- •1.Основні підходи до розуміння феномену культури.
- •2.Структура та види культури. Функції культури.
- •3.Періодизація історії української культури. Х-ка етапів.
- •4.К-ра первісної людини на території України(від 1 млн.Р. – до часів неолітичної революції)
- •5.Трипільська к-ра на терторії України.
- •6.К-ра кочового світу на території України (на прикладі кімерійців,скіфів, сарматів)
- •7.К-ра античних міст-держав Пв.Причорномор’я та Криму.
- •8.Основні теорії походження слов’ян.
- •9.Християнізація Русі та її значення для розвитку української культури.
- •10.Розвиток, освіти, писемності та літератури в часи Київської Русі.
- •11.Архітектура, образотворче мистецтво та музика в часи Київської Русі.
- •12.Аналіз культури Київської Русі крізь призму взаємовідносин Схід-Захід(кочовий світ,Візантія, Європа, Близький Схід).
- •13.Культура Галицько-Волинського князівства.
- •14.Культурний розвиток населення історичного Закарпаття в стародавні часи (до приходу угорців у 9 ст.).
- •15.Загальна характеристика розвитку культури Закарпаття під владою Угорського королівства(896-1918рр.)
- •16.Особливості культурного життя населення українських земель у складі Литви та Польщі (1340-1569рр.).
- •17.Релігійні процеси в Україні в 14 – сер.17 ст. Церковні унії.
- •18.Діяльність православних братств на Україні.
- •19.Полемічна література (основні жанри та представники).
- •20.Книгодрукування та книго писання в Україні (14 - сер.17 ст.).
- •21.Козацька культура.
- •22.Роль Петра Могили в релігійному та культурному житті України.
- •23.Барокко в українській культурі.
- •24.Розвиток освіти та науки в Україні в 16 – сер.17 ст.
- •25.Золота доба української та церковної музики.
- •26.Козацькі літописи як індикатор розвитку самосвідомості українців (сер.17 – 18 ст.)
- •27.Григорій сковорода – останній геній Старої України.
- •28.Вплив вихідців з України на розвиток російської культури (17 – 19 ст.).
- •29.Діяльність будителів на Закарпатті.
- •30.Внесок вихідців із Закарпаття в розвиток російської культури та освіти.
- •31.Причини,умови та періодизація українського народного відродження 19 ст.
- •32.Початок національного відродження на західноукраїнських землях «Руська трійця».
- •33.Втілення ідей романтизму в літературі,музиці,живопису у п.П.19 ст.
- •34.Кирило – Мефодіївське товариство та ідея слов'янської єдності.
- •35.Тарас Шевченко – ідеолог модерної України.
- •36.Освіта та наука в Україні в 19 на поч..20ст.
- •37.Утиски української мови та культури в Російській імперії( друга пол.19 – поч.20 ст.)
- •38.Роль Івана Франка в національно – культурному русі.
- •39.М. Грушевський і його роль в розвитку української культури.
- •40.Ідейні витоки українського модернізму. Модернізм в літературі та театрі.
- •41.Культурна політика Центральної Ради унр.
- •42.Національна і культурна політика гетьмана Павла Скоропадського.
- •43.Політика українізації радянської влади: причини,форми, зміст, та наслідки.
- •44.Літературний процес в радянській Україні в 20 – 30-ті рр.20ст.
- •45.Культура Закарпаття у міжвоєнний період.
- •46.Індустріалізація та колективізація урср та їх деструктивний вплив на традиційну селянську культуру.
- •47.Наслідки сталінського терору для української культури. «Розстріляне відродження».
- •48.Становище культури України під час Другої світової війни.
- •49.Період відлиги в Україні. Шестидесятники.
- •50.Політика русифікації та дисидентський рух.
- •51.Розвиток освіти та науки радянської України у др.П.20 ст.
- •52.Характеристика культури Закарпаття в радянську добу.
- •53.Українське поетичне кіно.
- •54.Становище сучасної системи освіти.
- •55.Розвиток науки в час незалежної України.
- •56.Сучасна українська література,театр та музика.
- •57.Релігійне життя в сучасній Україні.
- •58.Розвиток української культури в діаспорі.
- •60.Офіційний статус української мови в державі та дискусії довкола неї на початку 21 ст.
35.Тарас Шевченко – ідеолог модерної України.
У культурному іконостасі України вже майже півтора століття беззаперечним моральним авторитетом є Тарас Шевченко. Поет. Художник. Людина, доля якої була й залишається взірцевим прикладом «служіння народу». Його постать наділена ідеальною біографією, що у свідомості більшості носіїв національної традиції давно трансформувалася в міф, за посягання на який (а часто навіть за саме використання цього терміну) доводиться розплачуватися.
Титанічна сила національного феномену Т. Шевченка випромінюється далеко поза межі літератури й мистецтва. Йому належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Надавши українській мові статусу літературної, Т. Шевченко тим самим заклав міцну основу модерної української літератури, а в ширшому значенні - і під українську національну ідентичність. Ще більшого значення набув політичний аспект його творчості. Пристрасна поезія не обмежувалась, як в інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а пробуджувала національні почуття і давала бачення незалежного майбутнього. Основну вину за поневолення України Т. Шевченко перекладав на Росію та російських імператорів. Ще ніколи українські інтелектуали так не посилювали свої голоси протесту проти російського поневолення. Тим самим поезія Т. Шевченка різко відкидала конформістську модель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої та Великої Русі та лояльності до імператора. Ненависть Т. Шевченка до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відбиття своїх інтересів. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення та поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними ідеалами стали ідеологічним наріжним каменем українського національного руху.
36.Освіта та наука в Україні в 19 на поч..20ст.
1. Розвиток освіти в 70-90-х рр. ХІХ ст.
У другій половині ХІХ ст., як і перше, розвиток української культури відбувався в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували в Україні. Найбільше вони дошкуляли народній освіті. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта в Україні, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що освіта селянам не потрібна. Царський уряд майже зовсім усунувся від матеріального утримання початкових шкіл.
В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно переймалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них провадилося українською мовою, видано було букварі й підручники, в тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано.
Становище стало поліпшуватись після проведення реформ. У 70-х рр. XIX ст. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. Вони збільшували асигнування на утримання та будівництво шкіл. З 1871 р. по 1895 р. асигнування зросли у 6 разів. Впроваджувалося вивчення історії, географії, математики.
На Правобережній Україні, де земств не було, система початкової освіти підпорядковувалася Російській православній церкві. Указ 1881 р. зазначав, «що вплив духовенства повинен поширюватися на всі види елементарних училищ». А 1884 р. вийшло Положення про церковно-парафіяльні школи.
Політика реформ проводилася царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Уряд не дозволяв навчатися українською мовою. Валуєвський циркуляр та Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Проте, завдяки поширенню початкової освіти рівень письменності в українських селах наприкінці ХІХ ст. становив близько 20%, а в містах – 50%.
Для розмежування реальної та класичної середньої освіти 1871 р. було проведено реформу середньої освіти. Реальні гімназії перетворилися на реальні училища. Вони давали чітко виражену професійну спеціалізацію, готували учнів до практичної діяльності. Навчання в реальних училищах тривало 6 років. Сьомий, додатковий клас давав право вступати до технічних вузів. На 1876 р. налічувалося 19 реальних училищ. Їх кількість не змінювалась до кінця століття.
Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили появу вищих технічних навчальних закладів: політехнічних інститутів у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів у Харкові та Львові; інших вищих навчальних закладів – технологічного в Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого в Катеринославі. І все ж, як і перше, вищі навчальні заклади залишались установами для вузького кола юнаків.
Становлення індустріального суспільства, розвиток промисловості обумовили появу вищих технічних навчальних закладів: політехнічних інститутів у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів у Харкові та Львові; інших вищих навчальних закладів – технологічного в Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого в Катеринославі. І все ж, як і перше, вищі навчальні заклади залишались установами для вузького кола юнаків.
В умовах, коли більшість населення українських земель не вміла читати, а успіхи в розвиткові освіти були незначними, прогрес у науці вражав уяву.
У другій половині ХІХ ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук: хімії, фізики, геології, ботаніки, біології, математики. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Університети на українських землях зробилися важливими науковими центрами як Російської імперії, так і Європи.
Розвій наук зумовлювали такі чинники:
· розвиток промисловості після реформ 60–70-х рр., що потребував кваліфікованих спеціалістів і нових технологій;
· загальноєвропейський прогрес у науці й техніці;
· поширення й подальше домінування філософії позитивізму, яка сприяла пошукові достовірних і точних вимірів фізичних і суспільних явищ;
· відсутність ідеологічного забарвлення в дослідженнях, а отже,– конфлікту з владою, хоч і не завжди.
Протягом другої половини ХІХ ст. з’явилася плеяда видатних науковців світового рівня, яких, на жаль, зараховують до росіян, поляків чи інших народів, на землях яких через різні обставини їм довелося працювати. Насправді вони були синами українського народу, якого не цуралися.
Світової слави зажили: вчений-етнограф М.Міклуха-Маклай, дослідження якого Океанії, Південно-Східної Азії, Австралії не втратили свого значення й дотепер; О.Волощак, який зробив вагомий внесок у розроблення ботанічної географії, дослідив рослинний світ Карпат; М.Умов – засновник київської школи теоретичної фізики; М.Бекетов – вчений-хімік, який, працюючи в Харківському університеті, першим у світі став викладати фізичну хімію; математик О.Люпанов; ембріолог А.Ковалевський; І.Мечников і М.Гамалія, що були засновниками першої в Російській імперії та другої в світі бактеріологічної станції, а також започаткували успішне лікування таких страшних хвороб, як чума, холера, тиф, туберкульоз; М.Пильчиков, який зробив значний внесок у розвиток електротехніки, започаткував нову дисципліну – ядерну фізику, та багато інших.
Одним із видатних українських вчених того періоду був Іван Пулюй (1845–1918), який свої здібності виявив в електромеханіці, а до того ж прислужився і українському рухові. Не обійшовся без Пулюя і переклад Святого Письма українською мовою.