levchenko_v_i_sudakov_m_o_melnik_i_l_ta_in_klinichna_diagnos

впевненим у собі, рішучішим у своїх висновках і діях, що є дуже важливим у практичній діяльності лікаря.

Прогноз може бути: с п р и я т л и в и м , коли очікується видужання і збереження продуктивності тварини; н е с п р и я т л и в и м , коли лікар має справу з невиліковуваним на даний час захворюванням (сказ, туберкульоз, сап, травматичний перикардит, цукровий діабет, гнійний гепатит та інші хвороби); с у м н і в н и м або обережним, якщо клінічна картина хвороби складна, неможливо точно визначити стан окремих органів.

Прийнято також розрізняти прогноз щ о д о ж и т т я (prognosis quoad vitam) і прогноз щ о д о з б е р е ж е н н я р о б о т о -з д а т н о с т і або продуктивності тварини (prognosis quoad la-borem). Наприклад, при хронічному маститі у корів прогноз щодо життя буде сприятливим, а щодо відновлення продуктивності несприятливим.

Помилки прогнозу можуть бути зумовлені неправильно поставленим діагнозом, неточним визначенням глибини змін в органах і захисних сил організму тварин, а також труднощами передбачення особливостей перебігу хвороби.

ІСТОРІЯ ХВОРОБИ

Це офіційний документ, який складають на кожну хвору тварину, що знаходиться на стаціонарному лікуванні, а також на хворих високоцінних племінних тварин в елеверах і племінних господарствах. Історія хвороби має такі розділи: а) реєстрація хворої тварини; б) анамнез; в) стан хворої тварини у день надходження її в клініку — status praesens. У цей розділ записують дані об'єктивного дослідження. На основі результатів дослідження хворої тварини в бланк записують попередній діагноз., а пізніше — заключний; г) перебіг хвороби і лікування, де ведуть послідовне записування клінічних досліджень; результатів аналізів; методів лікування, дієти, режиму утримання; різних консультацій; закінчення хвороби; д) епікриз (від грецьк.— epikrisis — міркування) — коротке кінцеве міркування лікаря про особливості хвороби й результати проведеного лікування. В епікризі повинні знайти місце такі питання — індивідуальний діагноз і його обгрунтування, етіологія та особливості патогенезу захворювання у даної хворої тварини; особливості перебігу хвороби, ефективність проведеного лікування, стан хворої тварини на момент її виписування, подальший режим утримання та експлуатації, а також лікування, якщо в цьому є необхідність, надаються рекомендації власнику чи господарству щодо запобігання випадкам подібного захворювання серед інших тварин.

33

При летальному завершенні хвороби порівнюють дані клінічного та патологоанатомічного досліджень.

Закінчується історія хвороби підписом лікаря ветеринарної медицини або куратора і датою її повного оформлення.

Г л а в а III ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО СТАНУ ТВАРИН

Після реєстрації та збору анамнестичних даних лікар ветеринарної медицини проводить дослідження загального стану тварин, яке полягає у визначенні габітусу, стану волосяного покриву, шкіри, підшкірної клітковини, видимих слизових оболонок, поверхневих лімфатичних вузлів і вимірюванні температури тіла.

ДОСЛІДЖЕННЯ ГАБІТУСУ

- Габітус — це зовнішній вигляд тварини, який визначають за сукупністю таких ознак: загальний стан тварини, положення тіла в просторі, вгодованість, конституція, будова тіла. Він дає змогу відрізнити хвору тварину від здорової.

Загальний стан тварин може бути задовільним, пригніченим і збудженим. Пригнічення — форма розладу поведінки тварини, яка найчастіше зустрічається і характеризується зниженням або відсутністю рухової активності, реакції на зовнішні подразнення. Воно може проявлятися в'ялістю (апатією), що характерно для переважної більшості захворювань, які перебігають зі зниженням основного обміну та інтоксикацією. Вираженіше пригнічення називають сонливістю (ступором), а якщо тварина знаходиться у стані глибокого сну і виводять її з нього нанесенням сильних подразників, такий стан називають сопорозним, ще тяжчий ступінь пригнічення звуть комою. Вона характеризується втратою «свідомості», зникненням рефлексів, значним сповільненням і послабленням вегетативних функцій, що спостерігається при пошкодженні кори головного мозку (запалення, хронічна водянка шлуночків мозку, пухлини, деякі гельмінтози — ценуроз, ехінококоз, післяродова гіпокальцемія, кетоз, пасовищна тетанія).

Протилежну зміну поведінки звуть збудженням. Воно характеризується посиленою руховою активністю тварини.

Положення тіла може бути фізіологічним (природним) —стоячим або лежачим і вимушено лежачим або стоячим. При деяких хворобах тварини приймають неприродні пози або здійснюють вимушені рухи.

Здорові тварини легко змінюють положення свого тіла. Корови часто лежать, як правило, на череві з підігнутими під себе кін-

34

цівками, піднімаються повільно.^Здорові коні стоять, особливо вдень, лежать на боці, витягнувши кінцівки. При наближенні людини коні зразу ж піднімаються. Свині після приймання корму лежать і майже не реагують на людину.

Вимушено стояче положення тіла спостерігається в основному у коней при виснаженні, стовбняку, плевриті, тяжко перебігаючій пневмонії, гострій альвеолярній емфіземі легень, водянці шлуночків головного мозку. При захворюванні на стовбняк коні стоять з широко розставленими кінцівками, з витягнутою і піднятою головою, напруженою спиною і високо піднятим хвостом. При тяжко перебігаючій гарячці коні стоять із опущеною головою, напівзакритими очима, байдужі до всього навколишнього. У корів вимушено стояче положення спостерігається при травматичному перикардиті: голова у них витягнута вперед, ліктьові суглоби повернені в бік, тазові кінцівки підведені під тулуб, спина згорблена.

Вимушено лежаче положення зустрічається при багатьох хворобах, особливо у дрібних тварин. Свині, як правило, зариваються у підстилку, собаки, коти, хутрові звірі забиваються в який-небудь куток. Корови приймають вимушено лежачу позу при тяжких формах остеодистрофії, післяродовій гіпокальцемії (родильному парезі), кетозі, інколи перед отеленням або після нього, телята — при рахіті. При родильному парезі корови лежать, шия викривлена, голова лежить на грудній клітці. У коней вимушено лежаче положення буває при міоглобінурії, інфекційному енцефаломієліті, травмах мозку.

Вимушено лежаче положення необхідно відрізняти від природного, коли тварини відмовляються підніматися після приймання корму або тяжкої роботи. В таких випадках необхідно здійснити всі необхідні заходи, щоб підняти тварину — покликати, показати смачний корм, погладити по вухах, спині, і, якщо ці заходи не дають результатів, то це дає підставу зробити висновок про вимушене лежання тварини.

Неприродні пози є цінними симптомами при багатьох захворюваннях. Вони є досить типовими при травматичному перикардиті, родильному парезі та кетозі у корів Тварини, хворі на пневмонію, фарингіт, лежать або стоять з витягнутою вперед головою. При захворюванні лістеріозом у тварин викривлена шия, на паралізованому боці вухо опущене. В коматозному стані тварина лежить на одному боці. Особливо значна кількість вимушених по» буває у коней при захворюваннях із симптомокомплексом колік. Вони повертають голову і дивляться на черево (поза спостерігача), розставляють кінцівки і хитають тулубом (поза «маятникоподібного коливання»), при гострому розширенні шлунка та метеоризмі кишечника приймають позу сидячої собаки. У телят і птахів при ВІгіповітамінозі спостерігається закидання голови назад (контрактура потилиці) внаслідок тонічного скорочення потилич-

35

них м'язів, у курей — перекручування шиї (поза «астронома»), у норок, хворих на гепатоз, спостерігається поза «кобри».

Вимушені рухи проявляються безцільним блуканням, манежними, валоподібними та обертальними рухами, рухами вперед і назад. Безцільне блукання характеризується тим, що, тварини, похитуючись, переходять з місця на місце, лізуть на стіни, годівниці, зупиняються або змінюють напрям руху. Вони майже не реагують на зовнішні подразники. Такі зміни спостерігаються при ураженні головного мозку та функціональних його порушеннях при кетозі у корів, лістеріозі у молодняка великої рогатої худоби та овець, інфекційному енцефаломієліті коней, ценурозі овець.

Манежні руки — координовані рухи по колу в одному напрямку. Діаметр кола може залишатися незмінним і тоді тварини рухаються по ньому годинами, в інших — поступово зменшується, тварина продовжує рухатися навколо однієї кінцівки і раптово падає. Такі рухи з'являються при однобічному ураженні мозочка, заднього відділу зорового горба, середньої частини смугастого тіла (Зайцев В. І з співавт., 1971).

Обертальні рухи характеризуються рухом тварини навколо однієї з кінцівок, яка є нерухомою віссю. Вони виникають при ураженні мозочка.

Валькоподібні рухи — це повертання тіла тварини, що лежить, навколо поздовжньої осі. Такі рухи можуть обмежуватися напівповоротом або повним поворотом, а інколи продовжуються доти, поки не зустрінеться на шляху перепона. Вони виникають у собак, котів і особливо пгиці при однобічному ураженні вушного лабірин-та, ніжок мозочка (Зайцев В. І. з співавт., 1971).

Рух вперед характеризується невпинним пересуванням тварин вперед з піднятою головою; при цьому спостерігається атаксія, інколи падіння тварини. Виникає при локальному ураженні великих півкуль мозку і зорових горбів, сітчатки ока, інфекційному енцефаломієліті, лістеріозі.

Рух назад характеризується закиданням голови назад, сильним скороченням потиличних м'язів і спазмами спинних, тазові кінцівки прогинаються, координація рухів порушена. Спостерігається інколи при інфекційному енцефаломієліті (Постников В. С., 1981).

Вгодованість тварин дає уявлення про повноцінність годівлі, рівень обміну речовин в організмі і наявність деяких захворювань. Визначають її оглядом і пальпацією за зовнішніми формами тіла, ступенем розвитку й насиченістю жиром підшкірної клітковини на маклаках, ребрах, у ділянці колінної складки, за об'ємом і пружністю м'язів. Інколи для визначення вгодованості тварину зважують (Судаков М. О.). У великої рогатої худоби розрізняють вищу, середню, нижчесередню вгодованість і виснаження, у свиней — жирну, добру, задовільну й незадовільну, у коней — добру, задо-

36

вільну та незадовільну. При добрій вгодованості контурні лінії округлі, кісткові виступи згладжені, підшкірна жирова тканина добре розвинена. При повноцінній годівлі таку вгодованість мають здорові тварини. Вона є свідченням того, що витрати енергії зрівноважуються її надходженням. Якщо процеси асиміляції переважають, то відбувається надмірне відкладання жиру з явищами функціональних порушень, тобто розвивається ожиріння.

При нижчесередній вгодованості у великої рогатої худоби або незадовільній у коней контури тіла кутасті, кістки, особливо остисті відростки, ребра, маклаки і сідничні горби різко виступають. При виснаженні такі ознаки ще більше виражені, відмічають кісткові виступи і глибокі ямки на голові, западання очних яблук, втягування міжреберних проміжків.

Погана вгодованість тварин спостерігається при недостатній годівлі, відсутності апетиту, порушенні травлення, хронічних діаре-ях, хронічних інфекційних та інвазійних хворобах (паратуберкульоз, туберкульоз, лейкоз, фасціольоз, диктіокаульоз та ін.). Інколи вгодованість хворих тварин знижується дуже швидко й вони стають виснаженими вже за 3—5 днів. Це особливо характерно для молодняка, хворого на діареї будь-якої етіології (колібактеріоз, диспепсія, сальмонельоз, ротачи коронавірусний ентерит), сказ, гостру форму інфекційної анемії.

Інколи спостерігається схуднення на окремих частинах тіла навіть при добрій загальній вгодованості тварини, що може бути наслідком м'язової атрофії при захворюваннях суглобів, парапле-гіях.

Конституція — сукупність анатомо-фізіологічних особливостей організму, яка склалася на спадковій основі під впливом зовнішнього середовища і визначає функціональні можливості організму, його продуктивність і реактивність. За розвитком мускулатури, кістяка, шкіри і підшкірної клітковини розрізняють ніжну, щільну, грубу та рихлу конституції.

Тварини ніжної конституції мають легкий і порівняно тонкий кістяк, легку голову, тонку шию, довгі, тонкі кінцівки. Шкіра у них тонка й еластична, м'язи й підшкірна клітковина розвинені недостатньо.

Тварини з грубою конституцією характеризуються дуже розвиненими м'язами, грубим, масивним кістяком, товстою шкірою, великою головою, жирова підшкірна тканина розвинена недостатньо.

Тварини щільної конституції мають добре окреслені щільні м'язи; суглоби, міцний кістяк, помірно розвинену підшкірну жирову тканину. Шкіра тонка, щільно прилягає. Органи кровообігу, дихання і травлення добре розвинені з великими функціональними можливостями. Тварини рихлої конституції мають масивну мускулатуру, добре розвинену жирову та сполучну тканини, округлий

37

тулуб, коротку шию, масивну голову, короткі кінцівки. Рухи тварин повільні, темперамент флегматичний. Тварини рихлої конституції схильні до ожиріння. Стійкість їх проти шкідливого впливу зовнішнього середовища невисока.

Найбільш стійкі проти захворювань тварини щільної і грубої конституції, менш стійкі — тварини ніжної і рихлої конституції.

Слід зазначити, що чисті типи конституції зустрічаються порівняно рідко, частіше поєднуються різні типи. Ніжна й щільна конституція спостерігається у великої рогатої худоби молочного напряму, ніжна й рихла — характерні для тварин м'ясних порід.

Будова тіла характеризується ступенем розвитку кістяка й мускулатури. Визначають її оглядом і пальпацією, інколи за допомогою зняття промірів, ураховуючи при цьому породу тварин.

Розрізняють міцну, середню та слабку будову тіла Міцна — характеризується добре розвиненим кістяком і м'язами. У таких тварин велика голова, коротка шия, широка й глибока грудна клітка, короткі спина та поперек, широкий круп, міцні кінцівки з масивними м'язами. У них добре розвинені серцево-судинна система, легені, система травлення, підвищена стійкість проти шкідливих факторів зовнішнього середовища, вони більш витривалі при захворюваннях. Проте у деяких випадках першими хворіють тварини доброї вгодованості й з міцною будовою тіла (міоглобінурія, кетоз, післяродова гіпокальцемія, набрякова хвороба свиней).

Тварини з середньою будовою тіла характеризуються добрим окресленням окремих м'язів плечей, стегон, кінцівок і задовільною вгодованістю, її мають більшість тварин.

Слабка будова тіла характеризується поганим розвитком м'язів і кістяка. У таких тварин легка й суха голова, довга та тонка шия, вузька грудна клітка, довгі спина, поперек і кінцівки. Такі тварини найбільш схильні до захворювання на туберкульоз, альвеолярну емфізему легень, у молодняка часто буває рахіт, пневмонія, сальмонельоз. Собаки із слабкою будовою тіла тяжче хворіють на чуму.

Вивчаючи будову тіла, обов'язково звертають увагу на пропорційність розвитку окремих статей, а у молодняка, крім того, на відповідність маси тіла віку тварини.

ДОСЛІДЖЕННЯ ШКІРИ

Досить часто допомагає поставити діагноз, оскільки на її стані позначаються багато гострих і хронічних хвороб, викликаючи різні зміни. Деякі зміни шкіри характерні для окремих хвороб і тому є вирішальними при їх розпізнаванні. До них можна віднести еап-ні вузлики, некроз шкіри при некробактеріозі, карбункули шкіри при сибірці, шершаві товсті нашарування коричневого кольору — при недостатності цинку.

38

Інші зміни шкіри дають змогу вести мову про захворювання внутрішніх органів, наприклад, набряки кінцівок, нижньої черевної стінки — при хворобах серця і нирок у коней, набряки нижньої частини шиї і міжщелепного простору у корів — при травматичному перикардиті, ціаноз шкіри — при ураженні серця і легень, жовтяничність — при хворобах печінки. Можуть виникати зміни шкіри, пов'язані з хворобами обміну речовин (недостатність цинку, міді, кобальту, йоду), різними інфекційними хворобами (афти при ящурі, папули — злоякісній катаральній гарячці великої рогатої худоби, висипи — віспі овець і свиней, еритеми — бешисі, крововиливи — при чумі).

Дослідження шкіри проводять методами огляду й пальпації; при паразитарних та інфекційних хворобах застосовують мікроскопію, алергічні проби.

При дослідженні шкіри дотримуються такої послідовності: визначають стан волосяного покриву (волосся, вовни, щетини у ссавців, пера, пуху — у птахів), потім вивчають фізіологічні властивості шкіри

— колір, еластичність, вологість, запах, температуру, характер їх порушень, і, накінець, виявляють патологічні зміни в шкірі та підшкірній клітковині — порушення цілісності шкіри, збільшення об'єму, шкірні висипи.

Шерстний (волосяний) покрив, щетина, пух у здорових тварин при правильному догляді та годівлі рівномірно й густо вкривають шкіру, щільно прилягають до неї, блискучі, добре утримуються у шкірі. В теплу пору року волосся коротке, в зимовий період — довге. У здорових тварин весною і восени закономірно відбувається зміна волосся, а у птахів — пера (линька). Весною зимове волосся змінюється коротшим, літнім. Як правило, линька починається з крупа, потім поширюється на поперек, грудну клітку і в останню чергу на черево та кінцівки. Триває линька у тварин, особливо у коней, при доброму стані недовго (15—20 днів).

У грубововних овець весь пух і частина вовни випадають, у овець культурних порід зміна вовни відбувається протягом всього року. Щетина у свиней також випадає у різні періоди року. У птахів у кінці літа та восени повністю змінюється перо протягом 4—6 тижнів. Весною перо у них змінюється частково.

Пізня линька спостерігається після перехворювання тварини тяжкими гострими інфекційними хворобами (наприклад, ящуром) і при хронічноперебігаючих хворобах, патології серця. У таких тварин навіть влітку місцями зберігається довге зимове волосся. Пізньої осені, навпаки, затримується поява довгого пушистого зимового волосся, що буває пов'язане як з порушенням годівлі тварин, так і з хворобами.

Крім фізіологічного процесу (линьки), випадання волосся і пера може бути зумовлене різними хворобами — порушенням обміну речовин (недостатність йоду, кобальту, міді, протеїну, каро-

39

тину та ін.), деякими інфекційними та паразитарними хворобами. Відсутність волосся називають алопецією (лисиною), а у птахів локальна відсутність пера — аптеріозом. Обмежені, або місцеві, алопеції часто бувають при дерматиті, мікотичних (стригучий лишай) і паразитарних (псороптоз, саркоптоз) хворобах Обширні алопеції виникають при хворобах обміну речовин (мікроелемен-този, гіповітамінози), в рідких випадках бувають природжені алопеції, які пов'язують з нестачею йоду. В окремих тварин, особливо у хутрових звірів, волосся ламається і тому вони здаються постриженими (звідси йде народна назва — стригуни).

Волосяний покрив рівномірно вкриває шкіру. Нерівномірний ріст волосся буває при мікроелементозах, коли з'являються так звані «чолка» і «грива» (інтенсивний ріст волосся, відповідно, між рогами та на холці). У здорових тварин волосяний покрив блискучий, а при хронічноперебігаючих хворобах — туберкульозі, фасціо-льозі, порушенні обміну речовин, зумовленому вітамінно-мінеральною недостатністю, катарі травного каналу він стає тьмяним, скуйовдженим і погано утримується у шкірі. Для оцінки міцності утримання волосся в шкірі на різних ділянках пальцями захоплюють пучок волосся і злегка смикають його. Якщо в пальцях залишається незначна кількість волосся, то вважають, що воно добре утримується в шкірі. Якщо виривається цілий жмут його, то це свідчить про погане утримання його в шкірі.

У здорових тварин|волосся щільно прилягає до шкіри, а при незадовільній вгодованості, переохолодженні, високій температурі тіла, хронічно перебігаючих хворобах воно стає скуйовдженим, сухим, тьмяним.

Певне діагностичне значення має зміна кольору волосся. Вперше голландський біохімік Б. С. Сйолема (1938) відмітив, що чорної масті тварини при нестачі міді ставали сіро-коричневими. Пізніше депігментацію волосяного покриву на тулубі та навколо очей («окуляри») при гіпокупрозі виявляли М. Ф. Іванов (1916), В. С. Фергюсон із співавторами (1943), Е. Андервуд (1962), М. О. Судаков з співавторами (1974) та багато інших вчених (рис. 10). Посивіння волосся пов'язане з порушенням утворення пігменту у волосяних сосочках. У старих тварин (коней, собак) воно вважається фізіологічним, а у молодих — може бути при чумі.

Зміни фізіологічних властивостей шкіри. Після дослідження волосяного покриву визначають фізіологічні показники шкіри — колір, еластичність, вологість, запах, температуру.

Колір шкіри залежить від наявності у ній пігменту і кровонаповнення її судин. У більшості тварин шкіра пігментована й тому має темно-грифельний колір. Перевіряти її колір у них можна на непігментованих ділянках: носовому дзеркальці, вим'ї, дійках, навколо природних отворів, на голові і кінцівках. У білих свиней,

40

овець, кіз, собак і котів шкіра не має пігменту і забарвлена в блідорожевий колір. У птахів гребінь і сережки забарвлені в червоний колір.

При захворюваннях помічають такі зміни кольору шкіри: блідість (анемічність), почервоніння, посиніння (ціаноз), жовтянич-ність (іктеричність).

Блідість шкіри у тварин проявляється білим, сіро-білим або жовтувато-білим забарвленням її, а у птахів — блідо-рожевим кольором гребеня і борідок. Анемічність шкіри пов'язана зі зменшенням у крові кількості еритроцитів і вмісту гемоглобіну, недостатнім кровопостачанням шкірних судин, їх спазмом. Швидке поблід-ніння настає при значних втратах крові (поранення, порожнинні кровотечі внаслідок розриву судин або паренхіматозних органів), короткочасна анемія спостерігається при спазмі судин, а постійне поблідніння — при хронічній гіпопластичній та лостгеморагічній анеміях, лейкозі.

Почервоніння шкіри за своїм походженням буває гіперемічним і геморагічним. Гіперемійоване почервоніння спостерігається внаслідок збирання великої кількості крові в розширених шкірних капілярах і часто буває розлитим. Залежно від характеру процесу, фізико-хімічних властивостей і кількості крові, забарвлення уражених ділянок шкіри може бути інтенсивно-рожевим, червоним,

41

яскраво-червоним, мідно-червоним, темно-червоним, синювато-чер- воним (Постников В. С., 1981). Плямисте гіперемійоване почервоніння шкіри є досить характерним для бешихи свиней, при кропи- в'янці ділянки почервоніння мають ромбовидну форму. Нерідко гіперемія шкіри виникає при тепловому ударі.

Геморагічне почервоніння з'являється при хворобах, які супроводжуються геморагічним діатезом, тобто внаслідок крововиливів у шкіру або підшкірну клітковину. Геморагічні почервоніння, на відміну від гіперемійованих, частіше обмежені й мають вигляд цяток, плям або смужок. Крововиливи частіше з'являються на ділянках тіла з тонкою і ніжною шкірою — на внутрішній поверхні стегна, нижній стінці черева, боковій поверхні грудей. Спочатку вони мають червоний або вишнево-червоний колір, пізніше стають темночервоними з жовтуватим або зеленуватим відтінками. Такі зміни частіше знаходять при чумі свиней і собак.

Диференціація гіперемійованого почервоніння від геморагічного має цінне діагностичне значення. При гіперемії червоне забарвлення шкіри під тиском пальця зникає, а при наявності геморагій не проходить. Цей метод у практиці часто застосовують з тим, щоб відрізнити почервоніння у свиней при бешисі від крововиливів при чумі.

Ціаноз шкіри є ознакою тяжких порушень серцевої діяльності (пороки серця, хвороби міокарда, перикардит), запальних і застійних процесів у легенях, зумовлених пневмонією, набряком легень, альвеолярною емфіземою їх, ексудативним плевритом, тиском на легені збільшеними органами черевної порожнини, особливо при гострій тимпанії рубця, гострому розширенні шлунка, метеоризмі кишечника.

Інтенсивність синюшного забарвлення буває від слабо синюватого відтінку до червоно-синього. Найбільше синюшність помітна на носовому дзеркальці у великої рогатої худоби, вухах, п'ятачку, губах і нижній частині черева у свиней; на сережках і гребені у птиці, особливо при псевдочумі, коли вони стають синьо-червоними. Крім загального, ціаноз шкіри може бути місцевим, коли він пов'язаний з місцевим порушенням кровообігу.

Жовтяничною шкіра стає при захворюваннях будь-якої етіології, які супроводяться ураженням печінки і порушенням її білірубінсинтетичної та білірубінвидільної функцій, а також гемолізі еритроцитів, зумовленому піроплазмідозами, лептоспірозом, післяродовою гемоглобінурією корів, гемолітичною хворобою поросят, інфекційним енцефаломієлітом коней. При всіх перерахованих хворобах у сироватці крові збільшується кількість білірубіну внаслідок посиленого гемолізу еритроцитів, порушення його перетцорен-ня через ураження гепатоцитів чи виділення з жовчю при механічних перепонах (гемолітична, паренхіматозна та механічна жовтяниці) .

42