Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки

21. Поняття кримінально-виконавчої системи України.

22. Внутрішні та зовнішні фактори безпеки кримінально-виконавчої системи України.

23. Органи і установи виконання кримінальних покарань.

24. Державна кримінально-виконавча служба України, основні принципи її діяльності та структура.

25. Поняття управління кримінально-виконавчою системою.

26. Основні функції управління.

27. Організація процесу управління в органах і установах виконання покарань.

28. Планування і прогнозування діяльності органів та установ виконання покарань.

29. Аналіз діяльності органів і установ виконання покарань.

30. Поняття і завдання контролю в органах і установах виконання покарань.

31. Форми і види контролю та обміну в органах і установах виконання покарань.

32. Прокурорський нагляд за додержанням законів під час виконання кримінальних покарань.

33. Державний, демократичний цивільний контроль над органами і установами виконання покарань.

34. Положення і завдання спостережних комісій і піклувальних рад при спеціальних виховних установах.

35. Принципи здійснення демократичного цивільного контролю.

36. Суб’єкти демократичного цивільного контролю.

37. Роль і місце громадських рад в управлінні державними справами у сфері виконання покарань.

Глава іv. Правовий статус засуджених § 4.1. Поняття правового статусу засуджених та його закріплення в Кримінально-виконавчому законодавстві України

Кожен громадянин, у якій би сфері правовідносин він не діяв, має визначений Законом правовий статус.

У процесі виконання кримінального покарання між державою, у виді уповноважених нею органів, установ і посадових осіб, та засудженими, відносно яких обвинувальний вирок суду набрав законної сили, виникають відносини, які регулюються нормами кримінально-виконавчого законодавства України. Тому ретельна і всебічна законодавча регламентація прав, обов’язків і законних інтересів означених суб’єктів є підґрунтям забезпечення реалізації принципу законності у процесі виконання кримінальних покарань.

Перші дослідження правового статусу засуджених як сукупності прав, обов’язків і законних інтересів були здійснені у роботах Е. Г. Ширвіндта та Б.С. Утевського у середині 20-х – на початку 30-х рр. минулого століття ¹. Водночас відомі системні порушення принципу законності за радянських часів та його підміну принципом революційної, політичної, класової доцільності слід розглядати як несумісні з будь-яким науковим чи правовим вивченням цієї проблеми. Розробка правового статусу засуджених як єдиного інституту кримінально-виконавчого права і законодавства почалась у 50–60-ті рр. ХХ ст.

У період кодифікації кримінально-виконавчого законодавства Радянського Союзу і УРСР 1969–1971 рр. у ст. 8 Виправно-трудового кодексу України загальне формулювання правового статусу засуджених було подане в наступній редакції: «Особи, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, виконують обов’язки і користуються правами, встановленими законодавством для громадян України з обмеженнями, передбаченими законодавством для засуджених, а також випливаючими з вироку суду і режиму, встановленого цим Кодексом для відбування покарання даного виду».

Прийняття у 1996 р. Конституції України, яка в ч. 3 ст. 63 закріпила норму про те, що «засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду», повинно було принципово змінити зміст правового статусу засуджених відносно джерел його правообмежень.

Деякі вчені також вказували, що реалізація цієї конституційної норми (яка, до речі, відповідає також Загальній декларації прав людини про те, що під час реалізації своїх прав і свобод кожна людина повинна підлягати тільки тим обмеженням, які встановлені законом) у кримінально-виконавчому законодавстві України повинна спиратися тільки на закон як єдине джерело обмеження правового статусу засуджених.

Більше того, законодавець у ст. 50 Кримінального кодексу України встановив, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Механізм встановлення правового статусу засуджених, перш за все, повинен базуватися на усвідомленні того, яке значення можуть мати відповідні обмеження, а також до яких результатів вони мають привести. Тільки за умови такого науково обґрунтованого розуміння, вказував професор О. Л. Ременсон, можна конструювати зміст конкретного виду кримінального покарання.

Розробці механізму встановлення правового статусу засуджених приділяли увагу відомі вчені – М. О. Стручков, О. Є. Наташев, О. І. Марцев, І. А. Сперанський, В. І. Селіверстов, І. Г. Богатирьов, Л. В. Багрій-Шахматов, О. М. Бандурка, Г. Л. Мінаков, В. П. Пєтков, А. Х. Степанюк, В. П. Севостьянов, В. М. Трубніков, Г. О. Радов та ін.

Правовий статус засуджених виникає шляхом відповідного збереження, конкретизації, доповнення і обмеження загальноправового статусу громадянина України. Наголос на тому, що засуджений продовжує бути громадянином держави, є дуже важливим, оскільки до 1958 р. серед кримінальних покарань було й покарання у виді оголошення ворогом трудящих із позбавленням громадянства і вигнанням за межі СРСР назавжди [9].

У подальшому цей захід державного примусу був виключений із системи кримінальних покарань, але продовжував застосовуватися до так званих «дисидентів» окремими Указами Президії Верховної Ради СРСР.

Як це не дивно, п. 26 ст. 106 чинної Конституції України залишає за Президентом України право припиняти громадянство України, що суперечить загальновідомому праву людини вільно обирати або вільно змінювати громадянство.

У сучасній редакції КВК України ст. 7 закріплює основи правового статусу засуджених у наступному вигляді:

1. Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

2. Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду.

3. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначено законами України, а також міжнародними договорами України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

4. Правовий статус засуджених визначається законами України, а також КВК, виходячи з порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

Якщо під поняттям «порядок і умови виконання та відбування конкретного виду покарання» розуміти режим як основний засіб виправлення і ресоціалізації засуджених (п. 3 ст. 6 КВК), то в цьому випадку питання про Закон як єдине джерело обмеження прав, свобод і законних інтересів засуджених продовжує лишатися невирішеним.

Більше того, формулювання п. 4 ст. 7 КВК суперечить п. 1 ст. 1 КВК, яка закріплює норму про те, що «кримінально-виконавче законодавство України (тобто, в першу чергу КВК) регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань». Тільки Закон – Кримінально-виконавчий кодекс – повинен встановлювати вичерпний перелік правообмежень засудженого до конкретного виду покарання, як це передбачено п. 2 ст. 7 КВК.

На жаль, ані загальна, ані особлива частини КВК України не містять такого переліку або окремого розділу КВК, в якому були б перелічені правообмеження, встановлені іншими законами України.

Правовий статус засудженого складається із загальної сукупності наданих йому різними галузями законодавства прав, свобод, обов’язків і законних інтересів, які він має можливість реалізувати під час відбування кримінального покарання.

Окремим питанням також залишається розробка правового статусу громадян України, заарештованих (затриманих) або іншим чином позбавлених волі, які відбувають покарання за вироками іноземних судів за кордоном.

За даними дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном, оприлюдненими на засіданні колегії МВС України, яке відбулося 19 грудня 2002 р. за участі Уповноваженого з прав людини, станом на жовтень 2002 р. близько 10 тис. громадян України були заарештовані (затримані), а понад 2,5 тис. громадян України відбували покарання за вироком судів за кордоном.

Слід зазначити, що насправді наведені цифри можуть бути значно більшими, адже не завжди консульській установі України стає відомо про факт арешту (затримання) громадян України.

Правовою підставою розробки спеціального статусу громадян України, які заарештовані (затримані) або відбувають покарання у виді позбавлення волі за вирокам іноземних судів за кордоном, є ч. 3 ст. 25 Конституції України, яка встановлює, що Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.