24. Соціально-економічний та політичний розвиток Англії у хiv ст.

У ХІІІ - XIV ст. характерними рисами економічного розвитку Англії був бурхливий розвиток міст та торгівлі - внутрішньої та зовнішньої. Міста, що отримували від королів хартії з правом самоврядування (утворення міських рад, посад мерів та міського суду), самі збирали податки на своїй території, мали право утворити свій ринок, купецькі та ремісничі гільдії. Слід відзначити, що масштаб самоврядування англійських міст був меншим, ніж міських комун у Франції, Фландрії, Німеччині та Італії. Це було обумовлено міцнішим контролем англійської королівської влади. Корона отримувала з міст бл. 35% державних прибутків, постійно посилюючи податковий тягар, який далеко не завжди був унормований. Політична боротьба в містах точилася навколо реальних повноважень та прав гільдій, проте перевагу в ній врешті-решт отримала міська адміністрація. У XIV ст. ремісничі гільдії утворювались та діяли зі згоди міської влади, і використовувались нею задля регламентації та нагляду за ремісництвом.

Економічне зростання та поширення грошового обігу призводило також до збільшення зацікавленості баронів та лицарів у ринковій реалізації свого врожаю та інших прибутків від землі. Це штовхало їх як на захоплення общинних земель з метою поширення вівчарства (огороджування), так і на збільшення обсягу ренти, яку вони збирали з залежного селянства. Поширювався також процес переведення селянських повинностей з натуральної форми (відробітки на панщині, оброк та ін.) у грошову - комутація, збільшувалася площа земель, зданих в оренду. В результаті зросла чисельність особисто вільних селян, які викупалися на волю і ставали орендарями.

Використання вільнонайманої праці було властиве насамперед господарюванню дрібних та середніх землевласників (лицарів-джентрі), які почали використовувати найману працю. Великі землевласники навпаки, намагалися подекуди збільшувати панщину, використовуючи дармову робочу силу феодально залежних селян. Згадані процеси могли призвести або до поширення ринкових відносин та збільшення числа вільного населення, або до зміцнення кріпосництва. Все це посилювало соціальну напругу.

Радикально загострила ситуацію "чорна смерть" - величезна епідемія чуми, що охопила всю Європу. Англії вона досягла у 1348 р. і забрала, за різними оцінками, житті від 1/2 до 2/3 населення країни. Епідемія спричинила, крім численних смертей, падіж худоби та голодомор. Економічним наслідком чуми стала величезна нестача робочих рук. Це змінило соціальний статус залежного населення: у великих маєтках селян, що залишилися після пошесті, намагалися використати у тому ж обсязі, як і попереднє численніше населення. Збільшення експлуатації змушувало вілланів втікати з великих маєтків та найматися до джентрі (в яких не було стільки кріпосних, і котрі брак робітників відчували найбільш болісно). Економічна криза викликала різке зростання цін, як на продукти, так і на робочу силу. Уряд намагався прийти на допомогу землевласникам, обмежуючи ціни на останню: у 1349 р. король Едуард ІІІ видав "Ордонанс про робітників та слуг", який зобов'язував робітників найматися за ту ж платню, що й до чуми. Порушники ордонансу жорстоко каралися, проте зупинити процес дорожчання робочої сили не вдавалось.

У ІІ пол. XIV ст. війна із Францією та зменшення прибутків скарбниці внаслідок епідемії підточили фінансові ресурси держави. Едуард ІІІ розпочав конфлікт із Церквою, яка передавала папському престолу значні кошти. Додатковим приводом для цього став т.зв. "Авіньйонський полон" пап (1305-1417). Внаслідок посилення залежності папства від французьких королів папська столиця була перенесена у Францію, до міста Авіньйон. Відповідно, й папами надалі (до 1378 р.) були лише французи. В умовах війни бажання англійського короля позбутися зайвих збитків від ворожого для нього папства було із зрозумінням зустрінуте в країні. У 1366 р. Едуард ІІІ відмовився сплачувати кошти папському престолу.

Проте подальша невдала фінансова політика корони, розкрадання скарбниці фаворитами (які надзвичайно посилилися в останні роки правління Едуарда) призвели до надзвичайної потреби держави в нових коштах. Надати їх в тих скрутних умовах міг лише парламент. З ініціативою його скликання виступив спадкоємець престолу, відомий своїми військовими діями у Франції, Едуард Чорний принц.

У 1376 р. було скликано т.зв. "добрий парламент". За його рішенням кількох придворних корупціонерів та злодіїв було ув'язнено. Також було висунуто низку вимог, зокрема: щорічне скликання парламенту, вільні (без тиску корони) вибори лицарів графств, протегування торгівлі та зменшення податків. Але парламентові не вдалося довести свою політику до кінця. Смерть його захисника в особі Чорного принца призвела до його розпуску. Придворне угруповання на чолі з Джоном Гонтом (John of Gaunt), герцогом Ланкастерським, перебрало повноту влади до своїх рук.

1360-1370-ті роки в Англії поширилися ідеї визначного богослова Джона Вікліфа (Wycliffe, 1320-1384), спрямовані на реформу церкви. Особливої популярності вони набули під час конфлікту з папством. Вікліф обстоював думку, що Англія не має нічого сплачувати папі, бо він не повинен бути світським володарем, а лише духовним. Король, на думку богослова, мав право позбавляти Церкву майна, оскільки та повинна існувати в умовах євангельської бідності. Вікліф отримав підтримку з боку корони, особливо від нового короля Ричарда ІІ (1377-1399). На англійську мову їм було перекладено латинський текст Біблії. Ідеї реформи церкви досить швидко наповнилися гаслами соціальної рівності, і у 1370-ті рр. виникла радикальна версія ідей Вікліфа, - єресь лолардів, - особливо популярна серед селянства, міщан та джентрі.

Соціально-економічний розвиток та політична ситуація в Англії наприкінці XIV - на поч. XV ст.

На початку XV ст. більшість селян стали практично вільними. Основними їх категоріями в цю добу були: 1) копіголдери (колишні віллани) - спадкові утримувачі на умовах договору з земельним лордом; 2) фріголдери - вільні утримувачі, фактичні власники землі; 3) лізголдери - орендарі на землях лордів, що сплачували оренду грошима. Останні дві категорії, найзаможніші, називалися також "йомени". Звичаї та традиції сільської общини ще зберігалися, але її землі переважно вже належали лордам.

Занепад кріпосництва доволі болісно вдарив по господарству великих лендлордів: не маючи змоги експлуатувати залежних селян як раніше, вони були змушені переорієнтуватися на передачу землі селянам в оренду. Проте суттєво піднімати суму земельної ренти після повстання Тайлера вони не наважувалися (а терміни оренди землі були довготривалі), і це поступово підривало господарську структуру великих феодальних господарств. В умовах зростання грошових витрат та втрати постачання продуктів натурою лендлорди терпіли збитки. Барони намагалися надолужити витрати, збираючи приватні військові загони та тероризуючи слабших сусідів, з яких вони починають стягувати незаконну данину, - т.зв. "підтримку". Зміни суспільних стандартів в одязі, способі життя та поведінці у бік більшої розкоші штовхали баронів на порушення законів, розбійництво та надужиття (що також змушувало їх активніше втручатися в політичну боротьбу), ставило у фінансову залежність від купецтва та багатих міщан, які їх кредитували.

У XV ст. все більше значення отримувало "нове дворянство" (джентрі - дрібні лицарі, вчорашні йомени та міщани-землевласники), яке використовувало найману працю в орієнтованих на ринок господарствах. Такі високопродуктивні господарства поступово перейняли на себе функції старих міських центрів, - у сенсі більш енергійного розвитку ремесла, дрібної промисловості та торгівлі, на що не були здатні зарегламентовані архаїчним гільдійним укладом міста. Між самими містами також відбувалося розшарування: великі порти - Лондон, Гуль, Брістоль - швидко зростають і стають центрами міжнародного значення, а старі центри цехового ремесла занепадають. Купецтво англійських портів намагалося позбутися монополії іноземців - ганзейців та італійців, які тривалий час контролювали зовнішню торгівлю країни.

Політичні події в Англії на межі XIV - поч. XV ст. характеризуються суттєвим послабленням королівської влади та поширенням баронських заколотів та повстань. У 1399 р. внаслідок конфлікту з сином Джона Гонта, герцога Ланкастерського Генріхом Болінгброком короля Ричарда ІІ було усунуто від влади. Болінгброк, ставши королем Генріхом ІV (1399-1413) започаткував нову династію - Ланкастерів. Йому не вдалося досягти стабільності своєї влади, і весь час доводилося придушувати численні виступи і змови баронських угруповань. За доби Генріха відновила свій вплив в країні католицька церква, процес секуляризації припинився, а проти її прибічників (головним чином лолардів - радикальних послідовників Вікліфа) розпочинають переслідування. Саме в цей час вперше в історії Англії відбулося спалення єретиків. Конфлікти з лолардами, парламентом і баронами, важка хвороба змусили Генріха зректися влади на користь сина - Генріха V (1413-1422).