17

Intergramaton

РОЗДІЛ 1

Політологія як наукова та навчальна дисципліна

ЛЕКЦІЯ 2

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

1. Політичні погляди Стародавнього Сходу

2. Політичні погляди Античної доби

3. Особливості політичної думки Середньовіччя

4. Гуманістичні політичні вчення доби Відродження та Просвітництва

5. Політичні вчення Нового часу

6. Марксизм як політико-соціологічна теорія

Витоками політичної думки можна вважати міфи і легенди народів стародавнього світу – єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, римлян та інших народів. За міфологічними уявленнями, земні порядки становлять невід’ємну частину, що мають божественне походження. У них відповідно й висвітлюється земне життя людей, їх суспільний і державний устрій, їх взаємовідносини між собою і богами, їх права і обов’язки. Тому божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків – основна ідея і тема стародавніх міфів.

Політичні вчення стародавнього сходу

• Політична думка ще не виділилась у самостійну галузь знань

• Виражалась у міфологічній формі

• Панувало уміння божественного походження влади

Стародавній Єгипет: політичні погляди стародавніх єгиптян висловлені у “Повчанні Птахотена”(ІІІ тис. до н.е.), міфах Середнього, Нового і Пізнього царств (ХХІ-УІ ст. до н.е.). У них пропагується ідея божественності державної влади (фараони – сини бога Ра). Суспільство представляється у вигляді піраміди, верхівкою якої є боги і фараони, а підніжжя – жерці, знать і чиновники. Цікавими є повчання, що стосуються і володарів країни, і простих людей: не зловживати владою, приборкувати в собі корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких.

Стародавня Іудея: - У ХІІІ-Х ст. до Христа на території Палестини виникло Ізраїльсько-Іудейське царство, провідна верства якого зробила вагомий вклад у світову пара політичну думку. У І тис. до Христа особливої популярності набули Яхвіст (Х-ІХ ст..), Елохіст (УІІІ-УІІ ст.), Второзаконня (УІІ ст.), Жрецький кодекс, Пятикнижжя Мойсея (УІ ст.).

- Стародавні пророки започаткували ідею про договірне походження держави: Бог перебуває в особливих договірних стосунках з єврейським народом, є його провідником і царем, законодавцем і суддею.

- Засади нового суспільного ладу сформовані у Заповідях Божих (Кодексі Мойсея).

- У Біблії є перші відомості про пара політичні партії та угрупування (книжників, есенів, садукеїв, фарисеїв), висловлені ідеї, які стосуються прав і свобод людини та громадянина.

Стародавній Китай: - давньокитайські мислителі першими в історії політичної думки почали відходити від міфічного світорозуміння до раціональних політичних доктрин на земній людській основі.

- Батько давньокитайської політичної думки Чхоу-гуна (ХІ-Х ст.. до Христа) стверджував, що мандат володаря Небо надає тому, хто втілює у своїй особі найбільшу кількість “де” (чеснот, благодаті, справедливості).

У І тис. до Христа в Китаї сформувались такі течії політичної думки:

1) конфуціанство – Конфуцій, базуючись на моральних засадах, розробив концепцію правильного державного правління;

2) моїзм – Мо-цзи обґрунтував концепцію формування держави через укладення суспільного договору; сформулював ідеї щодо необхідності жорстокої адміністративної структури в суспільному організмі;

3) даосизм – Лао-цзи переконував, що держава, суспільство і людина як природні частки Дао і Космосу, підпорядковуються законам вічності. Тому головний метод державного управління – “мудрість простоти” – створення правителем умов для природного розвитку суспільства без штучного підштовхування процесів державою.

Політичні вчення античної доби (Політичні вчення Стародавньої Греції і Стародавнього Риму)

- поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми та виділення їх у відносно самостійний розділ філософії;

- аналіз будови полісів, типологія політичної влади;

- розробка концепції ідеальної форми державного правління

Етапи Стародавньогрецької політичної думки

З часів синойкізму (творення полісів на півдні Балкан у ХІІІ-УІІ ст. до н.е.) уся стародавньогрецька політико-правова думка розвивалась як ідеологія вільних громадян.

І. Етап античних міфічних уявлень. Представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та “холопською” (орфічною) думками. Загальна їх риса – спроба змалювати виникнення Всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфологічного світогляду.

ІІ. Етап формування філософських поглядів на політичні процеси (творчість семи мудреців з кінця УІІ до початку УІ ст.. – Піфагора, Геракліта, Демокріта та ін.) Започаткований творчістю “семи мудреців” (кінець УІІ – початок УІ ст. до н.е.). Вироблені ними формули “чеснотам – свій, порокам – чужий”, “силою не роби нічого” (Клеобул); “дотримуйся доброчесності”, “закон – це поєднання права і сили”, “навчившись підпорядкуванню – навчишся керуванню” (Солон); “не погрожуй вільним – нема на те права”, “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів” (Хілон); “не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами”, “вчи і вчись кращого” (Фалес); “не роби того, що не подобається іншому”, “закон – втілення найвищої могутності”, “володій своїм” (Піттак), “бери переконанням, а не силою”, “говори доречно” (Біант); “демократія краще тиранії”, “не карай злочинця, а попереджай злочин”, “люби закони старі, а їжу свіжу” (Періандр) – були покликані стати моральною нормою співжиття.

ІІІ. Етап раціоналістичної інтерпретації політологічного розвитку. Софістами (Протагор, Горгій, Гіппій, Антіфонт, Фрасімах). Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщення людини з периферійних позицій у центр політичного життя, ставленні до неї як до “міри всіх речей”, обґрунтування природної рівності людей, розвиток демократичних поглядів.

ІУ. Етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів та процесів, створення наукових основ політичної філософії (Сократ, Платон). Аналізуючи проблеми державного життя, громадянських обов’язків, справедливості, права, Сократ (469-390) вважав “мірою всіх речей” не людину, а Бога. Добро і зло в політичній діяльності – наслідки наявності чи відсутності знання. Божественне природне право і позитивне законодавство не протистоять, а ґрунтуються на критерії справедливості і доповнюють одне одного. Політичні ідеї Платона (428-347) У діалогах “Держава”, “Закони” та інших розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку;

- обґрунтував концепцію ідеальної держави (провідна думка – ідея справедливості: кожен робить своє діло згідно з власними задатками; суспільство функціонує на засадах солідарності та колективізму; найкраща форма держави – аристократія);

- запропонував модель державного устрою, у якій регламентація життя громадян набирає всезагального тотального характеру. Основа такого ладу – детальні й суворі закони, законопослушність громадян.

У творах “Політика”, “Афінська політика”:

- визначив людину як “політичну істоту”, чия сутність проявляється насамперед у державному житті;

- вперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову;

- визначив правильні і неправильні форми державного правління;

- найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення;

- політику тісно пов’язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики.

У. Етап формування політичної юриспруденції, початок емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем. Пов'язаний з творчістю Аристотеля (384-322), який розглядав людину як об’єктивне начало всіх політичних явищ. Тому держава – це організація не всіх людей, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і військовій діяльності. Всі ці ідеї відображені у його творах “Політика”, “Афінська політика”, “Риторика”, “Етика”. З ім’ям цього вченого пов’язане зародження політичної юриспруденції, започаткування емпірико-теоретичного підходу до вивчення політичних проблем, дослідження політичної системи, розширення класифікації форм правління (монархія, тиранія, аристократія, олігархія, поліція, демократія). Аристотель – засновник патріархальної теорії держави – держава – це результат розвитку сім’ї, абсолютна влада правителя є продовженням влади батька в сім’ї. Аристотель вважав, що фундаментальною основою “правильної” демократії може стати “середній клас”, який може нейтралізувати соціальні крайнощі у певній системі відносин “цілого”. Саме середні верстви, “з’єднавшись з тією чи іншою крайністю”, “забезпечують рівновагу і перешкоджають перевазі суперників”, нейтралізуючи тиск актуальної негативної тенденції.

Всесвітньо-історичне значення політичної концепції Аристотеля полягає у завершенні стародавньої політичної теорії, започаткуванні політичної етики, розумінні політики як високоморальної справедливої діяльності людини, визначення місця і ролі держави, закладенні концептуальної основи майбутньої правової держави, розробці фундаментальної методології дослідження політичних процесів.

УІ. Розвиток політичної етики (після Аристотеля – Епікур, Зенон), започаткування політичної історії (Полібій, ІІІ-ІІ ст.. до н.е.).