33. Наслідки заепаду зредукованих у системі приголосних

Оскільки занепад слабких зредукованих вплинув на структуру складу, зробивши контактними приголосні, які раніше ніколи не поєднувалися, то вони не могли залишитися поза фонетичними процесами. Відбувалися ці процеси в нових групах приголосних: 1. Поява нових груп приголосних. До занепаду слабких зредукованих [ъ], [ь] групи приголосних могли стояти лише на початку слова чи складу, а приголосні в групах розташовувались за принципом висхідної звучності: «проривний + сонорний», «фрикативний + сонорний», «дзвінкий фрикативний + дзвінкий проривний», «глухий фрикативний + глухий проривний» тощо. Після занепаду зредукованих з'явилось багато нових груп приголосних (з двох проривних, сонорних, із онорним у початковій позиції, з початковим шиплячим, нові сполуки dl, ti): бд — бъдти; тл — м*Ьтъла; пт — пътица; дл — скдъло; кд — къде; дн — дъно; кт -*-къто; вб — въбити; дч — дъчеръ; вд — въдова.

В окремих позиціях виникли й трифонемні сполуки: пхн — пхнути, чхн —чхнути.

2. Спрощення в групах приголосних 3. Утрата звука [л] у дієслівних формах. Поява вставних приголосних [д], [т].. Асиміляція приголосних.. Дисиміляція приголосних

34. Спрощення в групах приголосних

Спільним фонетичним явищем для східнослов’янських і південнослов’янських мов є спрощення груп приголосних дл, тл в середині слова. Сполучення тл, дл у східнослов’янських і південнослов’янських мовах спростилися у л, а в західнослов’янських залишилися без змін: укр. горло, мило, сало; рос. горло, мыло, сало; польськ. gardło, mydło; чеськ. mýdlo. Причину спрощення вбачають у тому, що артикуляція приголосних у них була об’єднаною, а це й зумовило заміну їх одним плавним л: радло-рало, плетла – плела. Спільнослов’янським [gv], [kv], [xv] у східнослов’янських і південнослов’янських мовах перед колишніми [ĕ] та [i]  (ai, oi) відповідають передньоязикові [zv], [cv], [sv]: *гвhзда (<гвоізда)  звhзда (ст.сл.); *квhтъцвhтъ (ст.сл.); блг. звезда, цвете, цвят; срб. звезда, цвет. Але в польськ. gwiazda, kwiat; чеськ. hvezda, kwet. Це явище пов’язане із палаталізацією г, к, х перед голосними переднього ряду Чегрування о, е. До занепаду зредукованих сполучення кількох приголосних могло бути лише на початку складу. Тризвукові сполучення приголосних в той період були такі: [стр], [ств], [скр], [скл], [скв], [здр]: се-стра, и-скра, скво-зь. Внаслідок занепаду зредукованих утворилося багато нових звукосполучень приголосних. Деякі з них виявилися важкими для вимови і тому стали спрощуватися. Як правило спрощувалися тризвукові сполучення, середнім приголосним у яких був проривний [д] або [т], а кінцевим – сонорний [н], [л] або африката [ц], а саме: [здн] > [зн] – позьно – поздно – позно (суч. пізно); [ж`д’н]> [жн] – кожьдьный – кож’д’ный – кожний; [ст’н]> [сн] – радостьно – радос’тно – радосно – (суч.радісно); [ст’л]> [сл] – стьлати – ст’лати – слати; [рд’ц]> [рц] – сьрдьце – серд’це – серце; [ст’ц]> [сц] – м(ять)стьце – м(ять)ст’це – м(ять)сце (суч. місце). Відбулося також спрощення три звукових сполучень, у яких поряд стояли два сонорних: [сл’н]> [сн] – масльныи – масл’ныи – масный; [лн’ц] [нс] – сълньце – солн’це – сонце; [рн’ч]> [нч] – гърньчарь – горн’чар – гончар. Частина давньоруських говорів утратила фрикативний /г/ у звукосполученні [мгл]: мьгла – м’гла – мгла. Один проривний утратився при збігу його з іншим проривним: стькло – ст’кло – скло. Як відомо, в українській мові існують [о] та [е] давні, або етимологічні, й [о] та [е] нові, або секундарні. Нові [о] й [е] виникли із колишніх зредукованих, що стояли в сильній позиції. У слабкій позиції у відповідних морфемах зредуковані зникли взагалі. Це й спричинило чергування нових [о] й [е] з нулем звука: сон–сну, пісок–піску, сто–сотня. Таке чергування інколи може порушуватися під впливом аналогії. Наприклад, Луцьк–Луцька з давніших форм. Нові [о] та [е], які чергуються з нулем звука, називаються випадними. Окрім випадних, існують ще й вставні [о] та [е], що теж є новими, проте вони не мали якоїсь матеріальної бази для своєї появи (як [о], [е], що виникли із сильних зредукованих). Вставні [о] й [е] з’явилися, щоб уникнути збігу групи приголосних, кінцевим у якій був сонорний