Нова роль банків, фінанчовий капітал і фінансова олігархія

У період становлення й розвитку імперіалізму змінюється роль банків; із скромних посередників у пла­тежах вони перетворюються на могутні фінансові центри, які контролюють більшу частину не лише грошового ка­піталу, а й промислового виробництва.

Торкаючися монополізації банківської справи в Німеч­чині, пошлемося на дослідження Шульце-Геверніца, який констатував: «В кінці 1909 року 9 берлінських великих бан­ків, разом з примикаючими до них банками,управляли 11,3 мільярда марок, тобто близько 83 %., всієї суми німецького банкового капіталу».

Механізм,за допомогою якого забезпечується формування банківських монополій, полягає в тому, що «великі підприємства, банки особливо, не тільки прямо поглинають дрібні, але й «приєднують» їх до себе, підпорядковують їх, включають у «свою» групу, у свій «концерн» — як говорить технічний термін — шляхом «участі» в їх капіталі, шляхом скуповування чи обміну акцій, системи боргових відносин і т. п. і т. д.».

Таким чином, через «участь» у капіталі банковий і про­мисловий капітали дедалі більше зливаються, зрощуються. В результаті банки не лише виконували роль посередників між кредиторами і боржниками, а й ставали співучасни­ками, розпорядниками виробництва.

В росії таке зрощення банківського-капіталу з промис­ловим почалося ще в кінці 90-х років XIX ст. Наприклад, Російський торговельно-промисловий банк у кінці 90-х ро­ків володів 13 735 акціями Нікополь-Маріупольського то­вариства і 11 836 акціями товариства Гартмана. Іншим великим банкам Росії також належали контрольні пакети акцій численних товариств, що функціонували в тих чи інших галузях, передусім важкої промисловості.

В Росії на основі фінансового капіталу формувалася і фінансова олігархія, до складу якої входили відомі про­мисловці, банкіри, торговці: Путілов, Авдаков, Гужон, Утін і Плотніков, Соловейчик, Терещенко та ін.

Вивіз капіталу

Зіткаючися час від часу з тим фак­том, що національні межі для ви­робництва товарів та їх реалізації надто вузькі, капіталіст тичні підприємства дедалі частіше прагнули долати ці межі й виходили на світові ринки. Тому паралельно з роз­витком виробництва розвивався і міжнародний обмін, а разом з ним формувався механізм міжнародних економіч­них відносин.

Розвиток торгівлі всередині країни, а також міжнарод­ного товарного обміну — характерна риса ринкової еконо­міки. І чим більше вона розвинута, тим інтенсивнішим і масштабнішим стає цей своєрідний «обмін речовин» у на­ціональних межах і в усьому світовому господарському організмі.

Загальною й універсальною основою міжнародного то­варного обміну як прояву функціонування світового ринку є міжнародний поділ праці — найважливіша передумова виникнення і розвитку єдиного всесвітнього господарства.

Міжнародний поділ праці відіграє величезну роль у процесі розширеного відтворення як в окремих країнах, так і в усій світовій економіці, а тому справляє значний вплив на весь процес світового господарського розвитку, темпи економічного зростання.

Ще в період домонополістичного капіталізму яскравим виявом інтернаціоналізації господарських зв'язків і між­народного поділу праці була зовнішня торгівля. При цьому процес наростання міжнародного обміну відбувався такими ж прогресуючими темпами, як і здійснення капіталістичної індустріалізації та усталення приватнопідприємницької форми ведення сільського господарства. Так, у період 1720—1780 pp.світова торгівля зросла в 2,1 раза, а за 1800—1880 pp.Її обсяг збільшився вже в 10,4 раза. З 1896 по 1913 p.індекс світової торгівлі підвищився на 58 пунк­тів. У ці роки світовий товарообмін обганяв темпи зростан­ня виробництва продукції.

Поруч з такими великими торговельними державами світу, якими були Англія, Німеччина, Франція, значне місце в світовій торгівлі посідала й Росія. Вона вивозила за кордон хліб, прядиво, вугілля, руду тощо.

Інтенсивне зростання зовнішньоторговельного обороту в кінці XIX і в першому десятиріччі XX ст. супроводжу­валося різким загостренням конкурентної боротьби імпе­ріалістичних країн за ринки збуту. Ця конкуренція при­зводила до зародження перших форм «торговельних війн», у ході яких застосовувалися всі види протекціоністської політики, що включає митні, податкові, фінансові та кре­дитні важелі. Так, починаючи з 70-х років з метою захисту місцевої буржуазії від іноземних конкурентів уряд Росії запроваджує одне за одним обмеження на ввіз іноземних товарів. У 1877 p.митом обкладається ввіз паровозів і ру­хомого залізничного состава. Слідом за цим було запро­ваджене, а потім підвищене мито на чавун, металеві виро­би, кам'яне вугілля та ін. На початок 90-х років митний тариф має вже явно протекціоністський, заборонний ха­рактер, досягши 83 % вартості імпортованих товарів. На зламі століть мито для деяких з цих товарів досягло 100 % вартості.

Навіть міста, які мали статус порто-франко, тобто пор­тові міста, що були наділені економічною свободою і користувалися правом на безмитний ввіз товарів та реалі­зацію їх в обумовленому місці, підпадали під косу про­текціонізму. Так, уже після надання Одесі статусу порто-франко царський уряд згодом запроваджує податок на імпортовані товари в розмірі 20 %. Незабаром мито стали стягувати не лише з тих товарів, що завозилися в Одесу, але й з тих, що експортувалися з неї.

Поряд з розвитком зовнішньої торгівлі все більшого значення, починаючи з 70-х років XIX ст., набував вивіз капіталу. Будучи важливим фактором міжнародних еконо­мічних відносин, він справляв значний вплив на структуру економіки як країн, що імпортували капітал, так і тих, що вивозили його.

Найбільшими експортерами капіталу в ранній період розвитку монополістичного капіталізму були Англія, Фран­ція, Німеччина, США та інші країни. Вони експортували капітал передусім у ті країни, де були порівняно низька Ціна на землю, сировину, дешева робоча сила тощо. Такі умови мали місце в країнах з низьким рівнем економічного-розвитку й особливо в колоніях і напівколоніях. На грунті вивозу капіталу складалися нові форми міжнародних від­носин: як між країнами — експортерами капіталу, так і' між ними, з одного боку, та імпортерами капіталу, з ін­шого.

Об'єктами прикладання капіталу були й країни «серед­нього» рівня економічного розвитку, до яких належала зо­крема Росія. Так, у 1890 p.французькі капітали в Росії становили 66,6 млн крб., а в 1900 p.—вже 226,1 млн крб. Відповідні дані для бельгійських капіталів були 24,6 млн і 296,5 млн крб., для атгглійських—35,3 млн і 136,8 млн крб., для німецьких — 79 млн та 219,3 млн крб. Загальна сума іноземних капіталів у Росії в 1890 p.дорівнювала 215,7 млн крб., у 1900 p.—911,0 млн крб.

Напередодні першої світової війни в руках західних країн було зосереджено близько третини всього акціонер­ного капіталу Росії. Під їх контролем перебували ^ ме­талургійних підприємств та кам'яновугільної промислово­сті Донбасу, половина видобутку нафти і т. д.

Досить специфічним був експорт капіталу з боку Фран­ції. До першої світової війни ця країна займала друге місце після Англії як світовий кредитор. Це означало, що французька буржуазія віддавала перевагу в експорті капі­талу не прямим інвестиціям, а портфельним, тобто скупо­вувалися цінні папери іноземних урядів, акціонерних то­вариств тощо. З огляду на це французька буржуазія вклала значні свої капітали і в російські урядові та приватні за­лізничні позики, в акції та облігації підприємств, зокрема таких ключових галузей важкої та добувної промислово­сті, як металоливарна та вугільна. Так, у кінці минулого сторіччя цар Олександр III прагнув одержати на Заході кредити для розвитку в Росії промисловості та транспорту. Франція в той час запропонувала Росії позику, що дістала назву «російської». Перша позика була випущена в 1888 p., облігації її були дуже швидко розпродані у Франції. В 1894 p.були розміщені три нових позики для Росії на суму 3,5 млрд франків. Після цього було випущено облі­гації ще кількох позик. Забезпечуючи високий процент до­ходу, вони користувалися настільки високим попитом, що багато які французи, щоб придбати цінні папери Росій­ської імперії, продавали свої будинки та заставляли в бан­ках інше нерухоме майно.

Об'єктом прикладання іноземного капіталу була й Ук­раїна — найрозвинутіший регіон Російської імперії. Пере­важна сума іноземних інвестицій (до 90 %) була поміщена тут у добувну, сталеливарну промисловість та інші галузі важкої індустрії. Наприклад, буржуазії Франції, Бельгії, Німеччини, Англії належали 80 % усіх доменних печей, 90 % коксохімічних підприємств, що знаходилися на тери­торії України, 80 % рудників Кривого Рога, 70 % видобут­ку марганцю і велика кількість вугільних шахт.

З кінця 90-х років XIX ст. Росія в свою чергу почала вивозити капітал — особливо в формі позик в інші країни, Передусім у ті з них, які традиційно імпортували російські товари. В результаті на початок першої світової війни ро­сійські капітали лише в Китаї становили значну на той час суму — 269,3 млн дол. Чималі капіталовкладення зробила Росія в Маньчжурії та в інших країнах Далекого та Близь­кого Сходу.