41.Культурна політика Центральної Ради унр.

У XX ст. українська культура зазнала кардинальних змін. Спричинені принципово новими соціально-політичними умовами, соціальними вибухами вони передусім виявилися в радикальному перегляді обріїв духовного життя.

Однією з визначальних подій XX ст. була Перша світова війна. Вона призвела до глибокої економічної, суспільно-політичної кризи Російської імперії, під владою якої перебувала більша частина України. Ліквідація самодержавства, революційні рухи, активізація національно-визвольного руху народів імперії, які прагнули державної незалежності (народи України, Прибалтики, польських земель тощо), посилили кризову ситуацію.

Суттєві зрушення відбувалися і в культурі України. Підвищення національної самосвідомості українського народу, що почалося ще в XIX ст., активізація діяльності численних суспільно-політичних об'єднань, партій, громадських організацій створювали міцний фундамент для актуалізації та реалізації споконвічної мети українців - життя у вільній країні. Визначальним кроком на цьому шляху стало утворення в березні 1917р. Української Центральної Ради на чолі із М. Грушевським, яка бачила своє призначення в завоюванні українцями незалежності.

Діяльність УЦР у сфері освіти передусім передбачала повернення в освітянський простір української мови. Впровадження рідної мови в процес навчання проходило в закладах усіх рівнів - від початкових до вищих шкіл. Подолання неписемності (80 % населення не мали освіти), поширення знань з історії народу, актуалізація його культурних здобутків - завдання, які були поставлені УЦР. Створений Радою Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти забезпечував реформування системи освіти. Було відкрито 39 гімназій у містах та селах, вжито заходів щодо українізації навчального процесу - організовано кафедри українознавства у вищій школі, вводилися дисципліни, які паралельно читалися українською та російською мовами. Цей процес проводився з урахуванням інтересів та побажань національних меншин, які мешкали в Україні.

УЦР опікувалася розвитком українського мистецтва. Про це свідчить, наприклад, заснування Українського національного театру, до трупи якого увійшли такі відомі артисти України, як М. Садовський, П. Саксаганський, І. Мар'яненко та ін. Влада виділяла театрам кошти для зміцнення матеріальної бази, звільняла від оподаткування. Було організовано школу підготовки професійних акторів та режисерів. Удосконалювався репертуар театрів, до якого уводилися твори українських авторів.

Автокефалію православної церкви в Україні, впровадження якого в життя сприяло консолідації українців навколо однієї церкви, подоланню, хоча б певною мірою, втрати духовної єдності народу. Крім того, влада опікувалася збереженням національної культурної спадщини, музейною справою (у країні працювали 36 краєзнавчих, історичних, художніх музеїв), охороною історичних, художніх пам'яток минулого. Саме в цей час було відкрито "Молодий театр" у Києві під керівництвом Л. Курбаса, Першу народну оперу, Першу дитячу оперу, російську оперу в Києві, Національний зразковий театр, прийнято закон про утворення Державного драматичного театру, створено в Києві Державну драматичну школу для підготовки працівників народних театрів тощо. Отже, гетьманат, реставруючи монархічний лад, проводив активну національно-культурну політику.