1. Наукова актуальність курсу "Джерела Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр."

Вивчення джерельної бази НВВ є вельми актуальним, оскільки дозволяє збагнути не лише сутність цієї події, але й побачити особливості її розвитку, визначити значимість різних видів джерел для реконструкції подій, а також вияснити специфіку джерельної бази, частина якої є опублікованою. Вивчення джерельної бази дозволяє дослідити ряд важливих теоретичних проблем:

- Встановити ступінь автентичності джерел;

- Систематизувати і класифікувати джерела;

- Визначити рівень достовірності і репрезентативності джерельної бази;

- Подолати вибірковий та ілюстративний підхід до використання джерел;

- Дозволяє провести реконструкцію початкової джерельної бази вивчення тих чи інших проблем війни.

2. Українська історіографія другої половини XIX - початку XX ст. Вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни.

Вже в працях дворянських істориків (Д. М. Бантиш-Каменський, М. І, Маркевич) можна знайти окремі зауваження джерелознавчого характеру, щодо оцінки ступеня достовірності окремих пам’яток з історії війни. У 40—60 роках XIX ст. інтерес до даної проблеми зростає, про що свідчать праці відомих вітчизняних істориків та археографів О. М. Бодянського, М. О. Максимовича, М. І. Костомарова, а також російського історика Г. Ф. Карпова .Перше спеціальне джерелознавче дослідження Національно-визвольної війни побачило світло 1878 р. Це була розвідка відомого українського історика народницького напрямку О. І. Левицького, що стосується літопису Самовидця ®. В останній третині XIX ст. прогресивну концепцію висунув видатний революціонер-демократ, класик української літератури І. Я. Франко. У 1880—1881 рр. видатний український історик В. Б. Антонович написав першу узагальнюючу працю з джерелознавства історії України, проте його характеристика джерел з історії Визвольної війни була занадто стислою. Великий внесок у вивчення історії Визвольної війни зробив найвидатніший український історик М. С. Грушевський. Чотири книги «Історії України-Руси» він присвятив подіям середини XVII ст. При їх написанні вчений використав широке коло джерел, в тому числі й архівних, які вперше запровадив до наукового вжитку. Джерелознавчі студії М. С. Грушевського з історії Визвольної війни успішно продовжували його учні — Стефан Томашівський та Іван Крип’якевич. У 60-х роках джерелознавство історії України розвивалося інтенсивніше. «Історичні джерела та їх використання», «Історичні дослідження в Українській РСР», «Історико-географічний збірник», «Середні віки на Україні», «Минуле і сучасне Північної Буковини».

3. Радянська історіографія вивчення джерельної бази Національно-визвольної війни.

В радянській Україні в 20-30-х роках найбільше уваги приділялося вивченню літописів і записок (Єршов, Маслов, Боровий).Найвидатнішим джерелознавцем серед радянських істориків був М.Петровський. У 1930 р. опублікував фундаментальну роботу «Досліди над літописом Самовидця». Автор проаналізував і прокоментував всі звістки джерела про тогочасні події. З 2 пол. 50-х років в радянській Україні зростає інтерес до проблем джерелознавства. Крип’якевич і Бутич видали у 1961 р. корпус документів Б.Хмельницького. Марченко у своїй праці проаналізував літописи як джерело. У 1972 р. радянський режим розпочав репресії проти українства. Згортаються видання, деякі вчені втрачають роботу. До кінця 80-х років було зроблено чимало у вивченні джерельної бази національно-визвольної війни. Вивчені літописи українські і зарубіжні ( Апанович, Бевзо, Дзира, Крип’якевич, Коваленко, Копилов), записки іноземців (Наливайко, Бараболь, Плохій, Мицик), реєстру війська Запорозького (Шевченко, Осташ). Лесь Гомін написав монографію про народну українську творчість як джерело з історії Нац.-Визв. війни. Велике значення для відродження українського джерелознавства мала діяльність М.П.Ковальського. Він спромігся створити в Дніпропетровську школу істориків. Він першим провів розробку теоретичних проблем і методики дослідження. Провідну роль у вивченні джерел з кінця 70-х років і по наш час відіграє учень Ковальського, Ю.Мицик. У 80-х роках вони у співавторстві видають: «Записки іноземців», «Дипломатичні зв’язки Б.Хмельницького», «Летючі листки», «хроніки іноземців про події нац.-визв. війни». Окремим виданням вийшла їхня праця присвячена характеристиці українських і російських джерел з історії війни, опублікованих у 19-20 ст.