- •За загальною редакцією заслуженого юриста України м. Г. Вербенського
- •Isbn 978-966-610-ххх-х © Вербенський м. Г., Бандурка о. О., Богатирьов і. Г., Пєтков в. П., Севостьянов в. П., Трубніков в. М. Уманець ю. М., 2010
- •Передмова
- •Загальна частина Глава і. Поняття кримінально-виконавчого права, його предмет, метод і місце в системі права України § 1.1. Основні засади державної політики у сфері виконання кримінальних покарань
- •§ 1.2. Поняття і принципи кримінально-виконавчого права України
- •§ 1.3. Конституція України – правова основа і джерело розвитку кримінально-виконавчого права
- •§ 1.4. Наука кримінально-виконавчого права України
- •Література до глави і
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Глава іі. Кримінально-виконавче законодавство України § 2.1. Поняття кримінально-виконавчого законодавства України
- •§ 2.2. Принципи кримінально-виконавчого законодавства України
- •§ 2.3. Історія, етапи і фактори розвитку кримінально-виконавчого законодавства України
- •Література до глави іі
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Глава ііі. Органи і установи кримінально-виконавчої системи України § 3.1. Поняття кримінально-виконавчої системи України
- •§ 3.2. Органи і установи виконання кримінальних покарань
- •§ 3.3. Основи управління в органах і установах виконання покарань
- •3.3.1. Організація процесу управління в органах і установах виконання покарань
- •3.3.2. Контроль в органах і установах виконання покарань
- •3.3.3. Форми і види контролю та обліку
- •§ 3.4. Прокурорський нагляд за виконанням кримінальних покарань
- •§ 3.5. Державний і демократичний цивільний контроль над органами та установами виконання покарань
- •Література до глави ііі
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Глава іv. Правовий статус засуджених § 4.1. Поняття правового статусу засуджених та його закріплення в Кримінально-виконавчому законодавстві України
- •§ 4.2. Права засуджених
- •§ 4.3. Обов’язки засуджених
- •§ 4.4. Законні інтереси засуджених
- •§ 4.5. Дисциплінарна, адміністративна та кримінальна відповідальність засуджених
- •Література до глави іv
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Особлива частина Глава V. Класифікація і розподіл засуджених по видах установ виконання покарань § 5.1. Поняття і критерії класифікації засуджених до позбавлення волі
- •§ 5.2. Порядок визначення засудженому виду колонії, його направлення і переміщення до місць відбування покарань
- •§ 5.3. Порядок тимчасового залишення у слідчому ізоляторі чи направлення у виправну колонію, переведення до слідчого ізолятора
- •§ 5.4. Порядок прийняття засуджених до позбавлення волі в колонії та їх облік. Структурні дільниці колонії та їх призначення
- •§ 5.5. Порядок зміни умов тримання засуджених та їх переведення
- •Література до глави V
- •Питання для самоконтролю
- •Теми контрольних робіт
- •Глава vі. Поняття і правове регулювання режиму в місцях позбавлення волі § 6.1. Поняття режиму у колоніях та його основні вимоги
- •§ 6.2. Використання технічних засобів нагляду і підстави здійснення оперативно-розшукової діяльності у виправних колоніях
- •§ 6.3. Підстави впровадження режиму особливих умов у колоніях
- •§ 6.4. Підстави застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї
- •§ 6.5. Правила внутрішнього розпорядку у колоніях
- •Література до глави vі
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Теми контрольних робіт
- •Глава vіі. Правове регулювання праці, матеріально-побутового і медико-санітарного забезпечення засуджених § 7.1. Загальні принципи організації праці засуджених
- •§ 7.2. Основи законодавчого регулювання праці засуджених
- •§ 7.3. Матеріально-побутове забезпечення засуджених
- •§ 7.4. Медико-санітарне забезпечення засуджених
- •Література до глави vіі
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Глава VIII. Організація соціально-виховної роботи із засудженими § 8.1. Організація і основні завдання соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі
- •§ 8.2. Основні напрями, форми і методи соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі
- •§ 8.3. Організація загальноосвітнього і професійно-технічного навчання засуджених до позбавлення волі
- •§ 8.4. Участь громадських та релігійних організацій у соціально-виховній роботі із засудженими
- •Література до глави vііі
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Глава IX. Порядок і умови виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі
- •§ 9.1. Порядок і умови виконання покарань у виді штрафу і конфіскації майна
- •Данные о количестве осужденных к уголовному наказанию в виде штрафа
- •Данные о применении судами Украины уголовного наказания в виде конфискации имущества [2]
- •§ 9.2. Порядок і умови виконання покарань у виді службових обмежень для військовослужбовців
- •§ 9.3. Виконання покарань у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу
- •§ 9.4. Порядок і умови виконання покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
- •§ 9.5. Порядок і умови виконання покарань у виді громадських робіт і виправних робіт
- •Данные о применении судами Украины уголовного наказания в виде исправительных работ [1] (тыс. Осужденных) Література до глави іх
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Глава х. Порядок і умови виконання кримінальних покарань, пов’язаних з позбавленням волі § 10.1. Порядок і умови виконання покарань у виді арешту
- •Данные о применении уголовного наказания в виде ареста за 2007-2010 годы (тис. Осужденных)
- •§ 10.2. Порядок і умови виконання покарань у виді обмеження волі
- •§ 10.4. Порядок і умови виконання покарань у виді позбавлення волі на певний строк
- •§ 10.5. Порядок і умови виконання покарань у виді довічного позбавлення волі
- •Література до глави х
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Глава хi. Звільнення засуджених від відбування покарання та їх соціальна адаптація § 11.1. Види і правові підстави звільнення від відбування покарання
- •§ 11.2. Звільнення у зв’язку з відбуттям строку покарання, призначеного вироком суду
- •§ 11.3. Звільнення на підставі закону про амністію та акта про помилування
- •§ 11.4. Звільнення у зв’язку зі скасуванням вироку і закриттям кримінальної справи
- •§ 11.5. Звільнення у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку
- •§ 11.6. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання
- •§ 11.7. Звільнення на підставі хвороби
- •§ 11.8. Організація спостереження за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання, і проведення з ними виховної роботи
- •§ 11.9. Адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі
- •§ 11.10. Соціальна адаптація звільнених від покарання і заходи з її забезпечення
- •Література до глави хі
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Теми контрольних робіт
- •1. Підготовка до звільнення з увп
- •2. Соціальний контроль відносно осіб, які відбули покарання у виді позбавлення волі
- •Глава XII. Міжнародні стандарти поводження із засудженими і виконання кримінальних покарань за кордоном § 12.1. Історія міжнародного співробітництва у сфері поводження із засудженими
- •§ 12.2. Система чинних міжнародних актів про поводження із засудженими
- •12.2.1. Загальна декларація прав людини
- •12.2.2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
- •12.2.3. Європейська конвенція з прав людини
- •12.2.4. Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими
- •12.2.5. Європейські тюремні правила
- •§ 12.3. Виконання кримінальних покарань за кордоном
- •Література до глави хіі
- •Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
- •Тестові питання з навчальної дисципліни ,,кримінально-виконавче право україни”
- •Глосарій основних понять кримінально-виконавчого права
- •Авторський колектив:
- •Кримінально-виконавче право Навчальний посібник
§ 12.2. Система чинних міжнародних актів про поводження із засудженими
На шляху утвердження прав і свобод людини суспільство пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівності на дедалі більше коло осіб та відносин між ними. Власне, вся історія людства є полем становлення і боротьби за ствердження прав людини, за все нові й нові ступені свободи особи. Цей процес виступив каталізатором масштабних змін у суспільно-політичному житті більшості держав світу, ведучи до нового осмислення ролі людини в її відносинах з іншими людьми, суспільством і державою. Не випадково, що одним із перших загальновизнаних конституційних актів в історії людства стала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у Франції, яку можна вважати предтечею Загальної декларації прав людини 1948 р.
12.2.1. Загальна декларація прав людини
У цьому міжнародному документі закладено основи розбудови системи міжнародних стандартів прав людини. І хоча положення Декларації мають рекомендаційний характер, вони є універсальними для усіх країн світу. Історичний досвід і практика свідчать, що мета і зміст кримінального покарання, як правило, перебувають у тісному взаємозв’язку з конкретними умовами та епохою, загальним устроєм держави, станом економіки та суспільно-політичним ладом, поглядами, звичаями, а також ідеологічними стереотипами, що склалися в суспільстві.
Поновивши у 1991 р. свою незалежність, українська держава проходить складний шлях перебудови і переоцінки матеріальних і духовних цінностей. Цей процес обтяжується тим, що населення протягом поколінь виховувалося у традиціях соціалістичного світосприйняття, що передбачало інше ставлення до багатьох категорій суспільства.
Захист прав людини є однією з основ демократії, а захист прав засуджених осіб є підґрунтям для здійснення демократичної карної політики.
Протягом багатьох десятиліть людство працює над тим, щоб засуджені зберігали свої права як члени суспільства, а також набували певних специфічних прав. З цією метою була прийнята низка законодавчих міжнародних правових актів, які носять міждержавний характер. Вони стабільні, на них не поширюється дія соціальної кон’юнктури, яка віддзеркалює політичні, ідеологічні, економічні, релігійні, історичні та кримінологічні фактори.
Міжнародні правові акти є чітким орієнтиром для розвитку кримінально-виконавчого законодавства України та застосування його норм у механізмі виконання та відбування покарань.
Загальне розуміння характеру міжнародних правових актів щодо захисту прав і свобод людини має велике значення для повного виконання зобов’язань усіма державами, які ратифікували ці акти.
Не є винятком і Україна, яка у 1995 р. зробила свій вибір входженням до Європейського правового поля, коли взяла на себе правові зобов’язання щодо безумовного дотримання ратифікованих Верховною Радою України найважливіших міжнародних правових актів. Міжнародні правові акти – це врегульовані міжнародним правом норми, принципи, які мають рекомендаційний характер у галузі виконання і відбування покарань.
Загальна декларація – це перший в історії міжнародних відносин акт, у якому проголошено широке коло основних свобод і прав людини, що підлягають загальній повазі й дотриманню.
Підґрунтям її розробки і прийняття стало бажання людства створити такий світ, у якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди. Реалізація цієї мети передбачає сприяння розвитку дружніх відносин між народами охорону права людини силою закону, забезпечення прав людини, гідності й цінності людської особи, рівноправності чоловіків і жінок, поліпшення умов життя в умовах більшої свободи.
Окремим напрямком декларації є зобов’язання держав-членів сприяти співробітництву з Організацією Об’єднаних Націй. Загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов’язання.
Дотримуватися Загальної декларації прав людини повинні всі народи і всі держави. Декларація сприяє поважанню цих прав і свобод і забезпеченню їх дотримання через національні й міжнародні прогресивні заходи, визнанню і здійсненню їх як серед держав-членів Організації, так і серед територій, що перебувають під їх юрисдикцією.
Відповідно до норм Загальної декларації, усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану.
Крім того, кожна людина має право на життя, свободу і особисту недоторканність. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах. Ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання.
Це положення передбачає, що всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом, право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію. Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання.
Кожна людина для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обґрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право на засадах повної рівності на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом.
Людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом оприлюдненого судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Крім того, ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину.
Людина як член суспільства має право:
– на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави;
– на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці й на захист від безробіття;
– на рівну оплату за рівну працю;
– на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім’ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення;
– на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку;
– на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.
Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Усі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом;
– на освіту. Освіта повинна бути безоплатною (хоча б початкова) і загальною. Початкова освіта повинна бути обов’язковою. Технічна і професійна освіта повинні бути загальнодоступними, а вища освіта –однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного.
Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості й дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяльності Організації Об’єднаних Націй щодо підтримання миру;
– вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами;
– на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є;
– на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.
Крім прав кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.
Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй.
Зазначені в Декларації норми не можуть бути витлумачені як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.
Унікальним механізмом контролю та захисту прав людини є інститут омбудсмана, який було створено вперше в історії людства 200 років тому у Швеції. Сьогодні цей інститут функціонує у понад 100 країнах світу. В Україні даний інститут функціонує, з назвою Уповноважений Верховної Ради України з прав людини 10 років. Усі ці роки наша держава прагне запроваджувати міжнародні стандарти у галузі прав людини і має певні здобутки на шляху формування громадянського суспільства, додержання принципів верховенства права.
Поряд з цим, серед проблемних питань дотримання Україною міжнародних стандартів прав і свобод людини слід виділити: негативний вплив на реалізацію прав людини під час переходу України до ринкової економіки; високий рівень бідності переважної більшості населення; демографічну кризу, однією з причин якої є низький рівень доходів населення; заборгованість із виплати заробітної плати; постійне зростання нерівності між багатими і бідними тощо.