Глава 10

СВІТОГОСПОДАРСЬКІ ЗВ'ЯЗКИ У ПОВОЄННІ РОКИ

проблеми відновлення Друга світова війна погіршила ста-міжндродних еконо- новище, що склалося в системі ;сві-мічних зв'язків післятогосподарських зв'язків у 30-ті .:ро-ДРУГОТ СВІТОВОЇки. Зовнішньоекономічні ізв'язкивійнибільшості країн, що воювали, .були різко _звужеді, міжнародному економічному співробітницт­ву завдано великої шкоди. Економічне співробітництво під­порядковувалося передусім завданням забезпечення потреб, пов'язаних з веденням війни. Механізм міжнародних розра­хунків 'був практично розладнаний. У багатьох країнах за­проваджувалися Жорсткі форми регулювання^всіх зовніш­ньоекономічних зв язків, протекціонізм досяг крайньої ме­жі.

Руйнівний вплив війни дався взнаки насамперед у краї­нах, що брали в ній безпосередню участь, особливо це сто­сується європейських країн та Японії. В той же час воєнна кон'юнктура сприяла швидкому зростанню зовнішньоеко­номічної сфери Сполучених Штатів. Вони перетворюються практично в монопольного постачальника багатьох видів то­варів, передусім країнам—союзникам по антигітлерівській коаліції. Позиції американських монополій на ринках по­силилися за рахунок європейських та японських конкурен­тів.

В ході війни Сполучені Штати закріплюють за собою перше місце в світовому товарообороті. Особливо значних розмірів американські поставки досягли у 1943—1944 pp.

155

При цьому збільшення імпорту було неістотним. Актив тор­гового балансу країни за 1938—1945 pp.перевищив^ЗВ^ілрд дол.— суму, астрономічну на ті часи. Розрахунки здійсню­валися насамперед золотом, і воно концентрувалося в Спо­лучених Штатах. На кінець війни тут було зосереджено 2/3 золота капіталістичного світу. Все це відкривало сприятли­ві перспективи для торгово-економічної експансії США в післявоєнний період.

Ще до закінчення війни були вжиті заходи щодо створен­ня необхідних умов для розвитку міжнародного торгово-еко-номічного співробітництва в післявоєнний період. У 1944 p. у місті Бреттон-Вудс (США) відбулася міжнародна фінан­сова конференція"; де розглядалися питання формування та функціонування в післявоєнний період міжнародної валют­ної системи. Основні принципи цієї системи, яка дістала назву бреттон-вудської, полягають ось у чому: вживання золотодоларового стандарту; збереження за золотом функ­цій світових грошей; «прирівняння» до золота долара як міжнародного платіжного та резервного засобу; зобов'язан­ня США обмінювати пред'явлені центральними банками та урядами інших країн долари на золото за офіційним кур­сом—35 дол. за тройську унцію чистого золота (31,1 г);

використання фіксованих паритетів валют до долара, а че­рез нього до інших валют; встановлення допустимих меж коливань ринкових курсів валют навколо фіксованих дола­рових паритетів (±1%); конвертабельність валют; регу­лювання міжнародних валютних відносин через спеціально створену установу -^Міжнародний валютний фонд (МВФ)л

Практично організація фонду була завершена восени 1946 p.,а весною 1947 p.він розпочав валютні операції. Уже в грудні 1946 p.були опубліковані первісні валютні пари­тети більшості країн — членів МВФ. Надалі Міжнародний валютний фонд перетворився у важливий інструмент регу­лювання міжнародної валютної системи. Однак він не став універсальною організацією. Радянський Союз, який брав участь у Бреттон-Вудській конференції, не ратифікував її рішення, вважаючи, що вони відповідають інтересам пере­дусім Сполучених Штатів, які прагнули використати ство­рювану валютну систему і механізм її регулювання як інст­румент своєї політики. З цих же причин з МВФ вийшла Польща у 1950 p.,Чехословаччина у 1954 p.,Республіка Ку­ба у 1964 p.Це було відображенням непримиримості пози­цій та протиборства двох сторін у період «холодної війни» і відбилося на економічних та політичних відносинах Схід — Захід.

Одночасно з МВФ був створениЙ^іжнародний банк ре-

156

конструкції та розвитку (МБРР^>— міжурядова фінансова організація, покликана стимулювати економічний розвиток країн — учасниць банка, сприяти розвиткові міжнародної торгівлі та надавати допомогу в справі регулювання пла­тіжних балансів. Спочатку послугами банку користувалися насамперед країни, економіка яких сильно потерпіла від війни, а надалі — в першу чергу країни, що розвиваються.

Сформований механізм валютно-фінансового співробіт­ництва виявився в цілому адекватним потребам відновлен­ня і розвитку світогосподарських зв'язків у післявоєнний період. Однак закладені в ньому з самого початку супереч­ливі основи призвели в дальшому до його кризи. Створена система відображала те співвідношення сил, яке склалося в результаті війни. США мали в цей період величезну пере­вагу над своїми партнерами, що були ослаблені війною. Але таке становище не могло лишатися незмінним. У центр валютної системи був поставлений американський долар — національна валюта однієї країни. Наступне відносне ос­лаблення позицій США у світовому господарстві, хронічний дефіцит платіжного балансу країни, відплив золота і нагро- і мадження доларів за межами США, інфляція — все це при­вело в кінцевому підсумку до падіння бреттон-вудської ва­лютної системи.

На »місце бреттон-вудської прийшла<рмайська валютна система'.'ТРішення про її створення було прийняте в межах МВФ у-^1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) і набрало сили у 1978 р. Принципи ямайської валютної системи: демонетиза­ція золота, перехід до використання національних валют у міжнародних розрахунках, надання статусу головного ре­зервного засобу міжнародної валютної системи так званим спеціальним правам запозичення (СПЗ), які випускаються Міжнародним валютним фондом. На зміну фіксованим ва­лютним паритетам прийшли &»йвв»ючі» курси.

В результаті змін, що відбулися в світовому господарст­ві, зросла роль валют провідних західноєвропейських кра­їн, а також Японії. Однак панівне становище, як і раніше, досі займає американський долар.

Порушені війною господарські зв'язки між країнами відновлювалися повільно. Ідея вільної оборотності валют була реалізована лише в кінці 50-х років. За фізичним об­сягом промислового виробництва та міжнародної торгівлі рівень 1929 р. був перевершений на початку 50-х років. Пи­тома вага Сполучених Штатів у світовому капіталістично­му промисловому виробництві становила у 1948 р. 56,4 %, у 1950 p.—53,6 і в 1955 p.—50,6%. Тобто в цей період. більше 1/2 промислового виробництва капіталістичного сві-

157

ту було зосереджено в одній країні, яка зайняла монополь­не становище і в міжнародній торгівлі. Частка США в сві­товому експорті в перші роки після війни дорівнювала май­же 1/3.

В той же час нагромаджувалися передумови розгортан­ня науково-технічної революції й бурхливого розвитку сві-тогосподарських зв'язків. Попереду були драматичні зміни співвідношення сил у світовому господарстві, посилення су­перництва на світових ринках між основними центрами ка­піталізму, боротьба країн, що звільнилися, за рівноправні відносини, надідеологізація зв'язків Схід—Захід і, нарешті, поступове утвердження нового політичного мислення, що відкриває шлях до плідного економічного співробітництва в інтересах усіх країн.

ОСОБЛИВОСТІ МІЖНА­РОДНОГО РУХУ КАПІТАЛІВ

Для того щоб проаналізувати нові явища в галузі міжнародного руху капіталів у післявоєнний період, не­обхідно передусім охарактеризувати фогіми та методи ви­возу капіталу з капіталістичних країн.

Капітал може вивозитись як приватними монополіями, так і державою. В минулому домінував вивіз приватних ка­піталів."З розвитком державно-монополістичного капіталіз­му дедалі більшого значення набуває державно-монополіс­тична форма вивозу капіталів, яка супроводжується розвит­ком цілого арсеналу державно-монополістичних методів ре­гулювання і створення сприятливих умов для експорту ка­піталів взагалі.

Як приватний, так і державний капітал може вивозитись у двох основних формах: 1) вивіз підприємницького (функ­ціонуючого) капіталу, який вкладається у промисловість, сільське господарство, транспорт, торгівлю тощо; 2) вивіз позичкового капіталу, який надається підприємцям або уря­дам інших країн у вигляді позик.

Яким чином здійснюється вивіз підприємницького капі­талу? Це може бути будівництво певного підприємства в іншій країні або ж купівля там уже функціонуючих підпри­ємств. І в першому, і в другому випадку експортер капіталу стає власником закордонного підприємства, контролює його діяльність і привласнює додаткову вартість у формі підпри­ємницького доходу або дивідендів, якщо це підприємство акціонерне.

Звичайно, монополісти воліють створювати за кордоном підприємства, що перебувають у їхній власності — відділен­ня та філіали. Однак такий метод експансії в сучасних умо­вах важко реалізовувати. Це пов'язано з регулюванням у

158

багатьох країнах, що звільнилися, діяльності іноземного капіталу, встановленням для нього граничних лімітів воло­діння акціями національних підприємств. Тому іноземні ін­вестори змушені створювати змішані компанії з участю в них місцевого капіталу. При цьому в партнерстві з місце­вим капіталом або навіть з державним сектором іноземні вкладники капіталу прагнуть розширити сферу свого впли­ву за допомогою залучення місцевих ресурсів і, разом з тим, захистити себе від можливої націоналізації.

За звичаєм^мішані компані^-в яких іноземному інвесто­рові належить більше половини акцій, називають компанія­ми переважного володіння. Якщо ж обидві сторони (іно­земний та місцевий капітал) володіють кожна половиною акцій, то це — компанії рівного володіння. У випадку ж, ко­ли іноземному капіталові належить менше половини акцій, що дуже поширено в сучасних умовах, то йдеться про змі­шане підприємство з участю іноземного капіталу.

Однак для оцінки фактичного впливу іноземного капіталу на функціонування змішаних підприємств вказаних кіль­кісних характеристик співвідношення іноземного та місце­вого капіталів аж ніяк не достатньо. Наприклад, в остан­ньому випадку (коли іноземному капіталові належить мен­ше половини акцій змішаної компанії) формально контроль над діяльністю такої компанії належить місцевому капіта­лові (приватному чи державному сектору). Фактично це не так. За акціонерної форми підприємств їхня діяльність контролюється навіть при володінні відносно невеликим па­кетом акцій у силу розпорошеності решти акцій серед чис­ленних власників — акціонерів даного підприємства. А в країнах, що розвиваються, становище ускладнюється тією обставиною, що в руках іноземних інвесторів, транснаціо­нальних корпорацій (ТНК) зосереджений виробничий та управлінський досвід, нова технологія, торговельна мережа на світовому ринку; вони спираються на тісні зв'язки з транснаціональними банками, до їх послуг механізм дер­жавно-монополістичного стимулювання експансії ТНК то­що^

В економічній літературі підприємницький капітал, що забезпечує фактичний контроль над зарубіжним підприєм­ством, заведено називатй<прямими інвестиціям-^ В одних країнах до них відносять капітали, що забезпечують воло­діння 10 % і більше акцій, в інших — не менше 25 %. Мож­ливість фактичного контролю посилюється за наявності угод про передачу нової технології, управлінського досвіду, на­дання торговельної мережі для збуту продукції в третіх країнах і т. п. Що ж стосується інвестицій, які складають

159

менше вказаної частки капіталу закордонного підприємст­ва, то їх відносять до так званиххіортфельних інвестиції Як видно, межа між прямими та портфельними інвестиціями досить умовна. Тому статистика зарубіжних інвестицій у капіталістичних країнах не відрізняється достатньою точ­ністю. Є на те й інші причини, зокрема комерційна таємни­ця.

Слід зазначити, що пряме зарубіжне інвестування — од­на з найважливіших форм сучасної зовнішньоекономічної експансії. На його основі відбувався^процес становлення транснаціональних корпорації^». і набрав сили транснаціо­нальний монополістичний капітал. Вивіз капіталу у формі прямих інвестицій приводить до серйозних наслідків у ка­піталістичному світі: посилюється інтернаціоналізація ка­піталу та виробництва, поширюється «капіталообмін» між промислове розвинутими країнами, все більшого значення набуває внутріфірменна спеціалізація в межах ТНК та внутрікорпораційний обмін, усталюється регіональна інтег­рація, прискорюється розвиток капіталізму в слаборозви­нутих в економічному відношенні країнах. Одночасно пря­ме зарубіжне інвестування породило ряд гострих проблем, особливо у країнах, що розвиваються.

Відіграючи надзвичайно важливу роль в експансії транс­національних корпорацій, прямі інвестиції можуть, однак, у певні періоди поступатися місцем зарубіжним позичковим капіталам. Наприклад, у Франції до першої світової війни він займав панівне становище. Безпрецедентних масштабів вивіз позичкових капіталів досяг у 80-ті роки.

Позичкові капітали вивозяться у фард^-позик — корот­кострокових (терміном до одного року), середньострокових (від одного до п'яти років) та довгострокових (більше п'я­ти років), хоча, зрозуміло, ця класифікація є досить умов­ною. Кредиторами можуть бути як приватні, так і держав­ні установи країн, що експортують капітал. У свою чергу, одержувачами позичкових капіталів можуть бути приватні особи, підприємства, компанії, уряди приймаючих країн.

Іноземний кредитор одержує на вивезений позичковий капітал іір'сзденти. Одержувачі позик можуть використовува­ти їх як у виробничих цілях (вкладення у промисловість, сільське господарство, транспорт тощо), так і в інших ці­лях, наприклад для закупки за кордоном тих чи інших то­варів. У першому випадку джерелом процента е створена в процесі виробництва на місцевих підприємствах додатко­ва вартість. У другому випадку проценти сплачуються за рахунок доходів населення, які стягуються у вигляді подат­ків. Надання позик під високі проценти є важливим знаряд-і

160 '

дям максимізації прибутків ТНК. Одночасно позичкові ка­пітали прокладають шлях для експорту підприємницьких капіталів.

У післявоєнний період система експорту капіталу з капі­талістичних країн зазнала значних амш. Це стало наслід­ком зрушень, що відбулись у світі, таких~як розпад колоні­альної системи імперіалізму і боротьба молодих національ­них держав та країн РЕВ за перебудову міжнародних еко­номічних відносин на демократичній, справедливій основі, розвиток у капіталістичному світі державно-монополістич­них процесів. Вирішальний вплив справили науково-тех­нічна революція й істотні структурні зрушення в світовій економіці, посилення інтернаціоналізації господарського життя, інтеграційні процеси, становлення транснаціональ­ного монополістичного капіталу.

Значні зміни відбулися передусім у масштабах вивозу капіталів. Закордонні активи капіталістичних країн у ціло­му в післявоєнний час зростали високими темпами, що ви­переджали динаміку основних економічних показників ка­піталістичного світу. Так, зарубіжні активи США збільши­лися з 1950 по 1985 p.більш ніж у ЗО разів (з 30,1 млрд до 909,2 млрд дол.), у тому числі приватні капіталовкла-деігая—більш ніж у 43 рази (з 19 млрд до 821,8 млрд дол.). Американський товарний експорт за той же період зріс майже в 21 раз (все в доточних цінах). Таким чином, роль вивозу капіталу як важливої форми міжнародних еко­номічних відносин виявлялася дедалі виразливіше. Цей процес відбиває зростаючу інтернаціоналізацію господарсь­кого життя, посилення взаємозалежності країн. В другій половині 80-х років загальний обсяг зарубіжних прямих ін­вестицій всіх країн перевищив 1000 млрд. дол.

Сполучені Штати Америки протягом усього післявоєн­ного періоду займають домінуючі позиції в експорті капі­талу. Однак найяскравіше перевага США виявлялася у 50—60-ті роки. Монополії країн Західної Європи та Японії в період післявоєнного відновлення не мали змоги інвесту­вати капітали за кордоном у великих масштабах. До того ж у Західній Німеччині та Японії діяла певний час формальна заборона на вивіз капіталів. У цих умовах американські монополії швидко розширяли свою зовнішньоекономічну експансію, захоплюючи вигідні сфери прикладання капіта­лу і тиснучи конкурентів, насамперед західноєвропейських.

І хоча й процесі відбудови господарства в країнах, що потерпіли втд війни, експансія їх капіталів за кордоном пожвавлюється, однак у розподілі «надлишкових» капіта­лів зберігається надзвичайна нерівномірність. Значні маси

6 624

161

відносно вільних капіталів накопичилися у таких країнах, як Канада, Швейцарія, Швеція, однак маса вивезених ними капіталів була набагато меншою за американські. На ін­шому полюсі опинилися країни Західної Європи та Японії, які відчували нестачу капіталів і змушені були імпортува­ти їх, передусім із США. Проте вже на початок 70-х років співвідношення сил між основними центрами капіталізму істотно змінилося. Монополії країн Західної Європи та Япо­нії почали дедалі активніше нарощувати зовнішньоеконо­мічну експансію шляхом вивозу капіталу, витискуючи США. Якщо в 60-х роках частка США становила більше 1/2 всіх закордонних прямих інвестицій, то зараз понад 50 % їх припадає вже на інші країни. Сьогодні Західна Європа в цілому перевершує США за обсягом нагромаджених за кор­доном прямих інвестицій, а Японія за масштабами щоріч­ного вивозу капіталів в остаяні роки зайняла провідне міс­це в капіталістичному світі.

Значні зміни сталися у співвідношенні різних форм ви­возу капіталів. Як уже зазначалося, в післявоєнний період відбувається одержавлення вивозу капіталів, розвивається д^ерящвно-монополістичне регулювання їхнього руху. Це виявляється, по-перше, в тому, що держава сама стає круп­ним інвестором за кордоном, в основному шляхом надання позик У перші післявоєнні роки потік капіталів по держав­ній лінії спрямовувався здебільшого із США до країн Західної Європи та в Японію. За планом Маршалла Сполу­чені Штати надали 16 західним країнам у період 1948— 1951 pp.позик та безплатних субсидій на суму 17 млрд дол. Надалі об'єктами вивозу державних капіталів капіталістич­них країн стали країни, що розвиваються.

По-друге, західні держави всіляко підтримують і сти­мулюють зовнішньоекономічну, Експансію своїх ТНК. Вони виступають гарантами приватних інвестицій за""кордоном, вдаються до каральних заходів проти тих країн, на терито­рії яких обмежується діяльність іноземного капіталу. У тор­говому законі США, наприклад, передбачаються спеціальні санкції проти держав, що здійснюють націоналізацію під­приємств американських корпорацій Важливе стимулююче значення має державне" страхування Зарубіжних інвестицій.

По-третє, у післявоєнний період капіталістичні держави почали часто вдаватися до-тірямого контролю над міграці­єю капіталів з метою пом'якшення суперечностей, породжу­ваних цим процесом. В умовах загострення проблеми незба-лансованості платіжних балансів інколи встановлюються певні ліміти на експорт капіталу, стимулюється репатріація прибутків від закордонних інвестицій.

162

По-четверте, широко використовуються Міжнародні орга­нізації як для стимулювання вивозу капіталів^і сік і для створення, особливо в країнах, що розвиваються, сприятли­вих умов для діяльності іноземних інвесторів. Вивіз капі­талів у країни, що розвиваються, через посередництво між­народних державно-монополістичних організацій зменшує для ТНІ< ризик націоналізації їх власності й дозволяє на колективній основі спрямовувати капітали у ті сфери еко­номіки, які, будучи менш прибутковими, є, однак, необхід­ними для успішної діяльності приватних капіталів. Це сто­сується насамперед розвитку інфраструктури.

Для еволюції форм вивозу приватних капіталів у після­воєнний період характерна істотна зміна у співвідношенні між підприємницькою та позичковою формами вивозу ка­піталу. В цілому ці зміни можна звести до такого: значний період часу після війни переважав вивіз капіталів у під­приємницькій формі, наприкінці 70-х років відбувається поворот до переважно позичкової форми вивозу капіталу. Це привело до відповідних змін у структурі нагромадженої суми зарубіжних активів капіталістичних країн. Так, у піс­лявоєнний період систематично підвищувалася питома ва­га закордонних приватних інвестицій США—від 63,1 % загальної суми у 1950 p.до 92,1 % у 1987 p.,що є наслід­ком більш високих темпів росту щорічного вивозу приват­них капіталів у порівнянні з державними. Це не означає, зрозуміло, абсолютного падіння ролі вивозу державних капіталів у системі сучасних міжнародних економічних від­носин. Вони, як і раніше, являють собою значну величину у потоці капіталів до країн, що розвиваються.

Особливе місце у русі капіталів у післявоєнний період зайняв вивіз підприємницьких капіталів у формі прямих інвестицій. У 1970 p.вони становили 50 % усіх нагрома­джених за кордоном американських активів (64 % приват­них закордонних інвестицій США). Надалі прямі інвестиції за рубежем продовжували збільшуватись, однак вже не ^ такими високими темпами, як раніше, а в деякі роки спо­стерігалося навіть їх скорочення. В результаті за рахунок росту вивозу портфельних інвестицій та позичкових капі­талів питома вага прямих інвестицій у загальній сумі за­кордонних активів США знизилася у 1987 p.до 27,5 %, що становить 29,9 % усіх американських приватних зарубіж­них інвестицій. Таким чином, в умовах економічних ^труд­нощів першої половини 80-х років транснаціональні кор­порації віддавали перевагу позичковій формі вивозу капі­талів, що забезпечувало їм високі прибутки незалежно від стану капіталістичної економіки.

б*

163

В післявоєнний період відбулися серйозні зміни в гео­графічному розподілі закордонних інвестицій. До другої світової війни основна маса експортованих капіталів спря­мовувалася у колонії та залежні країни. В сучасних умо­вах приблизно 3/4 закордонних інвестицій капіталістичних країн припадають на розвинуті в економічному відношенні країни. Відбувається своєрідний міжнародний капіталр-обмін.

Така значна зміна географічного напряму вивозу ка­піталів пояснюється комплексом причин. З одного боку, вплинув певною мірою розпад колоніальної системи, поси­лення боротьби молодих держав за економічну самостій­ність, проти безконтрольного хазяйнування іноземного ка­піталу в їхній економіці. З іншого боку, вирішальним фактором переорієнтації міжнародного потоку капіталів стали серйозні структурні зрушення у світовій економіці під впливом науково-технічної революції, зростання зна­чення обробної промисловості, що зосереджена насамперед в економічно розвинутих країнах. Посилився приплив ка­піталів і в сферу фінансів цих країн. Незважаючи на те, що норма прибутку на інвестиції в промислове розвинутих країнах в цілому нижча, ніж у країнах, що розвиваються, вона виявилася достатньо привабливою для іноземних ін­весторів. Це пояснюється великими масами отримуваних прибутків, а також відносного стабільністю «інвестиційного клімату» та відсутністю загрози націоналізації.

Найважливішою сферою прикладання приватних аме­риканських капіталів за кордоном стали країни Західної Європи. Якщо в 1950 p.перше місце в цьому плані посідали країни Латинської Америки, на які припадало 39 % усього обсягу приватних прямих інвестицій США за кордоном (за ними йшла Канада — ЗО %), то на кінець 60-х років перше місце переходить до Західної Європи. В середині 80-х ро­ків її питома вага піднялася до 46 %, частка країн Латин­ської Америки знизилася до 12, Канади —до 20,5 %. В цей час на Японію припало лише 4 %, а на Австралію, Нову Зеландію та ПАР — 4,4 % загальної суми американських прямих інвестицій за кордоном.

Для країн Західної Європи, особливо для колишніх метрополій, важливим напрямом вивозу капіталу все ще лишаються країни, що звільнилися. Але тут зосереджена менша частина зарубіжних прямих інвестицій західноєвро­пейських монополій. Основні потоки експортованих захід­ноєвропейських капіталів спрямовуються тепер до еконо­мічно розвинутих країн. Розширюється «капіталообмін» між самими західноєвропейськими країнами, зростає екс-

164

порт їх капіталів до Сполучених Штатів, Канади та Японії.

Що ж стосується Японії, яка перетворилася в останні роки на провідного експортера капіталів, то географічний напрям руху її приватних капіталів, як і галузева струк­тура, мають свої особливості. Більша частина закордонних капіталів Японії протягом довгого часу була зосереджена у країнах, що розвиваються, насамперед у країнах Півден-но-Східної Азії та Далекого Сходу (при цьому значною мірою в сировинних галузях). Однак останнім часом на перший план виступає вивіз капіталів у розвинуті країни.

Важливою сферою прикладання іноземних капіталів стала економіка Сполучених Штатів. Більше того, почи­наючи з 1985 p.США перетворилися на нетто-імпортера капіталів. Саме в цьому році іноземні активи в США пе­ревищили американські активи за кордоном. Масовий при­плив іноземних капіталів до США у 80-ті роки обумовив різке збільшення зовнішніх зобов'язань країни. Звичайно, треба мати на увазі, що таке становище склалося в ре­зультаті припливу в першу чергу позичкових капіталів, у тому числі короткострокових вкладень в американські бан­ки, завдяки високим процентним ставкам. Але це не зменшує сейозності проблеми зовнішніх розрахунків США у май­бутньому.

Найбільші інвестори в економіку США — Великобри­танія, Нідерланди, Японія, Канада, ФРН, Швейцарія та Франція, їх капітали зосереджені головним чином в оброб­ній промисловості, фінансах та сфері послуг. Провідну роль в інтенсифікації іноземного прямого інвестування в еконо­міку США відіграють такі фактори, як прагнення подолати зростаючий протекціонізм Сполучених Штатів, наблизити виробництво до місцевого ринку збуту товарів, використа­ти партнерство з американським капіталом в інтересах на­уково-технічного співробітництва. —"В країнах, що розвиваються, зосереджена менша час­тина вивезених у післявоєнний період капіталів, але вони залишаються важливою сферою прикладання капіталів для промислове розвинутих капіталістичних держав.

В дослідженнях Центру 00Н по транснаціональних корпораціях зазначаються такі три основні об'єкти прямо­го інвестування ТНК капіталів у країнах, що розвиваю­ться:

1. Розробка природних ресурсів. Обсяг інвестицій у цій сфері залежить від наявності відповідних корисних копа­лин, їх місцерозташування, можливостей експлуатації та доставки тощо.

2. Галузі, що заміщають імпорт. Приплив іноземних

165

інвестицій у ці галузі визначається обсягом внутрішнього ринку приймаючої країни.

3. Створення експортних баз. Таке інвестування набра­ло широкого розмаху в «нових індустріальних країнах».

На сучасному етапі транснаціональні корпорації зму­шені пристосовуватися до нових умов прикладання капі­талів, які склалися внаслідок боротьби країн, що звільни­лися, за посилення контролю над діяльністю іноземного капіталу. Структурні зрушення у світовій економіці, що відбулися під впливом науково-технічної революції, ство­рили певні стимули для спрямування іноземних капіталів і в обробну промисловість країн, що розвиваються, в тому числі у високотехнічні галузі. ^

В сучасних умовах у вивозі підприємницького капіталу ^/ в країни, що розвиваються, дедалі виразніше виявляється тенденція до переважно часткової участі у підприємствах.\ Ширшого розповсюдження набувають змішані компанії.\ Крім того, контроль над зарубіжними підприємствами за­безпечується поза прямим інвестуванням: через продаж патентів, укладання контрактів на будівництво промисло­вих підприємств, угод про технічну допомогу, надання кон­сультаційних послуг у галузі управління, про збут товарів тощо. Без урахування цих обставин дані про масштаби прямого інвестування не складають повної картини діяль­ності іноземного капіталу в країнах, що розвиваються.

У структурі вивозу капіталу в країни, що розвиваються, в 50—60-ті роки переважав вивіз^.ерж.авних капіталів. Це було використано в інтересах створення сприятливих умов для експансії приватних капіталів. У 70—80-ті роки відбу­лася істотна зміна в співвідношенні між вкладанням у країнах, що розвиваються, державних і приватних капіта­лів на користь останніх. Сьогодні в щорічних потоках ка­піталів у країни, що розвиваються, переважне місце займає приватний капітал. До тогс/Ьк протягом останнього десяти­річчя різко активізувався вивіз у ці країни позичкових капіталів. Наслідки цього виявилися катастрофічними для багатьох країн, що розвиваються. При зростанні вивозу прибутків на підприємницький іноземний капітал вони. сплачують величезні проценти на одержані позики та креї' дити. Зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, перевищила на кінець 80-х років 1,2 трлн дол.

Вивіз капіталу відіграє винятково важливу роль у си­стемі сучасних міжнародних економічних відносин. За умо­ви дотримання принципів рівноправності та взаємної виго­ди він є важливим фактором развитку міжнародного еко­номічного, й особливо науково-технічного, співробітництва.

166

Проблемам руху капіталу між країнами приділяється де­далі більше уваги у країнах Східної Європи, в Китаї, в не­залежних державах, що входили до колишнього СРСР. Створюються умови для припливу в ці країни іноземних капіталів, вживаються заходи щодо інтенсифікації власної зарубіжної інвестиційної діяльності. Прийняті в 1991 p.за­кони України про зовнішньоекономічну діяльність та інші вводять таке правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, яке створює можливості інтенсивного розвитку всіх форм участі України у міжнародному економічному спілкуванні, включаючи і співробітництво у галузі інвести­ційної діяльності.

Поступово розвивається вивіз капіталу з ряду країн «третього світу» — Індії, Бразілії та деяких інших, особли­во з країн, що експортують нафту, насамперед з країн

ОПЕК.

Для оцінки місця міжнародного руху капіталів у систе­мі сучасних міжнародних економічних відносин звичайно порівнюють зарубіжне виробництво тієї чи іншої країни з вартістю її товарного експорту. За оцінкою Центру 00Н по транснаціональних корпораціях, вартість зарубіжного виробництва товарів промислове розвинутих країн на по­чатку 70-х років перевищила вартість їхнього експорту то­варів. У другій половині 80-х років вартість продукції «другої економіки» США була в кілька разів більшою за американський експорт, а зарубіжне виробництво іфаиґ Західної Європи перевищувало їхній експорт приблизно в 1,4 раза, Японії — в 1,6 раза.

Викладене не означає, що вивіз капіталів відкидає або підмінює міжнародну торгівлю. Більше того, вивіз капіта­лів є важливим фактором, що стимулює вивіз товарів.

міжнародна торгівля Післявоєнний розвиток міжнарод­ної торгівлі дуже контрастує з її станом у міжвоєнний період. Якщо в перші післявоєнні роки зовнішня торгівля більшості країн зростала повільно, а відповідний показник Сполучених Штатів за період 1948—1950 pp.навіть зменшився, то надалі, особливо по­чинаючи з 60'х років, міжнародний товарообмін демонструє дуже високі темпи зростання. Незважаючи на уповільнення цього процесу в роки криз (перша половина 80-х років), у цілому динаміка міжнародної торгівлі розвинутих капі­талістичних країн характеризується значно вищими темпа­ми зростання, ніж валовий внутрішній продукт цих країн (коефіцієнт випередження збільшення ВВП середньоріч­ними темпами приросту експорту становив: у 1961—

167

1973 pp.—1,84; 1974—1979 pp.—1,59; 1980—1986 pp.—0,96;

у 1987—1989 pp.—1,72). І це не просто кількісна характе­ристика, за нею криються глибокі якісні зміни в системі світогосподарських зв'язків.

Розглядувана тенденція відображає поглиблення між­народного поділу праці й посилення процесу інтернаціона­лізації господарського життя, спричинені науково-техніч­ною революцією, яка розгорнулася з другої половини 50-х років. НТР-^визначила істотні перетворення у продуктивних силах.-^структурні зрушення як у національних господар­ствах, так і в світовій економіці в цілому.

Під впливом НТР виникли та інтенсивно розвиваються нові галузі й види виробництва. Застосування нової тех­нології привело до серйозних змін і в старих галузях — сільському господарстві, транспорті, зв'язку, будівництві. Особливого значення набуває розвиток наукоємних вироб­ництв. Витрати на науково-дослідницькі та дослідно-кон­структорські розробки (НДДКР) стають важливим факто­ром підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку.

Зрушення, які відбулися під впливом НТР, визначили надзвичайне зростання номенклатури вироблюваних това­рів, що потрапляють у міжнародний оборот. Причому ви­робництво нових товарів безпосередньо пов'язане із збіль­шенням витрат на здійснення НДДКР та впровадження їх у виробництво, ефективність за цих умов досягається тіль­ки при масовому виробництві, що, як правило, виходить за межі можливостей внутрішнього ринку. Це неминуче веде до того, що нові галузі та виробництва із самого початку орієнтуються значною мірою на зовнішні ринки. В бага­тьох країнах виділився комплекс галузей, що становлять потужний експодтнид^ектор.

Стимулювали міжнародний обмін і зміни в характері міжнародного поділу праці, спричинені НТР. До другої світової війни переважаючою рисою міжнародної торгівлі була міжгалузева спеціалізація, тобто на світовому ринку обмінювалися товари переважно різних галузей. У після­воєнний період розвивається міжнародна внутрігалузева спеціалізація: країни спеціалізуються на виробництві тих чи інших товарів у межах однотипних галузей. Формами такої спеціалізації, як було показано у главі 7, є предмет­на, подетальна й технологічна. При предметній спеціалі­зації в даній галузі ряду країн виробляються товари, які відрізняються певними характеристиками. В такому випад­ку країна експортує й імпортує товари однієї й тієї ж га­лузі. Подетальна та технологічна форми означають спеці-

168

алізацію різних країн на виробництві не готових виробів, а лише окремих деталей та вузлів або на виконанні певних технологічних операцій.

Розвиток подетальної та технологічної спеціалізації при­водить до змін у самому характері торгових відносин. Справа в тому, що тепер виробництво розраховане не на невідомий ринок, а на конкретних замовників. Зв'язки між виробниками і спожив-ячами'даної'іїродукції різних країн стають «планованими», розвивається виробниче кооперу­вання. Ці процеси відбуваються насамперед у межах транснаціональних корпорацій. У сучасних умовах внутрі-корпораційний обмін, тобто «торгівля» між підприємства­ми однієї й тієї ж ТНК, розкиданими по багатьох країнах світу, досягає близько 1/3 Міжнародного обороту. Таким чином, розвиток спеціадіаацЇЇ тісно пов'язаний із вивозом капіталу, з його транснаціоналізацією.

Одночасно розвивається і міжфідмова виробнича коо­перація. Таке коопераційне співробітництво базується на угодах між самостійними фірмами різних країн. Обмін на основі цих зв'язків є важливою частиною сучасної міжна­родної торгівлі.

Обсяг міжнародної торгівлі за післявоєнний період на­був величезних розмірів. Світовий експорт, який становив у 1948 p.57,5 млрд дол., досяг більше 3 трлн дол. у 1989 p.

Провідне місце у міжнародній торгівлі належить захід­ним країнам. За статистикою 00Н, їх питома вага у сві­товому експорті у 1989 p.становила 70,3 %, країн, що роз­виваються,— 20,8, а країн Східної Європи та КНР — 8,9%.

Зовнішня торгівля СРСР та інших країн Східної Євро­пи, а також КНР розвивалася у післявоєнний період від­носно високими темпами, які, однак, не були адекватними можливостям їх уча,сті в міжнародному поділі праці. Це пояснюється, по-перше, гальмуючим впливом адміністра­тивно-командних систем господарювання на зовнішньоеко­номічні зв'язки цих країн, а по-друге — негативними на­слідками «холодної війни», яка відбилася на економічних відносинах Схід — Захід.

У 70-ті роки фізичний обсяг експорту значно збільшив­ся" як""у'"'цТлому, так і по групах країн. Найвищим цей по­казник був у Японії. У групі країн, що розвиваються, тем­пи приросту зовнішньої торгівлі були помітно нижчими, ніж у промислове розвинутих країнах. Надалі темпи при­росту експорту уповільнились. Однак вони були дуже ви­сокими у нових індустріальних країнах Південно-Східної

169

Азії. Фізичний обсяг їх експорту збільшився з 1980 по 1989 p.у 2,8 раза. У Сполучених Штатах цей показник до 1987 p.включно був нижче за рівень 1980 p.У країнах, що розвиваються, в цілому таке ж становище склалося у пер­шій половині 80-х років. Фізичний обсяг експорту СРСР у 1989 p.перевищував рівень 1980 p.на ЗО %.

Показником зростання значення зовнішньої торгівлі може служити динаміка експортно'ікво'ги у валовому вну­трішньому продукті країн. Загальна експортна квота у су­купному ВВП промислова розвинутих капіталістичних країн становила у 1950 р/7,7%, 1960р.—9,1, 1970 p.—10,6, Ї982 p.—15,3 і в 1986p.— 1<4%У країнах, що розвиваю­ться, цей показник змінювався таким чином: 1950 p.— '15,5%, 1960 p.—15,1, 1970 p.—14,5, 1982 p.—23,4 і І1986 p.—18,6%. Для обох груп країн, як видно, харак­терне значне підвищення експортної квоти у післявоєнний період (деяке її зниження у 1986 p.спричинене трудноща­ми на світовому ринку, особливо для країн, що розвиваю­ться). Звичайно, за цими даними приховується велика ди­ференціація по країнах, але загальною тенденцією є зрос­тання експортної квоти і, отже, посилення залежності національних економік від зовнішніх ринків. Експортна квота підвищилася також у СРСР (у 80-ті роки — при­близно 8 %) та інших країнах Східної Європи. Помітно зростає експортна квота в К.НР.

Науково-технічна революція визначила істотні зрушен­ня у товарній структурі та географічному розподілі зов-нішньоТторгТвлТ.~Якщо до другої світової війни найбільшу питому вагу в світовому експорті мали продовольство, си­ровина та мінеральне паливо (у 1937 p.відповідно 22,8 %, 31,0 і 7,6 %), а на продукцію обробної промисловості при­падало менше 40 %, то в післявоєнний період становище кардинально змінюється. Відбулося відносне зниження в міжнародній торгівлі частки продовольства і сировини. Науково-технічний прогрес дозволив різко збільшити сіль­ськогосподарське виробництво в промислове розвинутих капіталістичних країнах, що зменшило їх потребу в імпорті продовольства. Що стосується сировини, то в умовах НТР знизилася матеріалоємність продукції, поширилися заміна натуральної сировини синтетичною, переробка її на місці виробництва. В той же час підвищення попиту на енерго­носії спричинило різке збільшення питомої ваги мінераль­ного палива у міжнародній торгівлі. В цілому ж на про-довоЛБСТІвб, Сировину та мінеральне паливо останнім часом припадає менше 40 % світового експорту.

Зрушення в структурі світового промислового пиробни-

170

цтва під впливом НТР привели до підвищення ролі гото­вих виробів у міжнародному обороті. Продукція обробної промисловості зайняла провідні позиції, перевищивши 60 % світового експорту. Особливо важливе місце у міжна­родному обміні посіла машинобудівна продукція.

Вказані зміни в товарній структурі світової торгівлі відбувалися з різною інтенсивністю в окремих країнах та регіонах. Так, машини та обладнання становили найбіль­шу питому вагу в експорті промислове розвинутих капіта­лістичних країн. Країни, що розвиваються, а також східно­європейські (особливо СРСР), КНР у цьому відношенні істотно поступалися капіталістичним державам. В експорт­них поставках України у 1989 p.на сировину, матеріали та товари народного споживання припадало 72 %, на машини та устаткування— 22 %, на устаткування та матеріали для об'єктів, що будувалися при технічному сприянні СРСР,— 6 %. Одночасно в імпорті всіх груп країн машини та облад­нання зайняли приблизно однакове місце.

Провідну роль в світовому товарообороті готових ви­робів, насамперед машин та обладнання, продукції елек­троніки, засобів автоматизації, хімічних продуктів і т. п., визначило прискорене зростання взаємних торговельних відносин промислове розвинутих країн. Інтенсифікує цей процес і те, що закордонні інвестиції ТНК зосереджені насамперед у промислове розвинутих країнах. Ці фактори, а також швидкий процес транснаціоналізації капіталу спричинилися до зниження у світовій торгівлі питомої ва­ги країн, що розвиваються.

В останні десятиріччя яскраво виявилася тенденція до «інтелектуалізації» міжнародного обміну. Зростання по-сТіа'вок-да-сві-тевий ринок наукоємної продукції спричинило дальше розширення торгівлі послугами, їх швидку дивер­сифікацію. Поряд з традиційними видами послуг (транс­портні, банківські та ін.) прискореними темпами розвиває­ться обмін такими послугами, покликаними до життя на­уково-технічним прогресом, як інформатика, телекомуніка­ції, будівельно-монтажні послуги, обслуговування придба­них складних машин, послуги з реконструкції та модерні­зації виробництва. Темпи зростання торгівлі послугами у 80-ті роки значно перевищили темпи зростання міжнарод­ної торгівлі звичайними товарами.

Особливого значення в сучасних умовах набуває між­народний обмін патентами, ліцензіями, «ноу-хау» і пов'я­заний з ним оборот товарів, послуг, капіталів. Найважли­вішим фактором економічного розвитку та ефективної уча­сті в міжнародному поділі праці є використання найновіших

171

досягнень науки і техніки. Володіння найновішою техно­логією виробництва забезпечує високу конкурентоспро­можність вироблюваних за її допомогою товарів, зміцнює позиції на світовому ринку. В світі відбувається істотне зростання витрат на науково-дослідницькі та дослідно-кон­структорські розробки. Поглиблюється міжнародна спе­ціалізація в цій сфері, розвивається міжнародна коопера­ція в проведенні НДДК.Р. Міжнародне науково-технічне співробітництво стало одним з головних і динамічних на­прямів розвитку сучасних світогосподарських зв'язків.

Найбільших успіхів у цій галузі досягли провідні капі­талістичні країни. Першочерговим завданням більшості країн, що розвиваються, є розв'язання надзвичайно склад­них проблем подолання економічної та технологічної від­сталості, нерівноправності і залежності в системі міжна­родних економічних відносин. Незалежні країни, що утво­рилися на території колишнього СРСР, та інші країни Схід­ної Європи, які мають значний науково-технічний потенці­ал, посідають у міжнародному обміні науково-технічними результатами скромне місце. Перебудова зовнішньоеконо­мічної сфери цих країн, а також усунення дискримінацій­них підходів Заходу до торгівлі зі Східною Європою — не­обхідна умова подолання незадовільної ситуації, що скла­лася у цій сфері міжнародного економічного співробітни­цтва.

типи й засоби Швидке розширення зовнішньоеко-зовнішньоторговель- немічних зв'язків держав, яке від-ної політикибиває поглиблення міжнародного поділу праці, обумовило розвиток і вдосконалення зовніш­ньоекономічної політики. З часу становлення буржуазних держав зовнішньоекономічна політика як складова частина зовнішньої політики набуває дедалі більшого значення. Підвищення її ролі відбиває розвиток світогосподарських зв'язків в умовах інтернаціоналізації виробництва та ка­піталу, поглиблення міжнародного поділу праці та зрос­тання залежності національних економік від зовнішнього

ринку.

За допомогою зовнішньоекономічної політики держава регулює різноманітні аспекти її економічних відносин з іншими країнами. Об'єктами регулювання є зовнішньотор­говельні відносини, рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний туризм, валютно-кредитні від­носини і т. п. Розвиток форм міжнародних економічних відносин, диверсифікація зовнішньоекономічних зв'язків у процесі інтернаціоналізації господарського життя визна-

172

чають підвищення регулюючої ролі держави в цій важли­вій сфері економіки.

В системі зовнішньоекономічної діяльності держав про­відне місце належить зовнішньоторговельній політиці. Це відображає місце і роль зовнішньої торгівлі в системі сві­тогосподарських зв'язків. Саме зовнішня торгівля, яка опосередковує міжнародний поділ праці, була початковою формою міжнародного господарського спілкування, що сти­мулювала розвиток інших його форм. З усталенням світо­вого ринку і зростанням залежності від нього національних господарств зовнішньоторговельна політика стає життєво важливою для дедалі більшої кількості країн, що втягую­ться у міжнародний поділ праці.

Зовнішньоторговельна політика здійснюється державою з метою регулювання своєї зовнішньої торгівлі. При цьому заходи, що вживаються, стосуються як зовнішнього, так і внутрішнього ринків. Всередині країни держава прагне за допомогою відповідної" пТолІтіїйГзабезпечити найсприятли­віші умови для реалізації на внутрішньому ринку товарів національних виробників. Для цього використовуються різноманітні заходи, спрямовані на зниження конкуренто­спроможності іноземних товарів, на обмеження або повне недопущення їх на внутрішній ринок. Такі заходи дозво­ляють національним виробникам ефективно експлуатувати внутрішній ринок. Звичайно, при вживанні такого роду заходів кожна держава змушена враховувати можливість застосування у відповідь таких же заходів іноземними конкурентами. Таким чином, намагання створити для влас­них виробників найсприятливіші умови реалізації товарів на внутрішньому ринку має узгоджуватися з не менш важ­ливим завданням створення необхідних умов для вивозу національних товарів на ринки інших країн. З метою зміц­нення позицій національних виробників на зовнішніх рин­ках держава застосовує численні засоби, спрямовані на підвищення їх конкурентоспроможності.

Основними типами зовнішньоторговельної політики, що сформувалися^в""перюд капіталізму вільної конкуренції, є протекціонізм та політика вільної торгівлі (фрітредер-ство).

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрі­шнього ринку від іноземних конкурентів шляхом викорис­тання спеціальних заходів щодо зниження конкурентоспро­можності іноземних товарів. Це сприяє розвиткові місцевої промисловості та сільського господарства. В той же час політика жорсткого протекціонізму, захищаючи національ­не виробництво від конкурентної боротьби, може призвести

173

до застійних явищ і падіння конкурентоспроможності на­ціональних товарів, до посилення монополізації на внут­рішньому ринку.

Політика вільної торгівлі, навпаки, базується на ска­суванні будь-яких перешкод на шляху ввозу іноземних то­варів. Однак треба зауважити, що на практиці повного усунення обмежень у зовнішній торгівлі ніколи не було. Як правило, за проведення політики вільної торгівлі висту­пають країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил і, відповідно, високою конкурентоспроможністю вироблю­ваних товарів.

Протекціонізм панував у зовнішній торгівлі до середини XIX ст. Потім почався перехід до політики вільної торгів­лі, але вже на початку XX ст. у зовнішньоторговельній політиці держав знову переважає протекціонізм, який у роки кризи 1929—1933 pp.та другої світової війни досяг граничної межі.

В післявоєнний період зовнішньоторговельна політика зазнала суттєвих змін, спричинених серйозними зрушення­ми в сфері світогосподарських зв'язків. Науково-технічна революція значно прискорила процес поглиблення міжна­родного поділу праці. Інтернаціоналізація господарського життя просунулася далеко вперед, різко зросла взаємоза­лежність країн. У результаті транснаціоналізації капіталу основними суб'єктами міжнародних економічних відносин стали ТНК, заінтересовані в усуненні бар'єрів на шляху своєї експансії. Зовнішньоторгова політика мала адапту­ватися до нових умов. Настала пора ^лібералізації» зов­нішньої торгівлі. В перші два післявоєнні десятиріччя були в основному усунені кількісні обмеження у взаємній тор­гівлі розвинутих капіталістичних країн, істотно знижені митні бар'єри. Темпи розвитку міжнародної торгівлі випе­реджали темпи зростання виробництва, що свідчить про інтенсивне поглиблення міжнародного поділу праці.

Надалі міжнародна торгівля продовжувала розвиватися досить високими темпами. Однак становище на світовому ринку загострилося, посилилася конкурентна боротьба між основними центрами капіталізму, яка супроводжується спо­лохами «нового протекціонізму». В сучасних умовах вико­ристовуєтьсяцїйр'оТЯ'Тсоло торгово-політичних заходів у боротьбі за ринки збуту, що значною мірою підриває про­цес лібералізації.

На сучасному етапі зовнішньоторговельна політика роз­винутих капіталістичних країн відображає інтереси перед­усім транснаціональних корпорацій. Транснаціоналізація капіталу, як підкреслювалося вище, стала одним з фак-

174

торів адаптації зовнішньоторговельної політики до потреб розвитку міжнародної торгівлі в нових умовах.

Але це питання не таке просте, як може здатися на перший погляд. Державно-монополістичний капіталізм, здійснюючи ту чи іншу політику в сфері торгівлі, змушений рахуватись і з інтересами середнього та дрібного бізнесу, зокрема сільськогосподарських виробників.

Сучасна держава намагається за допомогою відповідної зовнішньоторговельної політики уникнути негативних на­слідків зовнішньоторговельних зв'язків для зайнятості все­редині країни, руху цін на внутрішньому ринку. Інакше кажучи, держава прагне протистояти загостренню соціаль­ної напруженості, яка може бути спричинена посиленням іноземної конкуренції як на внутрішньому, так і зовніш­ньому ринках. ^!

У зовнішньоторговій політиці країн, що розвиваються, переважає протекціонізм. Вона відбиває "Пїтереси народів цих країн, спрямовані на здійснення індустріалізації, вирі­шення проблем зовнішньої заборгованості, мобілізації та економії іноземної валюти, проблем розвитку в цілому. Навпаки, деякі з цих країн, такі як нові індустріальні краї­ни, заінтересовані в лібералізації міжнародної торгівлі.

Політика протекціонізму, що здійснювалася СРСР та рядом його партнерів по РЕВ, пояснювалася передусім дво­ма факторами: низькою конкурентоспроможністю націо­нальних товарів та дефіцитом іноземної валюти. Це, в свою чергу, відображало слабку втягненість цих країн у міжна­родний поділ праці. Перехід до ринкової економіки буде супроводжуватись і відповідними змінами у зовнішньоеко­номічній політиці країн східноєвропейського регіону.

В процесі регулювання зовнішньоекономічних зв'язків держава застосовує різноманітні засоби. Одні з них мають багатовікову історію, інші виникли пізніше, деякі дістали поширення в останні десятиліття. В цілому сьогодні арсе­нал засобів, що застосовуються державами для регулю­вання своїх зовнішньоекономічних відносин, значно шир­ший, ніж це було в минулому.

Засоби, зовнішньоторговельної політики поділяються на такі п'ять груп: митні тарифи, кількісні обмеження, інші нетарифні заходи, торгово-політичні засоби стимулювання експорту, торгові договори та угоди.

Митні тарифи, кількісні обмеження та інші нетарифні заходи використовуються з метою регулювання імпорту. Серед цих інструментів регулювання центральне місце по­сідає митно-тарифна система.

Державні митно-тарифні системи регулюють як доступ

175

іноземних товарів на внутрішній ринок, так і експортно-імпортні операції в цілому. У ході розвитку міжнародної торгівлі відбувався процес певної «стандартизації» митно-тарифних систем, що було необхідно для підвищення ефек­тивності зовнішньоекономічних зв'язків і в чому були за­цікавлені всі країни — учасниці міжнародного поділу пра­ці. Однак і сьогодні в митно-тарифних системах держав існують ще певні відмінності.

Мита можуть бути фіскальними або щюійшшшдхсь.ки-ми. Перші мають суто (рТс'кальну мету, тобто забезпечення надходжень у державний бюджет. У сучасних умовах фіс­кальні мита, як правило, не високі й охоплюють невелику групу товарів. Протекціоністські мита застосовуються для захисту національної промисловості та сільського госпо­дарства від іноземної конкуренції. Будучи ціноутворюючим фактором, мита дозволяють державі впливати як на об­сяг імпорту, так і на його структуру. Якщо мито досить високе, воно робить невигідним імпорт даного товару, ос­кільки його ціна плюс мито перевищують ціну внутрішньо­го ринку. Такі мита називають виховальними або заступ­ницькими; вони мають цільове призначення — захист того чи іншого національного виробництва від іноземної конку­ренції.

Мита розрізняються за способом збору. Ті мита, які збираються з ціни товару, називаються Адвалорним-и. Вони найбільш поширені, бо безпосередньо враховують зміну ціни імпортованого товару. Мита, що збираються з ваги, обсягу або одиниці товару, називаються специфічними. Вони були поширені в часи, коли ціни на свїтсі^І'йту-ртігк'у^ були відносно стабільними, хоча подекуди практикуються й досі. Інколи застосовуються мита зАияганого типу, тобто товар оподатковується одночасно й адвалорним, і специ­фічним митами.

Один і той же товар може оподатковуватися різними за величиною митами в залежності від країни походження товару і характеру відносин з цією країною. В цьому плані розрізняють максимальні (генеральні) та мінімальні став­ки оподаткуванн"я. Останні встановлюються на товари з тих країн, яким надано режим найбільшого сприяння. Крім то­го, ще є преферендійніг-цдьгов^ мита. Раніше вони вико­ристовувались у торгових відносинах між метрополіями та їхніми колоніями (наприклад, Британська система імпер­ських преференцій). В сучасних умовах преференційні мита застосовуються економічно розвинутими країнами щодо певних товарів, імпортованих з країн, що розвиваються.

Ускладнення проблеми реалізації товарів з розвитком

176

міжнародних економічних відносин обумовило появу й ін­ших видів мит. Антидемпінговими митами оподатковуються товари, які продаються за цінами нижче їх нормальної вар­тості. Компенсаційні мита збираються з товарів, при ви­робництві яких у країні походження використані державні субсидії або спеціальні пільги, що підвищують конкуренто­спроможність цих товарів. Практикуються також так звані каральні мита. Вони носять відверто дискримінаційний харїктер, переслідують, як правило, політичні цілі й ведуть до згортання відносин між країнами.

Класичним інструментом зовнішньоторговельної політи­ки держав є мртний тариф — систематизований перелік то­варів із зазнач'еіпїямГ~мїїта, яким вони оподатковуються. Практична доцільність вимагає певної уніфікації митних тарифів різних держав. Однак у порядку їх складення іс­нують значні відмінності. Широко розповсюджені двоко-лонні тарифи із зазначенням максимальних і мінімальних ставок мит на імпортовані товари. В той же час у багатьох країнах використовуються багатоколонні митні тарифи, в яких митні ставки на імпортовані товари деталізуються залежно від характеру відносин з країною походження то­вару. Зустрічаються, хоча й рідко, одноколонні митні та­рифи.

Особливо небажані розбіжності в характері класифіка­ції товарів, що перелічуються в митному тарифі. Вони галь­мують процес реалізації торгових угод, ускладнюють про­ходження товарів через митні кордони.

В післявоєнний період більшість країн світу керували­ся при складанні митних тарифів так званою-фрюссель-ською митною номенклатурою^ прийнятою в 1951 p.В її основу покладено принцип ступеня обробки товарів. Спо­чатку Брюссельська митна номенклатура включала 21 роз­діл, 99 товарних груп і 1097 базових товарних позицій. На­далі кількість базових товарних позицій змінювалася. Кож­на товарна група має свої шифри.

Брюссельська митна номенклатура відіграла важливу роль у процесі уніфікації національних митних номенкла­тур переважної більшості країн. Однак вона не дістала повсюдного визнання. 14 держав, у тому числі США, Ка­нада, СРСР, Китай, до неї не приєдналися.

В основу товарної номенклатури США, Канади та ряду інших країн покладена-^ЗСтандартна міжнародна торгова класифікація ООН^Для цієї номенклатури характерний досить довільний розподіл товарів по розділах. Так, є роз­діли, які включають товари за ознакою матеріалу, з якого вони виготовлені, в деяких розділах товари групуються за

177

ознакою їх призначення. Стандартна міжнародна торгова класифікація має 10 розділів, 56 товарних груп, 177 товар­них підгруп і більше 1300 базових товарних позицій (ці показники час від часу дещо змінювалися).

Країни РЕВ у взаємній торгівлі користувалися Єдиною товарною номенклатурою зовнішньої торгівлі країн — чле­нів Ради Економічної Взаємодопомоги. В класифікаційній схемі цієї номенклатури товари розподілялися по групах, які відображали рух суспільного продукту, тобто починаю­чи з предметів і знарядь праці і завершуючи споживчими товарами. Вона мала 9 розділів, 58 товарних груп, 307 то­варних підгруп і близько 4000 товарних позицід;^^^_

Наявність різних товарних номенклатур у,[^уднювал^'' міжнародний обмін товарами. Поглиблення міжнародного поділу праці під впливом НТР, високі темпи розвитку між­народної торгівлі, надзвичайне розширення товарної но­менклатури, зміни якісних характеристик товарів привели до необхідності розробки уніфікованої та більш деталізо­ваної міжнародної товарної номенклатури.

Протягом останніх десятиліть міжнародний обмін на­штовхувався на делалі серйозніші труднощі у зв'язку з ви­користанням різних класифікаційних систем і розбіжностей у національних митних тарифах. Збільшувалися накладні витрати по рекласифікації та перекодуванню товарів з од­нієї системи в іншу, обмежувалися можливості машинної обробки зовнішньоторгової документації, комп'ютеризації комерційних угод. Внаслідок розбіжностей у методиці ве­дення статистики в різних країнах утруднювався економіч­ний аналіз тенденцій розвитку міжнародної торгівлі.

В 70-ті роки почалася робота по створенню нової між­народної товарної номенклатури у межах^ади митного співробітництва^ (заснована на початку 50-х років, більше 100 держав-учасниць). Ця робота завершилась у 1983 p. прийняттям^Їармонізованої системи опису і кодування то-варів^В основу номенклатури цієї системи покладений один з варіантів Брюссельської митної номенклатури (1978 p.).Однак Гармонізована система відрізняється знач­ним збільшенням і деталізацією товарних груп. На думку багатьох спеціалістів з проблем міжнародних економічних відносин, нова система відображає реальну номенклатуру сучасної міжнародної торгівлі.

В той же час звертається увага на те, що розділи Гар­монізованої системи (всього 21) складені досить штучно за різними ознаками, головні з яких: призначення товару, ступінь його обробки, характер матеріалу, питома вага то­вару в світовій торгівлі. Зазначають також, що розділи

178

системи непропорціонально відбивають структуру сучасної міжнародної торгівлі. Так, за деякими оцінками, 11 розді­лів з 21 охоплюють товарну масу, яка становить близько 90 % світового експорту.

Проте розробка Гармонізованої системи являє собою важливий крок до вдосконалення технічних засобів регу­лювання міжнародної торгівлі. Вона може стати реальною основою для уніфікації національних систем митного та статистичного обліку і в кінцевому підсумку сприяти під­вищенню ефективності міжнародного товарообігу та вдо­сконаленню його статистичного обліку.

Практичний перехід переважної більшості держав до застосування Гармонізованої системи розпочався в 1988— 1989 pp.В новому митному тарифі США, що набрав сили з 1 січня 1988 p.,товари згруповані згідно з номенклату­рою Гармонізованої системи опису і кодування товарів. Проводиться активна підготовча робота щодо переходу до нової системи і в інших країнах, які раніше не застосову­вали Брюссельську митну номенклатуру.

Встановлення високих мит на іноземні товари є важли­вим засобом захисту внутрішнього ринку від напливу ім­портних товарів. Однак в умовах загострення конкурентної боротьби на світовому ринку цей засіб може виявитися недостатньо ефективним. У такому разі вдаються до інших засобів, до використання всіляких нетарифних бар'єрів. Серед них особливе місце посідають к^дькісяі обмеження. Вони набули значного поширення в йеріод кризи 1929— 1933 pp.та в наступні роки. Загострення проблеми реалі­зації в умовах кризи, скорочення міжнародної торгівлі, падіння цін, широке використання демпінгу для подолання митних бар'єрів вимагали застосування більш радикаль­них засобів охорони внутрішніх ринків, ніж система мит.

Основними формами кількісних обмежень є континген­тування та ^вдензування. Контингентування означає дозвіл на ввіз йгбземних товарів лише у певній кількості (в нату­ральному або вартісному виразі) на певний період часу. Імпорт іноземних товарів, що перевищує оголошений кон­тингент, заборонений. При ліцензуванні імпортер або екс­портер має одержати від державного органу, що контро­лює зовнішньоторговельні операції, спеціальний дозвіл — ліцензію на ввіз або вивіз товарів. Існують два основних типи ліцензій — генеральна (автоматична) та індивідуаль­на (разова). Перша дозволяє ввіз або вивіз даного товару на певний строк, протягом якого зовнішньоторгові операції можуть здійснюватися без перешкод. Друга означає разо-

179

вий дозвіл на імпорт або експорт товару певної кількості та вартості з фіксацією країни-експортера (при імпорті) або країни, куди експортується товар.

В сучасних умовах у торгівлі розвинутих капіталістич­них країн кількісні обмеження зведені до мінімуму. Однак виникають і широко використовуються деякі нові їх різно­види. Так, фактично засобом кількісного обмеження стали «добровільні» обмеження експорту, що поширилися остан­нім часом. Вони полягають у вимушеній «добровільній» згоді іноземного постачальника під тиском країни-імпорте­ра на обмеження експорту даного товару на певний період часу в обумовлених розмірах.

Слід зазначити, що провідні капіталістичні країни в післявоєнний період використовували ліцензійну систему в дискримінаційних цілях у торгових відносинах з СРСР та іншими країнами РЕВ. Це один з факторів, що гальмував розвиток економічних відносин Схід—Захід.

На відміну від кількісних обмежень інші нетарифні за­ходи в умовах зростання міжнародної торгівлі починають відігравати дедалі важливішу роль серед засобів зовніш­ньоторговельної політики, їх більше 600, і вони дуже різно­манітні.

Серед таких засобів — ускладнення митних процедур, необхїднотҐдокум'Єнтації, підвищення вимог до якості паку­вання, маркірування товарів, екологічний контроль тощо. Важливу роль у регулюванні імпорту відіграють санітарний та ветеринарний контроль, введення в певних випадках карантинів і т. п. Деякі з цих заходів обумовлені об'єктив­ними потребами, наприклад збереження навколишнього середовища або охорони здоров'я, але на практиці багато з них носять відверто дискримінаційний характер і свідомо використовуються для утруднення імпорту тих чи інших то­варів з певних країн.

Широко запроваджуються заходи, що підвищують ціну імпортних товарів. Це імпортні податки (зверх мита), ім­портні депозити (попередня застава, що робиться імпорїе-ромГйереггкупівлею іноземного товару), внутрішні податки на імпортні товари, численні адміністративні, прикордонні та інші збори з імпорту.

В певні періоди (наприклад, у 30-ті та в перші повоєнні роки) часто застосовувалися валютні обмеження, рівно­значні кількісним обмеженням імїгорту: В сучасних умовах цей засіб стримування імпорту використовується в багатьох країнах, що розвиваються.

Застосування нетарифних бар'єрів виявилося настільки ефективним засобом обмеження імпорту і боротьби з іно-

180

земними конкурентами, що вони перетворилися у 70—80-ті роки на один з основних засобів зовнішньоторговельної політики. Повсюдне їх використання призвело до загост­рення суперечностей у сфері міжнародної торгівлі й обумо­вило необхідність пошуків шляхів урегулювання цієї проб­леми.

В сучасних умовах особливо важливого значення набу­ли економічні та адміністративні заходи впливу на експорт. До найважливіших економічних заходів належить перед­усім пряме та непряме ^бсидуаання експорту, яке веде до підвищення конкурентоспроможностПнаціональних товарів на світовому ринку. Пряме субсидування — головний ін­струмент стимулювання експорту — являє собою державну підтримку експортерів певних товарів шляхом надання їм експортних премій, які покривають різницю між високими цінами внутрішнього ринку і низькими цінами світового ринку. Однак не менш важливою є роль прихованих, не­прямих форм субсидування експорту. Це насамперед захо­ди податкового та кредитного сприяння експорту. Великі податкові пільги надаються експортерам у Сполучених Штатах, у країнах Західної Європи, в Японії. Значного поширення набула практика субсидування державою тих галузей промисловості, які виробляють товари на експорт, субсидування науково-дослідних робіт у цих галузях. Все це спрямовано на зміцнення позицій національних вироб­ників на світовому ринку.

Неабияке значення для стимулювання експорту має практика надання державних експортних кредитів та дер- * жавного страхування приватних експортних кредитів, яка ', набула широкого розвитку в післявоєнний період. В сучас­них умовах експорт, наприклад, машин та обладнання прак­тично неможливий без відповідного державного кредиту­вання.

В останні десятиріччя поширилося державне фінансу­вання експорту шляхом надання допомоги країнам, що розвиваються. Це явище обумовлене розпадом колоніаль­ної системи і загостренням суперечностей між країнами, що звільнилися, та розвинутими капіталістичними держа­вами. В 70-тї роки понад 1/10 експорту розвинутих капіта­лістичних країн в країни, що розвиваються, покривалося за рахунок різноманітних видів допомоги.

Серед засобів боротьби за зовнішні ринки слід зазна­чити також державну дідтримку. вивозу капіталів, який, в свою чергу, сприяє вивозу товарі&ГТІля стимулювання експорту товарів використовуються також різноманітні ва­лютні важелі — від надання експортерам пільгових умов

181

обміну валюти до застосування такої дійової зброї, як ва­лютний демпінг.

Зростає також значення адміністративних заходів за­охочення експорту. В сучасних умовах державні органи беруть активну участь в укладанні торгових угод, надають. допомогу національним виробникам в освоєнні зовнішніх ринків шляхом вивчення кон'юнктури на них, проведення певних дослідницьких робіт з метою складання прогнозі» і т. п. За кордоном створюються торгово-економічні служ­би, держава надає допомогу в організації за рубежем ви­ставок Законодавством багатьох країн передбачається вживання заходів у відповідь на дії інших держав щодо обмеження імпорту, які суперечать міжнародним нормам. Американський закон про торгівлю 1974 p.надав прези­дентові США спеціальні повноваження на введення у від­повідь економічних санкцій, у тому числі припинення дії укладених Сполученими Штатами торгових угод, відмову в наданих пільгах, підвищення мит або використання інших імпортних обмежень, запровадження додаткових митних зборів. Країни ЄЕС прийняли у 1984 p.постанову про за­хист від незаконної торгової політики. Вона передбачає широке коло заходів — від підвищення мит до введення кількісних обмежень.

Свої торгові відносини з іншими країнами держава ре­гулює за допомогою торгових договорів та угод, в яких фіксуються принципи зовнішньоторговельної політики, що застосовуються у взаємних відносинах. Одним з таких принципів є принцип найбільшого сприяння.

Формально приндин- йайоідьщого.-сприяння визнається всіма державами7~вЇн зафіксований у Генеральній угоді по тарифах та торгівлі (ГАТТ), учасниками якої є більшість країн світу. Однак значення його істотно знижується тим, що сучасна практика допускає численні вилучення з цього принципу. Виняток робиться у випадках надання, т^льг при укладенні митного союзу, при так звангатрадиційній тор­гівлі якоїсь групи країн, при заохоченні прикордонної тор­гівлі, при запровадженні преференційних мит та в деяких інших випадках. Наскільки при цьому звужується застосу­вання принципу найбільшого сприяння, видно на прикладі Європейського Економічного Співтовариства. Країни ЄЕС усунули митні бар'єри у взаємній торгівлі, яка складає більше 1/2 їхнього зовнішньоторговельного обороту. Ці пільги не поширюються на треті країни, хоч їм і наданий режим найбільшого сприяння. Треба зауважити, що на країни ЄЕС припадало в кінці 80-х років більше 36 % сві­тового імпорту.

182

У післявоєнний період в умовах «холодної війни» про­відні капіталістичні держави відмовлялися надати режим найбільшого сприяння Радянському Союзу та іншим краї­нам — членам РЕВ, а також Китайській Народній Респуб­ліці. Це питання використовувалося як знаряддя тиску на ці країни у політичних цілях.

У минулому при укладанні договорів між капіталістич­ними та залежними від них країнами застосовувався та­кож принцип національного режиму. Він передбачав, що іноземні юридичні та фізичні особи користуються на тери­торії даної країни тими ж перевагами та пільгами, що й місцеві виробники Це дозволяло іноземним монополіям захоплювати внутрішні ринки у залежних країнах та напів­колоніях. У післявоєнний період, в умовах ломки нерівно­правних міжнародних відносин можливості нав'язування цього принципу зведені до мінімуму.

багатосторонні форми Важливою особливістю післявоєн-торгово-політичного ного періоду є розвиток багатосто-

РЕГУЛЮВАННЯ. РЕГІО- рОННІХ форм ТОрГОВО-ПОЛІТИЧНОГО

нальне співробіт- регулювання. Це пояснюється по-ництводальшим розвитком, поглибленням міжнародного економічного співробітництва, зростанням взаємозалежності національних господарств та загострен ням проблем, вирішення яких не може бути здійснене тільки на національному рівні або на рівні невеликої групи країн. Центр ваги переноситься на систему засобів зовнішньотор­говельної політики, погоджених у межах^іжнародних ор­ганізацій, економічних угруповань та митних союзів^ на багатосторонній основі.

Найважливіше значення в цьому плані має укладена в 4947 p.Генеральна угода по тарифах та торгівліГучасни-ками якої в наш час є, як уже зазначалося, переважна біль­шість держав.

ГАТТ е, з одного боку, багатостороннім торговим дого­вором, в якому зафіксовані основні принципи й правила регулювання зовнішньої торгівлі на національному рівні З іншого боку, ГАТТ — це своєрідний центр, у межах яко­го проводяться переговори з метою вирішення актуальних проблем міжнародної торгівлі, досягнення узгоджених рі­шень з конкретних питань зовнішньоторговельної політики.

Кожний тур (раунд) багатосторонніх переговорів у ме­жах ГАТТ охоплює, як правило, значний період часу та має свою специфіку. Перші п'ять раундів переговорів (у 1947, 1949, 1951, 1956 та 1960—1962 pp.)були присвячені проблемі зниження мит на взаємній основі. В результаті

183

було погоджено взаємні поступки учасників переговорів і певною мірою пом'якшені митні бар'єри. У шостому турі переговорів—Кеннеді-раунд (1964—1967 pp.)обговорю­валися здебільшого проблеми торгових відносин США з країнами ЄЕС. На відміну від попередніх турів переговорів йшлося про лінійне зниження тарифів у цілому. Незважа­ючи на значні розбіжності в позиціях США та країн ЄЕС з питань, що обговорювалися, учасникам переговорів уда­лося досягти згоди на зниження митних тарифів у серед­ньому на 35 %. Сьомий тур багатосторонніх переговорів— Токіо-раунд (1973—1979 pp.)був присвячений обговоренню' широкого кола питань. Але особлива увага приділялася проблемі усунення нетарифних бар'єрів, широке застосу­вання яких у 70-ті роки ставало дедалі серйознішою пере­шкодою розвиткові міжнародної торгівлі. Був прийнятий ряд конкретних рекомендацій, спрямованих на їх пом'як­шення. Учасники переговорів досягли принципово важливої угоди про надання розвинутими країнами преференційного режиму для товарів, імпортованих з країн, що розвиваю­ться. В Токійській декларації підкреслювалося, що метою ГАТТ є подальший розвиток і лібералізація міжнародної торгівлі шляхом усунення існуючих торговельних пере­шкод.

Восени 1986 p.в уругвайському місті Пунта-дель-Есте було проголошено початок восьмого раунду багатосторон­ніх торгових переговорів. Уругвайський раунд характери­зується широкою програмою. Переговори велися навколо тарифних і нетарифних бар'єрів, проблем торгівлі окреми­ми товарами, й особливо сільськогосподарськими продук­тами, деякими видами природних ресурсів та ін. Харак­терною рисою цього туру переговорів є обговорення, впер­ше в історії ГАТТ, питань регулювання міжнародного об­міну послугами.

Велика увага розвиткові міжнародної торгівлі приділя­ється іншими міжнародними економічними організаціями. Дедалі зростаючу роль відіграють організації системи 00Н, насамперед її універсальний орган —Конференція 00Н по торгівлі та розвитку (ЮНКТАДЬЩе в 1964 p.на першій сесії ЮНКТАД були проголошені Прогресивні принципи міжнародного економічного співробітництва, се­ред яких важливе місце посіли принципи міжнародних тор­гових відносин. На сесіях ЮНКТАД в центрі уваги постій­но перебувають питання усунення перешкод на шляху міжнародної торгівлі, боротьби проти протекціонізму, ін­ші питання міжнародного економічного співробітництва. Слід зазначити, що у всіх сесіях 00Н по торгівлі та роз-

184

витку активну участь поряд із СРСР брали Україна та Бі­лорусія як члени Організації Об'єднаних Націй.

В сучасних умовах розвивається і така форма регулю­вання зовнішньої торгівлі, як багатосторонні угоди про створення ^одивідьної.іоргівлі, митних та економічних сою­зів, різні багатосторонні преференційні угоди, йдеться про Європейську асоціацію вільної торгівлї;»^Європейське Еко­номічне Співтовариство», зону вільної торгівлі в Північній Америці, ряд економічних об'єднань країн, що розвиваю­ться.

Нарешті, зростаючого значення для розв'язування пи­тань зовнішньоторговельних відносин і вироблення відпо­відних рекомендацій набувають різні багатосторонні фо­руми, конференції, семінари, зустрічі, «круглі столи» і т. п. Вони проходять з участю представників ділових, наукових і політичних кіл, часто на високому рівні, мають можли­вість обговорювати актуальні проблеми зовнішньоторго­вельної політики, досягати взаєморозуміння з важливих питань.

Зміни в системі міжнародного економічного спілкуван­ня, що відбулися в післявоєнний період, не можна зрозу­міти без урахування інтеграційних процесів. Вони мають місце в усіх групах країн. "Найбільшої глибини досягла інтеграція промислове розвинутих капіталістичних країн. Це якісно новий, вищий рівень інтернаціоналізації госпо­дарського життя, який виявляється в зближенні та взаємо-пристосуванні національних господарств, у виникненні ве­ликих регіональних господарських комплексів. Так, шість західноєвропейських країн у 1957 p.уклали угоду про створення Європейського Економічного Співтовариства, що мало на меті формування спільного ринку товарів, капіта­лів та робочої сили. Нині співтовариство, яке об'єднує вже 12 країн, здійснює заходи щодо переходу до кінця 1992 p. від «спільного ринку» до економічного та валютного сою­зу, до створення єдиного внутрішнього ринку з єдиною ва­лютою. З розвитком інтеграційного процесу прискорюються темпи зростання взаємної торгівлі країн Європейського Співтовариства. Якщо в 1957 p.вона становила лише 1/3 їхнього зовнішньоторговельного обороту, то нині переви­щує його половину. Посилився рух капіталів між країнами співтовариства, розвинулося виробниче кооперування, знач­них масштабів досягло науково-технічне співробітництво.

Потужний господарський комплекс виник у Північній Америці. Тут відбувається інтенсивний «капіталообмін» між США та Канадою, розвивається виробниче кооперу­вання. Взаємна торгівля посіла важливе місце у зовніш-

185

ньоторговому обороті двох країн. У 80-ті роки в експорті США питома вага Канади перевищувала 20 %, а частка США в експорті Канади була більше 70 %. У січні 1989 p. набула чинності американо-канадська угода про вільну торгівлю. В угоді йдеться не тільки про створення зони вільної торгівлі, вона включає ряд положень, спрямованих на формування спільного ринку та економічного союзу.

Створення країнами Східної Європи в 1949 p.Ради Еко­номічної Взаємодопомоги сприяло помітному зростанню зовнішньої торгівлі країн РЕВ, однак передусім за рахунок взаємної торгівлі, яка становила більше ніж 60 % їх зов­нішньоторговельного обороту. В той же час масштаби тор­гівлі з розвинутими капіталістичними країнами були не­великими. Механізм економічного співробітництва, який склався в умовах жорстких командно-адміністративних си­стем управління національними господарствами, гальмував як інтеграційне співробітництво країн РЕВ, так і розвиток їх торгово-економічних зв'язків із третіми країнами. Це спричинювало відставання в сфері науково-технічного про­гресу, стримувало підвищення якості та технологічного рівня вироблюваних товарів, а отже призводило до зни­ження конкурентоспроможності країн РЕВ на світовому ринку. Криза, а потім і розпад РЕВ наприкінці 80-х років з усією очевидністю продемонстрували необхідність пере­будови співробітництва в регіоні та створення умов для ефективного включення країн Східної Європи у світогос-подарські зв'язки.

Інтеграційні процеси між країнами, що розвиваються, виникають, як правило, не на основі високого рівня розвит­ку продуктивних сил і взаємозалежності національних гос­подарств, а навпаки, в умовах економічної відсталості, сла­бо розвинутих взаємних торгово-економічних відносин. За допомогою інтеграційних об'єднань країни, що звільнилися, прагнуть прискорити соціально-економічний розвиток, по­ліпшити свої позиції на світовому ринку.

Між різними регіональними економічними угруповання­ми також розвиваються торгово-економічні зв'язки. Нові політичні підходи у сфері міжнародних відносин, поступове подолання негативних наслідків «холодної війни» створю­ють сприятливі умови для розвитку плідного міжнародного економічного співробітництва в межах світового ринкового господарства.

186

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте міжнародний поділ праці в після­воєнний період.

2. Які основні риси післявоєнної валютної системи?

3. Які зміни відбулись у вивозі капіталів після другої світової війни?

4. Проаналізуйте особливості розвитку міжнародної тор­гівлі в післявоєнний період.

5. Яке місце в міжнародному обороті посідає обмін по­слугами?

6. Назвіть основні типи зовнішньоторговельної політики.

7. Охарактеризуйте засоби зовнішньоторговельної полі­тики.

8. Які характерні риси зовнішньоторговельної політики у післявоєнний період?

ЗМІСТ

Вступ З

Розділ 1. Міжнародні торговельні зв'язки стародавнього світу