Тема 3.Психічні процеси особистості

( Пізнавальні процеси особистості: відчуття, сприймання, мислення, увага, уява, пам’ять, мова )

Відчуття – психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей предметів і явищ об’єктивного світу, а також станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні органи чуття. Матеріальним органом відчуття є аналізатори.

Аналізатор – орган чуття з відповідною ділянкою мозку і нервовими шляхами, що їх з’єднують. Аналізатор містить:

1) рецептор, який сприймає подразнення;

2) кондуктор-провідник нервового збудження;

3) кірковий кінець аналізатора, де збудження перетворюється на відчуття.

Рецептори – специфічні нервові утворення, що є кінцями чутливих нервових тканин.

Чутливість – здатність до відчуття.

Сенсорний – чутливий, пов’язаний з відображенням дійсності за допомогою відчуттів і сприймань.

Сенсорна ізоляція – тривале позбавлення людини сенсорних вражень, здійснюване з метою проведення експерименту.

Сенсибілізація – підвищення чутливості нервових центрів під впливом дії подразника.

Види відчуттів. Оскільки відчуття виникають внаслідок впливу певного подразника на відповідний рецептор, їх класифікують за властивостями подразників і рецепторів:

1. відчуття зовнішніх подразників (ектероцептивні) – зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові;

2. відчуття внутрішніх подразників (інтероцептивні) – органічні (відчуття спраги, голоду тощо);

3. відчуття кінестатичні і статичні – відчуття рухів та положення тіла (пропріоцептивні).

Сприймання – цілісне відображення предметів, ситуацій і подій, що виникає при безпосередньому впливі фізичних подразників на рецепторну поверхню органів чуття. Особливості сприйняття:

1) предметність;

2) цілісність;

3) структурність;

4) константність.

Константність – збереження постійного, незмінного сприйняття предметів при зміні їх освітленості, положення у просторі, відстані від людини, яка сприймає, тощо.

Аперцепція – різновид і властивість сприймання, в якій виявляється залежність сприймання від попереднього індивідуального досвіду людини, її знань, інтересів, актуальних для неї потреб.

Ілюзія – хибне сприймання об’єктивного світу, що виникає під впливом зовнішнього подразника або хворобливого стану нервової системи.

Галюцинація - патологічне порушення перцептивної діяльності, що полягає у сприйнятті об’єктів, які в даний момент не впливають на органи чуття.

Сприйняття часу – це відображення тривалості і послідовності явищ чи подій.

Сприйняття руху – це відображення напрямку і швидкості просторового існування предметів.

Уява – психічний процес, що полягає у створенні людиною нових образів, уявлень, думок на базі попереднього досвіду.

Уявлення – чуттєво-наочний образ предметів чи явищ дійсності, який зберігається та відтворюється у свідомості і без безпосереднього впливу самих предметів на органи чуття.

Асоціація – зв’язок між психічними явищами, при якому з появою одного з них – з’являється друге.

Мрія – особлива форма уяви, яка є образом бажаного майбутнього і включає активну діяльність свідомості, що використовує при цьому минулі відчуття і сприймання, життєвий досвід, накопичені знання і пристрасне бажання здійснити задумане.

Фантазія - процес створення людиною нових образів на основі пережитого.

Марення – психічний стан, при якому у свідомості людини виникає спотворене відбиття дійсності.

Творчість – діяльність, результатом якої є створення нових матеріальних і духовних цінностей.

Основні прийоми творчої уяви:

- аглютинація – поєднання частин 2-3 предметів, процесів в єдине ціле і створення при цьому образу нового предмета, процесу, явища.;

- аналогія – будується образ, який у чомусь схожий на реально існуючу річ, живий організм, дію тощо;

- акцентування – виділення певної частини об’єкта, і загострення на ній уваги;

- типізація – складний процес поєднання типових ознак, в результаті чого створюється зоровий образ (людина, її справи, стосунки з іншими людьми тощо).

Творча уява передбачає самостійне створення нових образів, які реалізуються в оригінальних і цінних продуктах діяльності.

Мислення – процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх істотних властивостях чи зв’язках.

Проблемна ситуація – ситуація, для оволодіння якої окремий суб’єкт (або група) має знайти й застосувати нові для себе знання чи способи дій.

Штучний інтелект – модель людського інтелекту, розроблена на основі новітніх уявлень кібернетики, фізіології і психології про діяльність мозку в природних умовах.

Операції мислення: порівняння, аналіз і синтез, абстракція і конкретизація, узагальнення.

Порівняння – це уявне встановлення схожості й відмінності між предметами та явищами дійсності.

Аналіз – логічний прийом розкладання предмета на складові частини, кожна з яких потім окремо досліджується для того, щоб виділені елементи поєднати за допомогою синтезу в ціле.

Синтез – мислене або практичне сполучення розчленованих у ході аналізу частин предмета, встановлення їх взаємодії і зв’язків для пізнання чи виготовлення цього предмета як цілого.

Абстрагування- процес мисленого виділення, ізолювання одних ознак, властивостей, зв’язків і відношень конкретного предмета або явища з численних інших ознак.

Конкретизація – розумова операція, в процесі якої ми надаємо предметного, наочного характеру тій чи іншій узагальненій думці – поняттю, правилу, закону тощо.

Узагальнення – продукт розумової діяльності, форма відображення загальних ознак і якостей явищ дійсності.

Форми мислення: поняття, судження, умовивід.

Поняття – форма мислення, яка виражає найбільш суттєві ознаки і властивості предметів і явищ дійсності.

Судження – форма мислення, в якій стверджується або заперечується що-небудь відносно предметів, явищ, їх властивостей, зв’язків і відносин дійсності.

Умовивід – форма мислення або логічна дія, в результаті якої з одного або кількох відомих нам суджень створюються нові судження, що містять нові знання. Умовиводи поділяють на дедуктивні та індуктивні.

Індукція – процес, при якому відбувається перехід від одиничних або часткових висловлювань до висловлювань загальних.

Дедукція – це спосіб міркування від загального судження до конкретного.

Увага – це усвідомлене зосередження свідомості людини на певних об’єктах. Залежно від активності людини та співвідношення зовнішніх і внутрішніх умов виникнення увагу поділяють на мимовільну, довільну й післядовільну.

Мимовільна увага — це зосередження свідомості людини на об'єкті внаслідок його особливостей як подразника. Особливості подразників, завдяки яким привертається увага людини, відрізняються великою силою, інтенсивністю, контрастом, новизною, посиленням або послабленням, просторовими змінами руху, раптовістю появи об'єкта.

Довільна увага — це та, що свідомо спрямовується і регулюється особистістю. Людина виявляє активність, ставить віддалені цілі і змушена довільно зосереджувати свою увагу на їх досягненні. Тому вона повинна докладати зусиль, щоб бути уважною, особливо до того, що спершу і непривабливе, і нецікаве. Довільна увага пов'язана з силою волі та здатністю долати зовнішні й внутрішні перешкоди.

Післядовільна проявляється через проникання у діяльність і створення у зв’язку з цим інтересу. У результаті тривалого часу зберігається цілеспрямованість, знімається напруга і людина не втомлюється, хоча така увага може тривати години.

Мова – це система словесних знаків, засіб, за допомогою якого здійснюється спілкування між людьми.

Мовлення – процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми. Мовлення не існує відірвано від мови. Воно здійснюється певною мовою (українською, російською, англійською і т.д.).

Мовлення внутрішнє – різновид мовної діяльності, що виступає в ролі механізму мовного мислення. “Внутрішнє мовлення – це живий процес народження думки в слові” (Л.С. Виготський).

Слово – це основний елемент мови, що вказує на речі, виділяє ознаки, дії, відношення. Основною функцією слова є його означаюча роль.

Коли ми говоримо, то, з одного боку, сприймаємо звукові (почуті) й письмові (побачені) мовні сигнали, з іншого боку – вимовляємо звуки мови за допомогою м’язового, голосового апарату.

Звук – це результат коливань пружного середовища (тобто повітря).

Органи вимови поділяються на активні і пасивні.

Активні органи мови (голосові зв’язки, гортань, надгортанні порожнини, м’яке піднебіння, язик, губи, задня стінка зіву) виконують ті чи інші звуки.

Пасивні органи мови (зуби, тверде піднебіння, альвеоли) лише служать опорою активним органам.