Тема 9: сімейне право україни
Методичні поради до вивчення теми:
Сімейне право — це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто це право регулює відносини між подружжям щодо порядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними, порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами. Крім того, сімейне право України регулює та охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо. Виходячи з цього можна стверджувати, що предмет сімейного права складають:
а) відносини, які виникають у зв'язку зі шлюбом;
б) особисті та майнові відносини між членами сім'ї;
в) особисті та майнові відносини між іншими родичами;
г) відносини, які виникають у зв'язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.
Завдяки цьому можна стверджувати, що сімейне право є самостійною галуззю права, яка відокремилася від цивільного. На підтвердження самостійності сімейного права та неналежності його до цивільного наводять кілька аргументів.
1.
Сімейно-правові відносини характеризуються
власними джерелами виникнення. Якщо
цивільні правовідносини виникають,
як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні
— з родства, шлюбу, усиновлення, і всі
майнові відносини випливають з особистих.
Ці правовідносини пов'язують не сторонніх,
а близьких осіб - родичів, подружжя.
У першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові відносини.
Сімейні права та обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати.
Сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це є характерним тільки для сімейного права.
Система сучасного сімейного права — це його внутрішня структурна організація елементами якої є сімейні норми, принципи та інститути. Сімейна норма — це одиничне, формально-визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює та охороняє сімейні відносини. Сімейні принципи — це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюються сімейно-правове регулювання та охорона сімейно-правових відносин. Це принципи одношлюбності; свободи і добровільності при укладанні та розірванні шлюбу; рівності чоловіка і жінки в особистих та майнових правах; моральної та матеріальної підтримки членів сім'ї тощо. Сімейний інститут — це сукупність сімейних норм і принципів, що регулюють та охороняють однорідні сімейні відносини. Це інститути шлюбу, прав та обов'язків подружжя, батьків та дітей, усиновлення, опіки та піклування тощо.
На ґрунті сімейних норм і принципів виникають сімейні право-відносини. Під ними розуміють суспільні відносини, що врегульовані та охороняються нормами та принципами сімейного права, учасники яких наділяються взаємними сімейними правами та обов'язками.
Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки:
а) специфічний суб'єктивний склад;
б)
тривалий характер;
в) невідчужуваність прав та обов'язків;
г) наявність сімейних прав та обов'язків.
Безпосередніми суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути лише ті фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. Різноманітні державні інституції (орган реєстрації актів цивільного стану, орган опіки та піклування, суд) можуть брати участь у виникненні, зміні чи припиненні сімейних прав та обов'язків, але ніколи не стають учасниками сімейних відносин [359].
Об'єктами сімейних правовідносин можуть бути:
а) майнові блага (речі);
б) особисті немайнові блага;
в) дії, у тому числі послуги.
Змістом сімейних правовідносин є суб'єктивні сімейні права та юридичні обов'язки. Суб'єктивне сімейне право — це міра можливої (дозволеної) поведінки суб'єкта сімейних відносин. Юридичний обов'язок — це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних відносин.
Залежно від об'єкта сімейних правовідносин суб'єктивні сімейні права та юридичні обов'язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для суб'єктивних сімейних прав та обов'язків характерною ознакою характерною ознакою є їх невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам.
Джерела сімейного права. Основними джерелами сімейного права є Конституція, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: «Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі і сім'ї» (ст. 51) [24].
Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих і майнових прав і обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. Регулювання сімейних відносин здійснюється з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; сприяння побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
Сімейний кодекс України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Загальна частина містить норми, які поширюються на всі сімейно-правові відносини: про предмет, законодавство, про мету і завдання, принципи, суб'єктів сімейних правовідносин тощо. Особлива частина — це сукупність норм та принципів, кожен з яких регулює та охороняє окремий різновид сімейних відносин [175].
Для регулювання сімейних відносин велике значення має Концепція державної сімейної політики, схвалена Постановою ВРУ від 17 вересня 1999 р.; закони «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 р., «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 22.03.2001 р., «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р.; Указ Президента України від 4 серпня 2000 р. «Про соціально-економічну підтримку становлення та розвитку студентської сім'ї»; Положення про прийомну сім'ю, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2.03.1998 р., Положення про дитячий будинок сімейного типу, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.1994 р. тощо. Окремі положення вказаних нормативно-правових актів знаходять своє втілення в нормах СК.
Сімейні відносини можуть бути врегульовані також за домовленістю (договором) між їх учасниками, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам Сімейного кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.
Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суб’єкти сімейних правовідносин
Учасниками відносин, що регулюються закріпленими в СК України правовими нормами, є фізичні та юридичні особи [369]. Власне сімейні відносини виникають виключно між фізичними особами. Сімейний кодекс встановлює наступний перелік цих суб'єктів:
а) подружжя;
б) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;
в) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;
г) рідні брати; рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.
При цьому усі інші родичі (двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінники, племінниці та іншими родичами за походженням.) не є учасниками сімейних правовідносин за винятками, встановленими законами.
СК містить одне з основних понять сімейного права – термін «дитина». Згідно з ч. 1 статті 6 дитиною вважається особа до досягнення нею повноліття, тобто 18 років. Такий підхід відповідає загальним міжнародним нормам. В цивільному праві (за винятком деяких випадків) особи до 18 років зазвичай не називаються дітьми. Це поняття використовує в основному СК України. Водночас до осіб віком до 18 років у цивільному праві не застосовується традиційна узагальнююча назва «неповнолітні». Це надає певних складнощів у застосуванні цих термінів. Сімейно-правовому поняттю «діти» в цивільному законодавстві дорівнює ускладнене визначення - «особи, які не досягли 18 років», а терміну «дитина» - «особа віком до 18 років». У цивільному та сімейному законодавстві особи віком до 18 років вперше термінологічно поділяються на дві категорії — малолітні (до 14 років) та неповнолітні (від 14 до 18 років). Цивільно-правове поняття «малолітня особа» цілком збігається з сімейно-правовим терміном «малолітня дитина», а «неповнолітня особа» - відповідно, з терміном «неповнолітня дитина». У ч. 1 статті 6 вказано, що особа, яка не досягла 18 років, має відповідний статус, а саме - статус дитини. На жаль, в цій нормі немає визначення того, що саме слід розуміти під статусом дитини. В теоретичному плані статус дитини має означати усю сукупність прав та обов'язків, які має особа, яка не досягла 18 років. Тому сімейно-правовий статус дитини може визначатися шляхом розгляду усієї сукупності прав та обов'язків, які законом передбачені для осіб віком до 18 років. Це права та обов'язки, які дитина має після народження в сфері особистих та майнових прав, захисту її прав тощо. Певні права та обов'язки осіб до 18 років закріплюються також цивільним законодавством. Так, статус малолітніх осіб визначається сукупністю прав та обов'язків, визначених ст. ст. 31, 58, 221, 269, 272, 292, 295, 313, 405, 1178, 1181, 1261, 1268 ЦК України та іншими нормами цивільного законодавства. Цивільно-правовий статус неповнолітніх осіб закріплюється в ст. ст. 32, 33, 35, 59, 222, 269, 272, 292, 295,313,405, 1179, 1180, 1182, 1268 ЦК України та інших нормах законодавства [176]
Однак нормами сімейного права регулюються не лише сімейні, а й інші види відносин, що виникають в процесі створення або припинення шлюбу, влаштування дітей, захисту прав та інтересів членів сім'ї. В таких відносинах участь беруть не лише фізичні, а й юридичні особи - органи опіки та піклування, дитячі заклади, суд, органи прокуратури тощо. Саме СК України закріплює права та обов'язки юридичних осіб, коли їх діяльність пов'язується з сімейною сферою [369].
Поняття сім’ї та шлюбу
Сім'я в соціальному розумінні — це заснована на шлюбі чи кровному спорідненні невелика група людей, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною матеріальною та моральною відповідальністю та взаємодопомогою.
У СК 2002 року вперше зроблена спроба дати легальне визначення сiм’ї (ст. 3 СК). На жаль, її важко визнати вдалою, оскiльки в законi визначається не поняття сiм’ї, а лише коло осiб, якi до неї входять (членiв сiм’ї). Законодавець уникає дати основне визначення сiм’ї i це не випадково. В лiтературi це питання хоч i дуже широко обговорювалося, так i не знайшло свого остаточного вирiшення. Для визначення сiм’ї в науковiй лiтературi застосовувалися рiзнi термiни — «союз», «об’єднання», «спiльнiсть», «мала соцiальна група» тощо. СК визначає сiм’ю як первинний та основний осередок суспільства (ч. 1 ст. 3 СК). Таке визначення не є правовим, воно вирiшує лише питання щодо мiсця та значення сiм’ї в суспiльствi. Тому в науковому планi, з урахуванням ст. 3 СК, можна вважати, що сiм’я — це об’єднання осiб, пов’язаних мiж собою спільністю проживання, побуту та взаємними правами i обов’язками [370, с.55].
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина також належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Тому сiм’ю складають і ті особи, якi проживають однiєю сiм’єю без реєстрацiї шлюбу (фактичне подружжя). Таким чином до членiв сiм’ї в першу чергу належать подружжя, батьки i дiти, якi за загальним правилом становлять ядро сiмейного союзу. Подальше коло членiв сiм’ї може варiюватися залежно вiд конкретних обставин, починаючи вiд найближчих кровних родичів (висхiдних, нисхiдних i бiчних лiнiй спорiдненостi) та закiнчуючи особами, якi спiльно проживають в одному будинку («під одним дахом») як члени сiм’ї [370, с.56]. Права члена сім'ї має й одинока особа.
Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення сім'ї. Разом із тим, сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом. До того ж, держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Вона бере під свою охорону кожну дитину, яка позбавлена належного батьківського піклування.
Права, що набуває особа у сім'ї, тобто сімейні права, не можуть бути передані іншій особі. Якщо дитина або особа, яка обмежена у дієздатності, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють (або допомагають їй здійснювати) батьки чи піклувальники. Сімейні обов'язки не можуть бути перекладені на іншу особу. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого, немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права чи інтересу. Суд застосовує способи захисту, встановлені законом або домовленістю (договором) сторін. Способами захисту сімейних прав та інтересів, зокрема, є: а) встановлення правовідносин; б) примусове виконання добровільно невиконаного обов'язку; в) припинення правовідносин, а також їх анулювання; г) припинення дій, які порушують сімейні права; ґ) відновлення правовідносин, які існували до порушення права; д) відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Особа також має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування.
Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду.
СК вперше дає поняття шлюбу як сiмейного союзу жiнки та чоловiка, зареєстрованому у державному органi реєстрацiїактiв цивiльного стану (ст. 21).
Виходячи з того, що будь-яке правове поняття повинно мiстити достатню сукупнiсть ознак, наявнiсть яких давала б змогу розкрити його правову сутнiсть, наведене легальне визначення шлюбу носить суто формальний характер. Аналiз його дає змогу дiйти висновку, що iснують такi ознаки шлюбу:
а) це союз жiнки та чоловiка. Це — фiзiологiчна ознака, бо СК дозволяє укладати шлюб тiльки мiж особами рiзної статi, а звiдси створення союзу двома жiнками або двома чоловiками не тягне за собою виникнення у них прав та обов’язкiв подружжя;
б) це не просто союз жiнки та чоловiка, а сiмейний союз, що припускає спiльне проживання не тiльки в фiзичному сенсi, а й моральному, тобто спiльний побут, взаємнi права та обов’язки (ч. 2 ст. 3 СК);
в) це союз, зареєстрований у державному органi РАЦС [370, с.79-80].
Деякі дослідники включають до цього переліку й інші ознаки: добровільність, тобто наявність добровільної згоди обох із подружжя; досягнення шлюбного віку жінкою та чоловіком, що беруть шлюб тощо [225, с.558].
Умови і порядок укладення та припинення шлюбу. Визнання шлюбу недійсним
Пiд умовами укладення шлюбу слiд розумiти обставини, наявнiсть яких необхiдна для того, щоб шлюб мав юридичну силу. В теорiї сiмейного права розрiзняють позитивнi та негативнi умови укладення шлюбу. Наявнiсть позитивних дає можливiсть укладення шлюбу, що стосується негативних, то саме їх вiдсутнiсть дає таку можливiсть.
До позитивних умов СК України вiдносить:
а) досягнення шлюбного вiку (ч. 1 ст. 23 СК) – 18 років для чоловіка і жінки (ст. 22). Встановлення шлюбного вiку пояснюється не тiльки тим, що особа, яка прагне зареєструвати шлюб, повинна досягти статевої зрiлостi, а це пов’язується з завершенням фiзичного росту органiзму, а також i тим, що особа повинна досягти вiдповiдного стану психiчного, розумового, морального та соцiального розвитку. Досягнення шлюбного вiку повинно вiдбутися на день реєстрацiї шлюбу (ч. 2 ст. 22 СК), а це означає, що подати заяву може i особа, яка ще не досягла шлюбного вiку, але досягне його не пiзнiше як протягом одного мiсяця з дня подачi заяви. СК передбачає можливiсть надання права на шлюб особi, яка ще не досягла шлюбного вiку. Так, вiдповiдно до ч. 2 ст. 23 за заявою особи, яка досягла 16 рокiв, за рiшенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це вiдповiдає її інтересам;
б) добровiльнiсть шлюбу (ст. 24 СК) означає, що шлюб ґрунтується на вiльнiй згодi жiнки та чоловiка, примушення їх до укладення шлюбу не допускається. Дiяти вiльно може лише дiєздатна особа, тобто та, яка усвiдомлює значення своїх дiй та може керувати ними. Виходячи з цього, недiєздатна особа, а також
особа, що формально була дiєздатною, але в момент реєстрації шлюбу страждала на тяжкий психiчний розлад, перебувала у станi алкогольного, токсичного, наркотичного сп’янiння, в результатi чого не усвiдомлювала значення своїх дiй або не могла керувати ними, не мають права на укладення шлюбу.
До негативних умов СК України вiдносить:
а) перебування хоча б однiєї зi сторiн в iншому зареєстрованому шлюбi. Жiнка та чоловiк можуть одночасно перебувати лише в одному зареєстрованому у вiдповiдних органах шлюбi, а право на повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припинення попереднього шлюбу (ст. 25 СК). Ця заборона вiдповiдає принципу моногамiї та вiдноситься до абсолютної заборони, тобто нi за яких умов цей шлюб не може бути дiйсним. Слiд зазначити, що сучасне сiмейне законодавство не мiстить заборони на вступ до наступного шлюбу за чисельнiстю його попереднiх укладень;
б) знаходження жiнки та чоловiка мiж собою у родинних зв’язках прямої та в деяких випадках побiчної (бокової) лiнiї спорiднення та вiдносинах, що прирiвнюються до родинних. Так, вiдповiдно до ст. 26 СК України не допускається укладення шлюбу: мiж родичами прямої лiнiї спорiднення; мiж рiдними (повнорiдними i неповнорідними братами i сестрами; мiж двоюрiдними братами i сестрами; мiж рiдними тiткою, дядьком i племiнником, племiнницею; мiж усиновлювачем i усиновленим; мiж дiтьми, що були усиновленi усиновлювачем. Заборону реєстрацiї шлюбiв у цих випадках можна подiлити на заборону абсолютну i заборону відносну. Заборона абсолютна характерна для:
шлюбiв мiж родичами прямої лiнiї спорiднення, тобто якi походять один вiд одного — батьки i дiти, онуки i баба, дiд тощо;
шлюбiв мiж деякими з родичів побiчної лiнiї спорiднення, тобто тими, хто має спiльного предка, а саме заборона шлюбiв мiж рiдними (повнорiдними i неповнорiдними) братами i сестрами.
До побiчної лiнiї спорiднення вiдносять також i двоюрiдних братiв i сестер, тiток i дядькiв тощо. Закон забороняє укладення шлюбiв мiж двоюрiдними братами i сестрами; мiж рiдними тiткою, дядьком i племiнником, племiнницею, але ця заборона вiдносна.
Заборона укладення шлюбiв мiж родичами прямої i побiчної лiнiї спорiднення має як соцiальноетичнi так i фiзiологiчнi передумови.
Закон забороняє укладення шлюбiв мiж усиновлювачем i усиновленим та мiж дiтьми, що були усиновленi усиновлювачем. Ця заборона пов’язується з тим, що мiж ними виникають вiдносини, що прирiвнюються до вiдносин мiж батьками i народженою ними дитиною. Мiж тим, з цього правила iснує виключення. За рiшенням суду може бути надане право на шлюб мiж рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також мiж дiтьми, що були усиновленi ним (ч. 4 ст. 26 СК). У випадку скасування усиновлення допускається укладення шлюбу мiж усиновлювачем i усиновленою ним дитиною (п. 5 ст. 26 СК);
в) визнання особи недiєздатною (ч. 3 ст. 39 СК). Фiзична особа може бути визнана судом недiєздатною, якщо вона внаслiдок хронiчного стiйкого психiчного розладу не здатна усвiдомлювати значення своїх дiй та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Ця заборона вiдноситься до абсолютної. Згода — обов’язкова умова одруження, а особа, визнана недiєздатною, не усвiдомлює значення своїх дiй, а отже, i не може усвiдомлювати наслідки даної згоди на одруження. Крiм цього шлюб, укладений з психiчно хворою людиною, являє небезпеку для дiтей, якi можуть народитися в цьому шлюбi, отримавши у спадок психiчну хворобу;
г) тяжка хвороба чи хвороба, небезпечна для другого з подружжя i (або) їхнiх нащадкiв. Це вiдносна обставина припинення шлюбу [175].
Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства. Вона проводиться урочисто та засвідчується Свідоцтвом про шлюб.
Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором, особисто. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально посвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені.
Орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов'язаний ознайомити осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з їхніми правами та обов'язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу. А особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я.
Шлюб реєструється по закінченню одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до закінчення цього строку.
Реєструється шлюб у приміщенні державного органу реєстрації актів цивільного стану. За заявою наречених реєстрація шлюбу в урочистій обстановці може бути проведена в іншому місці. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою.
Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Вони мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої.
Шлюб є підставою для виникнення прав і обов'язків подружжя. Він не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а також для обмеження її прав і свобод, встановлених Конституцією та законами України.
Недійсним є шлюб, зареєстрований:
а) з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;
б)
між особами, які є родичами прямої лінії
споріднення, а також між рідними братом
і сестрою;
в) з особою, яка визнана недієздатною.
Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, або у разі його фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків подружжя. Зазвичай метою укладення фiктивного шлюбу є корисливi мiркування майбутнього чоловiка чи жiнки. Наприклад, бажання одержати право на жиле примiщення, отримання певної користi тощо. Фіктивний шлюб є, як правило, наслідком взаємної домовленості і засвідчується окремим проживанням. Вважалося, що визнання шлюбу фіктивним можливе лише тоді, коли видимість шлюбу є наслідком волі обох сторін. Однак судова практика такий висновок спростувала: в численних випадках суди постановляли рішення про визнання шлюбу недійсним як фіктивного за наявності умислу лише однієї особи. У цьому разі доказом фіктивності шлюбу може бути нетривале спільне проживання, приховання наміру виїхати за кордон, ухилення від інтимних стосунків, підтримання інтимних відносин з іншою особою тощо.
Шлюб також може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований:
а) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням вимог Сімейного кодексу;
б) між двоюрідними братом та сестрою;
в) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;
г) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було на дано право на шлюб.
Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв'язку з реєстрацією шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини або осіб, які визнані недієздатними чи обмежені у дієздатності.
Недійсність шлюбу - це його анулювання. Визнання шлюбу недійсним означає ліквідацію самої підстави, з якою закон пов'язує виникнення подружніх прав та обов'язків. Саме тому шлюб вважається недійсним з моменту його державної реєстрації.
Загальні правові наслідки недійсності шлюбу визначені у ст. 45 СК. Вони стосуються, насамперед, подальшого правового режиму майна, придбаного у недійсному шлюбі. Це майно стає об'єктом права спільної часткової власності: частки кожного із псевдоподружжя не вважаються рівними. У разі спору ці частки визначатимуться відповідно до міри вкладеної праці та коштів, а це довести не завжди просто.
Недійсність шлюбу анулює право на аліменти. У частині 3 ст. 45 вперше законодавчо визнана незаконність одержання особою аліментів, які надавалися їй до виявлення нікчемності шлюбу чи визнання його недійсним. Все те, що було одержане як аліменти протягом не більше трьох років, вважається "безпідставним збагаченням", тобто придбаним без достатньої правової підстави, незалежно від того, чи було воно сплачено добровільно, чи за рішенням суду.
Це означає, що квазіаліментні правовідносини перетворюються у правовідносини цивільні, пов'язані із заволодінням майном без достатньої правової підстави. Тому все те, що було одержано незаконно як аліменти, підлягає поверненню.
Нерідко реєстрація шлюбу з недієздатним здійснювалася з метою заволодіння його житлом. Проте можливість виселення винної особи, зокрема тієї, що поселилась у помешкання недієздатного після реєстрації недійсного шлюбу, тривалий час була предметом наукової дискусії. Не мала чіткої позиції й судова практика, оскільки така підстава для виселення не була передбачена Житловим кодексом України.
Недійсний шлюб не може бути правовою підставою для виникнення у винної особи права на проживання в помешканні, а тому вона, відповідно до ст. 45 СК, може бути виселена на вимогу того, кому це помешкання належить.
У зв'язку з недійсністю шлюбу втрачається й формальна правова підстава для зміни прізвища. Механізм повернення особи до свого дошлюбного прізвища має бути встановлений окремим законом.
Недійсність шлюбу не спростовує презумпції батьківства щодо дитини, зачатої і (або) народженої у цьому шлюбі. Тому чоловік, який перебував у недійсному шлюбі, вважається таким, що записаний батьком правомірно, навіть тоді, коли дитина народилася після анулювання актового запису про шлюб, але не пізніше десяти місяців від цього моменту. Отже, недійсність шлюбу не є перешкодою для запису чоловіка батьком дитини.
Незважаючи на недійсність шлюбу, мати і батько володіють тими самими правами та обов'язками щодо дитини, як і інші батьки, а дитина (дочка, син) - тими ж, як і інші діти, правами та обов'язками щодо своїх батьків.
Поряд із загальними, у ст. 46 СК сформульовані особливі правові наслідки недійсності шлюбу для того, хто не знав і не міг знати про перешкоди до його реєстрації. Для того, хто не знав і не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, настають такі самі правові наслідки, як і в разі розірвання шлюбу. Це значить, що майно, набуте у недійсному шлюбі, вважатиметься для невинуватої особи таким, що є спільною сумісною власністю. Тому їй не потрібно буде доводити, за рахунок яких коштів воно придбане та розмір своєї участі у його придбанні (ч. 2 ст. 60 СК).
Невинуватій особі може бути присуджена половина майна або її частка може бути збільшена чи зменшена за наявності умов, встановлених у ст. 70 цього Кодексу.
Якщо жінка, дізнавшись, приміром, про те, що чоловік перебуває в іншому шлюбі, все ж таки продовжить проживати з ним, особливі правові наслідки недійсності шлюбу мають застосовуватись до неї як невинуватої сторони лише до моменту одержання відповідної інформації. Після цього її поведінка вважається недобросовісною. Тому майно, придбане після розкриття чоловікової таємниці, має вважатися спільною частковою власністю. Таке трактування ситуації повністю узгоджується із засадами справедливості, добросовісності та розумності, сформульованими у ч. 9 ст. 7 СК.
За статтею 46 КпШС, невинувата особа мала право на утримання, якщо її непрацездатність виникла за час недійсного шлюбу. У статті 49 СК такого застереження немає. Це значить, що право на аліменти матиме і особа, яка стала непрацездатною протягом одного року з часу постановления судом рішення про визнання шлюбу недійсним чи анулювання актового запису про шлюб, відповідно до ч. 4 ст. 39 цього Кодексу.
Та якщо, наприклад, та ж жінка стала непрацездатною після того, як дізналася про незаконність шлюбу, вона не матиме права на аліменти.
Сімейний кодекс України не передбачає обов'язку того, з вини кого був зареєстрований фіктивний шлюб, чи того, хто приховав своє перебування в іншому шлюбі, відшкодувати другій стороні завдані їй матеріальні та моральні збитки. Однак для його виникнення немає вагомих заперечень. Тому не виключено, що в майбутньому така додаткова правова санкція буде запроваджена.
Сьогодні моральна шкода могла б відшкодовуватися відповідно до принципу верховенства права (ст. 8 Конституції України) та принципу справедливості (ст. 7 СК). Невинна особа зберігає за собою право на прізвище, яке вона прийняла у зв'язку із реєстрацією шлюбу.
Шлюб, зареєстрований з порушенням вимог закону, за певних умов може бути легалізований. Легалізацією шлюбу, наприклад, між двоюрідним братом та сестрою може бути рішення суду про відмову у визнанні їхнього шлюбу недійсним. Водночас немає вагомих заперечень щодо можливості подання ними заяви до суду про визнання їхнього шлюбу дійсним. Легалізація шлюбу, зареєстрованого з особою, яка не досягла шлюбного віку, здійснюється фактом вагітності або фактом досягнення цього віку. Фіктивний шлюб може бути легалізований встановленням між жінкою та чоловіком реальних сімейних відносин.
Якщо відпали ці перешкоди, то правові відносини розділяються на два періоди. Перший період триває з моменту укладення шлюбу до часу, коли відпали ті обставини, які були законною перешкодою до одруження. Відносини сторін у цей період не вважаються подружніми, і якщо виникне спір, наприклад, щодо спільно набутого майна, то він має розв'язуватися, як між сторонніми особами. Другий період починається з моменту, коли відпали ці обставини. З цього моменту шлюб вважається дійсним, а чоловік та жінка визнаються подружжям [359].
Шлюб, зареєстрований за відсутності нареченої і (або) нареченого, вважається неукладеним. Запис про такий шлюб у державному органі реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішенням суду за заявою заінтересованої особи.
Визнання шлюбу неукладеним вiдрiзняється вiд визнання його недiйсним. Так, якщо для визнання шлюбу недiйсним iстотним є вiдсутнiсть фактичного складу позитивних умов його укладення, або наявнiсть хоча б однiєї з негативних умов, то для визнання шлюбу неукладеним iстотним є порушення самої процедури реєстрацiї шлюбу, а саме: реєстрацiя його за вiдсутнiстю одного з наречених, присутнiсть iншої людини в якостi нареченого (нареченої), реєстрацiя за пiдробленими документами, за довiренiстю i таке iнше. Хоча фактично реєстрацiя такого шлюбу вiдбулася, а це свiдчить начебто про те, що мiж особами виникли права i обов’язки подружжя, юридично такий шлюб не iснує, а тому вiн за жодних обставин не може бути визнаний дiйсним. У випадках порушення процедури реєстрацiї шлюбу за заявою заiнтересованої особи, а також за заявою прокурора запис про шлюб у державному органi РАЦС анулюється за рішенням суду. Неукладений шлюб не породжує нiяких прав i обов’язкiв мiж особами. У разi неукладеного шлюбу не iснує презумпції батькiвства чоловiка матерi дитини, а визначення походження дитини вiд таких осiб провадиться на пiдставi положень визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбi мiж собою (ст. 125 СК) [175].
Поняття та підстави припинення шлюбу
Припинення шлюбу є юридичним фактом, iз яким закон пов’язує важливi правовi наслiдки. У разi припинення шлюбу припиняються особистi та майновi правовiдносини подружжя. Водночас припинення шлюбу може слугувати пiдставою виникнення iнших правовiдносин, нових особистих та майнових прав колишнього подружжя. Так, особа, яка змiнила своє прiзвище у зв’язку з реєстрацiєю шлюбу, має право пiсля розiрвання шлюбу надалi iменуватися цим прiзвищем або вiдновити своє дошлюбне прiзвище, а другий з подружжя не може їй у цьому перешкоджати; пiсля розiрвання шлюбу кожен iз подружжя набуває право на утримання вiд другого з колишнього подружжя; якщо шлюб припинився внаслiдок смертi одного з подружжя, то другий має право на визначення своєї частки у спiльному майнi та право на спадкування щодо майна померлого; iз припиненням шлюбу пов’язано набуття особою права на повторний шлюб тощо. Усi цi обставини свiдчать про важливiсть визначення пiдстав, порядку та процедури припинення шлюбу.
Вiдповiдно до законодавства (ст. 104 СК), шлюб припиняється за однiєї з двох пiдстав:
Унаслiдок смертi одного з подружжя (оголошення його померлим): припинення шлюбу не потребує спецiального оформлення. Вiдповiднi права та обов’язки в цьому випадку виникають або припиняються внаслiдок самого факту смертi або оголошення особи померлою. Реєстрацiя смертi, яка проведена вiдповiдно до цивiльного законодавства, i отримання свiдоцтва про смерть є достатнiм пiдтвердженням припинення шлюбу. Якщо особа оголошена померлою, то правовою пiдставою виникнення юридичних наслiдкiв є вiдповiдне рiшення суду про оголошення особи померлою, що набрало законної сили.
В життi можуть виникнути певнi колiзiї мiж двома зазначеними вище рiзновидами припинення шлюбу. Це може статися у випадку, якщо подружжя (один з них) звернулися до суду iз заявою (позовом) про розiрвання шлюбу, а потiм один iз них помер. СК України вирiшує цю колiзiю таким чином: якщо один iз подружжя помер до набрання чинностi рiшенням суду про розiрвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслiдок його смертi (ч. 3 ст. 104 СК); якщо у день набрання чинностi рiшенням суду про розiрвання шлюбу один iз подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслiдок його розiрвання (ч. 4 ст. 104 СК).
Вирiшення цього питання має значення для визначення пiдстав та порядку припинення шлюбу в такiй складнiй ситуацiї.
Як випливає з наведеного, головним є визначення дня смерті одного з подружжя — до набрання чинностi рiшенням суду або безпосередньо у сам день набрання чинностi судовим рiшенням. У першому випадку припинення шлюбу пiдтверджується свiдоцтвом органу РАЦС щодо смертi особи, а в другому — вiдповiдним рiшенням суду щодо розiрвання шлюбу.
2. Унаслiдок розiрвання шлюбу: здійснюється за життя подружжя. З урахуванням того, що сiм’я є не тільки союзом конкретних осiб, але i соцiальним iнститутом, суспiльство й держава зацiкавленi в збереженнi сiм’ї (ст. 1 СК). Тому припинення шлюбу внаслiдок його розiрвання вiдбувається в певних межах пiд контролем держави i може здiйснюватися вiдповiдними державними органами.
Вiдповiдно до сiмейного законодавства, з урахуванням обставин, що склалися в сiм’ї, розiрвання шлюбу може здiйснюватися:
а) державним органом реєстрацiї актiв цивiльного стану (статтi 106 i 107 СК): за наявностi двох умов:
подружжя не має неповнолiтнiх дітей;
iснує взаємна згода подружжя на розiрвання шлюбу.
Вiдповiдно до ч. 3 ст. 106 СК України шлюб розривається незалежно вiд наявностi мiж подружжям майнового спору. Такий пiдхiд убачається цiлком виправданим. Вiдомо, що розгляд судами майнових спорiв подружжя нерiдко має тривалий характер. Що стосується їхнiх особистих вiдносин, то вони на момент звернення до суду, як правило, вже непоправно зруйнованi. Тому немає сенсу штучно пов’язувати питання щодо майнового спору з питанням припинення шлюбу. Нiщо не завадить подружжю i пiсля розiрвання шлюбу вирiшувати спiрнi питання щодо майна в судi.
Вiдповiдно до ч. 2 ст. 106 СК державний орган реєстрацiї актiв цивiльного стану розриває шлюб лише пiсля спливу одного мiсяця вiд дня подання спiльної заяви подружжя, якщо вона не була вiдкликана. Таким чином, законодавство дає змогу подружжю обдумати своє рiшення i остаточно визначити серйознiсть своїх намiрiв щодо розiрвання шлюбу.
У певних випадках розiрвання шлюбу державним органом РАЦС може здiйснюватися не за спiльною заявою подружжя, а за заявою одного з них. Таким чином закон допускає можливість врахування волi лише одного з подружжя щодо розiрвання шлюбу.
Вiдповiдно до ч. 1 ст. 107 СК шлюб розривається за заявою одного з подружжя, якщо другий з них:
визнаний безвiсновiдсутнiм;
визнаний недiєздатним;
засуджений за вчинення злочину до позбавлення волi на строк не менш як три роки.
Якщо мiж подружжям виникає спiр майнового характеру, то це не впливає на вирiшення питання про розiрвання шлюбу. Вбачається, що таке правило є виправданим. Розгляд майнового спору можна виокремити вiд вирiшення питання про розiрвання шлюбу. Проте бiльш точним було б iнше формулювання ч. 2 ст. 107 СК: шлюб має розриватися незалежно не тiльки вiд спору мiж подружжям, але також мiж тим з подружжя, який звертається iз заявою про розiрвання шлюбу до органiв РАЦС, та опiкуна iншого з подружжя — визнаного безвiсно вiдсутнiм або недiєздатним. Зрозумiло, що у випадку, якщо одного з подружжя було визнано безвiсно вiдсутнiм або недiєздатним, то мiж ним i другим iз подружжя спiр майнового характеру виникнути не може. Вимоги майнового характеру в такому разi будуть пред’являтися опiкуном вiдсутньої або недiєздатної особи.
б) судом (статтi 109 i 110 СК). СК України закрiплює:
- розiрвання шлюбу за рiшенням суду за спiльною заявою подружжя, яке має дiтей (ст. 109 СК). У цьому випадку мається на увазi добровiльне розiрвання шлюбу, коли нiхто з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя. Утiм, якщо така сiм’я має дiтей, розiрвання шлюбу не може здiйснюватися органами РАЦС. У цьому випадку розiрвання шлюбу мiж подружжям традицiйно здiйснюється судом. Це викликано необхiднiстю забезпечення iнтересiв дiтей у разi розпаду сiм’ї. Разом iз тим СК закрiплює нове правило щодо договiрного регулювання багатьох аспектiв вiдносин подружжя, якi виникають у процесi розiрвання шлюбу.
Якщо подружжя погоджується розiрвати шлюб, то відповідно до ч. 1 ст. 109 СК України вони мають право подати до суду про це спiльну заяву. В цьому випадку суд не з’ясовує питання щодо можливостi чи неможливостi розiрвання шлюбу. Питання щодо припинення подружнього життя подружжя вирiшуює самостiйно. Головна мета суду полягає у встановленнi того, що заява про розiрвання шлюбу вiдповiдає дiйснiй волi дружини та чоловiка i пiсля розiрвання шлюбу не будуть порушенi їхнi особистi та майновi права, а також права їхнiх дiтей. Таким чином, суд лише з’ясовує вiдповiднiсть волевиявлення подружжя їхнiй справжнiй волi на розiрвання шлюбу та забезпечення інтересів дiтей подружжя пiсля розiрвання шлюбу. Разом iз заявою про розiрвання шлюбу, подружжя передають на розгляд суду письмовий договiр, в якому зазначають: з ким iз них будуть проживати дiти; яку участь у забезпеченнi умов життя дiтей братиме той з батькiв, хто буде проживати окремо; умови здiйснення тим iз батькiв, який проживає окремо права на особисте виховання дiтей.
Вiдповiдно до ч. 1 ст. 109 СК такий договiр має просту письмову форму. Виходячи з того, що вiн буде подаватися до суду разом iз заявою подружжя щодо розiрвання шлюбу, можна зробити припущення, що цей договiр має бути затверджений судом на кшталт мирової угоди. Пiдписання сторонами такого договору, як випливає з ч. 1 ст. 109 СК, є правом, а не обов’язком подружжя.
СК України передбачає ще один договiр подружжя, який подається суду при розiрваннi шлюбу за спiльною заявою подружжя. Це договiр щодо визначення розмiру алiментiв на дитину (ч. 2 ст. 109 СК). Виходячи безпосередньо з тексту СК, вiн може стосуватися тiльки розмiру алiментiв. Разом iз тим СК мiстить ще одну норму, яка регулює договiрнi вiдносини мiж батьками про сплату алiментiв на дитину — ст. 189. Вiдповiдно до ч. 1 ст. 189 СК батьки мають право укласти договiр про сплату алiментiв на дитину, у якому визначити розмiр та строки виплати. Як видно з тексту, в цьому договорi батьки, по-перше, мають право укласти цей договiр, а не зобов’язанi це робити i, по-друге, вправi визначити не тiльки розмiр, але й строки виплати алiментiв. Не можна забувати i про те, що СК мiстить норму, вiдповiдно до якої подружжя має право визначити в шлюбному договорi свої майновi права та обов’язки як батькiв (ч. 2 ст. 93). Ця норма є найширшою за змiстом i дає можливiсть батькам визначати не тiльки розмiр i строки, але й порядок виплати алiментiв на дiтей. Немає нiяких заборон укладення шлюбного договору i вiдносно сплати алiментiв на випадок розiрвання шлюбу.
розiрвання шлюбу за позовом, пред’явленим одним iз подружжя, тобто за наявностi спору (ст. 110 СК). У даному випадку йдеться щодо вiдсутностi згоди подружжя стосовно цього питання внаслiдок чого розiрвання шлюбу здiйснюється за iнiцiативою лише одного з них. Загальний дозвiл щодо розiрвання шлюбу за позовом одного з подружжя має певнi виключення. Вiдповiдно до ч. 2 ст. 110 СК такий позов не може бути пред’явлений протягом вагiтностi дружини та протягом одного року пiсля народження дитини. При цьому шлюб не може бути розiрвано не лише за iнiцiативи чоловiка, а й дружини. Така змiна не вбачається обґрунтованою. Вiдповiдно до нового законодавства чоловiк та жiнка мають рiвнi права, але проведення принципу рiвностi прав та обов’язкiв учасникiв сiмейних вiдносин незалежно вiд статi в цьому випадку виглядає дещо формальним. Не можна не враховувати тiєї обставини, що жiнка пiд час вагiтностi та протягом певного часу пiсля народження дитини має особливий психiчний та фiзичний стан i тому потребує пiдвищеного захисту. Якщо заборона на розiрвання шлюбу стосовно чоловiка виглядає зрозумiлою (забезпечення спокою дружини пiд час вагiтностi та пiсля народження дитини), то вiдносно дружини вона викликає сумнiви [370, 144-145].
Проте, СК України мiстить виключення з цього правила: по-перше, звернення до суду з позовом про розiрвання шлюбу протягом вагiтностi дружини та протягом одного року пiсля народження дитини можливо, якщо один iз подружжя вчинив протиправну поведiнку, яка мiстить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини (ч. 2 ст. 110 СК). По-друге, чоловiк та дружина мають право пред’явити позов про розiрвання шлюбу протягом вагiтностi дружини, якщо батькiвство зачатої дитини визнане iншою особою (ч. 3 ст. 110 СК). Загальна заборона подружжю вимагати розiрвання шлюбу в перiод вагiтностi дружини та пiсля народження дитини пов’язана з презумпцiєю (припущенням), що чоловiк жiнки є батьком або майбутнiм батьком її дитини. З урахуванням цієї обставини з метою збереження сiм’ї, в якiй народиться або проживає дитина, закон i забороняє подружжю звертатися з позовом до суду. Проте, якщо така обставина вiдпаде, то встановлена заборона втрачає свiй сенс. Iншими словами, якщо дружина повiдомляє, що її чоловiк не є батьком її дитини (майбутньої дитини) i є iнший чоловiк, який визнає себе батьком цiєї дитини, то заборона на пред’явлення позову про розiрвання шлюбу подружжя не дiє. У цьому випадку як дружина, так i чоловiк можуть звернутися до суду з позовною заявою про розiрвання шлюбу. По-третє, чоловiк та дружина мають право пред’явити позов про розiрвання шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо: а) батькiвство щодо неї визнане iншою собою чи б) за рiшенням суду вiдомостi про чоловiка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини (ч. 4 ст. 110 СК).
За вiдсутностi таких обставин позов кожного з подружжя про розiрвання шлюбу може бути пред’явлено лише пiсля спливу одного року пiсля народження дитини. Якщо перешкод для пред’явлення позову про розiрвання шлюбу немає, суд приймає позов та розглядає справу. При цьому вiн уживає заходiв щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспiльства (ст. 111 СК). За розгляду справи суд з’ясовує фактичнi взаємини подружжя, дiйснi причини позову про розiрвання шлюбу, бере до уваги наявнiсть малолiтньої дитини, дитини-iнвалiда та iншi обставини життя подружжя (ч. 1 ст. 112).
У бiльшостi випадкiв подружжя сповiщають суд щодо причин розпаду своїх сiмейних стосункiв, але якщо вони вiдмовляться їх розкрити, суд не вправi їх понудити до цього. З’ясовуючи усi питання подружнього життя, суд має враховувати, що Сiмейний кодекс закрiплює правило, вiдповiдно до якого регулювання сiмейних вiдносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасникiв (ч. 4 ст. 7 СК)
Вiдповiдно до ч. 2 ст. 112 СК суд постановляє рiшення про розiрвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спiльне життя подружжя i збереження шлюбу суперечило б iнтересам одного з них, iнтересам їхнiх дiтей, що мають iстотне значення. Таким чином, новий Сiмейний кодекс пiдставою для розiрвання шлюбу встановлює порушення iнтересiв членiв сiм’ї,
що мають iстотне значення. Питання щодо порушення (або не порушення) таких iнтересiв та ступiнь їх значущостi для подружжя або дитини встановлює суд з урахуванням усiх обставин справи.
Розiрвання шлюбу як юридичний факт викликає певні юридичнi наслiдки. Мiж подружжям припиняються особисті права та обов’язки (статтi 51, 52, 54, 55, 56 СК). Вiдповiдно до ст. 113 СК пiсля розiрвання шлюбу особа, яка змiнила своє прiзвище у зв’язку з реєстрацiєю шлюбу, має право надалi iменуватися цим прiзвищем або вiдновити своє дошлюбне прiзвище.
Для вирiшення цього питання згода iншого з подружжя не потрiбна. Пiсля розiрвання шлюбу та одержання вiдповiдного Свiдоцтва особа має право на повторний шлюб (ст. 116 СК). Зрозумiло, що в один i той самий час особа може знаходитися лише в одному шлюбi, в цьому знаходить своє втiлення принцип моногамiї. Тому особа може набути право на шлюб лише пiсля припинення попереднього шлюбу, що має бути пiдтверджено вiдповiдним Свiдоцтвом про розiрвання шлюбу. З припиненням шлюбу закон пов’язує питання щодо визначення походження дитини. Так, вiдповiдно до ч. 2 ст. 122 СК вважається, що дитина походить вiд подружжя, якщо вона народжена до спливу десяти мiсяцiв пiсля припинення шлюбу. За такої умови колишнiй чоловiк жiнки не може бути записаний як батько дитини в Книзi реєстрацiї народжень.
З припиненням шлюбу закон пов’язує також виникнення у подружжя права на утримання. Згідно з ч. 2 ст. 76 СК після розiрвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розiрвання шлюбу або протягом одного року вiд дня розiрвання шлюбу i потребує матерiальної допомоги, а її колишнiй чоловiк або дружина може надавати матерiальну допомогу. Крiм того, особа має право на утримання, якщо вона стала iнвалiдом пiсля спливу одного року вiд дня розiрвання шлюбу, а її iнвалiднiсть є результатом протиправної поведiнки щодо неї колишнього чоловiка або жiнки пiд час шлюбу.
Розiрвання шлюбу означає припинення режиму спiльної сумiсної власностi подружжя. Речi, набутi кожною особою після розiрвання шлюбу, належать їй на правi приватної власностi. Разом iз тим особливiстю вiдносин колишнього подружжя є те, що вiдносно майна, яке було набуто пiд час шлюбу, режим спільної сумiсної власностi зберiгається до часу подiлу майна.
У зв’язку з тим, що розiрвання шлюбу викликає значнi правовi наслiдки та взагалi впливає на правовий статус особи важливого значення набуває правильне визначення моменту припинення шлюбу. Вiн залежить вiд того, який державний орган здiйснює розiрвання шлюбу. Вiдповiдно до ст. 114 СК у разi розiрвання шлюбу органом реєстрацiї актiв цивiльного стану шлюб припиняється у день реєстрацiї розiрвання шлюбу. Якщо розiрвання шлюбу здiйснюється за рiшенням суду, шлюб припиняється у день набрання чинностi рiшенням суду.
В СК передбачається правовий механiзм поновлення шлюбу пiсля його припинення. У випадку оголошення фiзичної особи померлою або визнання її безвiсно вiдсутньою шлюб в юридичному сенсi вважається припиненим. На пiдтвердження цього факту вiдповiдними органами можуть видаватися спецiальнi документи (свiдоцтво про смерть особи або свiдоцтво про розiрвання шлюбу на пiдставi рiшення суду про розiрвання шлюбу з безвiсно вiдсутньою особою). Проте як при оголошеннi особи померлою, так i при визнаннi її безвiсно вiдсутньою закон дозволяє певний «зворотний рух» вiдносин подружжя, а саме — поновлення шлюбу, який припинився. Поновлення шлюбу здiйснюється в порядку, передбаченому законом (ст. 118 СК).
Iстотною новелою СК України є введення iнституту окремого проживання подружжя (ст. 119 СК) або сепарацiї. Режим окремого проживання подружжя може бути встановлено судом:
а) за взаємною заявою подружжя, коли чоловiк та жiнка не можуть проживати разом i згоднi щодо встановлення такого режиму. Це може бути викликано проблемами в сiм’ї, якщо подружжя ще остаточно не вирiшило питання щодо розiрвання шлюбу i бажає перевiрити свої почуття, з’ясувати подальшi намiри щодо збереження сiм’ї;
б) за позовом одного з подружжя у разi небажання дружини або чоловiка проживати спiльно. В такому випадку iнiцiатором роздільного проживання виступає лише один iз подружжя (ч. 1 ст. 119 СК).
Вiдповiдно до ч. 2 ст. 120 СК у разi встановлення режиму окремого проживання виникають такi наслiдки:
а) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловiком, не вважатиметься набутим у шлюбi. Утiм, сторони мають право положення п. 1 ч. 2 ст.120 СК щодо майна, яке буде набуто при окремому проживаннi подружжя, змiнити шлюбним договором. Це випливає з ч. 1 ст. 120 СК, в якiй, зокрема зазначено, що встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов’язкiв подружжя, якi встановленi шлюбним договором. Це означає, що подружжя може звернутися до суду iз заявою про встановлення режиму окремого проживання та до нотарiуса щодо посвiдчення шлюбного договору, в якому будуть встановленi правила щодо правового режиму їхнього майна. В договорi сторони можуть, наприклад вказати, що окремi речi, якi сторони набуватимуть пiд час окремого проживання, будуть становити їх спiльну (сумiсну або часткову власнiсть), спiльне майно, набуте пiд час шлюбу та продане пiд час окремого проживання, буде належати одному з подружжя, передбачити iншi моменти.
б) дитина, народжена дружиною пiсля спливу десяти мiсяцiв, не вважатиметься такою, що походить вiд її чоловiка [175].
СК України не мiстить вказiвки щодо iнших особистих прав та обов’язкiв подружжя у цей перiод. У формальному розумiннi це означає, що такi права й обов’язки подружжя зберiгаються.
Застосування сімейного законодавства України до іноземців та oci6 без громадянства
Сiмейнi вiдносини з iноземним елементом — це вiдносини, суб’єктами (суб’єктом) яких є iноземцi або апатриди, або виникнення, змiна, припинення яких пов’язанi з юридичним фактом, що має мiсце за кордоном. Зокрема, до таких вiдносин належать укладення чи розiрвання шлюбу з іноземним громадянином на територiї України; усиновлення дитини, що є громадянином України, але проживає за її межами; укладення шлюбу громадянами України за її межами. Саме на регулювання вiдносин подiбного роду i розрахованi норми, розмiщенi в Роздiлi IХ Закону України «Про мiжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року та Роздiлi VI СК.
Сiмейнi вiдносини, обтяженi iноземним елементом, надзвичайно поширенi. Проблема застосування iноземних законiв, визнання в Українi актiв цивiльного стану, зареєстрованих за законами iноземних держав, або iноземних судових рiшень виникає в багатьох ситуацiях. При цьому щоразу, коли судовi чи iншi державнi органи будьякої країни зустрiчаються iз сiмейними вiдносинами, ускладненими наявнiстю в них iноземного елемента, вiдбувається так зване «зiткнення» двох i бiльше законiв i виникає проблема «вибору» закону, що у мiжнародному приватному правi називається «колiзiйною проблемою». Колiзiйна норма сiмейного права — це норма, що визначає, право якої держави може бути застосоване до вiдповiдних сiмейних правовiдносин з iноземним елементом.
Іноземці мають в Україні такі самі права і обов'язки у сімей них відносинах, як і громадяни України, якщо інше не встановлено законодавством. Особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають в Україні такі самі права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни України.
Сiмейне законодавство України не знає обмежень для укладення шлюбiв з iноземним елементом, поширюючи на iноземцiв, що бажають стати суб’єктами сiмейних правовiдносин, нацiональний режим правового регулювання: шлюб між громадянином України та іноземцем, а також шлюб між іноземцями реєструються в Україні відповідно до Сімейного кодексу України. Шлюб між іноземцями, зареєстрований в Україні у посольстві або консульстві іноземної держави в Україні, є дійсним в Україні на умовах взаємності, якщо жінка і (або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або консула. Шлюб між громадянами України, які проживають за межами України, реєструється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Шлюб між іноземцями, зареєстрований за законом будь-якої держави — місця його реєстрації, є дійсним в Україні.
Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, а також шлюбу іноземців між собою в Україні здійснюється за законодавством України. Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один із подружжя проживав за межами України. Розірвання шлюбу між громадянами України, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо обоє з подружжя в момент розірвання шлюбу проживали за межами України. Така сама процедура між іноземцями, здійснена за межами України за законом відповідної держави, є дійсною в Україні.
Визнання батьківства в Україні незалежно від громадянства батьків і дитини та місця їхнього проживання провадиться за законодавством України. Батьки дитини, які проживають за межами України, можуть подати заяву про визнання батьківства до консульської установи або дипломатичного представництва України.
Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України.
Опіка, піклування над дитиною, яка є громадянином України, але проживає за її межами, а також над дитиною, яка є іноземцем, але проживає в Україні, встановлюються за законодавством України. Аналогічно цьому реєстрація шлюбу, народження дитини, визнання батьківства, розірвання шлюбу громадян України, які проживають за межами України, провадиться в консульських установах або дипломатичних представництвах України за законодавством України.
Загалом сімейне законодавство іноземних держав застосовується в Україні, якщо воно не суперечить основним засадам регулювання національного сімейного законодавства.
Семінарське заняття № 6
Питання для обговорення
Поняття шлюбу, умови і порядок його укладення та розірвання. Недійсність шлюбу.
Особисті немайнові та майнові права й обов’язки подружжя. Шлюбний договір.
Особисті немайнові та майнові права й обов’язки батьків і дітей.
Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування.
Питання теми, винесені на самостійне вивчення
Загальна характеристика сімейного права України та його джерел.
Порядок реєстрації та припинення шлюбу.
Особисті немайнові права та обов'язки інших членів сім’ї та родичів. Обов’язки по утриманню інших членів сім’ї та родичів.
Застосування сімейного законодавства України до іноземців та oci6 без громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні.
Глосарій: сімейне право, шлюб, сім’я, дитина, подружжя, шлюбний договір, орган РАЦСу, особисті права та обов’язки, майнові права та обов’язки, аліменти, відносини утримання, усиновлення, опіка, піклування, патронат.
Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань: