6. Проблеми періодизації історії укр. Мови

У рад.мовознавстві періодизація етапів розвитку укр..м.базувалась на поглядах О.Шахматова. -до 6-ого століття – праслов’янська (спільнослов’янська) мова -7-8-е ст. – праруська (прасхіднослов’янська, спільносхіднослов’янська) епоха -9-10-е ст. – епоха діалектного розгалуження східнослов’янської мови на північну (укр.), середньоруську (білоруська) та південноруську (російська) групи -11-12-е ст. – мовні об’єднання східного слов’янсьтва – спільні мовні явища -з 13-ого ст. та пізніше – епоха формування трьох східнослов’янських мов як окремих мовних систем -14-е ст. – мова української народності, стара укр..мова. -з 18-ого ст. – мова української нації, нова ум.

Хронологія Юрія Шевельова Він виділяє періоди історії мови не з огляду на історію суспільних формацій. Його хронологія заснована лише на фактах зовнішніх, характеру писемних фіксацій, з урахуванням наслідків суспільних подій та чинників, значущих в історії українського народу. -6-7-11-е ст. – протоукраїнська мова (до початку писемного періоду) -середина 11-14-ст. – староукраїнська мова -15-середина 16 ст. – раня середньоукраїнська мова (від 1385-ого року, коли Литва і Польща стали однією державо, до 1574 року, коли був надрукований у Львові Апостол Івана Федоровича) -від середини 16 – половини 18 ст. – середньоукраїнська мова (від Люблінської унії 1569 року = угода про об’еднання Польщі і Великого князівства литовського в єдину державу – Річ Посполіту) -18 ст. – пізня середньоукраїнська мова (від полтавської битви 1709 року до видання Котляревського Енеїди 1798 року) -кінець 18 ст. – сучасна українська мова

Хронологія за Григорієм Петровичем Півтораком Його періодизація ґрунтується на виділенні визначальних особливостей української мови. Він розрізняє 3 періоди формування української мови: 1.Праслов’янський період дав у спадок ряд морфологічних ознак, що спочатку були властиві мовленні всіх слов’ян і потім в інших мовах змінилися. В українській ж вони збереглися повністю. Деякі виявилися спільними з білоруською мовою. 2.Ряд переважно фонетичних ознак сформувався в 6-10 ст. Тому що в пам’ятках давньокиївської писемності вони фіксуються вже не як описки, а як міцно закриплені. 3.Період 11-12 століть та пізніше, коли зникли зредуковані та внаслідок цього відбулися перетворення найбільш показові та специфічні для української мови. Процес становлення української мови в основному завершився ще в домонгольський період (до нападу монголів). За Михайлом Грушевським: -до 2тисяч.до н.е. спільноіндоєвропейська мова -до 5ст.до н.е. словяно-литовська мовна група -5ст-7ст до н.е. період розпаду словяно-литовської мовної групи -від 7 ст.до н.е. українська мова

7. Основні риси української мови

Українська мова поряд з іншими слов’янськими мовами належить до великої сім’ї індоєвропейських мов, яка з усіх мовних сімей вивчена чи не найповніше. Оригінальну концепцію походження української мови та її місця серед інших слов’янських мов обґрунтував сучасний український науковець О. Царук у своїй фундаментальній праці “Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметри”. На підставі якнайбільшої узгодженості історичного, археологічного, ет- нографічного й лінгвістичного матеріалів автор у визначенні генеало- гічної та типологічної спорідненості української мови (як і кожної слов’янської мови) пропонує звертати увагу на такі шість складників її загальної структури: – праслов’янський мовний фундамент; – риси, успадковані з однієї з двох пізніших слов’янських прамов (антської чи словенської); – шари та домішки, що з’явилися внаслідок змішування за доби слов’янського великого розселення; – шар ранніх запозичень із неспоріднених мов; – риси, що розвинулися за доби самостійного функціонування кожної слов’янської мови; – особливості, які з’явилися через регіональне сусідство з інши- ми слов’янськими мовами Протягом усієї тривалої історії української мови виформувалися її специфічні риси, якими вона й вирізняється серед інших спорідне- них мов: − поява на місці етимологічних звуків [ы] та [і] звука [и] перед- нього ряду високого підняття; − відсутність м’якшення приголосного перед [е]; − перехід давнього звука [ě] (h) в [і]; − ствердіння шиплячих, губних і [р]; − чергування [о], [е] з [і] в новозакритих складах; − зміна [е] в [о] після шиплячих та [й] перед наступними тверди- ми приголосними; − утворення фрикативного [г]; − збереження закінчення -ові, -еві (-єві) у формі давального від- мінка однини іменників чоловічого роду (ІІ відміна); − збереження закінчень -ою, -ею у формі орудного відмінка од- нини іменників жіночого роду (І відміна); − збереження окремого типу відмінювання (ІV відміна) іменни- ків середнього роду; − чергування приголосних [г], [к], [х] із [з'], [ц'], [с'] у відмін- кових формах іменників; − наявність повних стягнених форм прикметників однини й мно- жини; − збереження форм інфінітива на -ти; − наявність складної (синтетичної) форми майбутнього часу діє- слів.