346,347,349,350,354,355,356,358,372,374,377,378,386,395

Тема 6: фінансове право україни

Методичні поради до вивчення теми:

Загальна характеристика фінансового права України

У сучасній юридичній літературі поняття «фінансове право» вживається у трьох значеннях:

• як окрема галузь права в національній правовій системі – нормативне значення;

• як одна з юридичних наук – юридичне значення;

• як навчальна дисципліна – навчальне значення.

Визначальним з поміж них є розуміння фінансового права як галузі.

Фінансове право як галузь права – це система правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі утворення, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів держави, органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їх завдань і функцій.

Для розкриття змісту та особливостей будь-якої галузі права велике значення має його віднесення до публічно-правових чи приватно-правових галузей. Фінансове право є галуззю публічного права, оскільки предмет фінансового права обмежений сферою публічних фінансів, і при здійсненні фінансово-правового регулювання постає завдання задоволення передусім публічного інтересу.

Відносини, що становлять предмет фінансового права, характеризуються особливими рисами, а саме:

• складаються у сфері фінансової діяльності держави;

• реалізуються в процесі руху (формування, розподілу і використання) грошових фондів публічного характеру;

• об’єктом відносин є грошові фонди держави і територіальних громад;

• передбачають виключну роль держави в цих відносинах.

Незважаючи на однорідний характер фінансові відносини передбачають деталізацію їх за видами. Класифікувати фінансові відносини можна за декількома напрямками:

а) залежно від стадії руху грошових фондів (формування, розподіл, використання грошових ресурсів, контроль);

б) залежно від характеру фінансово-правових інститутів (бюджетні, податкові, валютні тощо);

в) залежно від суб’єктного складу відносин (можливі різні варіанти відносин, учасниками яких насамперед виступають держава, територіальні громади, державні органи, юридичні й фізичні особи) [245].

г) залежно від функцій фінансової діяльності (відносини, що виникають в процесі акумуляції розподілі та використанні державних або місцевих грошових коштів, фінансово-контрольні відносини, відносини щодо емісії грошових знаків тощо);

д) за економічним критерієм (фінансові та нефінансові. Фінансовими є відносини, які опосередковують рух грошових коштів і мають характерні ознаки фінансів (наприклад, відносини з бюджетного регулювання, стягненню податків тощо). Нефінансовими є відносини, внаслідок функціонування яких не відбувається руху грошових коштів, однак ці відносини є основою фінансових і спрямовані на виникнення, зміну чи припинення фінансових відносин (наприклад, встановлення податків, затвердження кошторису, прийняття рішення про місцевий бюджет тощо) [214].

Отже, предмет фінансового права – це суспільні відносини, які виникають у процесі діяльності держави, органів місцевого самоврядування з планомірного утворення, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів коштів для реалізації їх завдань та функцій.

Крім особливостей предмета фінансового права важливим критерієм при визначенні природи галузі права, її місця в системі права виступає метод правового регулювання, під яким розуміється сукупність прийомів, способів впливу права на суспільні відносини. Аналізуючи систему впливу на відносини, регульовані фінансовим правом, можна зробити висновок про те, що основною рисою методу регулювання фінансових відносин є державно-владні веління одним учасникам фінансових відносин з боку інших, які виступають від імені держави. Основним методом фінансово-правового регулювання є імперативний. Він передбачає нерівність суб’єктів відносин, що забезпечує особливий стан і специфічну роль держави. Цей метод виявляється у владних приписах, наказах одним суб’єктам з боку інших, що представляють державу, органи самоврядування.

Поряд із методом владних приписів, для фінансового права характерні методи субординації, погодження, рекомендації тощо, що поступово поширюються. Особливо це стосується сфери муніципальних фінансів, де органи місцевої влади та самоврядування дістають більшу самостійність у реалізації своїх повноважень у фінансовій сфері. Хоч зазначені методи, як правило, застосовуються разом з основним методом фінансового права - методом владних приписів [216].

Фінансове право України перебуває у стадії формування, на яке впливають різні чинники, зокрема, наявність залишків минулої системи (наприклад, фіскальний ухил), основ теперішнього (внутрішня незбалансованість, суперечливість норм), тенденції розвитку (рівність суб’єктів права усіх форм власності, посилення матеріальної відповідальності за правопорушення в галузі фінансів), нові економічні та політичні умови держави. При цьому потрібно враховувати й те, що розвиток фінансового права в цілому повинен відповідати нормам міжнародного права та сприяти створенню фінансової основи для їх реалізації, утвердженню прав і свобод людини [214].

Фiнансове право складається з правових норм, якi послiдовно розташованi i взаємопов’язанi, об’єднанi єднiстю завдань i функцiй держави. Тому пiд системою фiнансового права слід розумiти подiл його норм за окремими фiнансово-правовими iнститутами вiдповiдно до особливостей фiнансових вiдносин, що регулюються цими нормами. Вважається, що фінансово-правовий інститут є базовим елементом системи фінансового права. Основним критерієм класифікації інститутів фінансового права є предмет правового регулювання, за допомогою якого внутрішня структура фінансового права на рівні його інститутів набуває форм, зумовлених об’єктивними реаліями державних та місцевих фінансів [214].

Аналогiчно з iншими галузями права, фiнансове право подiляється на Загальну i Особливу частини. До Загальної частини фiнансового права входять фiнансово-правовi норми, що закрiплюють:

- загальнi принципи, правовi форми i методи фiнансової дiяльностi держави і місцевих (адміністративно-територіальних) утворень;

- систему державних органiв; що здiйснюють фiнансову дiяльнiсть, їх iєрархiю, компетенцiю, правовий статус, завдання i функцiї, форми i методи роботи;

- основнi риси фiнансово-правового положення iнших суб’єктiв, із якими цi органи вступають у фiнансово-правовi вiдносини;

- змiст, форми i методи фiнансового контролю.

Норми Загальної частини фiнансового права конкретизуються у фiнансово-правових нормах Особливої частини. Загальна i Особлива частини фiнансового права перебувають у нерозривному зв’язку, оскiльки у своїй основi вони є вiдображенням цiлого i його елементiв.

До Особливої частини фiнансового права входять підгалузі та інститути, що об’єднують фiнансово-правовi норми, якi регулюють суспiльнi вiдносини у сферi:

- бюджетної системи;

- позабюджетних державних фондiв;

- фiнансiв державних та комунальних пiдприємств;

- державних i мiсцевих податкiв та iнших обов’язкових платежiв;

- публічного кредиту та публічного боргу;

- загальнообов’язкового державного соціального страхування;

- державних та місцевих видаткiв;

- грошового обiгу i розрахунків;

- валютного регулювання і контролю.

На думку інших авторів структурними елементами системи фінансового права є фінансово-правові норми, субінститути фінансового права, фінансово-правові інститути, підгалузі фінансового права, Загальна, Особлива та Спеціальна (процесуальна) частини фінансового права. Між усіма цими елементами системи фінансового права постійно існують взаємозумовлені предметно-функціональні зв’язки, які забезпечують єдність даної системи і дозволяють відмежовувати фінансове право від інших галузей [214].

Від системи фінансового права, як галузі права, слід відрізняти систему фінансового законодавства. Система законодавства складається в результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та систематизації цих актів і має складну структуру. Частіше під системою законодавства мають на увазі сукупність нормативно-правових актів, в яких об’єктивуються внутрішні змістові та структурні характеристики права. Збіг між системою права і системою законодавства в межах від окремої норми до права в цілому не є абсолютним. В цих межах вони існують самостійно, оскільки мають свою специфіку та власні тенденції розвитку Якщо система права - це внутрішня форма права, його будова за галузями та інститутами, то система законодавства його зовнішня форма; це система нормативно-правових актів, у яких галузі та інститути права знайшли свій вираз. Внутрішня та зовнішня форми права нерозривно пов’язані і не можуть існувати одна без одної. Система права і система законодавства діалектичне пов’язані, їх не можна ні протиставляти, ні ототожнювати. Для системи права первинним елементом є правова норма, структуру якої створюють гіпотеза, диспозиція та санкція. Для системи законодавства первинним елементом є стаття нормативно-правового акта, яка не обов’язково має містити всі три структурні елементи правової норми. Характерною рисою нормативно-правових актів є і те, що в них, як правило, є норми різних галузей права і тому вони регулюють різні за змістом види суспільних відносин [216].

Джерелами фінансового права України є нормативно-правові акти органів законодавчої і виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, у яких містяться юридичні норми, що регулюють фінансово-економічні відносини.

Основне значення у фінансовому праві, як і в будь-якій іншій галузі, має Конституція України, що містить основоположні принципи, на яких базується галузь фінансового права [24]. Конституція України визначає відправні початки нормативної регламентації фінансових відносин і є базою для фінансового законодавства. Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти суб’єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96); встановлює компетенцію Рахункової палати України (ст. 98), Національного банку України (статті 99,100). У Конституції України визначено компетенцію уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо. Ряд інших статей Конституції безпосередньо або опосередковано пов’язаний зі сферою фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що впливає на якість фінансового законодавства. Зрозуміло, що конституційні норми-принципи визначають у відповідних галузях права чіткішу деталізацію положень, в яких існує інтерес держави [24].

Серед джерел фінансового права слід виокремити кодифіковані закони - Бюджетний кодекс України від 8 липня 2010 р. [7] та Податковий кодекс України від 10 грудня 2010 р. [33].

Низка спеціальних законів у сфері бюджетних, податкових, грошово-кредитних відносин закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності. Це, в першу чергу, стосується законів України «Про Державний бюджет України» , «Про банки і банківську діяльність» [56], «Про цінні папери та фондовий ринок». У сфері фінансів прийнято ряд статусних законів, що визначають правовий статус органів спеціальної фінансової компетенції, у тому числі закони України «Про Рахункову палату України» [150], «Про Національний банк України» [115] тощо.

Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах органів виконавчої влади - постановах та декретах Кабінету Міністрів України (останні видавалися протягом 1992- 1993 років). Окреме місце належить актам органів місцевого самоврядування та місцевої влади, що стосуються сфери фінансової діяльності. Велику групу джерел фінансового права становлять акти фінансово-кредитних установ - Міністерства фінансів, Державної казначейської служби, Державної податкової служби, Національного банку України (накази, інструкції та ін.). Деякі нормативно-правові акти видаються такими органами спільно з іншими державними або економічними органами (наприклад, спільні постанови Кабінету Міністрів України і Національного Банку України) залежно від змісту відносин, що регулюються. Фінансово-правові норми містяться і в актах органів державної виконавчої влади - міністерств, відомств тощо, які регулюють питання фінансів у межах відповідної галузі або сфери управління, а також у локальних актах, що приймаються адміністрацією підприємств, установ, організацій (положення про розподіл прибутку, про створення резервного фонду). Норми підзаконних нормативно-правових актів конкретизують зміст більш загальних фінансового-правових норм, що містяться у законах. Специфічною рисою фінансового законодавства є його постійний динамічний розвиток, який дає змогу державі своєчасно реагувати на швидкі економічні зміни.

Самостійну групу джерел фінансового права утворюють рішення органів місцевого самоврядування з фінансових питань. Їх особливістю є територіальна обмеженість і самостійність у прийнятті рішень, що стосуються місцевих бюджетів, установлення місцевих податків та зборів, (статті 142 і 143 Конституції України). Рішення органів місцевого самоврядування обов’язкові для розташованих на їх території підприємств, організацій, посадовців і громадян [228].

До джерел фінансового права також необхідно відносити міжнародні договори (угоди), учасником яких є Україна. Згідно зі ст. 9 Конституції України діючі міжнародні договори, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До міжнародних договорів як джерел фінансового права належать: Женевські чекові конвенції 1931 р.; Конвенція Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом від 8 листопада 1990 р. (ратифікована Україною 17 грудня 1997 р.); Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням терроризму від 9 листопада 1999 р. (ратифікована Україною 12 вересня 2002 р.); Угода про співробітництво та взаємодопомогу в митних справах від 15 квітня 1994 р. (ратифікована Україною 15 грудня 1999 р.) та інші.

Правові засади податкової політики в Україні

Аналізуючи зміст податків, необхідно враховувати, що вони не є єдиним джерелом доходів бюджету і являють собою тільки один з видів позаекономічного державного примусу. Крім власне податків, яким належить провідна роль у формуванні бюджету, існують ще й інші види вилучень до бюджетів: ліцензійні та реєстраційні збори, збори з населення. Крім того, підприємства і громадяни роблять обов’язкові відрахування в позабюджетні фонди, сплачують різні тарифи й інші обов’язкові платежі. Різноманіття форм вилучень зумовлює необхідність визначити, які ж із них є безпосередньо податком, а які — неподатковими платежами. Всю систему платежів, що входять до податкової системи, можна розділити на податки і платежі податкового характеру. Якщо до першої групи належать сааме податки (на прибуток, на землю тощо), то друга група складається зі зборів і відповідних податкових платежів (мито, державне мито тощо) [351, с. 35].

Податок має подвійний зміст – суспільний та матеріальний, адже є специфічною формою виробничих відносин і бере участь у процесі перерозподілу нової вартості (суспільний зміст) та виступає частиною вартості національного доходу у грошовій формі (матеріальний зміст) [189, с. 146-147].

Як економічна категорія податок є формою фінансових відносин між державою, органами місцевого самоврядування і юридичними та фізичними особами з метою створення централізованих фондів коштів, необхідних для здійснення державою, органами місцевого самоврядування своїх завдань і функцій.

Як правова категорія податок встановлюється і скасовується Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами відповідно до Податкового кодексу України.

Отже, податок являє собою форму примусового відчуження результатів діяльності суб’єктів, що реалізують свій податковий обов’язок, у державну чи комунальну власність, що надходить у бюджет відповідного рівня (чи цільовий фонд) на підставі закону (чи акта органу місцевого самоврядування) і виступає як обов’язковий, нецільовий, безумовний, безоплатний і безповоротний платіж.

Ст. 6. Податкового кодексу України встановлює, що податком є обов’язковий безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього кодексу.

Розмежовуючи види стягнень до бюджету і характеризуючи податки, важливо виділити основні ознаки податку:

1. Це вид платежу, закріплений актом компетентного органу державної влади.

2. Ознака індивідуальної безоплатності, чи однобічного характеру встановлення податку: кошти, які виплачуються як податок, переходять до державного бюджету без одержання зустрічного відшкодування або задоволення для платника.

3. Нецільовий характер податкового платежу означає надходження його у фонди, що акумулюються державою і використовуються на задоволення державних потреб.

4. Безумовний характер податку є продовженням попередньої ознаки й означає сплату податку, не пов’язану з жодними зустрічними діями, привілеями з боку держави.

5. Платіж надходить до бюджету відповідного рівня.

6. Обов’язковий характер податкового вилучення забезпечує нагромадження коштів у доходній частині бюджету.

7. Безповоротний характер податку, хоч у кінцевому підсумку платник одержує віддачу від внесених ним податків, коли держава задовольняє суспільні потреби, в яких зацікавлене суспільство і кожен його індивід (охорона суспільного порядку, охорона здоров’я тощо), і в цьому значенні податки повертаються до платника.

8. Платіж у грошовій формі. Внесення податку до бюджету відбувається в грошовій формі. Сплату податку майном за загальним правилом чинним законодавством не передбачено.

До основних функцій податку належать:

1.Фіскальна (лат. fiscus — державна скарбниця): податки виконують своє основне призначення — насичення доходної частини бюджету, доходів держави для задоволення потреб суспільства.

2. Регулююча функція стосується як регулювання виробництва, так і регулювання споживання (наприклад непрямі податки). Податкове регулювання — складніший механізм, що враховує не тільки податковий тиск, а й перспективи того чи іншого виду діяльності, рівні прибутковості і т. ін.

3. Контрольна функція реалізується в ході оподаткування при регламентації державою фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій, одержанні доходів громадянами, використанні ними майна.

Правове регулювання обов’язкових податкових платежів визначається як особливостями компетенції органів державної влади і управління щодо встановлення, зміни і скасування, так і чітким закріпленням усіх елементів, що характеризують податок як цілісний механізм. Згідно ст. 7 Податкового кодексу України, під час встановлення будь-якого податку обов’язково визначаються елементи:

а) платники податку;

б) об’єкт оподаткування;

в) база оподаткування;

г) ставка податку;

д) порядок обчислення податку;

е) податковий період;

є) строк та порядок сплати податку;

ж) строк та порядок подання звітності про обчислення і сплату податку.

Під час встановлення податку можуть передбачатися податкова пільги та порядок їх застосування [33].

Платниками податків визнаються учасники фінансових відносин, які мають, одержують (передають) об’єкти оподаткування або провадять діяльність (операції), що є об’єктом оподаткування, і на яких покладено обов’язок із сплати податків та зборів. Їх класифікують:

І. Залежно від способу організації господарської діяльності:

1. фізичні особи;

2. юридичні особи;

3. іноземні юридичні особи; постійні представництва іноземних юридичних осіб;

4. юридичні та фізичні особи, що діють у складі групи, яка не має статусу юридичної особи (іноземні і/чи національні юридичні та фізичні особи, що діють в Україні на правах партнерів у складі групи, яка не є юридичною особою, на підставі договору про спільну діяльність);

5. відокремлені підрозділи без статусу юридичної особи;

6. консолідована група платників податків.

ІІ. Залежно від податкової юрисдикції держави:

1) резиденти — особи, які мають місце постійного проживання чи місцезнаходження в даній державі і доходи яких підлягають оподатковуванню з усіх джерел (особи, які несуть повну податкову відповідальність);

2) нерезиденти — особи, які не мають місця постійного знаходження в державі і в яких оподатковуванню підлягають лише доходи, отримані ними на даній території (особи, які несуть обмежену податкову відповідальність).

Розмежування резидентів і нерезидентів здійснюється на основі трьох принципів:

— постійного місцезнаходження на території держави (найчастіше закріплюється кількісний критерій — в Україні це 183 календарних дні);

— джерела отриманих доходів;

— межі податкової відповідальності — повної чи обмеженої.

Принцип територіальності визначає національну належність джерела доходу. При цьому оподатковуванню в даній країні підлягають тільки доходи, отримані на її території, у той час як будь-які доходи, отримані за її межами, звільняються від оподаткування в даній країні [351, с. 52].

ІІІ. Залежно від критерію юридичного та фактичного обов’язку сплати податку (має місце при непрямому оподатковуванні):

1) юридичний платник податків — це суб’єкт, який формально зобов’язаний перерахувати податок у бюджет;

2) фактичний платник податків — це суб’єкт, що реально зобов’язаний надати грошові кошти в процесі придбання товару (роботи, послуги).

Кожний з платників податків може бути платником податку за одним або кількома податками та зборами.

Платник податків може вести справи, пов’язані зі сплатою податків, особисто або через свого представника. Особиста участь платника податків в податкових відносинах не позбавляє його права мати свого представника, як і участь податкового представника не позбавляє платника податків права на особисту участь у таких відносинах. Представниками платника податків визнаються особи, які можуть здійснювати представництво його законних інтересів та ведення справ, пов’язаних із сплатою податків, на підставі закону або довіреності. Довіреність, видана платником податків - фізичною особою, на представництво його інтересів та ведення справ, пов’язаних із сплатою податків, має бути засвідчена відповідно до чинного законодавства. Представник платника податків користується правами, встановленими для платників податків.

Платник податків зобов’язаний:

• стати на облік у контролюючих органах;

• вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів;

• подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов’язані з обчисленням і сплатою податків та зборів;

• сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених законодавством;

• подавати на належним чином оформлену письмову вимогу контролюючих органів документи з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинні документи, регістри бухгалтерського обліку, фінансову звітність, інші документи, пов’язані з обчисленням та сплатою податків та зборів. У письмовій вимозі обов’язково зазначаються конкретний перелік документів, які повинен надати платник податків, та підстави для їх надання;

• подавати контролюючим органам інформацію, відомості про суми коштів, не сплачених до бюджету у зв’язку з отриманням податкових пільг (суми отриманих пільг) та напрями їх використання;

• виконувати законні вимоги контролюючих органів щодо усунення виявлених порушень законів з питань оподаткування та митної справи і підписувати акти (довідки) про проведення перевірки;

• не перешкоджати законній діяльності посадової особи контролюючого органу під час виконання нею службових обов’язків та виконувати законні вимоги такої посадової особи;

• повідомляти контролюючим органам за місцем обліку такого платника про його ліквідацію або реорганізацію протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення (крім випадків, коли обов’язок здійснювати таке повідомлення покладено законом на орган державної реєстрації);

• повідомляти контролюючі органи про зміну місцезнаходження юридичної особи та зміну місця проживання фізичної особи - підприємця;

• забезпечувати збереження документів, пов’язаних із виконанням податкового обов’язку;

• допускати посадових осіб контролюючого органу під час проведення ними перевірок до обстеження приміщень, територій (крім житла громадян), що використовуються для одержання доходів чи пов’язані з утриманням об’єктів оподаткування, а також для проведення перевірок з питань обчислення і сплати податків та зборів.

Об’єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об’єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов’язує виникнення у платника податкового обов’язку.

Базою оподаткування визнаються конкретні вартісні, фізичні або інші характеристики певного об’єкта оподаткування, тобто, база оподаткування - це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об’єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується для визначення розміру податкового зобов’язання.

Одиницею виміру бази оподаткування є конкретна вартісна, фізична або інша характеристика бази оподаткування. Причому, одній базі оподаткування повинна відповідати одна одиниця виміру бази оподаткування.

Ставкою податку визначається розмір податкових нарахувань на одиницю виміру бази оподаткування. А обчислення суми податку здійснюється шляхом множення бази оподаткування на ставку податку (із застосуванням певних коефіцієнтів). Виділяють такі види ставок податку:

• базова (основна) – ставка, що визначена такою для окремого податку відповідним розділом Податкового кодексу;

• гранична ставка – це максимальний або мінімальний розмір ставки за певним податком;

• абсолютна (специфічна) – ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється як фіксована величина стосовно кожної одиниці виміру бази оподаткування;

• відносна (адвалорна) – ставка податку, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється у відсотковому або кратному відношенні до одиниці вартісного виміру бази оподаткування.

Податковою пільгою вважається передбачене податковим або митним законодавством звільнення платника податків від обов’язку нарахування та сплати податку, або сплати ним податку в меншому розмірі при наявності законодавчо визначених підстав. Може надаватися шляхом:

а) податкового вирахування (знижки) що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору;

б) зменшення податкового зобов’язання після нарахування податку та збору;

в) встановлення зниженої ставки податку та збору;

г) звільнення від сплати податку та збору.

Строком сплати податку та збору визначається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов’язку платника податку і сплати конкретного виду податку, і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Обчислюється роками, кварталами, місяцями, декадами, тижнями, днями, або вказівкою на подію, що повинна настати або відбутися. Встановлюється для кожного податку окремо.

Податковим періодом визначається встановлений Податковим кодексом України період часу, з урахуванням якого відбувається обчислення та сплата окремих видів податків та зборів: календарний рік, квартал, місяць або день.

Сплата податків та зборів здійснюється в грошовій формі в національній валюті України в готівковій або в безготівковій формі.

Податковим обов’язком визначається обов’язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені Податковим кодексом України, законами з питань митної справи. Податковий обов’язок виникає у платника за кожним податком та збором з моменту настання обставин, з якими Податковий кодекс України пов’язує сплату ним податку. Податковий обов’язок є безумовним і першочерговим стосовно інших неподаткових обов’язків платника податків. Виконанням податкового обов’язку - сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань у встановлений податковим законодавством строк.

Сукупність загальнодержавних та місцевих податків і зборів, що справляються в установленому Податковим кодексом України порядку, становить податкову систему України. 

Дослідження податкової системи України, яка діяла до 2011 року, свідчить, що в цілому в нашій державі було створено досить сучасну податкову систему. У країні існували основні види оподаткування: прибуткове оподаткування, майнове оподаткування (за винятком податку на нерухомість який було впроваджено вперше Податковим кодексом України), земельний податок. Належне місце займало непряме оподаткування: податок на додану вартість, акцизи, митні платежі. Разом з тим у списку країн за складністю податкового законодавства, за висновками міжнародних організацій, Україна посідала 132 місце, що стало одним з головних чинників кризового стану, у якому перебувала економіка України у 2009-2010 рр. Податкова система, з одного боку, не забезпечувала бюджет держави достатніми і надійними доходами, що породжувало кризові явища на макрорівні, а з другого - підривала фінансову базу підприємницьких структур, чим зумовлювала кризу в мікроекономічному середовищі. Тобто, система оподаткування та податкова політика не задовольняла ні державу, ні платників податків. Саме з метою удоскналення системи оподаткування, і податкової політики, у грудні 2010 року Верховною Радою України був прийнятий Податковий кодекс України [180].

Податкова політика держави має бути побудована таким чином, щоб податки, які стягуються в державі, з одного боку, не стримували економіку, а з іншого - їх було достатньо для виконання державою своїх функцій.

Усю сукупність обов’язкових платежів податкового характеру можна класифікувати за кількома підставами:

І. Залежно від компетенції органу, що вводить дію податкового платежу на відповідній території:

а) загальнодержавні — податки і збори, що їх встановлює Верховна Рада України, що вводяться в дію винятково законами України і діють на всій території України. Зарахування загальнодержавних податків та зборів до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

За ст. 9 Податкового кодексу до загальнодержавних належать:

1) податок на прибуток підприємств;

2) податок на доходи фізичних осіб;

3) податок на додану вартість;

4) акцизний податок;

5) збір за першу реєстрацію транспортного засобу;

6) екологічний податок;

7) рентна плата за транспортування нафти і нафтопродуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, транзитне транспортування трубопроводами природного газу та аміаку територією України;

8) рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні;

9) плата за користування надрами;

10) плата за землю;

11) збір за користування радіочастотним ресурсом України;

12) збір за спеціальне використання води;

13) збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

14) фіксований сільськогосподарський податок;

15) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

16) мито;

17) збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію, крім електроенергії, виробленої кваліфікованими когенераційними установками;

18) збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на природний газ для споживачів усіх форм власності.

б) місцеві — податки та збори, перелік яких встановлює Верховна Рада України, вводять у дію місцеві органи самоврядування і які діють на території окремих регіонів України. Місцеві ради обов’язково установлюють податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки, єдиний податок та збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Установлення місцевих податків та зборів, не передбачених Податковим кодексом України, забороняється. Зарахування місцевих податків та зборів до відповідних місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України.

До місцевих податків та зборів згідно ст. 10 Податкового кодексу України належать:

1. податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки;

2. єдиний податок.

3. збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності;

4. збір за місця для паркування транспортних засобів;

5. туристичний збір.

ІІ. За формою справляння всі податки поділяються на:

1. прямі податки - це податки, остаточним платником яких є власник оподаткованої власності чи отримувач оподаткованого доходу. Прямі податки сприяють такому розподілу податкового тягаря, при якому більші внески до бюджету справляють ті особи, котрі мають вищий майновий статок або вищий рівень доходів. До таких податків відносяться: податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на нерухоме майно та ін.

2. непрямі податки - це податки, які сплачуються в залежності від зроблених виплат, і вони, як правило, становлять певну частку в ціні товарів (робіт, послуг), які є об’єктом купівлі платника податків. Таким чином, остаточним платником непрямого податку є споживач продукції (послуг), на якого податок перекладається через надбавку до ціни. А закон покладає юридичний обов’язок сплати такого податку (надбавки до ціни) на підприємство після реалізації продукції (послуг). Основними видами непрямих податків в Україні є податок на додану вартість та акцизний податок.

ІІІ. Залежно від платника (суб’єкта оподаткування) податки поділяються на:

а) такі, що справляються з юридичних осіб (податок на прибуток та ін.);

б) такі, що справляються з фізичних осіб (наприклад, податок на доходи фізичних осіб);

в) змішані, що припускають у якості платників як юридичних, так і фізичних осіб (збір за першу реєстрацію транспортного засобу, плата за землю).

ІV. Залежно від каналу надходження податкові платежі поділяються на:

а) закріплені, які безпосередньо і цілком надходять до конкретного бюджету;

б) регулюючі - надходять одночасно до бюджетів різних рівнів у пропорціях, відповідних бюджетному законодавству.

V. Залежно від періодичності стягнення:

а) систематичні (регулярні) - податки, які стягуються регулярно через певні проміжки часу протягом всього періоду діяльності платника (щомісячно, щоквартально);

б) разові, що сплачуються один раз при здійсненні певних дій (податок з майна, що переходить у порядку спадкування, збір за першу реєстрацію транспортного засобу).

Законодавство України про банки і банківську діяльність

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» (ч. 1 ст. 4) структура вітчизняної банківської системи включає Національний банк України та інші банки, а також філії іноземних банків, що створені і діють на території України. Характер відносин між центральним банком держави та іншими банками дає підстави для висновку про дворівневу структуру банківської системи. Верхній рівень становить Національний банк України, який виступає особливим центральним органом державного управління та в процесі реалізації власних функцій здійснює владні повноваження з метою забезпечення стабільності банківської системи. До нижнього рівня належать усі інші банки та філії іноземних банків, що здійснюють власну діяльність на території України. Дворівнева структура банківської системи зумовлює особливі форми відносин представників цих рівнів, специфіку яким надає використання різних методів правового регулювання.

Системоутворюючим елементом банківської системи є банк. Визначення цього поняття наведено законодавцем у ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»: банк – це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків (реєстр, що ведеться Національним банком України і містить відомості про державну реєстрацію усіх банків).

Згідно ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», до банківських послуг належать:

1) залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах;

3) розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик [56].

При здійсненні власної діяльності банки вступають не лише у приватно-правові відносини з клієнтами з метою надання їм банківських послуг, але й стають учасниками широкого кола правовідносин, які виникають у процесі державного регулювання банківської діяльності та регулюються імперативним методом. Багатоаспектність державного регулювання діяльності банків, використання різних його форм (адміністративного та індикативного), застосування Національним банком України до банків заходів впливу у разі порушення ними банківського законодавства - все це свідчить про те, що банківська діяльність як складний об’єкт правового впливу передбачає формування засад публічно-правового регулювання. Саме публічно-правові відносини за участю банківських установ є предметом регулювання відповідного фінансово-правового інституту [178].

Нижній рівень банківської системи України становлять спеціалізовані та універсальні банки. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). До компетенції банків належить визначення напрямів своєї діяльності та вибір спеціалізації за окремими видами операцій. Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо понад 50% його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо понад 50% його пасивів є вкладами фізичних осіб. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Законом України «Про банки і банківську діяльність» установлено вичерпний перелік організаційно-правових форм банків. В Україні банки створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку.

Певну специфіку мають державні та кооперативні банки. Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про банки і банківську діяльність» державний банк - це банк, 100% статутного капіталу якого належить державі. Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України має право формувати статутний капітал державного земельного банку за рахунок грошових внесків та внесків у вигляді земельних ділянок. Кабінет Міністрів України зобов’язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов’язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

Державний земельний банк має право здійснювати операції з земельними ділянками та майновими правами на земельні ділянки відповідно до законодавства України у сфері земельних відносин та свого статуту.

Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку, якими є наглядова рада та правління банку.

Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам і захисту інтересів держави як акціонера державного банку.

У разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного.

Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.

Учасниками центрального є місцеві кооперативні банки. До функцій центрального кооперативного банку належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.

Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління банку. Органом контролю є ревізійна комісія банку.

Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України.

Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу. Прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.

Окремою ланкою банківської системи України є банківські групи. Згідно ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банківська група – це група юридичних осіб, які мають спільного контролера, що складається:

• з материнського банку та його українських та іноземних дочірніх та/або асоційованих компаній, які є фінансовими установами (материнський банк - український банк, серед дочірніх та/або асоційованих компаній якого є банк та/або інша фінансова установа та який не є дочірньою компанією іншого українського банку або банківської холдингової компанії; дочірня компанія – це юридична особа, яка контролюється іншою юридичною особою (материнською компанією));

• з двох або більше фінансових установ та в якій банківська діяльність є переважною.

Відтак, учасниками банківської групи є банки, інші фінансові установи, банківські холдингові компанії, компанії з надання допоміжних послуг, які мають спільного контролера.

Згідно ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг [171].

Компанія з надання допоміжних послуг – це юридична особа, яка не є фінансовою установою, діяльність якої полягає в наданні послуг з інформаційних технологій, володіння або управління майном, з обробки даних або будь-яких подібних послуг, які необхідні для здійснення фінансовою установою діяльності з надання фінпослуг [171].

Банківська холдингова компанія – це фінансова холдингова компанія, в якій переважною діяльністю фінансових установ, що є її дочірніми та асоційованими компаніями, є банківська діяльність [58].

З метою захисту та представлення інтересів своїх членів, розвитку міжрегіональних та міжнародних зв’язків, забезпечення наукового та інформаційного обміну і професійних інтересів, розробки рекомендацій щодо банківської діяльності банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації. Банківські спілки та асоціації не мають права займатися банківською чи підприємницькою діяльністю і не можуть бути створені з метою отримання прибутку. Асоціація (спілка) банків є договірним об’єднанням банків і не має права втручатися у діяльність банків - членів асоціації (спілки) [56].

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан. Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників та осіб, які набувають істотної участі у банку, встановлюються Національним банком України. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації. Засновниками банку та власниками істотної участі у банку не можуть бути інститути спільного інвестування. Банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово «банк», а також вказівку на організаційно-правову форму банку. Особа, уповноважена засновником юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, для погодження статуту цієї особи подає Національному банку України разом із заявою про погодження статуту такі документи:

1) протоколи зборів засновників та установчих зборів, договір про створення банку або рішення про створення державного банку;

2) статут банку;

3) копії документів, визначених Національним банком України, необхідних для ідентифікації самого засновника та всіх осіб, через яких здійснюватиметься опосередковане володіння істотною участю у банку;

4) документи, визначені Національним банком України, що дають змогу зробити висновок про:

• ділову репутацію самого засновника, а для засновника - юридичної особи також і членів виконавчого органу та/або наглядової ради та всіх осіб, через яких здійснюватиметься опосередковане володіння істотною участю в особі, яка має намір здійснювати банківську діяльність;

• фінансовий стан засновника - юридичної особи, а також про майновий стан засновника - фізичної особи;

• наявність у засновника достатньої кількості власних коштів для здійснення заявленого внеску до статутного капіталу;

5) документи, що засвідчують повну сплату засновниками внесків до статутного капіталу;

6) відомості про структуру власності самої юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, та засновника, що набуває істотної участі в ній, відповідно до вимог НБУ;

7) відомості за формою, встановленою Національним банком України, про асоційованих осіб засновника - фізичної особи;

8) відомості за формою, встановленою Національним банком України, про юридичних осіб, у яких засновник - фізична особа є керівником та/або контролером;

9) копію тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;

10) висновок Антимонопольного комітету України у випадках, передбачених законодавством України;

11) копію платіжного документа про внесення плати за погодження статуту банку, розмір якої встановлюється НБУ [56].

НБУ приймає рішення про погодження статуту або про відмову в погодженні статуту не пізніше тримісячного строку з дня подання повного пакета документів, визначених цим Законом. Юридична особа набуває статусу банку і право на здійснення банківської діяльності виключно після отримання банківської ліцензії та внесення відомостей про неї до Державного реєстру банків. Юридична особа, яка має намір здійснювати банківську діяльність, зобов’язана протягом року з дня державної реєстрації подати Національному банку України в порядку, визначеному Законом «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правовими актами НБУ, документи для отримання банківської ліцензії. НБУ приймає рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову в її наданні протягом двох місяців з дня отримання повного пакета документів. У разі реорганізації банку за результатами процедури тимчасової адміністрації рішення про надання банківської ліцензії приймається Національним банком України протягом трьох днів з дня отримання повного пакета документів.

Національний банк України вносить відомості про юридичну особу до Державного реєстру банків одночасно з прийняттям рішення про надання банківської ліцензії. Банк не має права передавати банківську ліцензію третім особам. НБУ має право відмовити у видачі банківської ліцензії юридичній особі, яка має намір здійснювати банківську діяльність, у разі якщо:

1) подано неповний пакет документів, необхідних для видачі банківської ліцензії;

2) документи, подані для видачі банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;

3) документи, подані для видачі банківської ліцензії, не відповідають вимогам законів України та нормативно-правових актів Національного банку України;

4) юридична особа, яка має намір здійснювати банківську діяльність, звернулася із заявою про видачу банківської ліцензії після спливу річного терміну з дня її державної реєстрації;

5) професійна придатність та/або ділова репутація хоча б одного з керівників юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, та/або керівника її служби внутрішнього аудиту не відповідають вимогам, встановленим Національним банком України;

6) як мінімум три особи не призначені членами правління (ради директорів), у тому числі голова правління;

7) відсутні банківське обладнання, комп’ютерна техніка, програмне забезпечення, приміщення, що відповідають вимогам, встановленим Національним банком України [56].

Банк може бути реорганізований за рішенням власників банку. Реорганізація може здійснюватися шляхом злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення.

Банк може бути ліквідований з таких підстав:

1) за рішенням власників банку;

2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо:

1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;

2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії [11].

Національний банк України приймає рішення про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб протягом п’яти днів з дня отримання такої пропозиції Фонду. Порядок відкликання банківської ліцензії у банку, що ліквідується за ініціативою власників, визначається нормативно-правовими актами Національного банку України. Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, повідомляє про це банк та надсилає рішення до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Фонд у день отримання рішення Національного банку України про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» [40]. Процедура ліквідації банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з дня внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. НБУ вносить запис до Державного реєстру банків про ліквідацію банку на підставі отриманого від Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішення про затвердження ліквідаційного балансу та звіту ліквідатора.

Бюджетне право і бюджетна система України

Об’єктивною необхідністю функціонування держави є існування в ній бюджету як розпису доходів та видатків, в якому відображається соціально-економічна, політична природа держави, зміст її діяльності.

Термін «бюджет» походить від давньофранцузького «bougette» — шкіряний мішок, сумка. Дослідники вважають, що бюджет у його сучасних формах з’явився в добу капіталізму. Його появу пов’язують з відділенням державних фінансів від фінансів монарха, обмеженням влади останнього. Бюджет будь-якої держави є основою її публічних фінансів, основним фондом грошових коштів, але у кожній державі бюджетна діяльність має свої особливості і залежить від державного устрою, адміністративно-територіальної системи держави, рівня розвитку економіки та її структурних особливостей [188, с. 14].

Як економічна категорія бюджет є централізованим грошовим фондом, що акумулюється на рівні певного утворення (держави або територіальної громади) та яким розпоряджається відповідний орган державної влади. Як правова категорія бюджет є правовим актом, основним фінансовим планом утворення, розподілу та використання централізованого грошового фонду держави або територіальної громади. При цьому обов’язково потрібно розрізняти поняття бюджету (мається на увазі переважно економічна сторона цієї категорії) та закону (або акта) про бюджет (правова сторона бюджету). Як правова категорія бюджет має такі особливості:

а) затверджується відповідним представницьким органом державної влади;

б) строк дії акта, що затверджує відповідний бюджет, дорівнює бюджетному періоду;

в) як фінансовий план закріплює юридичні права та обов’язки учасників бюджетних відносин [244].

Згідно ст. 2 Бюджетного кодексу України бюджет — це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються відповідно органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Сукупність правових норм, що регулюють відносини в сфері бюджету, становлять бюджетне право, предмет якого становлять відносини України та органів місцевого самоврядування в особі Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України і відповідних місцевих представницьких та виконавських органів. Відносини, що регулюються бюджетним правом, виникають у зв’язку зі створенням, розподілом і використанням централізованих фондів грошових коштів, які надходять у розпорядження держави та органів місцевого самоврядування на кожній території.

Отже, бюджетне право України як підгалузь фінансового права - це сукупність правових норм, що регулюють бюджетний устрій, структуру й порядок розподілу доходів і видатків бюджетної системи, повноваження держави і органів місцевого самоврядування в галузі бюджетів і бюджетний процес.

Бюджетно-правові норми, що становлять бюджетне право, є видом фінансово-правових. Вони мають усі особливості розглянутих вище. Врегульовані бюджетно-правовими нормами бюджетні відносини набувають форми бюджетних правовідносин.

Бюджетні правовідносини - це вид фінансових правовідносин, яким властиві особливості. По-перше, бюджетні правовідносини є періодичними. З початком нового бюджетного періоду і дією нового закону про державний бюджет або рішення місцевої ради про місцевий бюджет виникають нові бюджетні правовідносини. Другою особливістю є те, що в них бере участь вужче коло суб’єктів, ніж в інших фінансових відносинах. Суб’єктами бюджетного права є юридичні особи, які беруть участь у розподілі доходів і витрат між різними видами бюджетів або одержують з державного чи місцевого бюджету грошові кошти в різних формах (фінансування, дотація, субвенція тощо), або беруть участь у стадіях (одній стадії) бюджетного процесу. Отже, не бувають суб’єктами бюджетних правовідносин юридичні особи - підприємства та організації недержавної і немуніципальної форми власності. їх взаємовідносини з бюджетом опосередковуються через податкові й кредитні відносини. Не можуть бути суб’єктами бюджетних правовідносин і окремі громадяни, їх взаємовідносини з бюджетом також опосередковуються через податкові, трудові чи інші види правовідносин [244].

Систему бюджетного законодавства складають:

• Конституція України;

• Бюджетний кодекс України;

• Закон про державний бюджет України;

• інші закони, що регулюють бюджетні правовідносини;

• нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу та інших законів, що регулюють бюджетні правовідносини;

• нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади;

• рішення органів АРК, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування.

Бюджетна система України відображає загальну структуру бюджетів в Україні та складається з:

• Державного бюджету України (Розділ ІІ Бюджетного кодексу);

• місцевих бюджетів (Розділ ІІІ Бюджетного кодексу):

а) бюджету Автономної. Республіки Крим;

б) обласних бюджетів;

в) районних бюджетів;

г) бюджетів районів у містах;

д) бюджетів місцевого самоврядування: бюджети територіальних громад сіл; бюджети територіальних громад селищ; бюджети територіальних громад міст та їх об’єднань.

Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей, міст Києва та Севастополя.

Від поняття «бюджетна система» слід відмежовувати більш широке поняття «бюджетний устрій» – це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв’язок між окремими ланками бюджетної системи.

Доходи місцевих бюджетів складаються із закріплених доходів (ст. 66 Бюджетного кодексу), тобто тих, що надходять за рахунок розподілу загальнодержавних податків і зборів. Бюджети місцевого самоврядування містять як подібні доходи (ст. 64 Кодексу), так і значні власні надходження, доходи, що формуються з власних джерел відповідних територіальних громад: місцевих податків і зборів; плати за землю; єдиного податку; коштів від відчуження майна; плати за оренду майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності (ст. 69 Кодексу). Бюджети місцевого самоврядування визначають як базові.

Формування Державного та місцевого бюджетів — складний і тривалий процес, що формулюється як бюджетний процес, визначений Бюджетним кодексом України. Стадіями бюджетного процесу (глава 4) є:

1. Складання проектів бюджетів:

а) Міністерство фінансів України відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні оганізаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів і розроблення проекту Державного бюджету України та прогнозу Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди. Міністерство фінансів України подає Кабінету Міністрів України для розгляду проект закону про Державний бюджет України та вносить пропозиції щодо термінів і порядку розгляду цього проекту в Кабінеті Міністрів України;

б) Кабінет Міністрів України до схвалення проекту закону про Державний бюджет України подає Раді національної безпеки і оборони України цей проект закону по статтях, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони України;

в) Кабінет Міністрів України приймає постанову про схвалення проекту закону про Державний бюджет України та подає його разом з відповідними матеріалами Верховній Раді України та Президенту України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому (Глава 6);

г) за ст. 75 Міністерство фінансів України доводить Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам відповідних місцевих рад особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний бюджетний період. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад складають проекти місцевих бюджетів і готують проекти рішень про відповідні місцеві бюджети. Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради схвалюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної місцевої ради (ст. 76)

2) Розгляд проекту та прийняття закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет):

а) розгляд та затвердження Державного бюджету України відбувається у Верховній Раді України за спеціальною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України (Глава 7).

б) за ст. 77 Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні і районні бюджети, міські (міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення) бюджети, інші бюджети місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти (Глава 16), на наступний бюджетний період затверджуються рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради не пізніше ніж у двотижневий строк з дня офіційного опублікування закону про Державний бюджет України. Міські (міст районного значення) бюджети, районні у містах (у разі їх створення), селищні та сільські бюджети (крім бюджетів місцевого самоврядування, для яких у державному бюджеті визначаються міжбюджетні трансферти) на наступний бюджетний період затверджуються відповідно рішеннями міської, районної у місті, селищної або сільської ради не пізніше ніж у двотижневий строк з дня затвердження районного чи міського (міста Києва та Севастополя, міста республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення) бюджету.

3) Виконання бюджету, включаючи внесення змін до закону про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) (Глави 8,9; ст. 78);

4) Підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього (Глава 10; ст. 80).

Бюджетний період для всіх бюджетів, що становлять бюджетну систему, - один календарний рік, який починається 1 січня і закінчується 31 грудня того самого року. Сам закон про Державний бюджет України має бути прийнятий до 1 грудня року, що передує плановому. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.

Бюджетний період для Державного бюджету України може бути інший, ніж 1 календарний рік, за особливих обставин:

1) введення воєнного стану;

2) оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях;

3) оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, необхідність усунення природних чи техногенних катастроф.

У разі, якщо Державний бюджет України прийнято на інший бюджетний період, місцеві бюджети можуть бути прийняті на такий самий період.

Розділ V встановлює систему контролю за дотриманням бюджетного законодавства, який здійснюється Верховною Радою України; Рахунковою палатою; Міністерством фінансів України та місцевими фінансовими органами; Державною казначейською службою України; Державною фінансовою інспекцією України; Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями і відповідними місцевими радами та їх виконавчими органами (Глава 17). У Главі 18 визначений перелік порушень бюджетного законодавства, заходи впливу за порушення і їх застосування, відповідальність за порушення бюджетного законодавства [7].

Семінарське заняття № 4

Питання для обговорення

1. Загальна характеристика фінансового права України.

2. Бюджет і бюджетна система.

3. Поняття податку та його види. Система оподаткування в Україні.

4. Законодавство України про банки і банківську діяльність

Питання теми, винесені на самостійне вивчення

1. Податкова політика в Україні.

2. Податок з доходів фізичних осіб.

Глосарій: фінансова діяльність, фінансова політика, фінансовий контроль, фінансова дисципліна, державний бюджет, місцевий бюджет, бюджетна система, бюджетний процес, податок, податок на додану вар-тість, єдиний податок, акцизний податок, збір (плата, внесок), митний платіж, рентна плата, роялті, великий платник податків, спеціальний по-датковий режим, ставка податку, доходи, пасивні доходи, штрафна санк-ція (фінансова санкція, штраф), банк, фінансовий кредит, страхування.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань: