2. Реєстрація і прогноз Землетрусів. Географічне розміщення землетрусів.

Прогнозування землетрусів – найбільш небезпечних стихійних про­цесів, які спричинені внутрішніми силами Землі – одне із дуже важких завдань, що стоять перед вченими.

Прогноз землетрусів є довгостроковий і короткостроковий. Причому він повинен дати відповідь на 3 питання: де відбудеться землетрус, якої сили і коли?

Довгостроковими прогнозами можна передбачити місця і силу землетрусів.

Місця землетрусів руйнівної сили визначають шляхом аналізу статистичних даних сили землетрусів за час їх прояву та міри активності сучасних рухів земної кори. В результаті цього складають карти сейсмічної небезпеки сейсмічного районування.

Однак, достовірність прогнозів місця і сили землетрусів сьогод­ні становить близько 75-80%. Так, згадуваний землетрус в Газлі такої сили не передбачався Замість 5 балів за прогнозом відбувся 9-бальний. І як результат – численні жертви і руйнування житлових будинків і промислових підприємств, які не були побудовані з розрахунком на таку силу поштовхів.

Час землетрусу в певній мірі можна передбачити тільки коротко­строковим прогнозом. Для цього є кілька ознак, кожна з яких все-таки, не може бути надійною.

Перед сильним землетрусом відбувається серія наростаючих по си­лі поштовхів (так званих форштоків), які чітко фіксуються на сейсмограмі. Але для цього потрібно постійно стежити за сейсмограмою і мати налагоджену систему повідомлення.

Область значних коливань земної кори і руйнувань будівель на­зивають плейстосейстовою (від грец. “плейстос” – найбільший і “сейстос” – струшений). Ця область буває різною за розмірами, в залежності від сили землетрусу (від кількох км до тисяч км). Лінії, які з`єднують точки однаковою силою землетрусу, називають ізосейстами.

Сейсмічні області припадають переважно на зони субдукції (з лат. – “підведення”, “підсовування”) літосферних плит. Швидкість переміщення літосферних плит як правило становить кілька см на рік (Атлантичний океан за найновішими даними розширюється на 7 см щорічно). Місця, де зану­рюються літосферні плити виражені глибоководними жолобами. На ці міс­ця припадає 95% землетрусів. На долю Тихоокеанського кільця припадає 90% усіх землетрусів земної кулі, на Середземноморський пояс 5-6%, на серединно-океанічні хребти та на межі плит – 4-5%.

3)Типи тектонічних рухів. Загальні відомості прометаморфізм.

Метаморфізм — це суттєва зміна текстури, структури і мінерального складу осадових і магматичних г.п. в результаті дії т-ри, тиску, глибинних розчинів чи ін. факторів. Метаморфізм звичайно відбувається при зміні т-ри в діапазоні 1100—300 °С і тискові в діапазоні 1-6000 атм. М. включає перекристалізацію, мінералогічні і хім. перетворення гірських порід, в результаті яких вони перетворюються в метаморфізовані гірські породи.

За розміром ареалів розповсюдження метаморфічних порід, їх структурному положенню і причинам метаморфізму виділяють:

Регіональний метаморфізм який залучає значні об'єми земної кори, і поширений на великих площах. У результаті р е г і о н а л ь н о г о метаморфізму. утворюються метаморфічні сланці (філіти, слюдяні сланці, ґнейси, амфіболіти, піроксен-плагіоклазові сланці, еклогіти), кварцити і мармури. Цього типу метаморфізм. зазнають геосинклінальні вулканогенні, вулканогенно-осадові і осадові відклади в ході еволюц. розвитку складчастих поясів.

Контактовий метаморфізм приурочений до магматичних інтрузій, і походить від тепла вистигаючої магми. К о н т а к т н и й метаморфізм. відбувається в безпосередній близькості від інтрузій або екструзій магм під впливом на вмісні породи флюїдів і тепла. метаморфізму. в умовах підвищення т-ри супроводжується дегідратацією мінералів і назив. прогресивним (метаморфізм. зворотнього напряму назив. регресивним).

Динамометаморфізм відбувається в зонах розломів, пов'язаний зі значною деформацією порід.

Імпактний метаморфізм Відбувається при різкому ударі метеорита об поверхню планети.

Ізохімічний та алохімічний метаморфізм. Сланцева, ґнейсова, амфіболітова текстури метаморфічних порід зумовлені розвитком метаморфізму. в умовах стресу (направленого тиску, що викликає складчастість і ін. деформації шаруватих товщ). З контактним метаморфізмом. пов'язане утворення родовищ мармуру, корунду тощо. Метаморфізм. завжди супроводжується істотними змінами хім. складу порід. У тих випадках, коли ці зміни торкаються головним чином летких компонентів, Метаморфізм. умовно називають і з о х і м і ч н и м, при більш радикальних змінах складу — а л о х і м і ч н и м. При крайньому вираженні алохімічної природи метаморфізму. за постійного об'єму використовується термін метасоматизм.

Космогенний метаморфізм. Пов'язаний з різким короткочасним зростанням т-ри і тиску під впливом на породи ударних хвиль, що породжуються падіннями великих метеоритів. Він призводить до утворення імпактитів, в яких зустрічаються мінерали високого тиску (стишовіт, коесит, дрібні алмази і ін.) спільно з продуктами плавлення, деформації та дроблення мінералів первинних порід.

Гідрометаморфізм — відбувається за участю води підземних надр.

Одна з перших класифікацій тектонічних рухів була розроблена американським геологом Г.К.Гілбертом (1890 р.) і німецьким Г.Штілле (1913). Вона передбачала їх поділ на епейрогенічні – повільні підняття і опускання земної кори (ті, які створюють континенти) і орогенічні – зім’яття шарів до складок, утворення розривів (ті, які створюють гори).

Тектонічні рухи відбуваються порівняно швидко, епізодично, в обмежених регіонах і викликають їх структурну перебудову й утворення гірського рельєфу. Першопричиною як тих, так і інших вважалися горизонтальні напруження, викликані контракцією або стисненням земної кори внаслідок зменшення об’єму Землі. Ці терміни й уявлення багато в чому застаріли, оскільки з’ясувалося, що гороутворення часто не збігається з процесами складчастості.

В епігеосинклінальних орогенах складчастість передує головному етапу гороутворення (викликаному, насамперед, ерозією ділянки земної кори, що підіймається), а в епіплатформних утворення гір, як правило, не супроводжується складчастістю.

Коливальні рухи, в свою чергу, поділялися на загальні (змінюючі одне одного підняття й опускання широких територій) і хвильові (підняття й опускання регіонального масштабу). Їх причинами вважалися вертикальні рухи земної кори. Недоліками цієї класифікації є, по-перше, відсутність чітких класифікаційних ознак, внаслідок чого виявилися змішаними поняття рухів і деформацій, а, по друге, те, що найважливіша роль горизонтальних рухів ігнорувалася.

У ряді класифікацій рухи поділяються на вертикальні (радіальні) й горизонтальні (тангенціальні), однак цей поділ, з одного боку, носить чисто описовий характер, а, з другого, в багатьох структуротворних процесах вони проявляються спільно.

Прикладом генетичної класифікації може бути розроблена В.Ю.Хаїним класифікація тектонічних рухів за глибиною їх зародження.

Було запропоновано розрізняти рухи поверхневі або верхньокорові, корові або загальнокорові, глибинні й надглибинні або верхньо- і загальномантійні.

Відповідно виділялися процеси екзотектонічні, ті, що відбуваються на поверхні Землі й пов’язані з екзогенними причинами; поверхневі, джерело яких знаходиться в осадочному шарі кори (соляні діапіри); корові, зумовлені явищами, котрі відбуваються в земній корі; глибинні – верхній мантії; надглибинні, які викликані явищами в нижній мантії і ядрі Землі.