На Західній Україні:

1. Початкові школи вийшли з-під опіки церкви і були підпорядковані світській владі.

2. Запроваджувалося обовязкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років.

3. Було розширено колло навчальних закладів, що давали вищу освіту – Львівський, Чернівецький університети, Академія ветеринарної медицини тощо.

Економічні тенденції сприяли розвитку науки. Осередки науки – університети. В 70рр. з метою концентрації інтелектуального поетнціалу, координації досліджень, організації ефективного обміну науковою інформацією було створено низку наукових товариств – Харківське, Київське, Одеське товариства дослідників природи; Харківське математичне; Київське фізико-математичне; наукове товариство ім.Шевченка у Львові тощо.

Особливого розвитку набувають природничі науки. Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механічних систем. Хімік Бекетов став одним із засновників нової науки – фізичної хімії. Зоолог Мечников заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології. 1886р. Перша в Росії та друга в світі бактеріологічна станція в Одесі. Фізик Авенаріус – заснував школу молекулярної фізики.

Гуманітрані науки. Історія: процес збирання, систематизації, публікації історичних матеріалів та джерел вступив у виріашльну фазу – створюється Київський центральний архів, опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России», робота Археологічної комісії. Це дозволило розширити проблематику історичних студій.

Костомаров та Антонович стали основоположниками народницького напряму в укр.історіографії. на відміну від своїх попередників, які основну увагу приділяли державі та еліті, вони засереджувалися на вивченні історії народу, його ідеалів, вірувань тощо.

Оригінальним філософом стає Юркевич, Потебня. Вони започаткували психологічний напрям у вітчизняному мовознавсті, активно розвивали філософію мови, вирішували конкретні проблеми загального мовознавства, діалектології тощо.

Письменники: Франко, Куліш, Леся Українка, П.Мирний тощо.

Риси укр.літератури:

1. Різноманітність художніх напрямів (романтизм -Щоголів, натуралізм- Барвінок, реалізм – Нечуй - Левицький).

2. Наявність індивідуальних стилів письменства (етнографічно-побутовий (Глібов), аналітично-психологічний (Мирний), соціально-філософський (Франко).

3. Поява нових тем та проблематики (класове розшарування, життєві проблеми, революційна боротьба тощо). Франко, Панас Мирний.

4. Демократизація та гуманізація літератури (духовне розкріпачення народних мас, зростання їхньої свідомості).

5. Ускладнення художніх форм – письменники використовують весь жанровий потенціал: від панорамних, епічних романів до повістей до новел, фейлетонів тощо.

6. Політизація літературної творчості.

У д. п. ХІХ ст.. , незважаючи на об’єктивні труднощі 9відсутність спеціалізованих приміщень, не сформованість шкіл режисури та акторської гри, заборони та протидію офіційних властей тощо), значних успіхів досягає українське професійне театральне мистецтво. Це пов’язано з появою високохудожніх драматичних творів. Йдеться насамперед про п’єси, створені відомими реформаторами та фундаторами українського театру – Кропивницьким, Старицьким, Карпенко – Карим тощо. В їх творах реалістично зображене становище пореформеного села, майнова диференціація, деспотизм та самодурство панівних верств, суспільні антагонізми та соціальні протистояння. Водночас для драматургії цього часу були характерними вузькість тематики (головна дійова особа – селянство), певна повторюваність мотивів; побутовизм, етнографізм тощо. Це пояснюється: по-перше, бажанням авторів під впливом піднесення національного руху показати зі сцени широкому глядацькому загалу ідейно-естетичне багатство народних обрядів, звичаїв тощо. По-друге, після Ємського указу 1876р. та циркуляру 1881р. категорично заборонялися укр.. вистави історичного та соціального змісту. Під тиском громадськості цензура дозволяла лише драматичні твори, що висвітлювали сільське життя.

В цей час розквітає любительський театр. Аматорські театральні вистави ставили у Києві, Харкові, Одесі тощо. У 1882р. у Єлисаветграді Кропивницький з акторів – любителів та професіоналів створив першу укр. професійну трупу, до складу якої увійшли Заньковецька, Садовський тощо. Так з’являється потужний осередок театрального мистецтва, який сприяв формуванню шкіл режисури та акторської гри, стимулював розвиток драматургії. Зрозуміло, що життя укр.. театру цієї доби було складним. Так заборонялись гастролі, хоча укр..трупи могли давати вистави в Москві та інших рос.містах (Там театр – мистецтво , а на Україні – політика).

На Західній Україні перший укр..театр виник 1864р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда2. його засновником став Бачинський.

Література та театр дали поштовх розвитку національної музики. У 1862р. Гулак – Артемівський створює першу національну укр..оперу – Запорожець за Дунаєм», в основу якої ліг сюжет, підказаний Костомаровим.

Досягнення: «Б.Хмельницький», «Мазепа», «Майська ніч» (опери), Лисенко, Вербицький, Матюк (композитори).

В образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності. Цьому сприяло виникнення 1870р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого Пимоненко, Мурашко тощо. Живопис представлений різними жанрами пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвиткові побітового жанру, представниками якого були Жемчужников, Соколов. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. У пейзажному жанрі плідно працювали Світославський, Світлицький тощо. Портретний живопис – Костанді, Буковецький тощо.

Характерними рисами розвитку архітектури були великі масштаби забудови; застосування нових технологій та матеріалів; втрата єдиного архітектурного стилю, панування еклектики – механічного поєднання елементів різних архітектурних стилів. На Галичині панує «віденське бароко» (Будинок Галицького сейму – Гохбергер). У Києві – «французьке відродження» (філармонія – Ніколаєв).

Отже, українська культура у ХІХ ст.. розвивалася у умовах розгортання буржуазних реформ, територіальної роз’єднаності укр.. земель, завершення формування укр.. нації, ускладнення соціальної структури, політизації суспільного життя, посилення тиску державних структур. Всі ці та інші чинники залишили помітний відбиток у культурній сфері цієї доби, зумовивши появу та розгортання цілої низки суперечливих тенденцій та явищ. Певні позитивні зрушення відбулися у галузі освіти. Проте відсоток не писемного населення в укр.. землях залишався ще досить високим, до того ж надто відчутними в освітній галузі були асиміляційні процеси. У сфері науки позитивні зрушення йдуть по лінії концентрації інтелектуального потенціалу в наукових центрах та товариствах, координації досліджень, ефективного обміну інформацією, що дало можливість вченим, які працювали в Україні у багатьох галузях науки, досягти світового рівня. Розвиток літератури характеризується різноманітністю художніх напрямів, індивідуальних стилів письменства. Появою нових тем та проблематики, демократизацією та гуманізацією літературного процесу, ускладненням художніх форм, політизацією літературної творчості. В укр.. театрі уживаються тенденції побутовизму, романтизму, сентименталізму, реалізму тощо. Формується школа режисури та акторської гри, виникають театральні аматорські колективи. У музиці та живописі стверджуються принципи реалізму та народності, а в архітектурі набуває поширення еклектизм.

Загалом розвиток укр.. культури ХІХ ст.. став логічним продовженням духовних пошуків народу попередньої доби, спробою врахувати здобутки світового досвіду, своєрідною предтечею культурного оновлення ХХ ст..