Тема 12: екологічне та земельне право україни

Методичні поради до вивчення теми:

Поняття «екологія» походить від грецьких слів «oicos» — дім, житло і «logos» — вчення, теорія. Отже, екологія — це наука, яка вивчає проблеми взаємодії живих організмів з тим природним середовищем, в якому вони перебувають. Тобто, екологія вив­чає питання взаємодії людини і природи, суспільства і природи, тощо.

Виходячи з цього і можна стверджувати, що екологічне пра­во — це система правових норм і принципів, якими регулюють­ся суспільні відносини щодо охорони навколишнього природ­ного середовища і раціонального використання природних ре­сурсів (екологічні правовідносини).

Екологічні правовідносини - це складна галузь суспільних відносин, які охоплюють відноси­ни щодо використання, відтворення і охорони різних об'єктів природи. Суб'єктами екологічних відносин є сторони, між яки­ми вони виникають. Об'єктом екологічних відносин може бути як об'єкт природи в цілому, так і його частина. Залежно від об'єктів природи їх можна поділити на відносини, що виникають з приводу використання і охорони земель, вод, атмосфер­ного повітря, лісів, тваринного світу, надр, і природно-заповід­ного фонду. Кожна група екологічних правовідносин регулюєть­ся і охороняється відповідним видом правових норм і принципів та галуззю законодавства: земельним, водним, лісовим, про тва­ринний світ, атмосферне повітря, надра, природно-заповідний фонд. Кожна із перерахованих галузей законодавства має свою мету, але вони тісно взаємопов'язані між собою і складають єдину систему екологічного законодавства [201, c. 8-9].

Предметом екологічного права є нормативно врегульовані суспільні екологічні відносини, щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природ­них ресурсів.

Метод екологічного права — комплексний і являє собою комбінацію методів підгалузей права, які становлять його систему [201, c. 10-11].

Поняття «система екологічного права» включає в себе три значення: галузь права, правова наука, навчальна дисципліна [186].

Систему екологічного права як галузі права складають екологічні норми, принципи, інститути, підгалузі. Екологічні норми - це одиничні, фор­мально-визначені, загальнообов'язкові правила поведінки за допомогою яких регулюються суспільні відносини з приводу охорони навколишнього природного середовища і раціонально­го використання природних ресурсів (екологічні правовідноси­ни). Норми загального характеру, що визначають основні положення щодо організації охорони навколишнього природного середовища утворюють загальну частину екологічного права. Норми, що безпосередньо регулюють питання охорони та використання природних ресурсів, забезпеченню екобезпеки в окремих сферах суспільного життя, складають його особливу частину.

Принципи екологічного права — це головні, основоположні правила, які визначають загальну спрямованість і найсуттєвіші риси правового регулювання екологічних суспільних відносин. До найважливіших з них необхідно віднести принципи:

• переваги державної власності на землю, воду, ліси, надра та інші об'єкти природи;

• державного управління природокористуванням і охороною природи;

• поєднання раціонального використання, відтворення і охо­рони природних ресурсів;

• комплексного підходу до природокористування і природоохорони;

• поєднання заходів щодо стимулювання і відповідальності у справі використання та охорони природних ресурсів;

• законності в екологічних відносинах.

Інститут екологічного права — це відносно відокремлена су­купність екологічних норм і принципів, які регулюють та охо­роняють однорідні екологічні відносини.

Під підгалуззю екологічного права розуміється сукупність правових норм, що регулюють відокремлені суспільні відносини в межах екологічного права. Юристи-екологи розробили концепцію двох підгалузей у екологіч­ному праві, а саме: природоохоронне право і природноресурсове право [225, с. 383].

Характерною особливістю екологічного права як комплексної галузі є включення до неї визнаних на сьогодні інших галузей права — земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного,  атмосфероохоронного. Ці галузі мають власну внутрішню структуру, свій предмет і метод правового регулювання. У системі екологічного пра­ва вони фактично є його підгалузями. Земельне, гірниче, водне, лісове, фауністичне і атмосфероохоронне право забезпечують диференційований підхід до екологічно обгрунтованого використання кожного з відповідних природних ресурсів, тоді як норми загальної частини екологічного права «нашаровуються» над вказаними підгалузями, виконуючи функції силового інтеграційного поля.

В юридичній літературі є й інші пропозиції щодо виділення окремих підгалузей (галузей) екологічного права — охорони зелених насаджень (крім лісів), особливо охоронюваних природних територій та об'єктів. Деякі автори обгрунтовують наявність комплексної галузі екологічного права — права екологічної безпеки а також еколого-процесуальної підгалузі екологічного права [191], [194].

Екологічне право як юридична наука — це сукупність науково обґрунтованих теорій, концепцій, доктрин про екологічно-правову практику, екологічні право­відносини.

Екологічне право як навчальна дисципліна - це су­купність знань, умінь та навиків, які є необхідними до засвоєн­ня для здобуття фаху юриста. Екологічне право як навчальна дисципліна також складається з двох частин (загальної й особливої), але додатково включає питання історії розвитку галузі права, поняття галузі, предмета, методу правового регулювання.

Здійснюючи загальну характеристику законодавства про охо­рону навколишнього природного середовища ми фактично роз­глядаємо екологічне право як систему національного законодав­ства. При цьому мова повинна вестися, насамперед, про його джерела. А отже, під джерелами екологічного права слід розу­міти систему нормативно-правових актів, які вміщують еко­логічні норми і принципи, розраховані на врегулювання та охо­рону екологічних правовідносин.

Можна виділити такі групи джерел екологічного права:

— за юридичною силою — закони і підзаконні акти. Закони посідають провідне місце в ієрархічній структурі законодавства. Основним джерелом екологічного права України є, безперечно, Конститу­ція України, яка має вищу юридичну силу і закріплює основи екологічного права. Стаття 16 Основного Закону встановила: «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологіч­ної рівноваги на території України, подолання наслідків Чор­нобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком дер­жави». А ст. 50 передбачає, що «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої по­рушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її по­ширення. Така інформація ніким не може бути засекречена». На будь-яку особу, що перебуває в Україні, покладається також кон­ституційний обов'язок не заподіювати шкоди природі відповід­но до ст. 66 Конституції України [24].

Сучасними нормативно-правовими актами, що безпосередньо регулюють основи організації охорони навколиш­нього природного середовища, є кодекси: Водний кодекс Украї­ни 1995 р. [8], Повітряний кодекс України [32], Лісовий кодекс України 1994 р. [28], Земельний кодекс України 2001 р. [17], Кодекс України про надра 1994 р. [21].

До найважливіших законів у галузі екології належать закони України: «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» 1991 р. [131], «Про охорону атмос­ферного повітря» 1992 р. [129], «Про природно-заповідний фонд України» 1992 р., «Про тварин­ний світ» 2001 р. [167], «Про рослинний світ» 1999 р. [153], «Про Червону книгу України» 2002 р. [173] тощо.

Усі інші нормативно-правові акти видаються на основі, на розвиток і на виконання законів. До цих актів, зокрема, належать укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України, накази та інструкції міністерств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування;

— за характером правового регулювання — загальні та спеціальні. 

До загальних відносять нормативно-правові акти, предметом регулю­вання яких є як екологічні, так і інші суспільні відносини (Конституція України, Закон України «Про основи національної безпеки України»). Спеціальні акти стосуються виключно екологічних питань (Закон «Про охорону навколишнього природного середовища»);

— за предметом правового регулювання — комплексні (Закон «Про охорону навколишнього природного середовища») і природоресурсні (Земельний, Водний та Лісовий кодекси, Закон України «Про тваринний світ» тощо) або ті, якими регулюються окремі питания екологічної діяльності (закони України «Про екологічну експертизу» (1995 р.), «Про екологічний аудит» (2004 р.) та ін.);

— за способом правового регулювання — матеріальні та процесуальні;

— за ступенем систематизації — кодифіковані й усі інші. До кодифікованих належить, насамперед, Закон «Про охорону навколиш­нього природного середовища», який є стрижнем комплексної галузі екологічного права і законодавства. [247].

Екологічні права та обов'язки громадян.

Метою існування екологічних прав та обов'язків є забезпе­чення екологічної безпеки - стан навколиш­нього природного середовища, який забезпечує запобігання по­гіршенню екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров'я людей. Гарантіями екобезпеки є ши­рокий комплекс взаємопов'язаних політичних, економічних, технічних, організаційних, виховних, правових та інших заходів. Отже, екологічне законодавство, по-перше, закріплює еко­логічні права та обов'язки громадян України, по-друге, перед­бачає гарантії їх реалізації, по-третє, встановлює правові, соці­альні, економічні та інші основи охорони навколишнього при­родного середовища.

Виходячи з цього, екологічне право людини і громадянина в Ук­раїни — це юридично закріплений вид і міра можливої, дозволеної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері. Екологічний обов'язок людини і громадянина в Україні — це юридично закріп­лений вид і міра необхідної поведінки людини і громадянина в екологічній сфері.

За законодавством кожний громадянин в Ук­раїні має право на:

• безпечне для життя та здоров'я навколишнє природ­не середовище;

• участь в обговорені проектів законодавчих актів, матері­алів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природно­го середовища, та внесення пропозицій до державних та госпо­дарських органів, установ та організацій з цих питань;

• участь у розробці та здійснені заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

• здійснення загального і спеціального використання природних ресурсів;

• об'єднання в громадські природоохоронні формування;

• одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

• участь у проведенні екологічної експертизи;

• одержання екологічної освіти;

• подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування збитків, заподіяних його здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище, тощо.

Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються в судовому порядку.

Поряд із правами згадані нормативно-правові акти передба­чають і деякі обов'язки:

• берегти природу, охороняти, раціонально використовува­ти її багатства відповідно до вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

• здійснювати діяльність з додержанням вимог законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища, ви­мог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використання природних ресурсів;

• не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

• вносити плату за спеціальне використання природних ре­сурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

• компенсувати шкоду, завдану забрудненням та іншим не­гативним впливом на навколишнє природне середовище, тощо [192, с. 57-72].

Законодавство про природно-заповідний фонд України.

Природно-заповідний фонд — це ділянки суходолу та водно­го простору, природні комплекси та об'єкти, які мають особли­ву природоохоронну, наукову, естетичну та іншу цінність, а тому виокремлені з метою збереження природного середовища, ге­нофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загально­го екологічного балансу та екологічної безпеки України. У зв'язку з цим законодавством України природно-заповідний фонд охо­роняється як національне надбання, щодо якого встановлюєть­ся особливий режим охорони, відтворення і використання.

До природно-заповідного фонду відносять:

а) природні території та об'єкти — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні лан­дшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

б) штучно створенні об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам є власністю народу України. Реш­та об'єктів природно-заповідного фонду може перебувати і в інших формах власності. У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні уро­чища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевлас­ники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.

Охорона об'єктів природно-заповідного фонду забезпечуєть­ся шляхом:

• встановлення заповідного режиму;

• організації систематичних спостережень за станом заповід­них природних комплексів та об'єктів;

• проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;

• додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду під час здійснення господарської, уп­равлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планувальної документації, землевпорядкування, лісовпоряд­кування, проведення екологічних експертиз;

• запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;

• здійснення державного та громадського контролю за до­держанням режиму їх охорони та використання;

• встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів;

• проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;

• проведення інших заходів.

До того ж, ці об'єкти можуть використовуватися:

• у природоохоронних цілях;

• у науково-дослідних цілях;

• в оздоровчих та інших рекреаційних цілях . В Україні створюються рекреаційні зони, тобто ділянки суші й вод­ного простору, призначені для організованого масового відпочинку;

• в освітньо-виховних цілях;

• для потреб моніторингу навколишнього природного сере­довища.

Кожній території та об'єкту природно-заповідного фонду надається відповідний режим. Під цим розуміють сукупність науково-обґрунтованих екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих територій та об'єктів, характер допустимої діяльності в них, порядок охоро­ни, використання і відтворення їх природних комплексів. Відпо­відно до цих режимів виділяють правові статуси: природних за­повідників; біосферних заповідників; національних природних парків; регіональних ландшафтних парків; заказників; пам'яток природи; заповідних урочищ; ботанічних садів; дендрологічних парків; зоологічних парків; парків-пам'яток садово-паркового мистецтва.

Закон України «Про природно-заповідний фонд України» скла­дається з 11 розділів (67 статей) та регулює економічні, соціальні, правові та екологічні засади природно-заповідного фонду в Україні:

Розділ 1. Загальні положення.

Розділ 2. Управління в галузі організації, охорони та викори­стання природно-заповідного фонду.

Розділ 3. Режим територій та об'єктів природно-заповідного фонду (природні заповідники, біосферні заповідники, націо­нальні природні парки, регіонально-ландшафтні парки, заказни­ки, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).

Розділ 4. Охоронні зони території та об'єктів природно-заповідного фонду.

Розділ 5. Науково-дослідні роботи на територіях і об'єктах природно-заповідного фонду.

Розділ 6. Екологічне забезпечення організації і функціо­нування природно-заповідного фонду.

Розділ 7. Порядок створення й оголошення територій і об'єктів природно-заповідного фонду.

Розділ 8. Державний кадастр територій і об'єктів природно-заповідного фонду.

Розділ 9. Охорона територій і об'єктів природно-заповідного фонду, контроль за додержанням їх режиму.

Розділ 10. Відповідальність за порушення законодавства про природно-заповідний фонд.

Розділ 11. Міжнародне співробітництво в галузі охорони та ви­користання територій і об'єктів природно-заповідного фонду та ін.

Правопорушення в галузі екології та відповідальність за їх вчинення.

Юридична відповідальність за екологічні правопорушення є важливим засобом забезпечення законності в екологічній сфері. Вона виступає різновидом юридичної відповідальності в цілому, а тому їй властиві всі ознаки останньої. Водночас стосовно екологічної сфери юридична відповідальність має і свою специфіку, обумовлену особливостями екологічного правопорушення як обов'язкової підстави для застосування санкцій до порушників екологічного законодавства. Такі особливості випливають зі специфіки екологічної сфери. Це стало приводом для виділення деякими правознавцями еколого-правової відповідальності як самостійного виду поряд з адміністративною, кримінальною, цивільно-правовою та дисциплінарною відповідальністю. Але для цього немає достатніх підстав, бо фактично немає правових санкцій, які не охоплювалися б адміністративною, кримінальною, цивільно-правовою та дисциплінарною відповідальністю. Та й віднесення тих або інших правопорушень до групи екологічних зовсім не означає, що за їх вчинення мають застосовуватись якісь особливі еколого-правові санкції. В екологічній сфері домінуючими є заходи адміністративної, кримінальної, цивільно-правової і дисциплінарної відповідальності як інтегрованого методу галузі екологічного законодавства. Дія комплексного інституту юридичної відповідальності у цій сфері має екологічний відтінок, але в цілому вона підпорядкована загальним закономірностям дії видів юридичної відповідальності і в інших сферах суспільних відносин. Втім, не слід ігнорувати вживання терміна «еколого-правова (екологічна) відповідальність», але не у значенні такої відповідальності як окремого виду, а як комплексного правового інституту застосовуваної в екологічній сфері адміністративної, кримінальної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності.

Отже, юридична відповідальність за екологічні правопорушення — це сукупність правових засобів, встановлених законодавством (адміністративним, кримінальним, цивільним, трудовим, фінансовим та іншим), які застосовуються у випадках порушення вимог охорони довкілля та екологічної безпеки населення, умов та режиму використання природних ресурсів, заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу.

Екологічний відтінок юридичної відповідальності виявляється в екологічному правопорушенні. Під ним розуміється протиправне діяння (дія або бездіяльність), що порушує встановлений екологічний правопорядок і за вчинення якого законом передбачена юридична відповідальність.

Екологічні правопорушення мають різну природу, різний ступінь суспільної шкідливості (небезпеки). Крім того, інститут юридичної відповідальності за екологічні правопорушення має комплексний характер. Незважаючи на відмінності між ними, екологічні правопорушення мають цілу низку спільних юридичних ознак, через які можна розкрити зміст екологічного правопорушення як підстави для застосування екологічних санкцій. Ця сукупність ознак формує склад екологічного правопорушення. До них належать об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

У самому загальному вигляді під об'єктом (предметом) екологічного правопорушення розуміється комплекс суспільних правовідносин екологічного характеру, які становлять екологічний правопорядок в країні. У складі цього комплексу виділяється загальний іспеціальні об'єкти екологічних правопорушень. Загальний об'єкт стосується правовідносин, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища в цілому. Про цей об'єкт, наприклад, йдеться у ст. 253 Кримінального кодексу України (далі — КК України), якою встановлена кримінальна відповідальність за порушення правил проектування і експлуатації споруд без систем захисту довкілля (навколишнього природного середовища). Категорію спеціальних об'єктів екологічних правопорушень становлять групи однорідних суспільних відносин охорони і раціонального використання землі, надр, вод, лісів та іншої рослинності, природних територій та об'єктів особливої охорони тощо. Переважна більшість встановлених законодавством санкцій стосується саме цих об'єктів екологічних правопорушень.

Характеристика об'єкта екологічного правопорушення була б неповною без виявлення його предмета — однієї з найважливіших ознак об'єктивної сторони екологічного правопорушення. 

Предметом екологічного правопорушення є природне середовище в цілому і його окремі компоненти. Детально предмет визначається в ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», де встановлено, що державній охороні і регулюванню використання на території України підлягають: навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів, природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і не використовувані в народному господарстві в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ), ландшафти та інші природні комплекси. Особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду й інші території та об'єкти, визначені відповідно до законодавства України. Державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки підлягають також здоров'я і життя людей. Отже, предметом екологічних правопорушень слід вважати різні компоненти природного середовища, невідокремлені завдяки людській праці від природних умов існування, або такі, що хоч і акумулюють у собі певну кількість людської праці, але залишаються в природному середовищі чи внесені в неї для виконання своїх біологічних та інших природних функцій.

3 екологічним правопорядком, тобто порядком, врегульованим нормами екологічного права, пов'язана об'єктивна сторона екологічних правопорушень. Вона характеризується: а) протиправністю дій (бездіяльності), що потягло порушення екологічного правопорядку; б) заподіянням чи загрозою заподіяння екологічної шкоди; в) причинним зв'язком між протиправним діянням (діями чи бездіяльністю) тайого наслідками (екологічною шкодою); способами та іншими обставинами вчинення екологічного правопорушення. У передбачених законом випадках юридично значущими ознаками об'єктивної сторони екологічних правопорушень є, зокрема, місце, час, обставини, способи вчинення правопорушення (наприклад, у випадках незаконного полювання або рибальства).

Отже, об'єктивна сторона становить сукупність зовнішніх ознак протиправного діяння. Екологічне правопорушення може бути вчинене як шляхом активних дій (наприклад, незаконна порубка лісу), так і шляхом бездіяльності (наприклад, неповідомлення відомостей про аварійні ситуації на водних об'єктах).

Поняття «протиправність» завжди характеризує екологічне правопорушення, яке у свою чергу нерозривно пов'язане з поняттям суспільної шкоди (небезпеки). Залежно від ступеня суспільної шкоди (небезпеки) визначається вид юридичної відповідальності за вчинене правопорушення. Наприклад, якщо порушення вимог щодо охорони надр незначне за ступенем суспільної небезпеки, то відповідальність за це правопорушення настає відповідно до ст. 57 КпАП України, тобто застосовуються заходи адміністративної відповідальності. Якщо ж порушення правил охорони надр створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи навколишньому природному середовищу, то відповідальність настає відповідно до ст. 240 КК України, тобто винні особи несуть кримінальну відповідальність.

Суспільно небезпечними наслідками вчинення більшості екологічних правопорушень є заподіяння екологічної шкоди або реальна загроза заподіяння такої шкоди. Екологічна шкода означає негативний вплив на навколишнє природне середовище, який викликаний антропогенною діяльністю людини і пов'язаний із забрудненням навколишнього природного середовища, виснаженням природних ресурсів, пошкодженням або руйнуванням екологічних систем.

Необхідність встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою та її наслідками — екологічною шкодою є обов'язковою передумовою притягнення до юридичної відповідальності в тих випадках, коли нормою права передбачені матеріально виражені наслідки як елемент об'єктивної сторони складу екологічного правопорушення, так звані матеріальні склади правопорушення (наприклад, знищенняабо пошкодження лісових масивів — ст. 245 КК України, незаконне полювання — ст. 248 КК України, пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою і нафтопродуктами, шкідливими викидами, відходами — ст. 72 КпАП України).

Водночас значна кількість екологічних правопорушень базується на формальних складах. У цих випадках необхідність встановлення причинного зв'язку відпадає, оскільки відповідальність настає зафакт вчинення правопорушення незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків (наприклад, порушення вимог пожежної безпеки в лісах — ст. 77 КпАП України, приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення — ст. 238 КК України).

Існують і такі склади екологічних правопорушень, за вчинення яких передбачена відповідальність як у випадках настання негативних наслідків, так і у випадках, коли такі наслідки ще не настали, але є реальна загроза їх настання (наприклад, введення в експлуатацію виробничих об'єктів без обладнання, що запобігає шкідливому впливу на ліси — ст. 71 КпАП України, порушення правил охорони надр — ст. 240 ККУкраїни).

Суб'єктом екологічного правопорушення можуть бути фізичні, в тому числі посадові, особи і особи, які виконують організаційно-господарські та організаційно-розпорядчі функції, а також юридичні особи (підприємства, установи, організації). При цьому слід зазначити, що суб'єктами кримінальної, дисциплінарної та матеріальної відповідальності можуть бути тільки фізичні особи — громадяни та посадові особи, а суб'єктами адміністративної та цивільно-правової (майнової) відповідальності можуть бути і фізичні, і юридичні особи. Деякі екологічні правопорушення можуть бути вчинені тільки спеціальним суб'єктом, тобто особою, яка за законом, розпорядженням або з інших підстав наділена правами та обов'язками у сфері здійснення певних функцій, завдань, видів діяльності (наприклад, капітан судна, завідувач лабораторії).

Суб'єктивну сторону екологічних правопорушень становить вина у формі умислу чи необережності. Вина є відображенням психічного ставлення правопорушника до дій та їх наслідків. Правопорушення визнається вчиненим умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачала його шкідливі наслідки, бажала чи свідомо допускала настання цих наслідків. Правопорушення вважається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання відповідних наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити.

За чинним законодавством одні екологічні правопорушення вважаються такими тільки за наявності умислу (незаконне полювання — ст. 248 КК України), другі — необережності (знищення або пошкодження лісу внаслідок необережного поводження з вогнем — ст. 77 КпАП України), а треті — як умислу, так і необережності залежно відконкретних обставин (забруднення атмосферного повітря — ст. 241, порушення правил охорони вод — ст. 242 КК України).

Тільки в окремих випадках вина не є обов'язковим елементом екологічних правопорушень. Це стосується цивільно-правового відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (статті 1187 та 1188 ЦК України).

Мотив і мета можуть мати значення як для юридичної кваліфікації екологічного правопорушення, так і для індивідуалізації застосування засобів відповідальності (покарання, стягнення).

Якщо фактично підставою юридичної відповідальності в галузі охорони навколишнього природного середовища є екологічне правопорушення у всій повноті його складових, то правовою — Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Кодекс України про працю та деякі інші нормативно-правові акти. Нормами цих актів передбачені конкретні заборони тих або інших дій та санкції за їх порушення. В юридичних заборонах виражена вимога належної поведінки, а в санкціях — спосіб державного примусу до виконання (додержання) відповідної вимоги.

Більшість заборон екологічного характеру пов'язана з правами та обов'язками учасників відповідних суспільних відносин. Порушення цих прав і обов'язків тягне за собою застосування тих або інших санкцій у порядку, визначеному процесуальним законодавством (Кримінально-процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України та ін.).

Між юридичною відповідальністю і санкцією існує прямий і зворотний зв'язок, який виявляється у процесі застосування санкцій до порушників екологічного правопорядку. Цей процес — внутрішня форма життя санкцій. У застосуванні санкцій виявляється сутність юридичної відповідальності в цілому і в екологічній сфері зокрема.

Специфіка юридичної відповідальності за екологічні правопорушення виявляється у функціях, що вона виконує:

— забезпечувальна — забезпечує охорону і збереження належного стану навколишнього природного середовища, окремих його компонентів;

—превентивна — виявляється в попередженні нових правопорушень, їх профілактиці;

—компенсаційна — спрямована на поновлення порушеного стану природного середовища, відшкодування шкоди, заподіяної відповідним природним ресурсам, об'єктам чи умовам;

—стимулююча — стимулює виконання і додержання вимог екологічного законодавства всіма громадянами та юридичними особами незалежно від форм власності;

— виховна — є засобом виховання людей, підвищення їх екологічної культури, формує у громадян впевненість в стабільності існуючого правопорядку, у захищеності їх екологічних прав та інтересів;

— каральна — полягає в обмеженні прав і свобод правопорушника або покладенні на нього додаткових обов'язків, настанні негативних наслідків.

Застосування санкцій, зрештою, фокусується на покаранні осіб, винних у вчиненні екологічних правопорушень, відшкодуванні заподіяної шкоди та відновленні попереднього стану відповідних природних компонентів.

Отже, юридична відповідальність за екологічні правопорушення виникає у випадках вчинення екологічного правопорушення, тобто правопорушення з особливим об'єктом посягання; містить практично весь комплекс механізмів, притаманних різним видам юридичної відповідальності: залежно від виду екологічного правопорушення (злочин, адміністративний проступок, дисциплінарний проступок, цивільно-правовий делікт) вступає в дію той чи інший механізм, характерний для конкретного виду відповідальності.

Адміністративна відповідальність

Сутність цього виду юридичної відповідальності полягає у застосуванні до порушників екологічного законодавства адміністративно-правових санкцій (стягнень). Перелік екологічних правопорушень, за які настає адміністративна відповідальність, закріплений у гл. 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури» КпАП України. Водночас екологічний характер мають і деякі адміністративні правопорушення, які мыстяться в інших главах КпАП.

Правопорушеннями в галузі охорони і використання землі є: псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52); порушення правил використання земель (ст. 53); самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53^і); приховування або перекручення даних земельного кадастру (53²); несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання надр є: порушення права державної власності на надра (ст. 47); порушення вимог щодо охорони надр (ст. 57); порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр (ст. 58 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання вод є: порушення права державної власності на води (ст. 48); порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59); порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення (ст. 59^і); порушення правил водокористування (ст. 60); пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв (ст. 61); невиконання обов'язків по реєстрації в суднових документах операцій з шкідливими речовинами і сумішами (ст. 62 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання лісу є: порушення права державної власності на ліси (ст. 49); незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63); порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду, заготівлі і вивезення деревини, заготівлі живиці (ст. 64); незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка (ст. 65); знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг та захисних лісових насаджень (ст. 65^і); знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66); здійснення лісових користувань не у відповідності з метою та вимогами, передбаченими в лісорубному квитку (ордері) або лісовиму квитку (ст. 67); порушення правил відновлення і поліпшення лісів, використання ресурсів спілої деревини (ст. 68); пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лісового фонду (ст. 69); самовільне сінокосіння і пасіння худоби, самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід (ст. 70); введення в експлуатацію виробничих об'єктів без обладнання, що запобігає шкідливому впливу на ліси (ст. 71); пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою і нафтопродуктами, шкідливими викидами, відходами і покидьками (ст. 72); засмічення лісу відходами (ст. 73); знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і шляхів на землях державного лісового фонду (ст. 74); знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах (ст. 75); знищення корисної для лісу фауни (ст. 76); порушення вимог пожежної без пеки в лісах (ст. 77); самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків (ст. 77^і КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони атмосферного повітря є: порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або впливу на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78); порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ (ст. 78^і); недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79); випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах (ст. 80); експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах (ст. 81 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання тваринного та рослинного світу є: порушення, зазначені у статтях 85, 85^і, 86^і, 87, 88, 88^і; порушення вимог щодо охорони видів тварин та рослин, занесених до Червоної книги України (ст. 90-1); порушення правил охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 91 КпАП України).

Інша група екологічних правопорушень пов'язана з порушеннями вимог екологічної безпеки у процесі: а) створення, виробництва, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронення мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших продуктів біотехнологій (ст. 90^і); б) впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем, речовин і матеріалів (ст. 91^і); порушення правил і норм з ядерної та радіаційної безпеки при використанні джерел іонізуючого випромінювання (ст. 95 КпАП України).

До цієї групи слід також віднести допушення наднормативних викидів і скидів забруднюючих речовин (статті 59^і, 78), а також порушення вимог щодо зберігання, транспортування, використання, знешкодження і захоронення хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних, радіоактивних речовин, у тому числі відходів (статті 82¹-82⁷, 83 КпАП України).

Окрему групу становлять проступки, що стосуються екологічних прав громадян. Це, зокрема, відмова від надання чи несвоєчасне надання екологічної інформації (ст. 91⁴КпАП України).

Суб'єктами адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення відповідно до КпАП є тільки фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та посадові особи, наділені адміністративною дієздатністю.

При цьому відповідно до ст. 12 Кодексу адміністративній відповідальності підлягають особи, які на момент вчинення адміністративного проступку досягли 16 років і є осудними. До неповнолітніх, які вчинили адміністративні проступки, можуть бути застосовані примусові заходи, які не є адміністративними стягненнями: зобов'язання публічно вибачитися; застереження; догана або сувора догана; передача під нагляд батькам або особам, що їх заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання (ст. 241).

В юридичній літературі дискусійним є питання про адміністративну відповідальність юридичних осіб. Помітною при цьому є тенденція від повного заперечення такої відповідальності до її повного визнання¹. По суті економічні та інші санкції, що застосовуються до юридичних осіб за порушення екологічного та природоресурсного законодавства, за своєю правовою природою є заходами адміністративної відповідальності. Адміністративні санкції до юридичних осіб зараз передбачені багатьма законами України: «Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину»², «Про відповідальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування»³, «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»⁴, «Про виключну (морську) економічну зону»⁵ тощо.

Наприклад, відповідно до Закону «Про виключну (морську) економічну зону» юридичні особи несуть відповідальність за незаконну промислову діяльність (ст. 22), незаконну експлуатацію природних ресурсів (ст. 24), забруднення морського середовища (ст. 26). Попри те, що законодавець у цьому випадку не називає відповідальність юридичних осіб адміністративною, вона за всіма ознаками є саме такою: оскільки за відповідні правопорушення на юридичних осіб накладаються адміністративні санкції — штрафи, конфіскація засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено правопорушення, конфіскація незаконно добутих природних ресурсів.

Систему адміністративних стягнень за екологічні правопорушення становлять як передбачені КпАП України, так і закріплені іншими законодавчими актами стягнення. Зокрема, відповідно до ст. 24 КпАП України за відповідні правопорушення можуть накладатись такі адміністративні стягнення: попередження, штраф, оплатне вилученняпредмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

Близькими за своєю правовою природою до цих стягнень є такі санкцїї: скасування дії та анулювання дозволу (ліцензії), обмеження, зупинення (тимчасова заборона), припинення дїї суб'єкта господарювання тощо.

Так, анулювання чи скасування дозволу (ліцензїі) на природокористування здійснюється відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»¹ та Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. А Порядком обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачені обмеження, тимчасова заборона (зупинення) та припинення діяльності підприємств, установ і організацій у разі перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної безпеки².

Передбачені КпАП України адміністративні стягнення класифікуються на основні та додаткові. Тільки як основні можуть застосовуватись усі адміністративні стягнення, закріплені у ст. 24 Кодексу, крім оплатного вилучення та конфіскації відповідних предметів. Останні можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові. При цьому за одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне, або основне і додаткове стягнення.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш двох місяців з дня вчинення правопорушення, а при триваючому порушенні (наприклад, забрудненні навколишнього середовища) — не пізніш як через два місяці з дня його виявлення. У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушеня адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття (ст. 38 КпАП України).

Якщо внаслідок вчинення адміністративного екологічного правопорушення заподіяно майнову шкоду, то відповідний державний орган адміністративної юрисдикції під час вирішення питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення має право одночасно вирішити питання про відшкодування винним майнової шкоди, якщо її сума не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а суддя районного (міського) суду — незалежно від розміру шкоди (ст. 40 КпАП України).

Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення застосовується спеціально уповноваженими на те державними органами (їх посадовими особами). Ці органи (посадові особи) є суб'єктами виконавчої влади, реалізуючи яку, вони накладають адміністративні стягнення. Коло суб'єктів адміністративної юрисдикції та обсяг їх юрисдикційних повноважень встановлено в КпАП України.

Справи про адміністративні екологічні правопорушення розглядаються: а) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад; б) виконавчими комітетами селищних і сільських рад; в) районними (міськими) судами (суддями); г) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими уповноваженими на те державними органами (посадовими особами). До спеціальних органів екологоадміністративної юрисдикцїї належать органи (посадові особи) Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, Державної екологічної інспекцїї, Державного комітету Українипо водному господарству, Державного комітету лісового господарства України, Санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України тощо.

Підвідомчість справ про адміністративні екологічні правопорушення передбачена нормами глави 17, а порядок провадження у справах про ці правопорушення — розділуIV КпАП України. Кодексом, зокрема, встановлено, що адміністративне екологічне порушення фіксується здебільшого у відповідному протоколі, який складається уповноваженою на це посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадського самоврядування. Справа про адміністративне екологічне правопорушення розглядається за місцем його вчинення або за місцем проживання порушника у п'ятнадцятиденний строк з дня одержання відповідним державним органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про правопорушення та інших матеріалів справи. Рішення у справі приймається у формі постанови. Це може бути постанова: а) про накладення адміністративного стягнення; б) про застосування заходів впливу до неповнолітніх правопорушників; в) про закриття справи.

Постанова у справі про адміністративне екологічне правопорушення може бути оскаржена особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Постанова районного (міського) суду (судді) про накладення адміністративного стягнення є остаточною і оскарженню в порядку адміністративного провадження не підлягає. Порядок оскарження відповідних постанов передбачений ст. 288 КпАП України.

Процес реформування адміністративного права та адміністративного законодавства, що відбувається сьогодні, безпосередньо пов'язаний із реформуванням інституту адміністративної відповідальності та законодавства про адміністративну відповідальність. Фахівцями розроблено кілька проектів майбутнього Кодексу України про адміністративні правопорушення. Ці проекті хоча й мають певні відмінності з ряду питань, водночас містять важливі новації, спрямовані на вдосконалення адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення. Зокрема, значно розширено перелік екологічних правопорушень, за які можуть накладатись адміністративні стягнення, перелік самих адміністративних стягнень, введено адміністративну відповідальність юридичних осіб.

Адміністративна відповідальність є дійовим засобом охорони навколишнього природного середовища, його об'єктів та ресурсів, а також життя та здоров'я громадян. Переваги цього виду юридичної відповідальності полягають насамперед у спрямованості на попередження та недопущення заподіяння значної шкоди навколишньому природному середовищу та життю і здоров'ю людини, а також в оперативності реагування на правопорушення, що особливо важливо у сфері охорони довкілля.

Кримінальна відповідальність

Правові засади цього виду відповідальності передбачені КК України. Вона настає за вчинення екологічного злочину. Під ним розуміється суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на екологічний правопорядок.

Основною метою кримінальної відповідальності за екологічні злочини є забезпечення виконання правил охорони навколишнього природного середовища і раціонального природокористування, захист екологічних прав та інтересів громадян.

Екологічним злочинам притаманний ряд основних ознак: 1) вони становлять суспільно небезпечні діяння (дію чи бездіяльність); 2) високий ступінь суспільної небезпеки цього виду злочинів обумовлений тим, що об'єктом їх посягання є екологічна безпека, якість навколишнього природного середовища, екологічні права громадян, а внаслідок їх вчинення заподіюється шкода або створюється загроза життю та здоров'ю людини, а також природним екологічним системам, атмосферному повітрю, землі, її надрам, водам, лісам, тваринному і рослинному світу, генетичному фонду, природним ландшафтам; 3) екологічні злочини є протиправними та заборонені КК України.

У КК України екологічні злочини виділені в окремий розділ —«Злочини проти довкілля», який містить 19 складів: порушення правил екологічної безпеки (ст. 236); невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення (ст. 237); приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238); забруднення або псування земель (ст. 239); порушення правил охорони надр (ст. 240); забруднення атмосферного повітря (ст. 241); порушення правил охорони вод (ст. 242); забруднення моря (ст. 243); порушення законодавства про континентальний шельф України (ст. 244); знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245); незаконна порубка лісу (ст. 246); порушення законодавства про захист рослин (ст. 247); незаконне полювання (ст. 248); незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249); проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250); порушення ветеринарних правил (ст. 251); умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 252); проекту вання чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253); безгосподарське використання земель (ст. 254).

До екологічних злочинів за наявності заподіяння екологічної шкоди можуть бути віднесені також деякі склади, що сформульовані в інших розділах КК: незаконне поводження з радіоактивними матеріалами (ст. 265); незаконне виготовлення ядерного вибухового пристрою чи пристрою, що розсіює радіоактивний матеріал або випромінює радіацію (ст. 265^і); погроза вчинити викрадання або використати радіоактивні матеріали (ст. 266); порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами (ст. 267); порушення вимог режиму радіаційної безпеки (ст. 267^і); порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270); порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою (ст. 272); порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273); порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274); пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів (ст. 292); жорстоке поводження з тваринами (ст. 299); порушення правил поводження з мікробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами (ст. 326); застосування зброї масового знищення (ст. 439); екоцид (ст. 441).

Екологічні злочини слід відрізняти від екологічних адміністративних проступків. Ступінь цієї небезпеки для злочинів є більшим, ніж для адміністративних проступків.

Об'єктом екологічних злочинів є суспільні відносини, що стосуються охорони навколишнього природного середовища, охорони і використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. Тобто екологічні злочини посягають на два родові об'єкти: навколишнє природне середовище як певну сукупність екосистем і природних об'єктів та екологічну безпеку як певний (оптимальний) стан природного середовища, що забезпечує йому і людині сприятливі (нормальні) умови для життєдіяльності та розвитку.

Об'єктивна сторона цих злочинів виражається у злочинному діянні (дії чи бездіяльності), що порушує екологічний правопорядок, негативних наслідках такого діяння та причинному зв'язку між ними. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і міститьознаки будь-якого діяння, передбаченого КК України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (ст. 11 Кодексу).

Суб'єктом екологічних злочинів є фізична осудна особа, яка вчинила відповідний злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік для всіх екологічних злочинів настає з 16 років.

До суб'єктів екологічних злочинів належать громадяни України, іноземці та особи без громадянства.

У випадках притягнення до кримінальної відповідальності за екологічні злочини службових осіб, які вчинили їх з використанням свого службового становища, дії цих осіб можуть кваліфікуватися також і за відповідними статтями КК України, якими передбачена відповідальність за службові злочини.

Суб'єктивна сторона характеризується психічним ставленням особи до вчиненого діяння, тобто її виною. Остання може бути у формі умислу чи необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо допускала їх настання.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю,якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ст. 25 КК України).

Для класифікації екологічних злочинів можна використовувати різні критерії. 3 точки зору функцій, які ними виконуються, що мають відношення до природокористування і охорони навколишнього природного середовища, екологічні злочини можна поділити на три категорії: спеціальні, суміжні і додаткові. Спеціальні склади екологічних злочинів, в основному, містяться в окремому розділі «Злочини проти довкілля». Суміжними складами злочинів у сфері охорони навколишнього природного середовища і природокористування вва жаються такі, що виконують екологічні функції за певних обставин об'єктивного порядку (наприклад, статті 270, 274, 292, 326 КК України). До додаткових складів можна віднести злочини, які за своєю природою не є екологічними, але за певних обставин можуть бути використані у сукупності з екологічними складами (наприклад, статті 367, 364, 365 КК України). Передбачені цими статтями злочини можуть бути застосовані до службових осіб, які своїми діями чи бездіяльністю сприяли заподіянню шкоди навколишньому природному середовищу або окремим його компонентам.

За критерієм об'єкта захисту склади екологічних злочинів поділяють на: злочини, спрямовані на порушення екологічних правил діяльності, безпосереднім об'єктом яких є порядок діяльності (наприклад, статті 236, 237, 238, 253); злочини, що посягають на окремі природні ресурси (наприклад, статті 239-244, 254); злочини, що посягають на об'єкти флори і фауни як складову навколишнього природного середовища, умови біологічного різноманіття і збереження біосфери Землі (наприклад, статті 245, 246, 248-250 КК України).

Цивільно-правова відповідальність

Специфіка цивільно-правової відповідальності за екологічні правопорушення обумовлена особливостями об'єкта правопорушення, способами обчислення і доведення шкоди та деякими іншими екологічними факторами. Сутність цієї відповідальності полягає в покладенні на правопорушника обов'язку відшкодувати майнову або моральну шкоду, заподіяну внаслідок порушення норм екологічного законодавства. Головною її функцією є компенсаційно-відновлю-вальна.

Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 69) передбачено, що шкода, завдана внаслідок порушення екологічного законодавства, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Крім того, особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Шкода, завдана навколишньому природному середовищу, природним ресурсам у процесі здійснення господарської діяльності або внаслідок забруднення навколишнього природного середовища чи нанесення шкоди природним об'єктам, як правило, належить до категорії позадоговірних зобов'язань. У теорії вона іменується екологічною шкодою. Під нею розуміють погіршення якісного стану навколишнього природного середовища в цілому, окремих природних ресурсів.

Основною метою відповідальності за заподіяну шкоду є забезпечення найбільш повного поновлення (компенсація) цих прав за рахунок особи, що спричинила шкоду, або інших осіб, на яких згідно із законодавством покладений обов'язок відшкодування шкоди. Необхідною умовою виникнення зобов'язань щодо відшкодування заподіяної шкоди є наявність самої шкоди. Екологічна шкода може виявлятись у різних формах: забруднення навколишнього природного середовища, виснаження окремих природних ресурсів, руйнування екологічних зв'язків і систем, шкода, завдана здоров'ю і майну фізичних і юридичних осіб, завдання збитків природокористувачам та інше. Екологічна шкода також може бути завдана і внаслідок дії стихійних сил природи — повеней, землетрусів тощо. Особливість екологічної шкоди полягає в тому, що у більшості випадків така шкода є непоправною або відносно відновлюваною, оскільки відтворення компонентів природи пов'язано з тривалим періодом. Екологічна шкода може бути відшкодована такими способами: поновлення майна в натурі (відтворення знищених природних ресурсів); відшкодування збитків, завданих природним компонентам (відновлення природних ресурсів); відшкодування збитків природокористувачу; компенсація витрат, спрямованих на оздоровлення навколишнього природного середовища і поліпшення його якості.

Загальні питання про відшкодування шкоди, заподіяної екологічним правопорушенням, регулюються цивільним законодавством. Зокрема, ст. 1162 ЦК України встановлюються загальні підстави відповідальності за завдану шкоду. Згідно з доктриною цивільного права поняття «шкода» є родовим і більш широким. Майнова шкода становить майнові втрати — зменшення вартості пошкодженої речі, зменшення чи втрату доходу, необхідність нових витрат тощо. Вона може бути відшкодована в натурі (наприклад, шляхом відновлення пошкодженого майна) або компенсована в грошовій формі, що забезпечує найбільш повне задоволення інтересів потерпілої сторони, будь то фізична чи юридична особа. Майнова шкода завжди пов'язана з певними втратами і скороченням охоронюваних законом матеріальних (включаючи природні ресурси і об'єкти) благ. Один із способів її  компенсації полягає у відшкодуванні шкоди в натурі за рахунок правопорушника, але щодо навколишнього природного середовища не завжди може бути застосований, хоча можлива, наприклад, рекультивація земель, відновлення лісів. Водночас неможливо відновити втрату здоров'я людини внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження, втрату певного біологічного виду.

У більшості випадків відшкодування екологічної шкоди зводиться до відшкодування заподіяних збитків. Відшкодування збитків — це встановлена законом цивільно-правова санкція. Поняття збитків визначається в ст. 22 ЦК України, відповідно до якої «збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене». Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірах. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі (ст. 1192 ЦК України). Щодо екологічних правовідносин під «збитками» розуміють майнові втрати, фінансові витрати, неотримані доходи природокористувачів. Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням. Слід зазначити, що відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням екологічного законодавства, належить до економічних заходів забезпечення охорони навколишнього середовища (ст. 41 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Особливість цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу або природним ресурсам, полягає в тому, що мають бути відшкодовані як майбутні витрати природокористувачів на відновлення відповідних природних ресурсів, так і державні витрати щодо відновлення якості навколишнього природного середовища.

Застосування заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів. Отже, цивільно-правова відповідальність може бути застосована разом з іншими видами юридичної відповідальності. Ця обставина пояснюється тим, що заходи відповідальності у разі застосування дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності за своєю юридичною природою є заходами стягнення, а не відшкодування шкоди, хоча в багатьох випадках ці стягнення мають майновий характер (позбавлення премії, штраф, конфіскація).

Потрібно також підкреслити, що особи, які внаслідок порушення екологічного законодавства заподіяли шкоду, повинні її відшкодувати в повному обсязі незалежно від того, чи були їх дії (бездіяльність) умисними або необережними. Виняток становлять випадки, коли шкода завдана фізичною чи юридичною особою, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для навколишнього природного середовища.Особи, що володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих (ст. 1187 ЦК України, ч. 2 ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). У цьому випадку відповідальність настає незалежно віднаявності вини, за умови, якщо заподіювач шкоди не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілої особи.

Чинне законодавство передбачає судовий і позасудовий порядок відшкодування екологічної шкоди. Цей обов'язок може бути виконаний на підставі рішення суду (загальної юрисдикції або господарського).

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» кожний громадянин України має право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище. Аналогічні повноваження щодо відшкодування збитків і втрат, заподіяних внаслідок порушення екологічного законодавства відповідно до статей 20 та 21 цього Закону, мають спеціальні уповноважені органи державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів, громадські об'єднання. Органи прокуратури в процесі виконання функцій нагляду за додержанням законодавства також можуть звертатися до судів з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті порушення екологічного законодавства та про припинення екологічно небезпечної діяльності (ст. 37 Закону).

Позасудовий порядок відшкодування екологічної шкоди може здійснюватися в добровільному порядку, за допомогою страхування ризику заподіяння екологічної шкоди, а також в адміністративному порядку. В адміністративному порядку відшкодування може застосовуватись у випадках техногенних аварій або стихійних лих, шляхом вжиття заходів соціально-економічного захисту населення, яке постраждало внаслідок настання негативних екологічних наслідків.

Визначення розміру шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, здійснюється за спеціальними правилами, встановленими екологічним законодавством: згідно з таксами, методиками обчислення розміру шкоди або, за їх відсутності, за фактичними витратами на відновлення порушеного стану навколишнього природного середовища з урахуванням понесених збитків, у тому числі упущеної вигоди (неотриманих доходів).

Такси як інструмент обчислення екологічної шкоди передбачені для обчислення розміру шкоди окремим природним ресурсам чи об'єктам (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. № 1464 «Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству», постанова Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. № 521 «Про затвердження такс для обчислення шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду Украши»). Розмір такси визначається з урахуванням екологічної цінності відповідного виду рослинного і тваринного світу, витрат, понесених на їх утримання, і встановлюється за кожний екземпляр.

Методики розрахунку шкоди застосовуються у випадках відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням вод, земельних ресурсів атмосферного повітря тощо. Іноді розмір шкоди обчислюється за допомогою кадастрової оцінки природних ресурсів. Наприклад, розмір шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про природно-заповідний фонд, визначається на основі кадастрової еколого-економічної оцінки віднесених до його складу територій та об'єктів, що здійснюється відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» (1992) та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Коли ж немає відповідних такс або методик розрахунку, розмір шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, відшкодовується за фактичними витратами.

Дисциплінарна відповідальність

Сутність цього виду юридичної відповідальності полягає у накладенні роботодавцем (власником підприємства чи уповноваженим ним органом) на працівника дисциплінарних стягнень. Такі стягнення можуть накладатись на осіб, винних у невиконанні або неналежному виконанні своїх трудових обов'язків, пов'язаних зі здійсненням природоохоронних заходів, за умови, що відповідні обов'язки передбачені трудовим договором, укладеним між працівником та власнком підприємства, установи,   організації  (уповноваженим  ним органом).

Можливість застосування до винних у вчиненні порушень екологічного законодавства дисциплінарної відповідальності передбачена ст. 68 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» на таких підставах: а) порушення прав громадян на екологічно без печне навколишнє природне середовище;  б)  порушення норм екологічної безпеки; в) порушення вимог законодавства України при проведенні екологічної експертизи, в тому числі поданні завідомо неправдивого експертного висновку; г) невиконання вимог державної екологічної експертизи; д) фінансування, будівництво і впровадження у виробництво нових технологій і устаткування без позитивного висновку державної екологічної експертизи; е) порушення екологічних вимог при проектуванні, розміщенні, будівництві, реконструкії, введеню в дію, експлуатації та ліквідації підприємств споруд пересувних засобів та інших об'єктів; є) допущення наднормативних аварійних і залпових викидів і скидів забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на навколишнє природне середовище; ж) перевищення лімітів та порушення інших вимог використання природних ресурсів; з) самовільне спеціальне використання природних ресурсів; и) порушення строків внесення зборів за використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища; і) невжиття заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище; ї) невиконання розпоряджень органів які здійснюють державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища, та вчинення опору їх представникам; й) порушення природоохоронних вимог при зберіганні, транспортуванні, використанні, знешкодженні та захороненні хімічних засобів захисту рослин мінеральних добрив, токсичних радіоактивних речовин та відходів; к) невиконання вимог охорони територій та об'єктів природно-за-повідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України; л) відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, а також про джерела забруднення, приховування випадків аварійного забруднення навколишнього природного середовища або фальсифікація відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення; м) приниження честі і гідності працівників, які здійснюють контроль в галузі охорони навколишнього природного середовища, посягання на їх життя і здоров'я.

Зазначені види правопорушень залежно від конкретних обставин а також суб'єкта вчинення проступку можуть стати підставою притягнення винних не лише до дисциплінарної, а й до адміністративної чи кримінальної відповідальності (до одного з цих видів). При цьому наведений у Законі перелік підстав юридичної відповідальності не є вичерпним. Законодавством України може бути встановлено дисциплінарну відповідальність і за інші порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Підстави застосування дисциплінарної відповідальності за екологічні правопорушення передбачені й актами ресурсного законодавства: ст. 65 Кодексу України про надра, ст. 110 Водного кодексу України, ст. 105 Лісового кодексу України, ст. 40 Закону України «Про рослинний світ», ст. 64 Закону України «Про природно-заповідний фондУкраїни», ст. 81 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», ст. 42 Закону України «Про відходи», ст. 21 Закону України «Про захист рослин», ст. 21 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» та іншими.

Види дисциплінарних стягнень та порядок їх накладення регулюються Кодексом законів про працю (далі — КЗпП) України.

Згідно зі ст. 147 Кодексу до порушників трудової дисципліни, винних у невиконанні своїх трудових обов'язків, може бути застосовано один із двох заходів стягнення: 1) догана або 2) звільнення з роботи.

При цьому для окремих категорій працівників статутами і положеннями про дисципліну цих категорій працівників можуть передбачатися також інші дисциплінарні стягнення. Ці стягнення, зокрема, можуть бути застосовані до відповідних осіб при вчиненні ними дисциплінарних проступків у галузі охорони навколишнього природного середовища. Так, відповідно до п. 4 Положення про ранги державних службовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 червня 1996 р., як захід дисциплінарного впливу до державного службовця може застосовуватися затримка у присвоєнні чергового рангу до одного року.

Частиною 3 ст. 48 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. за порушення закону, неналежне виконання службових обов'язків чи скоєння ганебного вчинку прокурори і слідчі несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури Укра-їни, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 року. Стаття 9 цього статуту, на додаток до заходів дисциплінарного стягнення, передбачених КЗпП України, передбачає такі специфічні стягнення, як пониження в класному чині, пониження в посаді, позбавлення нагрудного знаку «Почесний працівник прокуратури України», звільнення з позбавленням класного чину.

Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України, затверджений Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 29 липня 1991 р., передбачає широкий спектр дисциплінарних стягнень осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ: зауваження; догана; сувора догана; затримка у присвоєнні чергового спеціального звання або поданні до його присвоєння на строк до одного року; попередження про неповну посадову відповідність; пониження в посаді; пониження в спеціальному званні на один ступінь; звільнення з органів внутрішніх справ (п. 15 статуту).

Якщо дисциплінарний проступок у галузі охорони навколишнього природного середовища вчиняється військовослужбовцями, то останні несуть відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом Збройних сил України, затвердженим Законом України від 24 березня 1999 р. відповідно до їх військових звань. Так, на рядових (матросів) строкової військової служби можуть бути накладені такі стягнення:зауваження; догана; сувора догана; позбавлення чергового звільнення з розташування військової частини чи корабля на берег; призначення поза чергою в наряд на роботу — до 5 нарядів; позбавлення військового звання старший солдат (старший матрос) (п. 48 статуту). На рядових (матросів) військової служби за контрактом, крім того, можуть бути накладені ще такі стягнення, як попередження про неповну службову відповідність; та звільнення з військової служби за контрактом за службовою невідповідністю (п. 49 Статуту). А сержанти (старшини) строкової військової служби можуть, крім того, бути понижені в посаді; понижені у військовому званні на один ступінь; або понижені у військовому званні на один ступінь з переведенням на нижчупосаду, а також позбавлені сержантського (старшинського) звання (п. 50 статуту).

Працівники залізничного транспорту, що вчинили дисциплінарний екологічний проступок, будуть нести відповідальність згідно 3 Положенням про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 року. Так, у разі встановлення вини працівника залізничного транспорту у виникненні катастрофи або аварії з шкідливими екологічними наслідками до останнього можуть бути, зокрема, застосовані такі специфічні заходи дисциплінарного стягнення, як позбавлення машиністів права керування локомотивом з наданням роботи помічником машиніста, а також позбавлення свідоцтва водіямоторно-рейкового транспорту незнімного типу та свідоцтва помічника машиніста локомотива з наданням роботи, не пов'язаної з керуванням локомотивом і моторно-рейковим транспортом, на строк до 1 року.

Дисциплінарну відповідальність за екологічні правопорушення згідно з вимогами дисциплінарних статутів чи положень про дисципліну несуть і деякі інші категорії працівників: працівники спеціальних (воєнізованих) аварійно-рятувальних служб¹, працівники гірничих підприємств² та інші.

Дисциплінарні стягнення накладаються органом (службовою особою), якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) цього працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також вищими органами.

Працівники, які обіймають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Дисциплінарне стягнення накладається власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи час звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Законодавство про працю вимагає чіткого дотримання процедури накладення дисциплінарного стягнення. Насамперед власник або уповноважений ним орган має зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, а також обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Законодавство гарантує працівникові можливість оскарження дисциплінарного стягнення і встановлює порядок такого оскарження (глава XV КЗпП України). У випадку звільнення з роботи, зокрема, працівник може безпосередньо звернутися до районного (міського) суду в місячний строк з дня вручення йому копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Якщо протягом року з дня накладення стягнення у вигляді догани працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж виявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», як і інші законодавчі акти, що регулюють питання притягнення до дисциплінарної відповідальності, встановлює правило: суб'єкти, винні у вчиненні дисциплінарного правопорушення (так само як і адміністративного правопорушення чи кримінального злочину), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення відповідного законодавства, оскільки застосування заходів дисциплінарної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів, тобто від майнової відповідальності.

Якщо ж внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов'язків ним спричиняється матеріальна шкода підприємству, установі, організації, працівник несе матеріальну відповідальність за шкоду, якщо остання заподіяна його винними протиправними діями (бездіяльністю). Загальні підстави та умови такої відповідальності передбачені ст. 130 КЗпП України. Така відповідальність, зокрема, встановлюється тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не має перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. За наявності зазначених підстав і умовматеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Посадові особи та спеціалісти, які працюють у сфері охорони навколишнього природного середовища, винні в порушенні вимог екологічного законодавства, згідно з рішеннями їх управлінських органів можуть також позбавлятися премій за основними результатами господарської діяльності повністю або частково [191].

Поняття, предмет та джерела земельного права.

Земельне право — це галузь права, що регулює земельні відно­сини з метою забезпечення раціонального використання земель, створення умов для підвищення ефективності цього процесу, охорони прав організацій і громадян як землевласників і земле­користувачів [233]. Звідси земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єк­тами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об'єкта­ми земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються Земельним кодексом, нормативно-право­вими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, за умови, якщо вони не суперечать Земель­ному кодексу України.

Отже, предметом правового регулювання земельного права є відносини з володіння, користування та розпорядження зе­мельними ресурсами, а також їх охорони та раціонального ви­користання. Земельне право — комплексна галузь права Украї­ни, оскільки її основу складають норми цивільного права, орга­нічно пов'язані з нормами адміністративного й екологічного права [196].

До джерел земельного права відносяться нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право - це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство - це система норма-тивних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство - зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Таким чином, земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права [203].

Головними джерелами земельного права слід визнати Консти­туцію України, Земельний кодекс України, що був прийнятий 25 жовтня 2001 p., набрав чинності з 1 січня 2002 р., Закони України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 р. № 962-IV, «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 р. № 963-IV, «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. № 898 та інші. Саме Земельному кодексі встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, а тому право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і при­родні якості землі. А завданням земельного законодавства є ре­гулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та дер­жави, раціонального використання та охорони земель [250].

Земельний кодекс в галузі земельних відносин первинними вважає повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради АРК та органів місцевого самовряду­вання.

До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:

а) землі сільськогосподарського призначення - землі, надані для виробництва сільськогосподарської про­дукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей;

б) землі житлової та громадської забудови: ділянки в межах населених пунктів, які використовують­ся для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронно­го призначення — це ділянки суші та вод­ного простору з природними комплексами та об'єктами, що ма­ють особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетич­ну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону на­дано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

г) землі оздоровчого призначення: землі, що ма­ють природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей;

ґ) землі рекреаційного призначення: землі, що використовуються для організації відпочинку населення, туриз­му та проведення спортивних заходів;

д) землі історико-культурного призначення: землі, на яких розташовані:

- історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, мемо­ріальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні чи меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

- городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історич­ ного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

- архітектурні ансамблі та комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудо­ ви міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промис­лової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова;

є) землі лісового фонду: землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового гос­подарства;

є) землі водного фонду – це землі, зайняті:

- морями, річками, озерами, водосховищами, іншими вод­ними об'єктами, болотами, а також островами;

- прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;

- гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

- береговими смугами водних шляхів;

ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення: земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, мо­жуть перебувати у запасі.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користуван­ня, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеус­трою або приймають рішення про створення об'єктів природо­охоронного та історико-культурного призначення.

Важливе значення має ведення державного земельного ка­дастру. Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами;

Призначенням державного земель­ного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінте­ресованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального вико­ристання та охорони земель, визначення розміру плати за зем­лю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів і проектів землеустрою. Держав­ний земельний кадастр включає:

а) кадастрове зонування;

б) кадастрові зйомки;

в) бонітування ґрунтів;

г) економічну оцінку земель;

г) грошову оцінку земельних ділянок;

д) державну реєстрацію земельних ділянок;

є) облік кількості та якості земель.

До Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки:

• кадастровий номер;

• місце розташування;

• опис меж;

• площа;

• міри ліній по периметру;

• координати поворотних точок меж;

• дані про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі;

• дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів;

• відомості про інші об'єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка;

• цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель);

• склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв;

• відомості про обмеження у використанні земельних ділянок;

• відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки;

• нормативна грошова оцінка;

• інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.

Земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється при її формуванні шляхом відкриття Поземельної книги на таку ділянку. Поземельна книга є документом Державного земельного кадастру, який містить такі відомості про земельну ділянку:

а) кадастровий номер;

б) площа;

в) місцезнаходження (адміністративно-територіальна одиниця);

г) склад угідь;

ґ) цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель);

д) нормативна грошова оцінка;

е) відомості про обмеження у використанні земельної ділянки;

є) відомості про межі частини земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки;

ж) кадастровий план земельної ділянки;

з) дата державної реєстрації земельної ділянки;

и) інформація про документацію із землеустрою, на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки, а також внесені зміни до цих відомостей;

і) інформація про власників (користувачів) земельної ділянки відповідно до даних про зареєстровані речові права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

ї) дані про бонітування ґрунтів.

Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за місцем їх розташування відповідним Державним кадастровим реєстратором територіального органу центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів в містах Києві та Севастополі, містах республіканського (АРК) та обласного значення, районі.

Право власності на землю та правовий механізм його реалізації.

Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Суб'єкти права власності на землю:

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної влас­ності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосе­редньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи дер­жавної влади, на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності;

• приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування тощо.

Окрім права власності Земельний кодекс передбачає право користування, оренди, сервітуту та інші права відносно землі [212].

Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до держав­ної або комунальної власності.

Право оренди земельної ділянки — відповідно Закону України «Про оренду землі» — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Об'єктами оренди землі є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності. Земельна ділянка може передаватися в оренду разом із насадженнями, спорудами, во­доймищами, які знаходяться в ній, або без них. Орендована зе­мельна ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передба­чено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця.

Оренда землі ґрунтується на відповідному договорі. Договір оренди землі — це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний викори­стовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та ви­мок земельного законодавства. Договір оренди землі укладаєть­ся у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Строк дії договору оренди землі виз­начається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Він підлягає обов'язковій державній реєстрації.

За оренду землі сплачується орендна плата, під якою розу­міють платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користу­вання земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Вона може справлятися у грошовій, нату­ральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах.

При цьому орендодавець має право вимагати від орендаря:

• використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди;

• дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів;

— своєчасного внесення орендної плати тощо.

Орендар земельної ділянки має право:

• самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі;

• за письмовою згодою орендодавця зводити в установлено­му законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження;

• отримувати продукцію і доходи і т.д.

Зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. Він припиняється у випадках чітко визначених діючим законодавством. Договір оренди землі може бути розір­ваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір орен­ди може бути достроково розірваний за рішенням суду в поряд­ку, встановленому законом.

Спори, пов'язані з орендою землі, вирішуються у судовому порядку.

Право земельного сервітуту — це право власника або земле­користувача земельної ділянки на обмежене платне або безоп­латне користування чужою земельною ділянкою (ділянками), при цьому встановлюються такі земельні сервітути:

• право проходу та проїзду на велосипеді;

• право проїзду на транспортному засобі наявним шляхом;

• право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій тощо.

Переважна більшість земель країни перебуває у власності або користуванні. Тому законодавство надає важливої ролі у галузі використання та охорони земель саме власникам та користувачам земельних ділянок. Законодавство визначає загальні обов'язки насамперед суб'єктів права власності та права користування на землю (статті 91 та 96 ЗК України):

а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

д) своєчасно надавати відповідним орга нам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Зазначені обов'язки суб'єктів права власності та права користування землею є загальними, оскільки поширюються на використання та охорону всіх земель України. 

Набуття і реалізація права на землю

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель держав­ної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повно­важень. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у корис­туванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і ко-мунальних сільськогосподарських підприємств, ус­танов та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і кому­нальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у дер­жавній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місце­вого самоврядування шляхом укладення договору оренди земель­ної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебува­ють у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за до­говором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Право власності та право постійного користування на земель­ну ділянку виникає після одержання її власником або користува­чем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення до­говору оренди і його державної реєстрації. Право власності на зе­мельну ділянку і право постійного користування земельною ділян­кою посвідчується державними актами. Право оренди землі офор­мляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності громадянам та юридичним особам, які мають право на набуття земельних діля­нок у власність, а також іноземним державам відповідно до Зе­мельного кодексу. Продаж земельних ділянок державної та ко­мунальної власності громадянам та юридичним особам здійсню­ється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.

Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріаль­но посвідчуються.

Підставами припинення права власності на земельну ді­лянку є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спад­коємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кре­дитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необ­хідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

є) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у визначених ЗК випадках.

Підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у певних випадках;

в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які супере­чать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призна­ченням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі доб­ровільної відмови власника землі на користь держави або тери­торіальної громади здійснюється за його заявою до відповідно­го органу. Припинення права постійного користування земель­ною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки [211, с. 213].

Приватизація землі є одним із способів набуття права приватної власності на землю. Приватизація землі в Україні регулюється нормативно-правовими актами Ук­раїни, до яких належить Земельний кодекс України, інші закони, Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про приватизацію земельних ділянок» та деякі інші нор­мативно-правові документи.

У теорії земельного права прийнято виділяти різні моделі приватизації земельних ділянок. З урахуванням сучасного стану земельного законодавства виділяють такі моделі, або процедури:

• т. з. повну модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок із земель запасу;

• спрощену модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок, що були раніше надані в користування особам, що бажають їх приватизувати (заявникам);

• ускладнену модель (процедуру) - приватизацію земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших осіб (не заявника);

• приватизацію земельних ділянок колективами громадян;

• приватизацію земельних ділянок для ведення фермерського господарства [211, с. 159].

Відповідно до норм Земельного ко­дексу України громадяни України (статті 25,32—42) мають пра­во на одержання у власність земельних ділянок для:

• ведення селянського (фермерського) господарства;

• ведення особистого підсобного господарства;

• будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

• садівництва;

• дачного і гаражного будівництва.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Безоплатна передача земельних ділянок у власність грома­дян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

Забороняється передача у приватну власність земельних ділянок на територіях зон відчуження та безумовного (обов'яз­кового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Семінарське заняття № 8

Питання для обговорення

1. Поняття та система екологічного права.

2. Природноресурсове право.

3. Природоохоронне право.

4. Право екологічної безпеки.

5. Правопорушення в галузі екології та відповідальність за їх вчинення.

Питання теми, винесені на самостійне вивчення

1. Правовий режим використання надр і атмосферного повітря, водних і лісових ресурсів, рослинного і тваринного світу. Права та обов'язки природокористувачів.

2. Правові засоби охорони надр і атмосферного повітря, водних і лісових ресурсів, рослинного і тваринного світу.

3. Загальна характеристика земельного права і законодавства України.

4. Зміст права власності на землю.

5. Захист прав громадян і юридичних осіб на землю. Земельні спори

Глосарій: екологічне право, екологічні правовідносини, екологічне право, принцип екологічного права, екологічні права громадян, загальне та спеціальне природокористування, екологічна безпека, природно-заповідний фонд, рослинний світ, тваринний світ, екологічне правопорушення, земельний фонд, сервітут, земельна ділянка, земельний кадастр.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань: