Тема 4. Формування ресурсів банку

4.1.Склад і структура ресурсів комерційних банків. Капітал банку

4.2.Вклади і депозити як джерело залучених банківських ресурсів

4.3.Не депозитні операції банків по залученню коштів

4.4.Методи прогнозування та управління банківськими ресурсами

4.1.Склад і структура ресурсів банків. Капітал банку.

Капітал банку – головний показник здатності банку до подальшого розвитку. Зміцнення ресурсної бази українських кредитно-фінансових установ, інтеграція банківської системи країни у світове співтовариство значною мірою залежатимуть від зростання банківських ресурсів. Проблема залучення і підтримки на певному рівні обсягу капіталу банків є актуальною і надзвичайно важливою для банківської діяльності в країні загалом.

Банківські ресурси  сукупність коштів, що знаходяться в розпорядженні банків та використовуються ними для виконання активних та інших операцій.

Операції, за допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси, називаються пасивними.

Акумулюючи грошові накопичення, прибутки та заощадження юридичних і фізичних осіб, банки перетворюють їх у позичковий капітал, тобто грошовий капітал, наданий в кредит на умовах платності і повернення.

Для зручності розгляду джерел банківських ресурсів зазвичай здійснюють їх класифікацію. За своїм економічним змістом ресурси комерційних банків різноманітні.

З погляду на утворення джерел банківські ресурси поділяються на 3 групи: власний капітал, залучений капітал та запозичені кошти (не депозитні джерела).

Структура банківського капіталу не є сталою за якісним складом і змінюється протягом року залежно від багатьох факторів, зокрема від якості активів, використання прибутку, політики банку щодо забезпечення приросту капітальної бази тощо.

Власний капітал банку складається з наступних елементів:

1. основний капітал - капітал першого рівня, до якого включають:

• фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;

• резерви, створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку;

• емісійні різниці;

• резервні фонди;

• загальні резерви, що форсуються під невизначений ризик при проведенні банківських операцій;

• прибуток минулих років.

Загальний розмір основного капіталу визначається з урахуванням обсягу очікуваних збитків за невиконаними зобов’язаннями контрагентів.

2. додатковий капітал – капітал другого рівня, до якого включаються:

• резерви під стандартну заборгованість інших банків та клієнтів за кредитними операціями;

• результат переоцінки статутного капіталу та основних засобів;

• прибуток поточного року;

• субординований борг.

До субординованого боргу включаються кошти, залучені від юридичних осіб в національній та іноземній валюті на умовах субординованого боргу на строк не менше 5 років. До складу субординованого боргу входять звичайні незабезпечені боргові капітальні інструменти з мінімальним первинним фіксованим строком погашення понад п’ять років та привілейовані акції з обмеженим строком, які можуть бути погашені. За своєю економічною сутністю субординовані зобов’язання є для банку позичковими грошовими коштами, які, зрештою, потрібно повертати власникам. Та з огляду на достатньо тривалий строк використання зазначених коштів і можливість їх конвертування (зокрема на акції банку) такі позичкові кошти прирівнюються до власних. Зокрема, в разі погіршення фінансового стану банку - боржника виплата відсотків інвесторам може (якщо це передбачено угодою) призупинятися; у випадку ліквідації банку власники субординованого капіталу отримують свої кошти лише після погашення претензії вкладників та кредиторів, але перед розрахунками з акціонерами. Банки можуть погашати попередній борг за рахунок нового, користуючись цим джерелом коштів необмежено довго.

На капітал другого рівня накладаються обмеження:

по-перше, його загальний обсяг не може бути більшим від основного капіталу,

по-друге, обсяг субординованого капіталу не може перевищувати 50% від основного капіталу.

Частка власного капіталу банку у сукупних ресурсах невелика (до 15%), тоді як у сфері матеріального виробництва співвідношення власного і позиченого капіталів інше: так, для промислового підприємства вважається нормою, коли власний капітал становить 50% загального капіталу. Це пояснюється специфікою діяльності банків як фінансових посередників, що здійснюють мобілізацію тимчасово вільних коштів на грошовому ринку з подальшим їх розміщенням серед юридичних та фізичних осіб. Тому власний капітал у банківській діяльності має дещо інше призначення аніж в інших сферах підприємництва.

4.2.Вклади і депозити як джерело залучених банківських ресурсів.

Залучені кошти - тимчасово вільні кошти підприємств, організацій, населення. Залучені кошти формуються за рахунок:

• депозитів юридичних та фізичних осіб,

• залишків на поточних рахунках клієнтів,

• залишків на коррахунках інших банківських установ,

• емітованих банком боргових зобов’язань тощо.

Ефективна банківська діяльність неможлива без залучення грошових коштів на позичковій основі. Їх використання дає банкам змогу суттєво розширювати межі своєї діяльності, ефективніше використовувати власний капітал, забезпечувати належну ліквідність та платоспроможність, а отже - зміцнювати фінансову стійкість.

З метою запозичення коштів на довгостроковій основі банки вдаються до емісії довгострокових цінних паперів (боргових зобов’язань). Як передбачено Базельською угодою про міжнародні стандарти капіталу, випуск таких паперів банки можуть використовувати для збільшення сукупного капіталу, адже зазначені зобов’язання мають характер або субординованих (тобто підпорядкованих), або зобов’язань другої черги.

У світовій банківській практиці всі залучені ресурси за способом акумуляції групують за допомогою депозитів. Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом здійснення депозитних операцій, за допомогою яких використовують різні види банківських рахунків.

Депозит - це грошові кошти в національній або іноземній валюті, передані їхнім власником або іншою особою за його дорученням у готівковій та безготівковій формі на рахунок власника для зберігання на певних умовах. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти.

Ресурсна база сучасного банку характеризується широкою різноманітністю видів депозитів. Це пояснюється прагненням банків в умовах сегментованого конкурентного ринку як найповніше задовольнити попит різних груп клієнтів на банківські послуги і залучити заощадження та вільні грошові капітали на банківські рахунки.

В залежності від терміну залучення коштів депозити поділяються на:

-депозити до запитання, які розміщуються в банку на поточному рахунку клієнта. Вони використовуються для здійснення поточних розрахунків власника рахунку з його партнерами. За вимогою клієнта кошти з поточного рахунку у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, сплати чеків та векселів.

Депозити до запитання не є стабільними (прогнозованими), що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій, тому власникам поточних рахунків сплачується низький депозитний процент або не сплачується зовсім. В умовах відсутності (як правило) плати за користування коштами до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. До них, зокрема, належать кредитування з поточного рахунка, пільги вкладникам при одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків (застосування кредитних карток, чеків), запровадження розрахунково-консультативного обслуговування тощо.

Для покриття операційних витрат, пов’язаних з веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії з безпроцентних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче встановленого рівня.

До депозитів до запитання можна віднести і кредитові залишки на контокорентних рахунках. На цьому рахунку відбиваються як активні, так і пасивні операції банку з клієнтами, тобто видача позичок і здійснення платежів за дорученням клієнта, а також надходження виторгу від реалізації продукції та інших грошових переказів на користь клієнта і на погашення позичок. Інакше кажучи, контокорентний рахунок - це активно-пасивний рахунок, що поєднує в собі ознаки поточного і позичкового. Кредитове сальдо за контокорентним рахунком означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кошти, дебетове - що у клієнта виникла заборгованість перед банком.

-строкові депозити - кошти, що розміщені у банку на певний строк, які можуть бути повернені власнику після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку за встановлений період.

Строкові депозити є для банків більш вигідним видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов.

Строкові депозити є джерелом одержання прибутків їхніми власниками. Вони оформляються угодою між вкладником і банком. Банки самостійно розробляють форму депозитної угоди. Деякі банки встановлюють мінімальний розмір строкового вкладу, величина якого залежить від орієнтації банку на відповідного вкладника (дрібного, середнього, великого).

Ощадні вклади – це кошти, які фізичні особи розміщують в банках з метою накопичення грошових заощаджень. Власнику ощадного вкладу видається іменне посвідчення про внесок у формі ощадної книжки, в якій відбиваються всі операції на ощадному рахунку.

Зняття грошей з ощадного рахунка здійснюється за попереднім повідомленням власника внеску. Період завчасного попередження може бути визначений законом або встановлюватись за договором між банком і власником рахунку. Отже, ощадні вклади передбачають тривале зберігання на рахунках стабільних залишків коштів, що використовуються в активних банківських операціях. За ощадними вкладами банки нараховують проценти.

Конкуренція на ринку позичкових капіталів спонукає банки до пошуку нових форм і способів залучення депозитів.

Значного поширення в банківській практиці набув депозит на термін обслуговування, що відкривається клієнтові при оформленні ним поточного рахунку. Депозит має обов’язковий характер, а його величина і термін внеску коштів на рахунок визначаються банком. Якщо клієнт не виконує умови даного депозиту, банк може припинити його обслуговування. За своїм характером такий депозит можна віднести до умовного, оскільки вилучення коштів можливе лише у разі закриття клієнтом поточного рахунку.

Такий депозит вважається безстроковим, що дає змогу банку використовувати його як довгостроковий кредитний ресурс. За аналогією з вкладами до запитання, за даним депозитом нараховуються мінімальні відсотки або вони зовсім не нараховуються, якщо банк не бере з клієнта плату за ведення операцій на поточному рахунку.

Банки часто надають цьому депозиту характер заставного, тобто передбачають право вкладника на одержання кредиту в сумі депозиту без додаткового забезпечення, отже, внесок у цьому випадку є гарантією повернення позички.

Для клієнта депозит на термін обслуговування є певною мірою примусовим, тому такі депозити можуть залучати тільки ті банки, що пропонують своїм вкладникам додаткові банківські послуги або зручне і пільгове розрахунково-касове обслуговування.

Банки використовують і такий метод залучення коштів, як встановлення залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням коштів на його депозитному рахунку. У цьому разі між банком і клієнтом підписується договір, відповідно до якого банк бере на себе зобов’язання надати клієнту кредит за умови накопичення і зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів.

Формування коштів на депозитному рахунку може відбуватися по-різному: або виходячи з можливостей клієнта, або на основі планових регулярних внесків. Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має можливість безперешкодно одержати в банку кредит, причому чим меншим буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде встановлений процент за позичкою. Для банка при такому кредитуванні значно зменшується ризик неповернення позички, оскільки він має право спрямовувати на погашення кредиту кошти, що зберігаються на депозитному рахунку.

В роботі банків щодо залучення депозитів (вкладів) важливу роль відіграє процентна політика.

Розмір депозитного проценту банк встановлює самостійно, виходячи з облікової ставки НБУ( курсу валюти, ставок на міжнародних ринках капіталу тощо), стану грошового ринку і власної депозитної політики.

Рівень прибутків за різноманітними видами депозитних рахунків значно коливається. Найнижчі проценти банки сплачують за рахунками до запитання, оскільки вони характеризуються нестабільністю залишків. Відсутність або незначні прибутки стимулюють власників рахунків до запитання скорочувати до мінімуму залишки таких коштів і вкладати їх у більш прибуткові операції (термінові депозити, цінні папери тощо). Деякі з банків намагаються заохочувати клієнтів підтримувати стабільні залишки на рахунках до запитання, тим самим скорочуючи витрати на виплату процентів. Це досягається шляхом надання додаткових послуг за пільговою ціною або виплати клієнтам премій за значні залишки коштів.

Хоча за рахунками до запитання, відкритими для фізичних осіб, проценти нараховуються в обов’язковому порядку, прибуток за ними набагато нижчий, ніж за терміновими депозитами.

Стосовно термінових депозитів. Банки можуть зацікавити вкладників шляхом нарахування й сплати простих і складних процентів. Прості проценти є традиційним видом нарахування прибутку за вкладами. Відповідно до встановленої періодичності відбувається нарахування і виплата прибутку за внеском.

З метою компенсації інфляційних витрат комерційні банки можуть пропонувати вкладнику виплату процентів наперед. Якщо депозитна угода буде розірвана достроково, виплачені проценти банк утримує із суми внеску.

Однією з форм строкових депозитів є сертифікати, які поділяються на депозитні та ощадні. Депозитні сертифікати надаються юридичним, а ощадні - фізичним особам.

Депозитний сертифікат - це цінний папір, що може використовуватися його власником як платіжний засіб і обертатися на фондовому ринку. Сертифікати мають суттєву перевагу над строковими вкладами, оформленими депозитними договорами. Завдяки вторинному ринку цінних паперів сертифікат може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку за час зберігання і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку - втрату частини ресурсів.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя.

Банківський вексель має депозитну природу, і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифіката, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосаменту. Щоб придбати банківський вексель, покупець має переказати гроші на рахунок банку - продавця, після чого останній виписує бланк банківського векселя на ім’я покупця і позначає дату зарахування грошей. Погашення банківських векселів відбувається шляхом їх викупу після закінчення терміну обертання або ж дострокового викупу.

У банківських векселях указується величина прибутку у вигляді процента до номіналу, що одержує власник.

4.3.Недепозитні операції банків по залученню коштів. У практичній банківській діяльності часто виникає ситуація, коли залучених банком депозитних ресурсів недостатньо для здійснення запланованих операцій. В такому разі банк вимушений залучати ресурси шляхом здійснення банківських недепозитних операцій. Ефективна банківська діяльність неможлива без залучення грошових коштів на позичковій основі. Їх використання дає банкам змогу суттєво розширювати межі своєї діяльності, ефективніше використовувати власний капітал, забезпечувати належну ліквідність та платоспроможність, а отже - зміцнювати фінансову стійкість.

Недепозитні залучені кошти - це кошти, які банк отримує або шляхом продажу власних боргових зобов’язань (векселів, облігацій), або на міжбанківському ринку (в тому числі від НБУ на умовах РЕПО). Таким чином, основним джерелом недепозитних ресурсів є операції по запозиченню коштів на міжбанківському ринку.

Ринок міжбанківських ресурсів – один з сегментів ринку кредитних ресурсів Міжбанківський кредит, коли один банк надає кредит іншому банку - оперативний засіб одержання коштів. Він є одним з най дорожчих ресурсів, який, як правило, призначений для:

1. виконання вимог резервування;

2. задоволення потреб клієнтів у коштах;

3. забезпечення ліквідності балансу.

Міжбанківські кредити надаються на термін від нічних, безстрокових (онкольних) до строкових.

Традиційним фінансовим інструментом міжбанківського ринку є короткострокові кредити (“короткі гроші”) строком до одного місяця. Кредити на 2-3 місяці в Україні вважаються середнє – та довгостроковими (“довгі гроші”). Сьогодні поширені такі короткострокові кредити, як:

-“overnight” – однодобові кредити з терміном надання “з сьогодні до завтра”,

-“tommorow – next” – “з завтра до післязавтра”,

-“stop-next” – “з післязавтра на одну добу”

-“stop-week” – “з післязавтра на тиждень”.

Мета короткострокових кредитів – підтримати ліквідність банку. На ринку міжбанківських кредитів використовуються кілька способів розміщення чи залучення грошових ресурсів іншими банками:

-безготівкові міжбанківські кредити, що зараховуються через коррахунки, відкриті в НБУ;

-використання кореспондентських рахунків, що відкриваються банками один в одного на підставі договору про кореспондентські відносини для кредитування;

-використання векселів та ощадних сертифікатів.

Міжбанківський кредит банки можуть одержати або самостійно(шляхом укладання угод) або через фінансових посередників.

Основна маса міжбанківських договорів укладається в строковій формі:

• угоди тод (розрахунки сьогодні),

• угоди том (розрахунки завтра),

• угоди спот (розрахунки протягом 48 годин),

• угоди форвард (розрахунки більше ніж за 48 годин).

Щодо організації міжбанківського кредитування можна виділити два види оформлення угод: разові кредитні угоди та генеральні угоди.

При кредитуванні за разовими кредитними угодами банк-позичальник надає банку-кредиторові стандартний набір документів, після чого, кредитор визначає кредитоспроможність позичальника і приймає рішення про надання (не надання) коштів. Надання кредиту і його погашення здійснюється безготівково через кореспондентські рахунки банків, що відкриті в установі НБУ. Виконання угоди за цією схемою – процес трудомісткий і тривалий.

Для скорочення часу на оформлення разових угод використовують спеціальну генеральну угоду: переговори між банками можуть здійснюватись телефоном, факсом, системою SWIFT. При цьому сторони узгоджують основні умови (суму і валюту угоди, дату і час надання кредиту, процентну ставку, умови забезпечення). З цього ж дня сторони обмінюються ключовими підтвердженнями електронною поштою НБУ. А протягом п’яти днів обмінюються юридично оформленими документами. Датою надання вважається дата надходження коштів на рахунок позичальника.

Досить поширеними в міжнародній банківській практиці є операції з позичення ресурсів у системі центрального банку (НБУ). Центральний банк кредитує банківські установи на короткий термін з метою сприяння їм у вирішенні проблеми з тимчасовою нестачею ресурсів.

В Україні НБУ здійснює політику рефінансування банків через використання таких методів як тощо.

Розміщення ресурсів на кредитних аукціонах здійснюється згідно з типовими правилами їх проведення, тобто кредити отримують банки, які забезпечують найбільш якісне виконання вимог НБУ та погоджуються на більш високу процентну ставку. Ломбардні кредити надаються банкам, які зобов’язані зберігати в НБУ на засадах забезпечення цінні папери державного боргу та ліквідні корпоративні цінні папери, які входять до ломбардного списку НБУ. Ломбардний кредит не повинен перевищувати 75% вартості цінних паперів банку, які надані в забезпечення.

Ще одним джерелом запозичення коштів виступають операції РЕПО. В основу цих операцій покладено механізм залучення ресурсів за рахунок продажу комерційними банками якісних, низько ризикованих, досить ліквідних активів, які, згідно з Угодою про зворотний викуп (РЕПО), можуть бути викуплені цим банком через визначений строк та за встановленою ціною. Такими активами для вітчизняних комерційних банків, як правило, є облігації внутрішньої державної позики (ОВДП), казначейські векселі, депозитні сертифікати НБУ, муніципальні облігації. Операції РЕПО вигідні для банку, оскільки вартість залучених таким чином ресурсів є відносно невисокою, в той час як угоди про зворотний викуп забезпечуються високоякісною заставою.

Банківські векселі, облігації та сертифікати також можуть використовуватись на ринку міжбанківських кредитів. В Україні відсутня широка практика подібного кредитування.

4.4.Методи прогнозування та управління банківськими ресурсами. Ресурси банків можна класифікувати і за критерієм можливості прогнозування їхнього розміру. При цьому виділяють ресурси, що підлягають прямому і непрямому прогнозуванню.

До ресурсів прямого прогнозування відносять фонди банку та нерозподілений прибуток. Непрямому прогнозуванню підлягають кошти в розрахунках, залишки тимчасово вільних коштів на розрахункових рахунках підприємств, деякі інші джерела банківських ресурсів.

У залежності від часу використання банківські ресурси поділяються на:

постійні  кошти, чия динаміка або обіг можуть бути прогнозовані;

тимчасові  утворюються періодично в результаті здійснення деяких банківських операцій, динаміку яких важко прогнозувати.

Управління банківськими ресурсами - це діяльність, пов’язана із залученням грошових коштів вкладників та інших кредиторів, з визначенням розміру і відповідної структури джерел грошових коштів у тісному зв’язку з їх розміщенням.

Існує два рівня управління ресурсами банку:

• державний рівень (управління здійснюється через Національний банк України з використанням різних фінансових інструментів);

• рівень банку.

З метою управління Національний банк України застосовує такі інструменти, як:

-надання кредитів банкам, що безпосередньо впливає на розмір їх пасивів. При цьому велике значення має процентна політика НБУ: встановлена офіційна облікова ставка виступає фактором регулювання попиту на міжбанківський кредит;

-операції на відкритому ринку - операції з купівлі-продажу державних цінних паперів, що можуть збільшувати або зменшувати розмір пасивів банків;

-встановлення економічних показників регулювання діяльності банків: мінімальний розмір статутного фонду; співвідношення між розміром власних коштів банку і сумою активів (з урахуванням ступеня ризику їх втрати); обов’язкові резерви - частина ресурсів, внесених на безпроцентний рахунок в НБУ за його вимогою (вони обмежують можливості кредитування і депозитної емісії) і таке інше.

Інструменти Національного банку України можуть бути ефективними лише в умовах погодження їх з податковою політикою та чинним законодавством.

Управління ресурсами на рівні банку передбачає наступне:

- банкам потрібно виконувати вимоги НБУ щодо дотримання основних економічних нормативів,

-банки повинні вживати заходи, що стимулюють залучення вкладів і їх збереження (якість обслуговування клієнтів, кваліфікація персоналу банку, відсоток по вкладах, використання різноманітних цінних паперів, зокрема сертифікатів),

-визначення оптимальної структури джерел походження коштів для конкретного банку.

-ефективне розміщення ресурсів. При цьому застосовуються три методи:

1. метод загального фонду грошових коштів: мобілізація коштів з подальшим їх спрямуванням на потреби, що виникають у даний момент;

2. метод розподілу активів (конверсія): розміщення грошових коштів залежно від джерела походження,

3. метод наукового управління (економіко-математичний): за допомогою математичних формул формулюється мета банку.

В процесі прийняття рішення щодо розміщення ресурсів необхідно поєднувати всі ці методи, враховуючи при цьому людський фактор (рівень підготовки спеціалістів банку).

При управлінні кредитними ресурсами на рівні банку останній складає плани, в яких прогнозується надходження вкладів і депозитів та їх вилучення. При цьому враховуються загальні економічні умови, сезонність, рух відсоткових ставок, потреби клієнтів (особливо у великих) в коштах.

Крім того, з метою покращення формування структури ресурсної бази, банку необхідно провадити депозитну політику, яка являє собою комплекс заходів банку із формування портфеля депозитних послуг, різноманітних форм і методів здійснення цих заходів, визначення його конкурентних позицій по даному сегменту ринку та забезпечення стійкості й надійності ресурсної бази.

З метою ефективного проведення депозитної політики банкам доцільно розробляти відповідній меморандум. Призначення Меморандуму депозитної політики полягає у встановленні граничних розмірів депозитної бази, її місця в ресурсному потенціалі банку та засобах його реалізації. По суті, це визначення стратегії банку щодо цільових ринків та клієнтів, обсягів, структури депозитів юридичних і фізичних осіб, методів та пріоритетів депозитної діяльності.

Особлива увага керівництва банків приділяється стратегіям управління, які поділяються на декілька груп: управління пасивами, управління пасивами і активами, управління процентною ставкою тощо.

Стратегія управління пасивами передбачає, що структурні підрозділи банку, які відповідають за залучення коштів, організаційно відокремлені від кредитних та інвестиційних відділів і не мають інформації про можливі напрямки використання ресурсів. Головним недоліком цієї стратегії є те, що здебільшого вона застосовується за принципом “чим більше, тим краще”, причому кошти залучаються без урахування ефективних напрямків їх розміщення. В період економічних підйомів, коли попит на кредитні ресурси зростає, такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час спадів, коли попит на кредити обмежений, незбалансований підхід до управління активами і пасивами банку може призвести до значного скорочення прибутків і навіть завдати збитків.

Останнім часом банками все частіше застосовується стратегія паралельного управління пасивами і активами, яка дозволяє простежити взаємозалежність доходів та витрат за процентними операціями. Але при застосуванні такої стратегії проблема полягає у розмежуванні та автономному застосуванні кожного з цих підходів. Перевагою такого підходу до управління банком є можливість збільшити прибутки, контролюючи операційні витрати та спроможність точно прогнозувати потреби банку у ліквідних коштах.

В Україні широко застосовується стратегія управління депозитною ставкою, яка відбиває потреби банку у ресурсах. При необхідності залучення більшої кількості коштів банк підвищує ставку, для відпливу коштів – знижує.