням давньогрецької державності і представлений працями Гомера, Гесіода, Солона, Геракліта, Піфагора та піфагорійців.

Другий етап (друга половина ІУ-ІІ ст. до н.е.) припадає на період розквіту древньогрецької філософської і політичної думки. Цей етап представлений вченнями софістів, Сократа, Демокріта, Платона, Арістотеля.

Третій етап (друга половина ІУ – ІІ ст. до н.е.) характеризується занепадом давньогрецької державності. Погляди цього періоду розвитку політичної думки відображені у вченнях Епікура, стоїків, Поліція.

Давньогрецька і давньоримська політичні парадигми характеризуються такими рисами:

- відбулась велика духовна революція, яка вивільнила людину;

- свобода як онтологічна умова людського існування спряла самореалізації людини;

- апробувалися всі форми політичних режимів і були викладені міркування про ідеальну державу (політію як конституційну демократію);

- вперше були розроблені ідеї про розподіл влади, правову державу і громадянське суспільство;

- мораль вважалась основою політики як удосконалення особистості;

- розум – рушійна сила суспільного прогресу;

- розвиток політичної демократії як основи становлення давньогрецької цивілізації;

- повернення до себе як вищий розквіт “грецького духу”;

- розвиток натурфілософії стоїцизму: завжди жити згідно з природою, природа тотожна розуму, людини повинна чинити розумно;

- розвиток системи рабовласницького права Давнього Риму, в якому виокремлювалось природне право, право народів, право громадян, а також приватне і публічне право;

- римське право як мистецтво добра і справедливості;

- уявлення про те, що державність виникла в ході історичного процесу і є продуктом “суспільного договору”, а різні закони можуть бути удосконалені, включало в себе концепцію історичного прогресу.

2.1. Політичні погляди Платона. Платон (428-347 до н.е.) – давньогрецький філософ, який у своїх працях “держава”, “Політика”, “Закони” виклав вчення про ідеальну державу.

Саме Платон заклав основи політичної філософії: розробив концепцію ідеальної справедливої держави, принципи політичної солідарності, колективізму і рівності; проаналізував такі форми правління, як аристократія, тімократія, олігархія, тиранія, анархія, демократія.

Також вчений філософськи обґрунтував теорію політики, політичне знання, політичне мистецтво; визначив такі поняття, як політична ідеологія, державний устрій, форми державного управління, політична свобода, справедливий закон.

Окрім того Платон передбачив необхідність розмежування влад, визначив важливість геополітичного чинника, можливості споживчої рівності, важливості поділу праці, скасування приватної власності; вченим було запропоновано побудову системи державних органів і структур, ієрархію державних службовців з визначенням компетенції кожного органу і багатьох посадових осіб; подальше осмислення природної правової доктрини договірного характеру держави, сутності людини, принципів консолідації суспільства, тощо.

Ідеальна держава у Платона – це природне прагнення людей до суспільного життя з метою забезпечення потреб для існування і самовдосконалення, вона має слугувати наближенню людей до ідей добра, спокою і щастя. Для ідеальної держави характерний поділ праці та відмінності між моральними костями громадян: відповідно до цього держава складається із трьох верств громадян: правителів, воїнів, виробників. Правителі мають бути філософи, чеснотою яких була мудрість; для воїнів має бути притаманна мужність; ремісники мають панувати над самими собою. Справедливість полягала в тому, щоб кожен мав працювати відповідно до власних здібностей і дотримувався відповідного місця в суспільстві: правителі, які природно наділені розумом, правили; воїни захищали державу; ремісники і землероби працювати на благо держави.

З точки зору Платона політика – це царське мистецтво, засноване на знанні і таланті правити людьми, але у разі наявності володаря “царського мистецтва” закони не потрібні (істинне правління), в усіх інших випадках треба керуватися як природними, так і писаними законами: тоді правитель – раб, а закон – володар. Закони встановлюються для загального блага і не можуть мати корпоративний характер, наука про закони – найважливіша наука вдосконалення самої природи людини.

2.2. Політичні погляди Арістотеля (384-322). Давньогрецький філософ, вчений-енциклопедист, один із найдавніших мислителів в історії людства. Головні політичні ідеї виклав у працях “Політика”, “Афінська політика”, “Риторика”, “Етика”. Мислитель започаткував емпірико-теоретичний підхід до вивчення політичних проблем, досліджень політичної системи.

Саме він розширив класифікацію форм правління, запропонувавши шестичленну систему: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політія, демократія. Арістотель є засновником патріархальної теорії держави: держава – це результат розвитку сім’ї, абсолютна влада правителя є продовженням влади батька в сім’ї.

У праці “Політика” вчений виклав основні проблеми суспільного і державного життя, розглядав людину як “політичну істоту”, яка прагне до державного об’єднання. При правильному режимі влада використовується для загального блага, а при неправильному – для задоволення приватних інтересів правлячої групи.

Арістотель, на відміну від Платона, не пропонував проекту ідеальної держави, а зосередив увагу на такій державній моделі, яка була б доцільною для певних історичних умов. Він трактував державу як об’єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Арістотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму. Витоки поглядів мислителя на політичні інститути та процеси – у природно-людському джерелі, тобто у політичній природі людину, яку він розглядає як політичну істоту, об’єктивне начало всіх політичних процесів. Звідси і держава, хоч вона і передує індивіду як ціле частини, - насамперед, організація людей, але не всіх, а лише тих, хто може брати участь у законодавчій, судовій, військовій діяльності, тобто громадян. Отже, держава, що виникла природним шляхом як найвища форма спільності, - це “самодостатня для існування сукупність громадян”.

Зміна розуміння категорії “громадян” тягне за собою і зміну форми держави, тобто політичної системи, яка втілюється у верховній владі й залежить від кількості правлячих: один – це монархія або тиранія, кілька – аристократія чи олігархія; більшість – політія або демократія. Правильні форми держави – це ті, де правителі турбується про загальне благо (монархія, аристократія і політія), неправильні – це ті, де правителі задовольняють свої особисті інтереси. Найбільш життєздатна форма – це політія, тобто поєднання демократія і олігархії, де багаті змиряються з бідними шляхом швидкого зростання середньої верстви населення, де панує закон, де всі громадяни знають один одного, дотримуються рівності та гідності і мають велику кількість рабів.

Арістотель вважав, що фундаментальною основою “правильної” демократії може стати “середній клас”, який може нейтралізувати соціальна крайнощі у певній системі відносно “цілого”, оскільки середні верстви, “з’єднавшись з тією або іншою крайністю” “забезпечують рівновагу і перешкоджають перевазі суперників”, нейтралізуючи тиск актуальної негативної тенденції.

Всесвітньо-історичне значення політичної концепції Арістотеля полягає у завершенні стародавньої політичної теорії, започаткуванні політичної етики, розумінні політики як високоморальної справедливої діяльності людини, визначення місця і ролі держави, закладанні концептуальної основи майбутньої правової держави, розробці фундаментальної методології дослідження політичних процесів. Арістотеля – противник будь-якої сваволі й деспотизму, саме тому він виступає ідеологом “середнього” класу, який однаковою мірою протистоїть можливим крайнощам як тоталітарної, так і радикально-демократичної трансформації державного влаштування поліса. Ліберально лінія розвитку античної політичної думки одержала свій подальший розвиток у теоріях “змішаного” державного устрою Полібія і Цицерона, а “Політика” Арістотеля являє собою комплексне політологічне дослідження ключових проблем тогочасності, раціонального аналога якому не було створено в жодну з подальших епох.