29.Діяльність будителів на Закарпатті.

(1851-1867)

Період закарпастької історії після бурхливих подій 1848-1851 р. часто називають добою будителів О.Духновича, О.Павловича, І.Раковського, А.Рубія, М.Надя, А.Балудянського, А.Кралицького, О.Митрака та інших. Свою увагу вони сконцентрували на творенні власної літератури русинів, заснуванні літературних та інших товариств, виданні книг і журналів, розширенні мережі народних шкіл і підвищення їх рівня.

Будителі — під такою назвою в історію Закарпаття увійшли відомі культурно-політичні діячі кінця XVIII — першої половини XIX століття Іоанікій Базилович, Олександр Духнович, Михайло Лучкай, А. Добрянський та інші.

«Будителі» ставили метою збуджувати в масах українську національну свідомість шляхом упровадження рідної мови в усітанки освітньої мережі, пресу, літературу тощо, виступали за широке дослідження і популяризацію місцевої історії як невід'ємної частини історії всієї України. У своїй боротьбі за якнайширшу участь корінного українського населення Закарпаття в усіх сферах місцевого громадського та суспільно-політичного життя «Будителі» публічно критикували колонізаторський режим австро-угорської влади, політику мадяризації та онімечення українців. «Будителі» започаткували процес українського культурно-національного відродження на Закарпатті, сприяли розширенню зв'язків краю з Галичиною та Наддніпрянщиною, з прогресивними вченими та літераторами Росії, з пропагандистами ідеї загальнослов'янського відродження в Чехії, Словаччині, Польщі, Сербії, Хорватії.

30.Внесок вихідців із Закарпаття в розвиток російської культури та освіти.

Серед вихідців із Закарпаття, які емігрували до Росії і стали визначними вченими, уродженець с. Тибава на Свалявщині Ю. L Гуца-Венелін (1802—1839 pp.). Середню освіту здобув в Ужгороді, далі навчався в духовній семінарії в Ужгороді і Сату-Маре (сьогодні Румунія), у Львівському університеті. Саме у Львові почав формуватися як славіст, багато працював над джерелами з історії слов'ян. Установивши зв'язки із закарпатцями, які працювали в Росії, він також подався на схід. У Москві з допомогою І. Орлая та інших земляків Ю. Гуца разом зі своїм двоюрідним братом І. Молнаром продовжує навчатись у Московському університеті (медичний факультет), але його інтереси обмежувались історією. По стежині історика-дослідника він і пішов. Велику допомогу йому подав відомий славіст, професор М. Погодін.

Наукові інтереси Ю. Гуци досить широкі — це історія слов'янських народів, особливо болгар, мова та етнографія народів Балканського регіону. Не забув він і про свій рідний край, його славне минуле й тяжку долю в XIX ст. Над питаннями, які хвилювали Ю. Гуцу, він почав працювати ще в студентські роки, коли подорожував до Семиграддя, пізніше — під час навчання у Львові, переїзду до Москви, коли жив і працював деякий час у Кишиневі. Але найбільший матеріал вчений зібрав під час наукових експедицій у Болгарію, здійснених при підтримці Російської Академії наук на рубежі 20—30-х років XIX ст. Він опублікував серію праць з історії Болгарії («Древние и нынешние болгаре...» та ін.), у яких зроблено важливий науковий висновок, що болгари є слов'янами, а не тюрками, як вважали їх більшість вчених; що вони мають тісні зв'язки з усім слов'янським світом. Він вірив у те, що Болгарія зможе визволитись з-під турецького гніту. Праці Ю. Венеліна є вагомим фактором болгарського культурно-національного відродження.

Цінними є роздуми Ю. Гуци (Венеліна) над окремими аспектами історії України, в тому числі і Закарпаття. Високо оцінені праці вченого з мовознавства та етнографії слов'янських народів.

Серед нових переселенців до Росії зв'язками з російськими вченими, внеском у науку вирізнявся М. А. Балудянський (1769-1847 pp.). Уродженець с. Вишня Ольшава (Східна Словаччина), він навчався в Кошіце і Відні, а потім працював на рубежі двох століть у Великому Варадині та Пешті. З історією та культурою власне Закарпаття мало зв'язаний. Хіба що слід взяти до уваги підтримку ним інтелігенції Закарпаття після переїзду у 1804 році до Петербурга.

М. Балудянський був одним з визначних спеціалістів у галузі політичної економії та права. Він противник феодально-кріпосницького ладу, прихильник звільнення селян від кріпацтва шляхом реформ. Як вчений багато працював у галузі політичної економії, ввів даний термін у науковий обіг в Росії, брав участь у складанні законів Росії «Полное собрание законов Российской империи».

Працюючи спочатку професором політичної економії Петербурзького педагогічного інституту, а з 1816 року деканом юридичного факультету, він виявив себе як талановитий педагог. Лекції вирізнялися глибиною змісту і прекрасною формою викладу. Він завоював великий авторитет серед вчених Росії і, коли в 1819 році педінститут у Петербурзі перетворили в університет, його обрали першим ректором. Очоливши Петербурзький університет, М. Балудянський багато зробив для удосконалення системи підготовки кадрів. Він підтримував передову частину професури, розширював зв'язки з вченими — вихідцями із Закарпаття, сприяв активізації їх роботи. Саме за підтримку прогресивно мислячих викладачів, хоч дехто вважає, що через зв'язки з російськими таємними організаціями декабристів, М. А. Балудянського у 1821 році звільнили з посади ректора, а згодом і з посади професора університету. Далі він був зайнятий у різних державних установах Pocії на науковій роботі.

Як вчений М. Балудянський виступав за прогресивний розвиток усіх наук. Він першим у Росії впроваджував новинки в галузі політичної економії, права, філософії. Добре володіючи латиною, англійською, німецькою, італійською, угорською мовами, цей «иностранный славянин», як його доброзичливо називали в Росії, «з любов'ю і усердієм істинно російської людини, вірою і правдою послужив нашій вітчизні», — писав один з його біографів ще в кінці XIX ст.

М. Балудянський залишив помітний слід у розвитку науки і вищої школи Росії першої чверті XIX ст. і вніс значний вклад у зміцнення зв'язків Закарпаття з Росією та Україною.

Серед вчених, які на весь голос заявили про себе уже в кінці 30—40-х років XIX ст., а потім продовжувади плідну роботу на культурній ниві Закарпаття, був О. Духнович (1803—1865 pp.) — найвизначніший представник наукової та суспільної думки краю.

Він народився у с. Тополя Земплінського комітату (Східна Словаччина), освіту здобув в Ужгороді (у народній школі та гімназії), духовну — у Пряшеві та Кошіце. Працював у Пряшеві, а з 1838 року — в Ужгороді. Добре знав запити народу, складності Австрії як держави. Як вчений і громадський діяч він вирізнявся тим, що займав чітку позицію в суспільному житті, твердо і послідовно стояв на боці народу. І цілком закономірно, що один з дослідників Закарпаття Ф. Арістов назвав О. Духновича народолюбцем. Ми додамо, що він не тільки любив народ, але й прагнув здобути для нього національну волю, краще життя. О. Духнович уже в 40-х роках XIX ст. зайняв чітку позицію, спрямовану проти влади Габсбургів та угорських магнатів, котрі намагались денаціоналізувати руське населення краю, змадяризувати чи онімечити його, позбавити власної історії, національної свідомості.

О. Духнович мав тісні зв'язки не тільки з ученими і громадськими діячами Закарпаття, але й з ученими всього слов'янського і неслов'янського світу, регіону Центральної та Південно-Східної Європи, знаходився під великим впливом передової думки Росії та України.

До середини XIX ст. О. Духнович сформувався як вчений-педагог і громадський діяч, зробив перші кроки на шляху захисту інтересів поневолених русинів та інших народів, що проживали в Закарпатті. Одним з основних напрямків його діяльності у цей період були педагогіка, дослідження історії краю. Він вірив, що з допомогою освіти можна змінити існуючий лад, поліпшити становище народних мас. Саме ці мотиви, хоч вони виявилися хибними, спонукували О. Духновича виступати з рішучою критикою позиції реакційних кіл, котрі з презирством ставилися до народу і твердили, що народ освічувати, вчити його є небезпечним. Вчений не тільки доводив необхідність повсюдного створення шкіл, підготовки вчителів, організації шкільної справи, але й особисто брав участь у перебудові освіти, її розвитку. Як відзначали сучасники, коли став потрібним календар як наймасовіша книга, що поширювалася серед населення, О. Духнович підготував і видав його; потрібен був підручник для школи — він за власні кошти видав буквар, граматику тощо. Виданий О. Духновичем у 1847 році буквар «Книжиця читальная для начинающих» набув поширення не лише в Закарпатті, Східній Словаччині, але також в Галичині. О. Духнович написав книгу в дусі народолюбства, вмістив у ній твори усної народної творчості.

Великого значення надавав О. Духнович ролі вчителя у розвитку народної освіти, турбувався про зростання його авторитету. У творчості Олександра Васильовича чільне місце посідає історія Закарпаття. Уже в 40-х роках він написав перші дослідження з історії краю, хоч жодна з праць не була опублікована за його життя. Причина цього в тому, що дослідник порушував питання, які не відповідали політиці правлячих кіл Австрійської імперії. Однак частина написаного згодом публікувалась у періодичних виданнях України, зокрема в Галичині та в Росії. З любов'ю говорить О. Духнович про минуле краю. Він пишається тим, що, незважаючи на іноземний гніт, народ зберіг мову, культуру, свідомість єдності з Росією. Шкода, що вчений не бачив різниці між російською культурою, російським народом і царем. Його одностороння орієнтація на царизм була політично шкідливою.

На 40-і роки припадає і початок літературної діяльності О. Духновича, у якій він також виступав як народолюбець, відображав помисли народу, його тяжку долю.