ПЕРЕЛІК ЕКЗАМЕНАЦІЙНИХ ПИТАНЬ.

1. Предмет, методи і функції політології.

2.  Політика як соціальне явище.

3. Погляди на владу та державу мислителями Стародавнього Сходу. (Конфуцій, Мо Цзи, Шан Ян, Будда).

4.  Особливості античних політичних доктрин (Сократ, Платон, Аристотель).

5.  Політична думка Середньовіччя (Аврелій Августин, Ф. Аквінський, М. Падуанський).

6. Н. Макіавеллі про людську природу, політику як науку та мистецтво, про державу, владу та способи її реалізації.  

7. Політико-правові аспекти свободи і справедливості в політичних доктринах Т.Гоббса та Дж. Локка.  

8. Просвітництво: політико-правова доктрина Ш.Л. Монтеск'є, Ж,-Ж. Руссо про соціальну нерівність, суспільний договір та народний суверенітет.

9.  Соціально-політичні утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла, А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен), їх роль, значення та наслідки.  

10. Політичні вчення у США періоду боротьби за незалежність (Т.Пейн, Т. Джефферсон, О. Гамільтон) та їх значення для генезису демократії.

11.  Класова теорія політики  К. Маркса та Ф.Енгельса.

12.  Основні напрями сучасної політичної науки.

13.  Політичні ідеї мислителів Київської Русі.

14.  Політичні ідеї вітчизняних гуманістів. С. Оріховський-Роксолан.

15.  Політичні ідеї українських полемістів. “Конституція Пилипа Орлика”.

16.  Погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства про державно-політичний устрій.  

17. Т.Шевченко й І.Франко про шляхи національного та соціального відродження.

18.  Політичні концепції В. Винниченка і М. Грушевського.  

19. Національно-самостійницькі концепції М. Міхновського, Д. Донцова, М. Сціборського, їх роль та значення.

20.  Природа і сутність влади, її джерела.  

21. Типи влади.  

22. Сутність, функції, ресурси політичної влади.

23.  Поняття та система державної влади.

24.  Легальність та легітимність влади.

25.  Сутність, структура та функції політичних систем. 

26.  Типологія політичних систем.

27.  Демократизація політичної системи України.  

28.  Поняття "політичний режим". Співвідношення понять політичний режим та політична система, політичний та державний режим.  

29. Типологія політичних режимів. Критерії класифікації політичних режимів.  

30. Тоталітаризм як історичний і політичний феномен, його наслідки для України.

31.  Сутність і риси політичного режиму (режимів) сучасної України.

32.  Сутність та основні ознаки держави. Функції держави.

33.  Форми державного правління та устрою.

34.  Форма державного правління та устрою в Україні.

35.  Правова та соціальна держава.

36.   Громадянське суспільство, його сутність, структура і основні проблеми його формування в Україні. 

37.  Основні підходи до розуміння взаємозв’язку громадянського суспільства і держави.

38.  Демократія як форма і спосіб суспільно-політичного життя. Цінності демократії.

39.  Співвідношення політики та економіки.  

40. Місце політики у соціальній сфері.

41.  Основні поняття і предмет соціальної екології.

42.  Громадсько-політичні об'єднання та рухи в політичному житті  суспільства.   

43. Лобіювання в політичному житті суспільства.

44.  Групи інтересів, лобізм та їх роль у політичному житті України.

45.  Поняття, типологія та функції політичних партій. 

46.  Основні причини виникнення та шляхи формування сучасних політичних партій.

47.  Основні підходи до типології політичних партій.

48.  Основні підходи до визначення поняття "партійна система".

49.  Типологія партійних систем за схемою М. Дюверже, Є. В’ятра, Дж. Сарторі.

50.  Основні етапи, суперечності та складнощі становлення багатопартійності в Україні.  

51. Основні ознаки партійної системи сучасної України.

52.  Поняття та функції виборів.

53.  Основні принципи демократичних виборів.

54.  Виборча кампанія: основні етапи.

55.  Функції виборів в недемократичних і демократичних суспільствах.

56.  Поняття "виборча система". Основні типи виборчих систем.

57.  Мажоритарна виборча система та її різновиди. Переваги та недоліки мажоритарних виборчих систем.

58.  Пропорційні виборчі системи, їх переваги та недоліки.

59.  Змішані виборчі системи.

60.  Еволюція виборчої системи сучасної України.

61.  Сутність політичного конфлікту.

62.  Джерела та природа виникнення конфліктів.

63.  Типологія конфліктів.  

64. Поняття, типологія та механізми формування політичних еліт.  

65. Класичні концепції еліт: теорія циркуляції еліт В. Паретто, концепція правлячих класів Г. Моски.

66.  Основні риси та функції політичної еліти.

67.  Поняття лідерства та його специфіка у політичному аспекті.

68.  Функції та основні типології політичного лідерства.  

69. Проблеми формування та функціонування політичного лідера в сучасній Україні.

70.  Сутність, структура і функції політичної культури.

71.  Підходи до типології політичної культури.

72.  Поняття та типи політичної соціалізації.  

73. Особливості сучасної української політичної культури.

74.  Політична свідомість: сутність, структура і функції.

75. Специфіка політичної свідомості в сучасній Україні.

76. Форми і типи політичної діяльності, її об’єкти і суб’єкти.

77. Основні підходи до визначення поняття "політична ідеологія". Функції політичної ідеології.

78. Основні ідеологічні течії в сучасному світі: лібералізм та неолібералізм, консерватизм та неоконсерватизм, комунізм, соціал-демократія, фашизм, нацизм, анархізм.

79. Політичні ідеології в сучасній Україні.

80. Світова політика як система міжнародних відносин.

81. Міжнародні відносини у сучасному геополітичному просторі.

82. Зовнішня і внутрішня політика держави.  

83. Основні напрями і пріоритети зовнішньої політики України.

84. Світовий політичний процес.

85. Роль України у вирішенні глобальних проблем сучасності.

86. Політичний менеджмент як інструмент управління політичними процесами.

87. Менеджмент правлячої команди. Зв’язки з громадськістю. Організація роботи прес служби.

88. Поняття політичного маркетингу.

89. Політичне рекламування. Етапи та функції політичного рекламування.

90. Шляхи та засоби формування політичного іміджу.

91. Політичні конфлікти і механізм його вивчення

92. Національний інтерес і національна безпеки

93. Правова соціальна держава та інституціоналізація

94. Український національний комунізм (Хвильовий, Шахрай, Шумський)

95. Екологічна політика і екологічна безпека у ЄС та Україні

96. Консерватизм Гегеля та Ніцше

97. Соціальні утопії.

98. Політична модернізація, її типи, риси.

Предмет, методи і функції політології

1.Об'єктом політології є вся сукупність властивостей, зв'язків і відносин суспільного життя, які носять назву політичних, інакше кажучи, об'єктом політології є політична сфера суспільного життя – це сфера державно-організованих зв'язків, взаємодій і відносин. Основоположними об'єктами дослідження політології є держава, влада і владні відносини, що становлять як би осьовий стрижень політичного. Основними суб'єктами політичних зв'язків, взаємодій і відносин є індивіди, об'єднані в соціальні спільності. Предмет політології осмислюється як вивчення політичної влади, її суті і структури, механізмів розподілу і здійснення цієї влади в державі, здатність влади забезпечувати собі підтримку з боку більшості членів суспільства, контроль за політичною владою з боку суспільства.

Політологія – це наука про державно-організоване суспільство як функціонуючу політичну систему, що розвивається, на основі взаємодії складових її елементів: політичних суб'єктів, політичних інститутів і політичної свідомості.

Структура політології: Історія політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державне організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ, Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час. Теорія політики вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи і процесів; моделі політичної участі й лідерства; теорії формальних і неформальних інститутів політики — державознавство, партологія, концепції груп інтересів, бюрократії та еліт; теорії міжнародних відносин і зовнішньої політики. Прикладна (практична) політологія безпосередньо стосується процесів здійснення політики: розробка політичних технологій; прийняття політичних рішень; проведення виборчих кампаній, політичної реклами; врегулювання політичних конфліктів; проведення політичних переговорів; лобіювання; політичні прогнозування, планування й консультування; методику розробки експертно-аналітичних матеріалів і політичних документів та ін.

Методи політологічних досліджень. Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у політології, називається методологією.

Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Біхевіористський метод полягає у дослідженні політики через призму зразків поведінки дійових осіб політичного процесу - окремих індивідів і їх об'єднань — за певних політичних обставин Історичний метод полягає у тому, щоб розглядати політичні системи, інституції та процеси не як незмінні, а з погляду їх генези в минулому, сучасного стану та тенденцій розвитку в майбутньому. Порівняльний метод передбачає зіставлення однорідних ї політичних явищ, наприклад, політичних систем, партій, виборчих систем, для виявлення спільних рис і специфіки, знаходження найефективніших форм політичної організації та процедури пізнавального процесу. Емпіричні методи — це методи здобування первинної інформації про політичне життя. Їх використовують при дослідженні політичної поведінки, громадської думки і політичної культури, впливу різних чинників на політичний процес.

Функції: пізнавальна (дає можливість розгадати пол. ситуації, робити аналіз різних пол. ситуацій та на основі їх робити прогноз у розвитку пол. життя); прогнозування (передбачення шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки); світоглядна (стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури); виховна (підготовка людей до виконання відповідальних обов'язків громадянина зосереджено в руках політичних партій, церкви, школи, молодіжних організацій); методологічна (озброєння людини ефективними засобами пізнання політичної реальності).

2. Політика як соціальне явище.

Політика (мистецтво управління державою) як соц. явище – багатобарвне та складне явище: це мистецтво управління д-вою; це участь гром-н у справах д-ви (сусп. інститути та об’єднання гром-н); напрямок держ. розвитку, завдань, змісту і діял. д-ви; засіб чи інструмент, за доп. якого в сусп. досяг. інтереси тих чи інших соц. груп, класів, прошарків, які прагнуть до влади чи які знах. при владі.

П-ка як соц. явище і усвідомлена діяльність, спрямована на забезпечення сусп. процесів, їх регул-ня і розвиток в тому напрямі, якого прагне домінуюча або опозиційна група

Об’єкт п-ки необмежаний, тому існує чимало видів п-ки: За сферою сусп. життя: ек-на, соц-на, куль-на, нац-на. За орієнтацією: внутрішня і зовнішня. За масштабами дії: міжнар., світова, локальна, регіональна. За носіями, суб’єктами: пол-ка д-ви, партії, сусп. рухів, сусп. організацій. За терміном дії: постійна й тимчасова. За цілями: нейтральна, нац. примирення, “відкритих дверей”, “залізної завіси”, компромісу, пол-ка однополюсного світу, багатополюсна пол-ка.

2. Стародавній Схід.

Політична думка Стародавнього Китаю вирізнилася опрацюванням етики влади – правил і принципів державного устрою. У написаній на зламі ІІ-І тис. до н.е. книзі пісень – Ші Цзін – зазначалося, що добрий володар повинен домагатися суспільної гармонії за допомогою трьох засобів: справедливості, суворості та лагідності. Вони гарантували б підданим 5 благ: довге життя, здоров’я, багатство, любов до всього доброго і смерть, яка б гідно завершила життя.

Вчення Конфуція викладено у книзі "Бесіди і судження". У своїх вченнях зумів органічно поєднати державу із суспільством, причому останнє у нього стало провідним. Поширивши на політику моральні настанови суспільства, Конфуцій пішов на злиття етики з політикою. Пошана до старших переходила із родини на державні структури, тому країною, вчив Конфуцій, міг керувати лише “шляхетний муж”, який був ідеальним втіленням усіх правил. Урядувати людьми повинні живі люди, а не сухий закон, тому Правила творяться для людей і сприймаються свідомо. Вищі чиновники повинні були мати почуття самоповаги, відповідальності, доброти та справедливості, не зазнаватися і поважати себе як особистість.

На думку Конфуція, правитель зобов’язаний був мати почуття відповідальності за справи в державі, виховувати народ і вміти його використовувати, причому головне – не допускати конфліктів із народом, самому бути прикладом у виконанні “лі” – етикету, що об’єднував милосердя, гуманність, любов до людини (“жень”), пошану до батьків і ввічливість. Мислитель був прихильником авторитарної системи, проте не погоджувався на абсолютизацію царської влади й прагнув до її обмеження. Це завдання покладалося на шляхетних вищих чиновників, потреба в котрих відпаде, якщо правитель повністю дотримуватиметься Правил.

Конфуцій також проголосив принцип рівних можливостей, чим відкрив шлях усім до посад чиновників, оскільки вважав, що всі люди від народження мають однакові здібності до оволодіння знаннями, решта ж залежить від їхніх зусиль та характеру. Але оскільки практика у Стародавньому Китаї була інша, Конфуцій, як реаліст, розумів, що ідеальне суспільство – справа далекого майбутнього, тому закликав формувати проміжне суспільство.

Зовсім інше вирішення проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, яка найбільш послідовно викладена Шан Яном. Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів - законів ''Фа''.

Шан Ян вважав, що основний фактор, що підриває засади суспільства - це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він враховував, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може існувати тривало тільки при зворотному співвідношенні - «слабкий народ» - «сильна держава». Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави - матеріальне стимулювання приватних власників, метод «рівняння майна» тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих - до добровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та покарань тощо.

Окрім конфуціанства та легізму , у політичній думці Китаю треба виділити ще два варіанти рішення проблеми стабілізації політичних структур.

1-й - порівняльні ідеї моізму, висунуті Мо-цзи (479 - 400 рр. до н.е.). Їх сутність - у ''казарменій'' мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про договірне походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

2-й - даосизм - суть якого у відмові від штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти та примітивізму. Держава повинна бути маленькою державою - селищем, а народ - неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління "мудрість простоти", засновану не на знаннях, а на інтуїції.

2. Античні політичні доктрин.

На відміну від річкових цивілізацій Сходу античній політичній доктрині передусім була притаманна ідея свободи, що наскрізь пронизувала мислення і ментальність вільних греків та римлян. На Сході джерелами політичної думки були кодекси, повчання правителів та їхніх сановників, у Греції й Римі – роздуми вільних громадян, які часто не займали ніяких державних посад, але мали один почесний обов’язок – громадянський. Другою спільною ідеєю античної думки була справедливість, яку елліни, наприклад, тісно пов’язували зі встановленням влади Богів-олімпійців на чолі із Зевсом. Справедливість виступала як принцип взаємовідносин між людьми, навіть між Богами, та як ідея певного суспільного ладу. Третьою спільною ідеєю стала демократія як реальна конкретизація справедливого державного устрою та синтезу ідей свободи і справедливості. У Стародавніх Греції й Італії її коріння заховані у феномені поліса– міста-общини-держави, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Саме у полісі формувався новий тип мислення, що відрізняв еллінів і римлян від східних “варварів”.

Процеси боротьби за владу знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління:

- аристократії (влади знаті, привілейованих, "кращих")

- олігархії (влади небагатьох, багатих)

- демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу).

Важливою рисою полісу була також повна публічність найважливіших проявів суспільного життя. Поліс існував настільки, наскільки вивільнялася суспільна сфера, у процесах протиставлення громадських інтересів особистим: відкриті судові процедури протиставлялися таємним судилищам, різні форми дій та процедур, кадрові питання вже більше не можна було вирішувати в тиші царських покоїв, їх виносили на публіку – на площу, під контроль усіх громадян. Пізніше такий процес демократизації процедур прийняття рішень в інтелектуальному плані мав для Греції й Риму вирішальне значення, тому що відкрив шлях у духовний світ, а отже, і в культуру багатьом громадянам, і нарешті, усьому демосу. Таким чином, давньогрецька політ.думка донесла нам ідеї свободи, демократії, справедливості, громадянства

Сократ не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов'язане створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень.

Збіг законного і справедливого є бажаним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

Форми правління за Сократом: царство - влада, засновану на волі народу й державних законах; тиранія заснована на свавіллі правителя і спрямована проти народу; аристократія - правління тих, хто дотримується законів; плутократія - правління найбагатших; демократія - правління всіх.

Правити мають компетентні особи після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи демократії, родової аристократії, олігархії і тиранії.

Платон своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах -діалогах "Держава", "Політик" і "Закони".

Він розрізняв світ ідей і світ речей (явищ). Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню.

Ідеальну державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала - дорадче, захисне й ділове, їм відповідають три суспільних стани - правителів, воїнів і виробників.

Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією, владою декількох кращих. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія. З демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство.

Погляди Арістотеля (384-322 рр. до н. є.) викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія".

У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія.Найкращою формою правління є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону.

2. Політична думка Середньовіччя.

У період утвердження в Римській імперії християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина Блаженного, погляди якого викладено у праці "Про град Божий".

Гріховність земного державно-правового життя виявляється у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає "природним порядком" людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви

Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію - клікою.

Таким чином, політична думка Риму донесла нам ідеї державності та правопорядку. Крім того, римська думка переконує, що більшість реформ і революцій мала успіх тому, що вони ніколи не обмежували права самої держави, захищаючи перед нею так звані природні права окремих осіб, і були передусім спрямовані на обмеження свавілля вищої державної влади.

У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада - духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві.

Фома Аквінський (Аквінат) намагався пристосувати вчення Арістотеля для обгрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені головним чином у працях "Про панування владик" і "Сумма теології".

Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, але в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава. Метою державності є спільне благо і забезпечення умов для гідного життя. Сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер ("всяка влада від Бога").

Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє: монархію (абсолютну і політичну); аристократію; тиранію, різновидом якої є демократія.

Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом.

Марсилій Падуанський доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави миру. Церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати.

Держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди - в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку - держава, що грунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності. Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені - обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх.

Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обгрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. Законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію.

2. Н. Макіавеллі.

Найвищим злетом суспільної думки за доби Відродження, безперечно, є політична доктрина Нікколо Макіавеллі. Головні праці “Державець”, “Роздуми з приводу перших 10-ти книг Тита Лівія”, “Флорентійські хроніки” та “Мистецтво війни”. У них він сформулював у загальних рисах політичну доктрину майбутньої італійської держави й окреслив реальний образ її ідеального суб’єкта влади – владаря. Головними положеннями його доктрини стали політичний інтерес – як основна детермінанта політичної діяльності; невикорінний людський егоїзм – як рушійна сила політичних процесів; спрага до влади, прагнення до панування – як важлива людська пристрасть.

Сутність держави полягає у гарантуванні підданим безпеки та миру: у внутрішніх справах це захист власності й безпеки особистості громадянина, у міжнародних – незалежність, яку забезпечує сильна армія. Міць держави залежить від рівня згуртованості суспільства, а той, у свою чергу, визначається ступенем розвитку єдиної мови, спільних традицій і звичаїв та загального дотримання законів і права. Об’єднують суспільство також єдина релігія, школа та національна армія.

Виділяючи дві форми держави – монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархів у перехідний період, надавав перевагу республіканському ладові навіть перед найкращим правлінням аристократів. Але якщо громада не розуміє потреби єдності, зайнята власними, дрібними інтересами, панує егоїзм і відсутній патріотизм, то актуальними стають авторитаризм і примус – лише такими засобами можна домогтися від громадян усвідомлення вищості спільних державних інтересів.

Держава, як і володар не повинна боятися приймати непопулярні рішення, однак зло теж треба вміти робити. Володар, якщо хоче зберегти владу, повинен набратися вміння відступати від добра і користуватися цим умінням залежно від потреби. Аналогічно, коли йдеться про існування або не існування Вітчизни треба відкинути всілякі міркування, належить усе зробити, що може врятувати Вітчизну чи свободу. Отже, заради спасіння свободи, своєї Вітчизни все моральне – такий висновок Макіавеллі.

2. Т.Гоббс та Дж. Локк.

Т.Гоббс, виправдовуючи реставрацію монархії в Англії, вважав, що ця форма правління є найкращою, але влада короля походить не від Бога, а є результатом суспільного договору. В додержавному суспільстві, писав Гоббс у “Левіафані”, був хаос і велася війна всіх проти всіх, оскільки прагнення людини до максимального задоволення своїх пристрастей – слави, багатства, влади – не має меж. З іншого боку, людина має інстинкт самозбереження, який змушує шукати порятунку перед смертю, знищенням. Люди шукали миру і знайшли його в суспільному договорі, погодившись при цьому передати свої права монархові та підкоритись йому в обмін на закон.

Гоббс впевнений, що держава – це і є суспільство, а суспільство – це і є держава, суверенна влада в суспільстві необхідна для того, щоб позбавити його членів від хаосу й насильства. В обмін на виконання обов’язків і підкорення громадянин отримує безпеку та захист. Оптимальною формою правління є абсолютна, чи це була б монархія, аристократія або демократія, причому суб’єкт верховної влади зобов’язаний забезпечити охорону і добробут усіх членів суспільства. Верховна влада – абсолютна, але не тотальна: вона не втручається в особисті справи громадян, зокрема, в економічну діяльність.

Дж.Локк, який стояв біля джерел аристократичного лібералізму не погоджувався з Гоббсом, що, укладаючи суспільну угоду, людина втрачала всі свої права, передаючи їх суверену в особі володаря. У “Двох трактатах про державне правління” Дж.Локк наголошував, що змістом суспільного договору було посилення охорони природних прав, від яких людина не відмовлялася, а навпаки – прагнула отримати кращі гарантії їхньої реалізації за допомогою публічної влади. Причому в процесі утворення суспільства Локк розрізняв два види суспільних угод: перша вела до формування власне суспільства, а друга, спираючись на вже організоване суспільство, - до виникнення уряду. Ця конструкція давала змогу мислителю моделювати ситуації зі зміною не лише уряду, а й політичної структури держави взагалі, що не спричиняло автоматично, як у Гоббса, до повернення суспільства в додержавний природний стан.

Держава, що утворюється внаслідок укладання суспільної угоди, отримує право карати тих, хто порушує природні права. Маючи це на меті, влада приймає конституцію, створює низку спеціальних інститутів, головне завдання котрих – гарантувати людям природні права. Водночас держава не могла приймати ніяких юридичних норм, що порушували б права людей, вона також не була уповноважена втручатися в економіку, релігійне життя та культуру. Значної уваги в політичній концепції Локка було надано аналізові місця й ролі влади в державі. Він вважав, що коли влада порушує умови суспільної угоди, громадяни мають право на повстання і створення нової влади, найкращою ж формою державного ладу була б обмежена монархія з поділом влади. Відповідно до визначених ним напрямків діяльності державної влади (законодавство, виконання законів, міжнародні відносини) Локк розрізняв законодавчу, виконавчу та федеральну влади. Для гарантування свобод особи та суспільства Локк запропонував розділити законодавчу та виконавчу влади, федеральну ж можна було об’єднати з виконавчою. Причому вищою мала бути законодавча влада, котра визначала б усі інші влади, проте парламент не мав пріоритету щодо індивіда й не міг обмежити природних прав громадян. Тому Локк наполягав на необхідності представлення у парламенті якомога ширших кіл громадян.

2. Просвітництво: Монтеск'є, Руссо.

Опублікована книга Ш.Л.Монтеск’є “Про дух законів” стала наріжним каменем теорії класичного лібералізму. Для Монтеск’є головною рівновага соціальних сил як умова політичної свободи. Тобто держава є вільною лише за умови стримування однієї влади іншою. Соціальний консенсус будується на рівновазі сил, як і всякі політичні союзи, оскільки справжні союзи – це рівність прав і обов’язків, а також на гармонії в суспільстві щодо основних цілей та на компромісі між прагненнями різних соціально-політичних сил в ім’я загальної мети. Тому за приклад Монтеск’є взяв Англію, побачивши в її конституційному механізмові основи поміркованої й вільної держави, яка існує завдяки рівновазі різних соціальних груп і політичних гілок влади.

Мислитель пропонував розглядати свободу не як вседозволеність, а як діяльність та відносини, поставлені в рамки закону: “Свобода є право робити все, що дозволено законами”. Найголовнішими свободами є право на безпеку та участь у політичній діяльності: “Для громадянина політична свобода є душевний спокій, що спирається на переконання у своїй безпеці”.

Монтеск’є вказував, що свобода торжествує, коли закони карають згідно зі специфікою природи злочинів, причому слова не є злочином, оскільки залишаються у сфері думки; сатира можлива лише в демократичних державах; право повинно більше прощати, ніж карати; краще взагалі не позбавляти майна, ніж проводити масові конфіскації; краще виганяти з держави небагатьох, ніж багатьох; краще знищити не того, хто панує, а саме панування. Монтеск’є також сформулював головний закон політичної влади. Для того, щоб користуватися свободою, потрібно, щоб кожен міг говорити те, що думає, тому громадянин такої держави говоритиме і писатиме про все, про що не заборонено говорити і писати прямою постановою законів такий народ палко любитиме свою свободу, тому що це свобода справжня.

Отже, Монтеск’є, залишаючись на позиціях аристократичного лібералізму, проклав шлях до повалення монархізму у Франції, торжества ліберальної демократії в Західній Європі ХІХ ст., стверджуючи, що “дух поміркованості повинен бути духом законодавця”, і, таким чином, підготував радикалізм майбутньої “Декларації прав людини і громадянина”.

Політична доктрина Ж.Ж.Руссо, викладена у працях “Про суспільний договір, або Принципи політичного права” та “Роздумах про походження та основи нерівності між людьми”. За умовами суспільного договору, як угоди рівних суб’єктів (а не підданих і правителів), суверенітет належить народу, - це головний принцип республіканського ладу. Тому верховна влада в державі може складатися тільки з об’єднаної волі всіх – це не монарх чи уряд, а суспільство в його колективній законодавчій правоздатності.

Головні ознаки верховної влади – невідчужуваність і неподільність. Якби верховна влада могла бути відчужувана, то це б означало, що загальна воля замінена приватною, а це призвело б до порушення первісного договору, яким було встановлене громадянське суспільство. З невідчужуваності верховної влади Руссо виводив неможливість народного представництва. Верховна влада не може бути представлена з тієї причини, з якої воля не може бути відчужена, депутати тільки комісари народу і нічого не можуть вирішувати остаточно.

Руссо рекомендував обмежити розміри держави одним містом, а якщо це неможливо, то треба не допустити існування столиці, і уряд повинен почергово засідати в кожному місті. У Руссо немає детального проекту організації ідеального ладу, він намагався обґрунтувати лише загальні характеристики “вільної республіки”, а конкретні форми і методи здійснення влади, міркував філософ, слід визначити стосовно кожної окремої країни з урахуванням її розмірів, історичного минулого тощо. Принципи такого підходу він виклав у проектах конституції для Польщі та Корсики.

2. ТА.Сен-Сімон, Ш.Фур’є, Р.Оуен.

У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками соціалістичного напрямку були А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є та Р. Оуен. Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними суперечностями. Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву.

Заслугою французького соціолога Сен-Сімона вважаються визнання закономірностей суспільного розвитку віра в неперервний прогрес людства. А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство поділяється на "непродуктивні класи" і "промисловий клас". Цей поділ шляхом усунення "непродуктивних класів" буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед до свого досконалого стану - "золотого віку", суспільство проходить три стадії: теологічну, метафізичну, позитивну. На першій стадії - в античному і феодальному суспільствах - панують релігійні уявлення. Друга стадія, яка охоплює період розпаду феодалізму, що завершився Французькою революцією, характеризується переважанням абстрактних філософських ідей. Третя стадія позначається переважанням позитивної науки; тут сформується справедлива суспільно-промислова система, яка забезпечить "найбільші вигоди для найбільшої кількості людей".

Економічні й політичні зміни перетворять суспільство в єдину, централізовано керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відповідно до плану комбінованої виробничої діяльності всього суспільства. Планомірна координація зусиль індивідів і соціальних груп, жорсткі централізація й дисципліна дадуть можливість з максимальною ефективністю застосувати обов'язкову для всіх працю на благо суспільства.

Ці ж чинники зроблять зайвими забезпечення свободи та особистих прав як цілей суспільної організації. А. Сен-Сімон скептично ставився до ліберальної ідеї індивідуальної свободи. Істинна свобода полягає в максимально широкому й безперешкодному розвиткові матеріальних і духовних здібностей, корисних асоціації.

Найсильнішою стороною вчення французького утопічного соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур'є є критика тогочасного капіталістичного суспільства. У своїх працях він викривав притаманні цьому суспільству анархію виробництва, безробіття, нестримну конкуренцію, дух наживи, ницість інтересів, гноблення й виродження бідноти, паразитизм рантьє і торговців.

Ш.Фур'є показував, що успіхи в розвитку промисловості ведуть не до піднесення добробуту, а до посилення злиденності трудящих, прирікаючи їх на каторжну працю на капіталістичних фабриках. Сучасну йому державу він вважав слугою і захисником привілейованих і багатих у боротьбі проти бідних. Держава озброює невелику кількість "бідних рабів" з тим, щоб тримати в покорі маси беззбройних бідняків. Демократія в буржуазному суспільстві наскрізь фальшива, а політичні права і свободи - ілюзорні. Вони нічого не варті без забезпечення права людини на працю.

Ш. Фур'є у працях "Трактат про асоціацію" , "Новий господарський соціетарний світ" та інших протиставляє йому власний проект суспільного устрою. Основу цього устрою він вбачав у фалангах виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об'єднуватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій тощо. Фаланги успадкують від попереднього суспільства приватну власність, нетрудові доходи, майнову нерівність.

Особиста свобода кожного є найголовнішою умовою існування фаланги. Загальнообов'язкові норми приймаються за згодою всіх членів, тому дотримуються їх свідомо і добровільно. Фаланги є автономними утвореннями. Вони не зв'язані між собою в єдину цілісну систему, але координують свою діяльність. Функції координації виконує центральна влада з її апаратом, яка не наділена правом втручання у внутрішнє життя фаланг.

Англієць Роберт Оуен створював своє вчення в період промислової революції в Англії і викликаного нею загострення класових суперечностей. Людський характер є продуктом навколишнього суспільного середовища. Критикуючи капіталістичне суспільство за його поляризацію на купку багатих і масу бідних, експлуатацію, безробіття, злиденність трудівників, важкі умови їхньої праці, доводив, що саме ці чинники породжують панування духу наживи й ненависті. Щоб змінити характер індивідів необхідно створити нові умови існування. Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, заснованим на суспільній власності.

Р. Оуен розробив проект нового суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова й сільськогосподарська праця, виробництво і споживання. Члени комуни мають рівні права та обов'язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Проект такої комуни Р. Оуен намагався втілити в життя. Він заснував кілька комуністичних колоній в Англії і США. Заперечуючи насильницьку революцію, Р. Оуен вважав, що єдиним засобом переходу до нового ладу є сила переконання.

2. США періоду боротьби за незалежність (Пейн, Джеферсон, Гамільтон).

Коли восени 1787 р. був оприлюднений текст Конституції США, у країні вибухнуло незадоволення, оскільки багатьом здалося, що знову повертається монархія, з’явилася загроза олігархічного правління та втрата завойованої свободи. Це підштовхнуло багатьох американських мислителів-памфлетистів рішуче виступити на захист доктрини лібералізму, паралельно розвиваючи її. Томас Пейн у памфлетах “Здоровий глузд” і “Права людини” розрізняв суспільство і державу, що виникли природним чином, та уряд, зазначаючи, що “суспільство в усякому своєму стані є благо, уряд же, навіть кращий, є лише необхідне зло, а в гіршому разі – зло нестерпне”. Без суспільства людина існувати не може, уряд виник, як і держава, лише для того, щоб підтримати лад у суспільстві та внаслідок “нездатності доброчесності управляти світом”. Призначення та мета уряду – це “свобода та безпека”. Тому лише та держава відповідає суспільному договору, котра піклується про своїх громадян і захищає їх.

Але підтримуючи ліберальні цінності, Пейн водночас виступав за поміркованість і певне обмеження приватної власності. Він пропонував великим землевласникам добровільно, спираючись на “здоровий глузд”, піти на поступки дрібним власникам, що мало б посилити сам інститут приватної власності, ліквідувати ненависть мас до незначної верстви багатих землевласників, бо лише тоді “власність буде приносити нації щастя, якщо поширюватиметься на кожну людину”. Створення якнайширшої маси власників може стати тією основою, на котрій “зі зростанням багатства однієї людини поліпшуватиметься становище всієї маси людей”. Тоді зникнуть антипатії, і “власність буде встановлена на твердому фундаменті національних інтересів і національному захисті”.

Радикальних демократичних поглядів дотримувався Томас Джефферсон. Основні державно-правові концепції виклав у "Примітках про штат Віргінія" та "Декларації незалежності". Він пропонував повернути народові права, передбачені законами природи. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, власність, а також право на самовизначення Північноамериканських колоній. Якщо якась форма правління порушує ці принципи, то народ може використати право змінити або скасувати її та встановити нову владу, яка в змозі забезпечити мирне щасливе життя.

Лише республіка може дати можливість кожному громадянинові брати участь в управлінні народними справами. Народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються на обмежений термін і знаходяться під постійним народним контролем.

Прибічником сильної централізованої федеральної влади був Александер Гамільтон. Він засуджував самостійність місцевої влади штатів, не погоджувався з думкою про конфедерацію, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою.

Він був засновником державного банку, сприяв введенню митних тарифів, безпосередньо здійснював кредитно-фінансові реформи. Позицію цього політичного та державного діяча рішуче підтримували купці, підприємці, а також кола інтелігенції.

Він погоджувався з тим, що в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, необхідно втілити в практичне політичне життя принцип стримувань і противаг. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність держави та інтереси її громадян.

Стосовно форми правління А. Гамільтон не мав чіткої позиції. Спочатку він був прибічником обмеженої монархії, а згодом більш вдалою вважав президентську республіку з широкими повноваженнями президента.

Головна мета держави, на його думку, — убезпечення приватної власності.

2. К. Маркс та Ф.Енгельс.

Оскільки запропонована соціалістами-утопістами стратегія запровадження необхідних суспільних змін була поступальною й миролюбною, К.Маркс і Ф.Енгельс нещадно їх критикували за “утопічні” мрії. Натомість вони в середині ХІХ ст. сформулювали радикальну комуністичну альтернативу лібералізму. На першому етапі їхньої творчості у праці “До критики гегелівської філософії права. Вступ” Маркс ствердив, що визволення пролетаріату потребуватиме знищення капіталістичної приватної власності та експлуатації, а це можливе через революційну боротьбу. У спільній праці “Святе сімейство” Маркс і Енгельс сформулювали думку, що суб'єктом революції повинен стати сам пролетаріат. Розвиваючи цю думку, Ф.Енгельс у книзі “Становище робітничого класу в Англії” зробив два важливих висновки:

1) саме економічне становище пролетаріату в буржуазному сус­пільстві робить його революційним класом;

2) участь пролетаріату в революційній боротьбі неминуче веде його до засвоєння соціалістичних цілей.

Уже з початку своєї діяльності Маркс та Енгельс зайняли радикальну позицію і протилежні до лібералізму позиції: замість еволюції запропонували революційну боротьбу і замахнулися на священне право буржуазної власності. У другій спільній праці “Німецька ідеологія” було зроблено рішучий висновок, що кожен клас, який прагне до панування, “повинен насамперед завоювати собі політичну владу”. Завершував перший етап “Маніфест Комуністичної партії”, в якому було висунуто думку про необхідність пролетаріату мати для завоювання влади власну політичну партію.

З узагальненням досвіду буржуазних революцій розпочався другий етап розвитку марксизму. Оскільки саме тоді проблеми революції були особливо актуальні, то К.Маркс висунув ідеї про можливість безпосереднього переходу від буржуазної революції до соціалістичної, поняття диктатури, про необхідність політичного союзу пролетаріату з селянством, про конечність зламу старої буржуазної державної машини в разі перемоги революції й створення нової. У 1867 p. був опублікований перший том «Капіталу», в якому Маркс, зокрема, обґрунтував тезу про неминучість загибелі капіталізму, накреслив основні риси альтернативного лібералізму майбутнього комуністичного суспільства. Воно мало б спиратися на суспільну власність на засоби виробництва, колективну працю, планове виробництво, суспільну рівність та соціальну справедливість. Зрозуміло, що при тому Маркс виходив з індустріальної моделі розвитку суспільства.

З Паризької Комуни розпочався третій етап формування марксизму. Узагальнивши досвід повсталого міста-столиці, К.Маркс побачив у Комуні народження нового типу демократії — антиподу ліберальної — пролетарської демократії, яка повинна замінити буржуазну парламентську демократію. Поразка Комуни переконала Маркса і Енгельса в необхідності створення у кожній державі національної політичної пролетарської партії зі своїми програмами. Трохи пізніше К.Маркс детальніше розробив окремі положення ідеї про диктатуру пролетаріату, а також висунув думку про необхідність особливого перехідного періоду від капіталізму до соціалізму.

Таким чином, К.Маркс і Ф.Енгельс виходили з домінації класової боротьби в суспільному житті, в історії усіх антагоністичних формацій, висували її на перший план як безпосередню рушійну силу історії.

2. Напрями сучасної політичної науки.

Розглядаючи головні напрямки розвитку сучасної політичної думки треба мати уявлення про основні національні політологічні школи та проблемні підходи сучасної західної політології.

Основою сучасної західної політології є американська політична наука. Зараз у США існує 5 тисяч коледжів політичних наук і більше 200 тисяч фахівців у цій галузі. Американські політологи багато зробили для розвитку політичної науки. Такі відомі політологи як А.Бентлі, Ч.Мерріам, Г.Лассуелл та Г.Моргентау створили школу прагматизму та політичного реалізму. Вони зв’язали з політологією такі методи досліджень як біхевіоризм та психоаналіз.

У наш час американська політологія проводить політологічні дослідження у таких напрямках :

- вивчення засад управління та політики;

- порівняльна політика, що пов’язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах;

- міжнародні відносини та світова політика;

- політична філософія та політична наука;

- розробка змісту та методів прикладної політології, що вивчає політику на різних рівнях.

У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості.

Наприклад в Англії, на базі американських досліджень, було створено власну теоретико-методологічну основу політичної науки.

Сучасна англійська політологія займається поведінковими дослідженнями, у яких можна виділити два головних напрямки : економічний та соціологічний. Економічний напрямок розглядає політику як сферу раціональної діяльності людей, які прагнуть мати максимальний прибуток. Соціологічний напрямок вважає політичну поведінку людей результатом впливу культурних традицій та систем цінностей яких людина додержується у більшості випадків несвідомо.

Серед відомих англійських політологів треба назвати Р.Джоунса, Д.Нетла, Е.Беркера, Г.Іонеску, Г.Ласкі, К.Поппера, Д.Робертса, Е.Поттера та ін.

Найвідомішими вченими серед французських політологів є Раймон Арон та Морис Дюверже, які найбільшу увагу у своїх працях приділили дослідженню проблем розподілу влади, співвідношення влади та авторитету, ліберальній демократії та технодемократії політичних партій.

Найбільш поширений напрямок політології у Франції - вивчення поведінки виборців. Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо. Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Однак традиційно сильні позиції займають дослідження конституційного права та державних інститутів.

Провідними політологами Німеччини є Р.Дарендорф, К.Ленк, Р.Кенінг, Р.Лепсіус, К. фон Бейме, Т.Адорно, Ф.Нойман, Г.Майєр та ін. Проблематика їх досліджень охоплює політичний лад, політичні партії та громадські організації, аналіз політичної поведінки, політичну філософію та історію політичних ідей. Сучасні німецькі політологи намагаються зробити свою науку інтегративною надати їй синтетичного характеру.

Значний внесок у розвиток сучасної політології робить останнім часом польська національна школа. Польські політологи досліджують великі соціальні групи, зв’язки та залежності між ними. Провідними політологами Польщі є А.Боднар, Є.Вятр, Ю.Гайда, М.Карват, Т.Клементович.

Серед головних проблем, яким приділяється увага у сучасній західній політології можна виділити: проблему визначення предмету політології; панування демократії та громадської думки; дослідження плюралістичного характеру політичного процесу; пріоритет прав людини і громадянина як основи свободи.

В рамках вивчення громадської думки є ще один напрямок - вивчення засобів масової інформації та їхнього впливу на громадську думку. Тут великого значення набули дослідження реакції громадської думки на міжнародні події Г.Алмонда та П.Фогейроля, дослідження О.Строуффера та П.Лазерсфельда про ставлення до комунізму.

2. Політичні ідеї мислителів Київської Русі.

На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них, — часів Київської Русі (X—XIIIст.) українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної, духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історичних творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо). Тому політичні ідеї, що вперше були сфор­мульовані у творах державних діячів, церковних ієрархів, літописців Київської Русі, стосувалися питань виникнення української державності, її суспільно-політичного устрою, відносин влади і церкви, влади та особистості, місця Русі серед інших народів і держав світу та інших проблем.

Найважливіші пам'ятки політичної думки Київської держави це: "Повість временних літ" (кінець XII ст.) "Слово про закон і благодать" Іларіона (середина XI ст.) "Правда Руська" (XI ст.) "Повчання" своїм дітям Володимира Мономаха (XI ст.) "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави і князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання удільних князівств навколо великого князя київського,, самостійності й незалежності Русі

"Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Вихідною проблемою "Слова" є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). Під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон це певна зовнішня настанова, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Питання богообраності народів. За Старим Заповітом таким народом є лише іудеї, які залишившись в межах закону втрачають свою богообраність. Іларіон висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Влада зосереджується в руках одного правителя, є запорукою територіальної єдності і сили держави.

"Повість врем'яних літ" Автор - монах Києво-Печерської лаври Нестор, Одним із найважливіших питань є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Увага приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади, яка є винятковою, що ставить княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення й санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Єдність руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Політична єдність виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних..

"Руська правда" Це кодекс законів авторства Ярослава Мудрого (1019 - 1054). Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни - штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. "Руська правда" регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

"Повчання" (бл. 1117) Володимира Мономаха, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі під єдиним началом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. В автобіографічній частині подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя - правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Крім моральних настанов, "Повчання" містить практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. Мономах звертає особливу увагу на дотримання закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих.

"Слово о полку Ігоревім" (1187) Розповідаючи про похід князя Ігоря 1185 р., автор робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців "собі слави шукати", а не захищати інтереси всієї держави. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

2. Вітчизняні гуманістм. С. Оріховський-Роксолан.

Найбільш помітними особистостями цього часу, представниками реформації раннього гуманізму слід назвати С. Оріховського, Х. Філалета, І. Вишенського.

Станіслав Оріховський-Роксолан найвідомішими творами є дві промови "Про турецьку загрозу", в яких порушувалось питання створення коаліції європейських держав для стримання турецької експансії.

Автор називає два найбільших блага, що забезпечують могутність держави. Одним є щастя, яке дається божественною долею, іншим - розсудливість, що дарується природою. Розсудливість вимагає відповідної організації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.

Розглядає питання організації державної влади у праці "Напучення польському королю Сигизмунду Августу" (1543). Працю написано у формі звернення підданого до правителя, складається вона з двох книг.

У першій йдеться про вимоги, яким має відповідати особа короля. Це - прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою. Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не в столиці, а разом з військом на кордонах держави. Король має обирати собі в спільники найкращих із громадян і за допомоги їхнього авторитету й порад оберігати державу у мирний і воєнний час. У другій книзі автор дає низку конкретних порад щодо тих дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Король має дбати про власний авторитет, переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них і т. п.

Заслугою було те, що він чи не один з перших у тодішній Європі, спираючись на досягнення античної думки, приступив до розробки ідеї природного права в своїй брошурі "Про природне право". Справедливість є душею держави і полягає в тому, щоб кожному було віддано те, що йому належить, перш за все, спокій і свобода. В основі функціонування християнської держави повинно лежати дотримання права. Першоосновою права має бути мораль, без якої право не може існувати.

Христофор Філалет обстоював ідею рівності людей незалежно від становища у суспільстві та віросповідання. Він виходив з ідей суспільного договору і природного права, обмеження влади монарха законом, обстоював вимогу створення справедливого закону і його суворого дотримання як підданими, так і королем. Монарх не є абсолютно повновладним володарем над своїми підданими. Людина - це єдність душі і тіла. Влада монарха не поширюється на душу людини і не є абсолютною щодо її тіла, тобто в земних справах. Відносини між ним і підданими мають грунтуватися на законі і добровільній згоді, на вимогах "права й Божого й прирожонного". Дотримання королем закону, поважання ним прав і свобод підданих є джерелом могутності держави. Філалет доводив, що піддані повинні захищати свої права від зазіхань влади.

Філалет, грунтуючись на ідеях суспільного договору і природного права, заперечував абсолютизм не тільки світського монарха, а й римського папи. В дусі протестантизму Філалет вважав незаконними втручання папи у світські справи і намагання підпорядкувати собі світську владу. Він обґрунтовував право простих віруючих брати участь у вирішенні церковних справ.

Іван Вишенський є автором багатьох трактатів, спрямованих проти унії, найвідомішим є "Писання до єпископів, які втекли від православної віри". Основна ідея Вишенського - ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складаються з єдиної субстанції, королі та царі "толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть". У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту.

Ідеалом суспільного устрою є "царство Божеє", де всі люди рівні і не мають власності, або мають "малу" власність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську громаду, всі члени якої жили у братерстві і рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зреклися земних благ.

Вишенський висуває ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, "соборно один одного ісправляючи, а не одному над всіма володіти". В основі соборності лежить ідея соціальної рівності. В контексті ідеї соборності І.Вишенський критикував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

2. Українські полемісти. Конституція Орлика.

Пилип Орлик (1672-1742) був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи - другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І. Мазепи під Полтавою змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи в 1709 П. Орлик 1710 р. був обраний козацькою радою гетьманом України. Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками "Бендерська Конституція".Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів. Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Вона має велике значення як свідчення того, що українська політична думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій. Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управління, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціальне незахищених верств населення тощо. Найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.

Інтерес становить доробок діячів Могилянської академії, починаючи від її засновників - Іова Борецького, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили - аж до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Петро Могила - домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков.

Він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але одночасно писав про ідеального володаря. Сенс царської впади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками.

Обстоював інтелектуальний шлях утвердження української державності в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності обрав книгодрукування та богословсько-наукову діяльність. Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є попередником руху за європейську спільноту.

Стефан Яворський був українським і російським церковним діячем. Відомий як автор праці "Камінь віри" та численних проповідей. Владні відносини в російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді піраміди, на вершині якої стояв імператор, нижче князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини і в самому низу - простий народ.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав "людей простонародних до смирення та послуху владі", підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави Як релігійний діяч Яворський обстоював інтереси церкви, приділяв увагу проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви.

Феофан Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську", "Духовний регламент". Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

Існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха набуває абсолютистського характеру. Верховна влада повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Він обґрунтовував ідею підпорядкування церкви державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець - освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу.

2. Кирило-Мефодіївське товариство.

В середині ХІХ ст. (наприкінці 1845 - на початку 1846 рр.) виникло Кирило-Мнфодїївське Товариство з ініціативи М. Гулака, М. Костомарова та В. Білозерського. Пізніше до них приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич, Г. Андрузький та ін. Через 15 місяців братство було розгромлене поліцією після зради одного з нових членів, а члени братства були засуджені до різних термінів ув'язнення.

Микола Костомаров - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою "Закон Божий" (Книги буття українського народу)". Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство. М. Костомаров робить короткий екскурс в історію. Почавши боротьбу за власне звільнення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що базуватимуться на християнських принципах.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною. За велич держави народ платив власним добробутом і втратою свободи, але республіканський устрій теж не дає гарантії захисту від свавілля влади "багатьох царків".Федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою, традиційно слов'янською формою державного устрою, що має свої початки ще в Київській Русі. Очолювати окрему державу, так союз мали виборні особи. Єдина центральна влада займалась управлінням збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ і управління, судочинства та народної освіти.

Тарас Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він засуджує самодержавство, класове розшарування, "землячків", які, поїхавши на чужину, повертаються в Україну підручними колонізаторів. Причини становища українського народу він вбачає в діях зовнішніх сил, у внутрішніх чварах, у невідповідності української правлячої еліти - гетьманів і козацької старшини - завданням національного й соціального визволення. Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення, він мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Політичний ідеал Т. Шевченка - це демократична республіка, де вирішальна роль мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.

Пантелеймон Куліш опрацював своєрідну так звану хутірну філософію. Хутір - це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних цінностей. Хутір - антипод цивілізації, що ототожнюється з поняттям місто. Куліш відстоює ідею про те, що цивілізація негативно впливає на народні звичаї, мораль і культурні традиції, руйнує національні культурні традиції, успадкований спосіб життєтворення, загальнолюдську мораль, рідну мову. Куліш наполягає на пріоритеті національної культури і у ставленні до інокультур, закликає до наведення порядку в своїй українській хаті, вважає за необхідне залучити молоде покоління до свого українського культурно-етнічного світу, що створювався і відстоювався віками. Український народ більшу частину своїх зусиль має докласти до вирішення питань відбудови державності, культурної спадщини, духовного слов'янського світу. Соціокультурні запозичення - важлива умова історичного прогресу народу. Тут позиція Куліша співпадає з позицією Шевченка ("чужому научайтесь, і свого не цурайтесь").

Михайло Драгоманов Політичні погляди формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини, тоді як існують не менш важливі потреби - розмноження, пізнання, розваги. Поняття "громада" є ключовим у поглядах М. Драгоманова. Головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу.

Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави - аристократії, монархії й демократії. Він пропонує замість введення демократії, що є однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування.

Громада є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці.

Він заперечував ідею національної державності, тому що політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад, а Україна мала бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії.

Сергій Подолинський. Ідея соціально-політичної рівності є центральною у політичних поглядах Подолинського. Формально зафіксовані в політико-правових документах буржуазних держав свободу і рівність він вважав неістинними, тому що реально народні маси позбавлені свободи.

Програма соціалістичного перетворення України передбачала надання всім трудящим рівних політичних та економічних прав, свободи слова і совісті, рівних можливостей для всебічного культурного розвитку. Формою політичного устрою громадівського соціалізму буде народна федерація громад, заснована на повному політичному рівноправ'ї кожної громади й повному внутрішньому самоврядуванні. Україна майбутнього має бути спочатку федеративною демократичною республікою добровільно об'єднаних громад, а потому стати членом всенародного вільного союзу - міжнародної федерації.

2. Т.Шевченко й І.Франко.

Тарас Шевченко Політичний світогляд Т. Шевченка у своєму розвиткові пройшов кілька етапів. Перший етап позначається романтизмом та певною ідеалізацією козацького минулого.У другий період, який тривав з часу повернення в Україну після звільнення з кріпацтва й до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Він засуджує самодержавство, класове розшарування, "землячків", які, поїхавши на чужину, повертаються в Україну підручними колонізаторів. Причини становища українського народу він вбачає в діях зовнішніх сил, у внутрішніх чварах, у невідповідності української правлячої еліти - гетьманів і козацької старшини - завданням національного й соціального визволення. Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення, він мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Політичний ідеал Т. Шевченка - це демократична республіка, де вирішальна роль мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.

Іван Франко - піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму. Франко підкреслював, що експлуататорські держави з їхніми установами та правом були відчуженою від народу політичною силою, яка протистоїть народові. Буржуазний парламентаризм є досить чужим для трудящих, бо парламент насправді представляє інтереси шляхти і буржуазної інтелігенції, котрі плекають мету "брати й драти парламентарне".

Франко не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції і не поділяв марксистської ідеї стосовно "історичної місії пролетаріату". Водночас він стояв за соціалізм. За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів". Політична свобода - це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ ізнизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищаеться". Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

2. В.Винниченко і М.Грушевський.

Михайло Грушевський У своїх численних працях "Історії України-Руси", детально дослідив історію українського народу. Він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

Існують дві "руських" народності - українсько-руська й великоруська. Київська держава були творенням українсько-руської народності, а володимиро-московська держава - великоруської.

У питанні про форму української державності погляди зазнали певної еволюції - від ідеї федеративних форм організації державного життя української нації до ідеї національної незалежності України. Спочатку виступав за національно-культурну автономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Під час революції вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демократія.

Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.

Володимир Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав "колектократією". Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм - це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або колектократизація - організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів - приведе до соціалізму.

Ідеал української демократії вбачав у "федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла". Перебуваючи в еміграції, змінив свої погляди на українську державність. У праці "Відродження нації" він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями.

Найповніше відродженню української нації сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади. Тому високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді УРСР. У праці "Заповіт борцям за визволення" він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення.

2. М.Міхновський, Д.Донцов, М.Сціборський.

Микола Міхновський, навчаючись на юридичному факультеті Київського університету, 1893 р. розробив основні політичні засади "Братства Тарасівців". Він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою. Однією з основних причин втрати українцями державності вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ".

Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в "10 заповідях УНП" - заснованої Української народної партії. М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна", за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.

Дмитро Донцов Філософським фундаментом поглядів Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці - величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності.

Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Правляча ж верства - це аристократи духу, для яких земля - передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки.

Микола Сціборський є автором низки праць - "Робітництво і ОУН", "ОУН і селянство", "Націократія", "Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави" та ін.

Сціборський був автором політичної доктрини націоналізму. Вона грунтується на концепції національної революції, яка мала проводитись "власними силами української нації". Рушійною силою революції мало бути селянство. Підставою революції мали стати гасла приватної власності на землю, загальної солідарності усіх свідомих сил України.

Сформулював концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. За його визначенням, націократія - "це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціальне корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільно-продукційної функції - у представницьких органах державного управління".

Заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка виконувала б диктаторські функції. Ідеологія нового українського націоналізму є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-радикального спрямування в сучасній Україні.

2. Природа і сутність влади, її джерела.

Немає єдиного та абсолютного визначення поняття влада. Зараз існують такі основні підходи тлумачення влади: біологічний (влада в природі); антропологічний (це природно для людини, підпорядкування); психологічний (породжена психікою – бажання керувати); соціологічний (як політичний вплив); філософський – здатність і можливість суб’єкту здійснювати свій вплив на окремих людей та суспільні групи за допомогою різноманітнх методів та засобів – авторитет, закон, погроза.

Концепції влади

Марксистська – влада з’являється з власністю, поділом сус-ва на класи. Політ владу мають реалізовувати народні маси.

Біхевіориська концепція влади – поведінці людей надавали суто політичного хар-ру

Реляціоністська – можливість одних управляти та чинити свою волю без огляду на опір інших

Системна – розгляд політ с-ми на макро (атрибут макросоціальних систем), мезо (конкретних систем – сім’я, організація) та мікрорівні (влада як взаємодія індивідів)

Теологічна – влада – здійснення певних цілей та одержання запланованого результату

Структурно-функціональна влада – вияв ієрархічної побудови сус-ва та особливим видом відносин між підлеглими та керівниками

Психологічна – ставлення до політики та влади зумовлене психологічними особливостями індивіда

Природа влади - першоджерела влади. Віссю, навколо якої обертається все політичне життя, є влада. Вона повсюдна і пронизує всі структури суспільства, виступаючи його цементуючим елементом, підтримуючи внутрішню цілісність, організованість і ієрархічність суспільних відносин. Суспільство, полишене влади, пронизане хаосом.

Категорія "влада" має декілька споріднених понять -панування, вплив і авторитет. Саме ці поняття найбільш часто зустрічаються при визначенні влади. Владу пов'язують з пануванням, під яким розуміють примусове насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона включає в себе директивний момент - нав'язування своєї волі у формі наказу, що супроводжується загрозою покарання. Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив за змістом ширший від влади. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання, або у формі навіювання, що передбачає використання особливих способів маніпулювання. Авторитет розглядається як форма і джерело влади. Авторитет - це керівництво, що добровільно визнає за суб'єктом влади з боку підвладних право на владу внаслідок його моральних якостей або ділової компетенції.

2. Типи влади.

Залежно від засобів здійснення влади розрізняються різні її види — економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо. Економічна влада — це об'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Соціальна означає розподіл благ соціальних. Вона пов'язана з визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов'язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв. Духовно-інформаційна влада — це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою спеціального апарату на всій території, на яку поширюється державний суверенітет. На відміну від влади держави влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах.

Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виокремити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів. Верховенство політичної влади полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Публічність політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.

Легітимна влада сприймається народом як правомірна, справедлива і прогресивна. В політології широко відома Веберівська концепція правомочності політичної влади або систем панування. Він виділив три типи легітимації влади: легальний, традиційний і харизматичний.

Легальний тип легітимації влади виражається в тому, що усі підкоряються системі законів, що встановлені та застосовуються відповідно до конкретних постійних принципів. Традиційний тип легітимації влади спирається на силу традиції як джерело її правоздатності. Харизматичний тип легітимації базується не на встановлених законах і не на порядку, освяченому традицією, а на харизмі керівника, яким може бути пророк, герой, спритний демагог та ін.

2. Сутність, функції, ресурси політичної влади.

Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виокремити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття ресурсів. Верховенство політичної влади полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Публічність політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу. Особливістю є різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. Легітимна влада сприймається народом як правомірна, справедлива і прогресивна.

В політології широко відома Веберівска концепція правомочності політичної влади або систем панування. Він виділив три типи легітимації влади: легальний, традиційний і харизматичний.

Ресурси влади: Економічні – матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, корисні копалини та інше; Силові – зброя і апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені для цього люди; Соціальні – здатність підвищення соціального статусу або рангу, місця у соціальній структурі; Інформаційні – знання та інформація, а також засоби їх отримання та розповсюдження; Демографічні – людина як універсальний ресурс, що створює інші ресурси; Політико-правові – Конституція, закони, програмні документи політичних партій.

Функції політичної влади є: Інтегративна функція влади - консолідація всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей. Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. Функція мотивації - що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб‘єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур. Стабілізаційна функція влади - забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Основними компонентами політичної влади є суб‘єкт, об‘єкт, засоби і процес, що приводить в дію всі елементи влади. Суб‘єкт влади втілює її, активний, спрямовуючий початок. Суб‘єктом влади може бути окрема людина, організація, спільність людей, або навіть світова співдружність, об‘єднана в ООН.

2. Поняття та система державної влади.

На відміну від політичної влади державна влада не обов'язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути використані ідеологічні, економічні та інші засоби впливу. Однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її задуми.

Державна влада — це вид політичної влади, що має монопольне право видавати закони, обов'язкові для всього населення, що спирається на спеціальний апарат примусу як на один із засобів для виконання її законів та розпоряджень. Державна влада означає як певну організацію, так і практичну діяльність для здійснення цілей ї завдань цієї організації.

Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою спеціального апарату на всій території, на яку поширюється державний суверенітет. На відміну від влади держави влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування грунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширю­ється лише на підпорядковану їм територію.

2. Легальність та легітимність влади. Типи легітимності.

Термін "легітимний" означає "законний". Поняття легітимності й легітимізму виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. Для характеристики політичної влади використовується також термін "легальний", що означає "законний". Легальна влада - це влада, що встановлена законом і діє відповідно до нього. Легальність є формально-юридичною, а легітимність - соціокультурною характеристикою влади. Легітимність може оцінюватися шляхом соціологічних опитувань, але не піддається повній формалізації.

Типи легітимності політичної влади за М. Вебером

Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитетітрадицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу.

Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи.

Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи.

Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом, до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується. Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ. Ліберальна ідеологія грунтується на ідеї індивідуальної свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її особисті справи.

Структурна легітимність притаманна стабільним суспільствам, де заведений порядок формування владних структур став звичним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній керівні посади.

2. Сутність, структура та функції політ. систем.

Політична система – це цілісна, впорядкована система відносин, дій, ідей, методів і інститутів, зв’язаних з політикою, з її розробкою та практичним здійсненням. Політ. с-ма сус-ва – це складна, багатогранна с-ма взаємин державних і недержавних соціальних інститутів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інтересів певних класів та соціальних груп.

Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада, здатність, право і можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність і майбутнє окремих людей та їх об'єднань. Найбільш динамічним. елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини взаємостосунки політ. суб'єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ. відносин визначається значною кількістю об'єктивних і суб'єктивних чинників, структуру складають їх «горизонтальні» і «вертикальні» складові, а також політ. принципи, норми і процедури.

Функції політичної системи суспільства:

1. обгрунт. визначення мети, завдань, шляхів розвитку і розробка конкретних програм його діяльності;

2. нормотворчість формування юрид., моральних та ін. норм людського співіснування;

3. визначення і розподіл матер. і духовних цінностей;

4. гармонізація, узгодження інтересів держ. інтів, соц. груп і окремих індивідів з метою підтримання спокою, безпеки;

5. становлення і розвиток їх політ, свідомості і політ. поведінки;

6. забезпечення стійкої і продуктивної взаємодії всіх її елементів;

7. духовно-ідеолог. вплив на політ. свідомість громадян;

8. ствердження і всебічне зміцнення відповідного політ. режиму;

9. забезпечення внутр. і зовн. безпеки суспільства у провідних сферах його життєдіяльності.

2. Типологія політичних систем.

Р. Алмондом розрізняв їх по типу політичної культури і розділенню політичних ролей між учасниками політичного процесу. На підставі цих ознак виділив чотири типу політичних систем: англо-американська, європейсько-континентальна, доіндустріальна і частково індустріальна, тоталітарна.

Для англо-американської політичної системи (США, Великобританія) характерний високий ступінь розділення політичних ролей і функцій між державою, партіями, групами інтересів і т.д. Влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи. Даному типу політичної системи властиві висока стабільність, раціональність і чітка організованість.

Європейсько-континентальна політична систе-ма (країни Західної Європи) відрізняється рлзколотістю політичної культури, наявністю усередині національних культур протилежних орієнтацій, ідеалів і цінностей, властивих якомусь етносу, групі, класу, партії. Тому розділення політичних ролей і функцій відбувається не в масштабах суспільства, а усередині класу, групи, партії.

Доіндустріальні і частково індустріальні політичні системи мають змішану політичну культуру. Вона складається з безлічі місцевої політичної субкультури, в основі якої лежать цінності роду, клану, общини. Це утрудняє процеси комунікації і досягнення згоди, робить насильство найбільш ефективним способом інтеграції суспільства. Для політичних систем даного типа характерні концентрація влади і впливу в руках вузького коло осіб, високий рівень нестабільності.

Тоталітарні політичні системи функціонують на основі класових, національних або релігійних цінностей. Влада концентрується в руках монопольно правлячої партії або групи осіб. Держава контролює всі сфери діяльності суспільства і індивіда, відсутня можливість створення добровільних об'єднань.

Ж. Блондель розрізняє політичні системи за змістом і формам управління. Він виділяє п'ять основних типів: 1) ліберальні демократії, в яких ухвалення політичних рішень орієнтоване на ліберальні цінності; 2) комуністичні системи або радикально-авторитарні характеризуються рівним розподілом благ і зневагою ліберальними засобами досягнення політичної мети; 3) традиційні системи спираються на олігархічні форми правління і орієнтуються на нерівномірний розподіл економічних ресурсів і соціальних статусів; 4) популістські політичні системи, що склалися в країнах, що розвиваються, використовують авторитарні методи управління і прагнуть до рівності в розподілі благ; 5) авторитарно-консервативні системи прагнуть до збереження нерівності «жорсткими» засобами, що склалася, обмеження політичної участі населення.

У основу типології політичних систем може бути покладений класовий принцип. Такий підхід характерний для марксистської літератури, в якій політична система розглядається як інструмент, що діє на користь пануючого класу. Залежно від типу формації політичні системи підрозділялися на рабовласницькі, феодальні, буржуазні і соціалістичні (комуністичні).М. Вебер виділяє типи політичних систем за типами легітимності політичного панування. Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичним чи легальними типами легітимності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади грунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям, Які здійснюють владу згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом основою легітимності є віра у виняткові особисті здібності правителів – харизму. За легального типу легітимності влади в політичній системі грунтується на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкраще.

2. Демократизація політ. системи України.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей. Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються наступними факторами:

По-перше, відносна стабільність системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками.

По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятістю соціальних новин. Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства.

По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізацгї та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства.

По-четверге, сучасна політична система України - це перехід від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо хльових актів органів Іюлііичної влади.

Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система України одержавлена з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків.

В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей.

Політична система в Україні є той необхідний механізм, з допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу. В реальній політичній практиці часто окремі політичні партії, політичні лідери присвоювали і присвоюють функції народного представництва, наслідком чого - відчуження політичної влади від тих, кому влада по праву повинна належати.

2. Поняття "політичний режим".

Політичний режим — це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів, усталених відносин державної влади і суспільства, пануючих форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства. По-перше, політичний режим на відміну від політичної системи більш адекватно відображає існуючий в суспільстві політичний порядок. По-друге, поняття «політичний режим» підкреслює передусім негативні моменти в розвитку політичного процесу. По-третє, політичний режим викриває цинізм ідеології і політики правлячої еліти, що пропагуються, розходження між її словами і реальними справами. Зміст політичного режиму визначається взаємовідносинами між двома політичними субстанціями — владою і свободою.

Політичні режими розділяють на дві великі групи: демократичні і недемократичні. До недемократичних відносяться тоталітарні і авторитарні.

2. Типологія політ. режимів. Класифікації політ. режимів.

Політичний режим — це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів, усталених відносин державної влади і суспільства, пануючих форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства. Арістотель розділяє політичні режими на два типи — правильні і неправильні. Вони відрізняються між собою своєю цілеспрямованістю: при правильному режимі влада використовується для загального блага(монархія , арстократія, республіка),а при неправильних — заради власних інтересів певної правлячої групи або особистості (тиранія, олігархія, демократія). Перевагу Аристотель віддає республіці («політія»), де суспільством керують найкращі громадяни-філософи.

Боден запропонував свою класифікацію політичних режимів, які поділив на три типи: монархію, аристократію і республіку. Для характеристики політичних режимів іноді використовуються ще і такі поняття, як абсолютизм, деспотизм, тиранія та ін.

Політичні режими розділяють на дві великі групи: демократичні і недемократичні. До недемократичних відносяться тоталітарні і авторитарні.

Тоталітарний політичний режим. При цьому режимі людина всесторонньо поневолила, свобода стає злочинною і караною. У тоталітарному суспільстві панує принцип «заборонено все, крім того, що наказано». Існування в суспільстві однієї, офіційній, державній ідеології, що обгрунтовує право режиму на існування. Наявність необмеженої політичної влади, прагнучої до повного контролю над всіма сферами людського життя. Монопольний державно-партійний контроль над економікою і централізована система управління нею. Для економіки характерні відсутність ринкових відносин, зрівняльність, придушення ініціативи, заповзятливості. В результаті – низька ефективність.

Тоталітаризм має три різновиди: комуністичний тоталітаризм, фашизм і націонал-соціалізм. Комуністичний тоталітаризм все охоплює тотальним контролем, зокрема економічне життя. Фашизм характеризується войовничим антидемократизмом, расизмом і шовінізмом. Націонал-соціалізм увібрав риси фашизму і комуністичного тоталітаризму.

Авторитарний режим з тоталітарним зближують опора на насильство, необмежений характер влади; з демократичним – наявність незалежного від держави економічного, соціального і приватного життя.

Виділяють риси: Монополізація політики. Вся політична діяльність стає винятковою функцією політичної влади. Відчуження народу від влади. Відсутність революційної ідеології. Відмова від повного, тотального контролю над суспільством. Формування політичної еліти не демократичним шляхом, а за допомогою призначення зверху.

Е.Вятр виділяє наступні авторитарні режими: 1) військове правління, коли політичне життя знаходиться під жорстким контролем військової влади; 2) теократичний, коли влада зосереджена в руках фанатичного релігійного клану; 3) персоніфікований, коли політичний лідер не спирається на сильні владні інститути; 4) монархічний режим; 5) неоавторитарный режим. Можливо існування масових партій, опозиції, виборів.

Демократичний політичний режим. На відміну від ідеальної, реальна демократія є влада людей, вибраних народом. Вона називається представницькою, тобто вибрані представляють інтереси своїх виборців в органах влади. Демократичний режим характеризується наступними рисами: Джерелом влади є народ. Він обирає своїх представників, наділяючи їх правом вирішувати будь-яке питання, спираючись на власну думку. Народ має право впливати на вироблення політичних рішень. Політична влада має легітимний характер і здійснюється відповідно до прийнятих законів. Принцип розділення властей діє фактично. Це означає, що законодавча, старанна і судова гілці влади реально незалежні і врівноважують один одного. Найвищий законодавчий орган країни – парламент – наділений винятковим правом видавати закони.

2. Тоталітаризм як істор. і політ. феномен, наслідки для України.

Термін "тоталітаризм" означає “цільність”, “повнота”, а статус політичної доктрини закріпився після політологічного симпозіуму у США, де він був визначений як “закрита й нерухлива соціокультурна та політична структура, в котрій будь-яка дія - від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів - спрямовується й контролюється з єдиного центру”. Першим поняття використав італ. депутат-соціаліст Дж. Амендола для означення зловживань фашистів під час парламентських виборів. Пізніше фашистський теоретик і міністр освіти Дж. Джентіле говорив про фашизм, як про тотальну концепцію життя. Часто використовував цей термін Б.Муссоліні, який також називав свій режим як тоталітарна держава. А.Гітлер та його прибічників при характеристиці свого режиму віддавали перевагу терміну “авторитарний”.

Найбільш реакційним режимом є тоталітарний. Це насильницьке політичне панування групи «вибраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона конституційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мілітаризація суспільного життя, панування однієї загальновизнаної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підкорено владі.

Тоталітарні режими частіше за все виникають у надзвичайних умовах: зростаючої нестабільності, глибокої економічної і політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого вирішення стратегічних завдань. Його встановлення розглядається як спосіб подолання зазначених проблем та досягнення визначених цілей.

Ознаки тоталітаризму:

1. надцентралізація структур влади, яка має пірамідальну форму, на вершині якої лідер-вождь або группа;

2. монопольна ідеологія, яка обґрунтовує право режиму на поза контрольне панування. Ідеологія в тоталітарних режимах використовується для підкорення всього населення реалізації єдиної мети;

3. масова монопольно володарююча партія, яка формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації, здійснює підбір і розстановку кадрів;

4. розгалужена каральна система;

5. відсутність громадянських прав і свобод та громадянського суспільства.

2. Сутність і риси політ. режиму сучасної України.

За формою політичного режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:

1) виборність найважливіших органів політичної влади;

2) юридичну рівність громадян;

3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.

Є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією.

2. Сутність та основні ознаки держави. Функції держави.

Поняття "держава", трактується: як спільнота людей, яка проживає на певній території і згрупована в ціле органами державної влади; як система організацій, установ, інститутів, які володіють верховною владою на певній території.

Держава - це публічна влада, що поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має права на проведення від імені суспільства внутрішню і зовнішню політику, має виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.

Основні ознаки держави:

- народ – це людська спільнота, яка проживає на території держави і складається з її громадян. Поняття народ ширше поняття нація, оскільки на території одночасно можуть проживати представники різних націй;

- територія – це та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод на яку поширюється влада дежави, межі територій визначаються кордонами;

- суверенітет – це така ознака влади, що означає визнання її як вищої в сусп-ві та належну в контексті міжнародних зв’язків і відносин. Ознаки суверенітету: право на застосування примусу, на видання законів, на встановлення та стягнення податків.

Залежно від сфер діяльності функціями держави є:

1. Внутрішня функція: законодавча, правоохоронна, фіскальна, економічна, соціальна, культурна, політична..

2. Зовнішня функція: дипломатична, зовнішньо-економічна, оборонна.

1+2= Інституціоналізація функцій Організації та установи Законодавча влада; Виконавча влада – президент, прем’єр-міністр; Судова влада – судові органи загального судочинства, арбітражні суди, Верховний суд, Конституційний суд.

Основні концепції походження держави. Теологічна. У ній поява держави пов'язана з наданням якимись божественними силами представникам певного роду чи соціальної групи, наприклад жерців, права керувати іншими. Така влада є «від Бога» і повинна здійснювати його волю на Землі. Згідно з патріархальною концепцією походження держави є результатом розвитку сім'ї. Договірна, або конвенціональна, теорія походження держави виникла в результаті свідомої і добровільної угоди людей, які раніше перебували у природному, додержавшому стані, а потім для того, щоб надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Класову теорію . Вона є результатом історичного розвитку суспільства, його закономірної диференціації на класи під впливом розвитку продуктивних сил, який супроводжувався виокремленням різних видів праці та появою приватної власності. Головний зміст різновидів психологічної концепції походження держави складає обґрунтування її виникнення та існування психологічними причинами.

2. Форми держ. правління та устрою.

Під "державним правлінням" розуміється спосіб організації і здійснення державної влади.

Форма державного правління залежить від способу організації верховної влади в державі, від того, що визнається формальним джерелом влади: воля однієї особи, небагатьох осіб (панівної верстви) чи спільної волі всього народу. вирізняють дві форми: монархія та республіка.

Монархія - це форма державного правління при якій верховна державна влада, повністю або частково зосереджується в руках одноосібного глави держави і передається у спадок. Історичними формами монархії є абсолютна та конституційна монархії.

Республіка характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який формується населенням на визначений час. Різновидами рес­публіки є парламентська, президентська та змішана.

Форма державного устрою - це таке територіально-організаціне структурування держави, яке визначається порядком поділу країни на складові частини характером взаємин поміж ними та центральною владою: унітарна та федеративна.

Унітарною є така держава, яка являє собою єдину, політично однорідну організацію, що складається із адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. Вона має єдину конституцію та громадянство, єдину систему права та "урядову вертикаль Головною відмінністю федерації є надання певної політичної самостійності крупним територіальним утворенням в середині держави Суб'єкти федерації можуть мати власну конституцію та подвійне громадянство, а також свої виконавчі, законодавчі й судові органи влади.

Конфедерація-це міждержавний союз, який формується на добровільній основі, задля втілення якихось конкретних спілі них цілей. Суб'єкти конфедерації повністю зберігають свій державний суверенітет, відсутня центральна влада ,кожна держава може вийти зі складу конфедерації із власного бажання, без згоди інших членів.

2. Форма держ. правління та устрою в Україні.

Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму.

За формою державного правління Україна є парламентсько-президентською республікою. Республіка характеризується здійсненням вищої державної влади виборним колегіальним органом, який формується населенням на визначений час. Ознаками цього є наступне:

— Президент України обирається всезагальним голосуванням;

— він має досить вагомі власні прерогативи. які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадин, має право розпустити парламент;

— В Україні поряд з Президентом діє Прем'єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді.

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарною є така держава, яка являє собою єдину, політично однорідну організацію, що складається із адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. Вона має єдину конституцію та громадянство, єдину систему права та "урядову вертикаль. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям.

2. Правова та соціальна держава.

Правова державава - д-ва, яка всі ф-ції пов’язує з конституцією та верховенством з-ну, права.

Проблемою виникнення і функціонування держави є її правова основа. Найважливішими критеріями правової держави є: першість права, автономія і суспільна значущість особи, яка репрезентується наявністю приватної власності — основи й передумови цієї автономії і свободи. Особливе місце в функціонуванні правової держави займають її інститути, які мусять забезпечувати зв'язок держави з правом, як інституалізацію такої взаємодії політичних сил, що суттєво впливала б на ефективність правової волі в державі і протистояла б зловживанням державною владою.

Ознаки правової держави: верховенство права (закону підкорюються всі); відрізняється якістю самого закону – гуманний, справедливий; закріпляє певні права особистості; правова держава гарантує права особистості у різних сферах суп життя; принципи взаємної відповідальності держави та особистості; держава підконтрольна сус-ву; виключається диктатура.

Започаткувавши соціальну політику соціально-демократичні партії, які в повоєнні роки тривалий час перебували при владі в деяких західно-європейських країнах, зокрема у Швеції та Німечинні створено ними в 60-х роках державність дістала назву “держава загального благоденства” а згодом стала позначатись науковим поняттям “соц держава”.

Отже, соц держава – це правова держава, яка проводить активну соціальну політику спрямовну на забезпечення прав і свобод лядини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.

Характерні ознаки соц. д-ви. Забезпечує: рух до соц. справедливості; ослаблення соц. нерівності; надання кожному гром-ну роб. місце чи інш. джерело існування; забезпеч. мир та злагоду в сусп-ві; формує для люд. благоприятне життєве середовище. Базується на: досить високому рівні ек. розвитку; демократизм пол. с-ми; на компромісі осн. пол. сил відносно цілей та шляхів розвитку сусп-ва; розвитку с-ми соц. партнерства та захисту гром-н; підвищ. ролі д-ви в с-мі панування і регулювання соц.-ек. процесів.

Активну соціальну політику проводить і соціальна держава. Однак відбувається це за відсутності правової держави і громадянського суспільства, що призводить до довільного розподілу державою матеріальних благ і соціальних послуг, зрівнялівки і зниження стимулів до трудової діяльності, спричиняє застій виробництва. Подібні наслідки соц політики можливі і у правовій державі вразі абсолютизації соц знань і надмірного втручання держави в економіку. Оптимальне поєднання правових і соціальних принципів у функ ціонуванні держави позначається термінологією “соціально-правова” держава.

2. Громад. сусп-во, його сутність, структура і основні проблеми його формування в Україні.

Громадянське суспільство — це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.

Становлення громадянського суспільства як історичної реальності розпочалося з зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсолютистського одержавлення суспільного життя, жорстких меж станового феодального ладу, за вільну економічну діяльність, політичні права і свободи, демократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспільства пов'язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом невідчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Відокремленість громадянського суспільства від держави не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Громадянське суспільство перебуває поза межами такої довільної регламентації з боку держави. Воно повинно мати певну автономію щодо держави як політичного інституту.

Структуру складають багатоманітні суспільні відносини — економічні, соціальні, політичні, соціокультурні тощо та їх суб'єкти, за винятком держави.

Економічною основою є недержавна власність на засоби виробництва. Вона може існувати в індивідуальній і колективній формах. Поряд з правом приватної власності важливе значення має гарантована державою свобода підприємницької, трудової і споживчої діяльності.

Соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні спільності — класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Первинний соціальний осередок громадянського суспільства — сім'я. Це — заснована на шлюбі або кровній спорідненості мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною відповідальністю і взаємодопомогою.

Елементами політичної структури громадянського суспільства виступають недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації.

Найважливішим політичним інститутом громадянського суспільства є політичні партії. Водночас політичні партії є найважливішою ланкою, яка з'єднує громадянське суспільство з державою; передусім саме завдяки їм здійснюється представництво багатоманітних соціальних інтересів на державному рівні. Інституціональними елементами структури громадянського суспільства є багатоманітні громадські організації. Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою мірою впливають на здійснення державної влади, тобто виступають як групи інтересів, громадсько-політичні організації — професійні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо. Інші громадські організації як групи інтересів виявляють себе лише ситуативно — у разі безпосередньої чи опосередкованої взаємодії з політичними інститутами. Місцеве самоврядування — це діяльність самого населення територіальної одиниці — територіальної громади — та її виборних органів з управління місцевими справами. Місцеве самовря­дування є не управлінською діяльністю взагалі, а лише| діяльністю самого населення з управління власними спра вами. Лише в цьому значенні місцеве самоврядування є інститутом громадянського суспільства. Інститутом громадянського суспільства можуть бути лише недержавні засоби масової інформації.

Аналіз деяких показників потенціалу громадянського суспільства в Україні підтверджує складність та проблемність процесів його формування. Одною із центральних проблем розвитку громадянського суспільства в Україні є традиційно авторитарний спосіб функціонування владних відносин в суспільстві, а відтак критично низький ресурс довіри до владних інституцій з боку суспільства.

Україна не володіє достатніми можливостями компаративного аналізу тенденцій розвитку або проблем формування громадянського суспільства в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Але навіть цей обмежений і недосконалий аналіз актуалізує постановку та соціологічне вивчення проблем громадянського суспільства в Україні.

2. Рідходи до розуміння взаємозв’язку громадянського суспільства і держави.

Правова д-ва- д-ва, яка всі ф-ції пов’язує з конституцією та верховенством з-ну, права.

Громадянське суспільство та правова держава є взаємопов’язаними та взаємообумовленими явищами.

Ознаки правової держави: верховенство права (закону підкорюються всі); відрізняється якістю самого закону – гуманний, справедливий; закріпляє певні права особистості; правова держава гарантує права особистості у різних сферах суп життя; принципи взаємної відповідальності держави та особистості; держава підконтрольна сус-ву; виключається диктатура.

Громадянське суспільство – це сукупність неполітичних відносин, галузь спонтанного самопрояву інтересів і волі вільних індивідів і їх об’єднань, захищена законами від регламентації їх діяльності з боку державної влади. Головне в громадянському суспільстві – взаємодія суспільства і держави. Чим більше воно розвинуте, тим більше розвинута демократія.

Громадянське суспільство — це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин.

Відокремленість громадянського суспільства від держави не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Громадянське суспільство перебуває поза межами такої довільної регламентації з боку держави. Воно повинно мати певну автономію щодо держави як політичного інституту.

2. Демократія як форма і спосіб суспільно-політ. життя. Цінності демократії.

Демократія - означає «народовладдя». Платон та Арістотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народоправства й закону, демократії і свободи.

Політичні принципи: Ідея народного суверенітету, тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, стала вихідним принципом теорії і практики демократії. Ідея представництва - народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноваження державним органам. Виборність органів влади. Громадянський консенсус - принципова згода основної маси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принцип демократії — мажоритаризм - правління більшості. Правління більшості передбачає ще один принцип демократії — дотримання та охорону прав меншості. Перелічені принципи демократії в узагальненому вигляді формулюються як принцип участі народу у здійсненні державної влади. Ця влада має здійснюватись на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки Принцип поділу державної влади – найважл. принцип демократії. До основних принципів демократії належать також принципи рівності і свободи. Принцип свободи деталізується у конституційне проголошених правах і свободах. Відповідно до принципу рівності визнається рівність усіх перед законом, усі громадяни наділяються однаковими правами та обов'язками. Принцип рівності означає відсутність закріпленої в праві дискримінації з будь-яких ознак.

Демократичні цінності — це те, заради чого демократію варто захищати, це уособлення її значущості і життєдайності, її привабливості для мільйонів людей, те, завдяки чому демократія здобуває нових прихильників в усьому світі. Цінності демократії:

1) Громадянство і громадянськість. Вони означають не тільки формальну належність людини до держави, політико-юридичний зв'язок із її структурами, скільки розвиненість соціальної свідомості й індивідуальної гідності, спроможність людини усвідомлювати власні інтереси і захищати їх зі знанням справи та з урахуванням інтересів усього суспільства.

2) Конституція і конституціоналізм. Конституція повинна чітко визначити принципи соціального співіснування людей у демократичному суспільстві. Непорушність конституційних засад дає змогу зробити соціальний порядок і соціальну свободу незалежними від того, який саме президент стоїть на чолі держави або яка партія здобула більшість у парламенті.

3) Свобода совісті. Значення полягає в тому, що демократія дає змогу знаходити й ефективно використовувати форми нормального співіснування громадян, які дотримуються різних релігійних уподобань або є атеїстами. Релігійні вподобання та переконання є індивідуальним вибором, куди не може втручатися держава і інші люди.

4) Свобода слова. Свободу слова створюють вільні в своїх діях і захищені законом ЗМІ, котрі дають змогу громадянам бути по-справжньому обізнаними зі станом справ у країні. Через ЗМІ людина може висловити своє судження стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми, того чи іншого політичного діяча.

5) Людська гідність. Громадянин - носій гідності та її захисник. Гідність - складова авторитету громадянина, його самоповаги й поваги до інших. Гідність змушує громадянина діяти, ставати на заваді порушенням принципів і основ демократичного ладу, протидіяти будь-яким утискам свободи.

6) Моральна автономія – моральна автономія означає, що людина здійснює своє самовизначення вільно й неупереджено, користуючись власним розумінням щастя й добра. Ніхто не може вплинути на ідеологічні, релігійні або інші вподобання людини.

7) Приватність, невтручання в особисте життя - у правовій державі закон захищає людину і коло її спілкування від стороннього інтересу.

8) Громадська асоціація - солідарність, довіра, взаємна підтримка, готовність спільно й узгоджено діяти для захисту

9) Соціальний порядок – більшість людей хотіли б жити в умовах стабільності, впорядкованості й безпеки.

2. Співвідношення політики та економіки.

Співвідношення економіки і політики є ключовим у розумінні характеру суспільного ладу, визначальним щодо наслідків економічної та політичної діяльності . Від правильного і збалансованого їхнього взаємозв'язку залежить економічний потенціал суспільства, добробут населення, рівень розвитку демократичних процесів, а в цілому —життєздатність суспільно-політичної та економічної системи. Неправильне розуміння співвідношення економіки і політики є однією з причин хибної економічної політики і, як наслідок цього, — економічної кризи, зниження життєвого рівня населення, хронічного дефіциту товарів народного споживання, інфляції.

Все це відбувається, по-перше, в результаті того, що однобічна орієнтація на економічні фактори, недооцінка, приниження ролі політичної дії призводить до пасивності влади, до посилення некерованих, стихійних процесів у суспільному організмі. По-друге, зневажливе ставлення до вимог економіки, віра у всесилля політичних рішень і гасел позбавляють політичне керівництво необхідної об'єктивної основи і, таким чином, перетворюють його в царство суб'єктивізму і свавілля.

Належне співвідношення економіки і політики наука визначає через поняття "економічна політика". Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства. Відповідно до її впливу на економіку економічна політика буває трьох видів. По-перше, вона може відповідати об'єктивному процесу функціонування і розвитку економіки, а тому стимулювати її. По-друге, економічна політика може діяти всупереч об'єктивним процесам функціонування і розвитку економіки, перешкоджати, гальмувати і навіть створювати кризову ситуацію. По-третє, економічна політика, визначаючи основні напрямки, шляхи і методи розвитку економіки, може стимулювати одні методи розвитку економіки і обмежувати, блокувати інші.

2. Поняття і предмет соціальної екології.

Слово соціальної екологія вперше ввів в науковий обіг німецький біолог Ернст Геккель. Концепції соціальної екології - теорії, що вивчають закономірності та форми взаємодії суспільства зі середовищем проживання, різноманітність зв'язків соціальних змін з змінами в життєвозабезпечую-чих матеріальних передумовах соціальних процесів. Соціальна екологія - це рух за якість середовища проживання.

До найважливіших екологічних категорій належать, насамперед, поняття середовище. Середовище як сукупність виливів, що модифікують і визначають розвиток життя. В інших джерелах під середовище розуміється агрегат існуючих речей, умов і впливів. Середовище - сукупність взаємозв'язаних умов і впливів, присутніх в будь-якій сфері буття. Виходячи з визначення середовища, виділяються його компоненти: конкретна сфера буття, умови та взаємовплив організму й середовища, мінливість і переміни як наслідок взаємодії живої системи та природного середовища. В понятті середовище важливо розрізняти природне середовище та штучне середовище. Природне середовище -система природних факторів: земля, вода, сонце, повітря, рослинний і тваринний світ. Штучне середовище - все те, що створене людиною в процесі її предметної діяльності.

Природно, екологія як наука має свій предмет, специфічні категорії, закони функціонування екологічної предметності. Зрозуміло, що в межах тільки екології не можна теоретично вирішити актуальні питання захисту природного середовища. Необхідна система теоретичних знань, що адекватно відображає специфічний характер взаємодії між суспільством і природою, в якому в знятому вигляді присутні природний і суспільний моменти. Така система знання якраз і представлена в соціальній екології.

Предметом теоретичної соціології є вивчення закономірностей взаємодії людського суспільства з навколишнім природним середовищем, розробка загальної теорії збалансованої взаємодії суспільства та природи.

Соціальна екологія прагне всебічно досліджувати взаємодію суспільства та середовища з позицій антропогенного впливу на природу та зворотного впливу природного середовища на суспільство. Все вивчається в межах тих екологічних обмежень, що діють у регіоні планети або біосфери. Та соціальна екологія досліджує не тільки взаємодію суспільства та природи глобально, її цікавить і взаємодія суспільства з штучним середовищем проживання людини, що нерідко виявляється небезпечною для людини.

Соціальна екологія як наука перебуває в стадії становлення, вона зазнає певних труднощів із формуванням власних категорій законів. Використовуючи системний метод як провідний, соціальна екологія навколишнє природне середовище розглядає як єдине системне утворення. Більш того, аналізує природне середовище як диференційовану систему, різноманітні компоненти якої перебувають в динамічній рівновазі. Соціальна екологія розкриває вплив людини на рівновагу природних екосистем та обґрунтовує питання про управління і раціоналізацію взаємовідносин суспільства та природи. В наукових програмах і узагальненні емпіричного матеріалу соціальна екологія спирається на вчення про розвиток, причому розглядає в аспекті розвитку, руху не тільки суспільство, але й природу. В арсеналі соціальної екології є і способи, методи дослідження: історичне і логічне, аналіз і синтез, аналогія, гіпотеза та ін. Надійність методології соціальної екології дає можливість сформулювати, переконливо аргументувати рекомендації владним структурам, що знаходять високе суспільне визнання. Це варіанти переорієнтації технології і виробництва, створення нових екологічно чистих технічних засобів і технологічних процесів, створення екологічної економіки сучасних процесів урбанізації суспільства. Представники соціальної екології гостро ставлять питання екології людини, екології культури, в якій обґрунтовуються шляхи збереження та відновлення культурного середовища, екології, науки та ін. Успіхи соціальної екології дозволяють висувати перед людством нові цінності - збереження екосистем, ставлення до Землі як унікального явища, екосистеми життя, як самоцінності.

2. Громадсько-політ. об'єднання та рухи в політ. житті суспільства.

Громадські організації і рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають в результаті вільного свідомого волевиявлення громадян на основі їхньої самодіяльності, вираження та захисту різного роду інтересів. Можуть перерости в партії. Активізують суспільство. На відміну від партій, громадські організації і рухи виражають не лише політичні, але й соціальні, економічні, творчі, вікові, національно-культурні та інші інтереси.

Громадській організації властиві наступні ознаки: навмисність створення (сформована з певною, наперед встановленою метою); офіційний характер створення; формальна організаційна єдність на основі статуту, стійкість структури, зв'язків між членами організації; система розпоряджень, позицій і ролей, нормативно зафіксованих і визначальних координацію дій членів організації.

Виходячи з аналізу ознак, громадською організацією є засноване на членстві суспільне об'єднання, створене для захисту загальних інтересів і досягнення статутної мети громадян, що об'єдналися.

Серед громадських організацій слід розрізняти політичні і неполітичні громадські організації. Політичні громадські організації створюються партіями. Політичні громадські організації формально не входять в організаційну структуру партії, але проводять її політику серед різних груп населення і в тій чи іншій мірі підкоряються її керівництву. Неполітичні громадські організації є елементом цивільного суспільства. Вони створюються на основі ініціативи громадян і покликані задовольняти їх потреби і інтереси.

Дані організації можуть виконувати політичну функцію, Вони беруть активну участь в політичній діяльності у разі потреби використання владних інститутів при перерозподілі економічних, соціальних, духовно-інформаційних ресурсів (під час виборчих кампаній, в процесі лобіювання і ін.).

Суспільні рухи не мають чіткої організаційної структури і строгої дисципліни. Вони об'єднують велике число учасників, але не мають формального членства. Рухи можуть бути тривалими і короткочасними.

Цілі учасників суспільних рухів: вплив на громадську думку; наприклад, роз'яснення своєї позиції в засобах масовій інформації, листівках, виступах, зустрічах і др.; дія на політику президентів, урядів, парламентів, органів місцевого самоврядування; діяльність приватних осіб, для цього учасниками рухів організовуються масові маніфестації і мітинги, марші, збір підписів, звернення, потягу миру і ін.; перетворення (ненасильницьким шляхом) того суспільства, в якому живуть.

2. Лобіювання в політ. житті суспільства.

Лобізм - організований вплив різних суспільних груп, насамперед підприємницьких кіл, на представників законодавчої і виконавчої влади з метою домогтися від них прийняття вигідних для себе рішень. Прямий підкуп заінтересованими групами представників державного апарату спочатку ставив під сумнів легальний статус лобістської діяльності. Та згодом прийшло визнання того що лобізм несе й позитивне навантаження: це система аргументації, механізм підготовки і прийняття найоптимальніших політичних рішень. До складу лобістських угруповань, крім політика або групи політиків, які їх очолюють, входить також численний загін експертів, консультантів, виконавців. Надаючи цінну інформацію про реальну ситуацію та про можливі наслідки політичних рішень, лобізм створює надійну базу для них, допомагає уникнути помилкових і необачних кроків. Негативні сторони і наслідки лобізму: схильность багатьох його учасників до задоволення вузько-групових інтересів, створення ним сприятливого середовища для можливих корупції і зловживань. Обмежувальні заходи: жорстка правова регламентація лобізму, розширення кола його учасників і заохочення конкуренції між ними, підвищення професіоналізму й вимог до професійної етики державних службовців і членів представницьких органів, удосконалення самого механізму лобіювання..

Методи лобістської діяльності: легальні і незаконні. Законні: направлення листів та особистих звернень до законодавців або представників виконавчої влади; підготовка проектів та альтернативних варіантів політичних рішень;участь у фінансуванні підготовки законопроектів, експертиз, висновків урядових органів; контроль за дотриманням прийнятих законів і рішень; організація відповідної кампанії в засобах масової інформації; проведення демонстрацій, маршів, пікетування або інших публічних акцій; підтримка під час обрання, призначення чи просування по службі працівників органів державної влади тощо. Незаконні: фінансова підтримка нелегальних об'єднань, контроль за особистим життям політиків, збирання на них компрометуючого матеріалу, а то й прямий підкуп представників державного апарату, який передбачає сама природа лобізму.

2. Групи інтересів, лобізм та їх роль у політ. житті України.

Групи інтересів – організації, які створені для захисту інтересів та що тиснуть на органи держ. влади з метою домогтися від них рішень, що відповідають цим інтересам. Влада для них не самоціль, як для політ. партій. Типи груп тиску: 1) групи інтересів – свідоме об’єднання людей на грунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів; 2) групи ідей (конфесійні – захищають суспільно-церковне та політ. інтереси; ідеологічні; групи по статусу – молодіжні організації, жіночі рухи; філософські та політ. клуби і т.д.).

“Лобізм” – це спроба організацій або окремих громадян впливати не тільки на ухвалення, відхилення, чи зміну законів у парламенті, а також спроба впливати на адміністративні рішення уряду, спираючись на підтримку не тільки обраних депутатів, а й різних політичних партій, державних і недержавних установ та підтримку громадськості через засоби масової інформації. До лобістів належать передусім представники профспілок, ділові асоціації, громадсько-політичні об'єднання, комітети, комісії. Лобістські організації ставлять своєю метою здійснювати вплив на законодавчі акти, діяльність партій, результати виборів.

В Україні відбуваються інтенсивні процеси інституціоналізації груп інтересів, артикуляції й боротьби за їх реалізацію. Особливими умовами цього процесу є перехідний характер економічної, політичної і правової систем.

Значна частина населення України поки що недостатньо структурована на засадах власності та влади. Інтереси населення нестійкі, нерозвинені та не сприяють утворенню конкурентного середовища груп інтересів. Ці процеси не можуть не впливати на риси українського представництва інтересів і лобізму.

Форми лобізму в Україні досить різноманітні. Основними з них є прямий одноосібний лобізм, який грунтується на особистих зв'язках підприємців з чиновниками і на сьогодні дуже поширений. Його собі можуть дозволити лише найпотужніші підприємства чи компанії. До іншої форми “тіньового” лобіювання можна віднести клановий лобізм — просування інтересів підприємств чи компаній, які належать кланам. Такий лобізм дуже ефективний, бо спирається на “авторитет” і можливості групи бізнесменів та банкірів, які діють дуже згуртовано і володіють значними фінансовими ресурсами, ЗМІ, а також потужними особистими зв'язками.

До особливої форми лобізму в Україні можна віднести багатовекторне лобіювання — лобістська діяльність, яка відбувається за допомогою всіх можливих засобів і в всіх можливих напрямах впливу. Для цього використовують: міждержавні структури, лобістські структури, парламентські лобістські групи, державні комітети чи комітети при урядові, окремі міністерства, посадових осіб в уряді, держкомітетах, помічників, радників при прем'єр-міністрові та Президентові.

Найпоширенішим і наймасовішим в Україні є “кабінетне” лобіювання. В Україні є особливо цінні засоби масової інформації, що здійснюють контрольну роль в дотриманні умов гласності та прозорості лобіювання. ЗМІ виконують подвійну функцію: крім інформування громадськості про ситуації просування інтересів, вони самі є вагомим чинником формування думки посадових осіб з Кабміну і особливо депутатів ВР.

В Верховній Раді і в уряді є також потужне етнічне лобі. Україна стала полем гри для лобістських структур, що реалізовують інтереси іноземних урядів. Очевидно, найсистемнішими і найпотужнішими є російське, де лобізм поєднаний із відвертим домінуванням самого російського керівництва та великих корпорацій у процесі ухвалення державних рішень в Україні.

Отже, в Україні практикується переважно тіньове лобіювання, оскільки діяльність вітчизняних лобістів не регламентується ніякими законодавчими актами. Це пояснюється тим, що нашій бізнесовій і політичній верхівці вигідна така взаємодія, коли великі фінансово-промислові групи спонсорують, і великих політиків, що володіють впливом на ухвалення рішень, і дорогі виборчі кампанії цих партій, натомість маючи довірених людей, які представлятимуть їхні інтереси всюди. Для України треба ухвалити закон про лобіювання, якщо ми хочемо вивести його з тіні, оскільки це дасть змогу змінити загальні погляди суспільства на цей, практично невід’ємний від прав особи, феномен. Тому, по-перше, потрібно закріпити, що предметом лобіювання є будь-які нормативно-правові акти уповноважених органів, а, по-друге, визначити перелік винятків.

2. Поняття, типологія та функції політ. партій.

Партія -- це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології. Основною ознакою політичної партії є її прагнення до завоювання і здійснення державної влади. Для досягнення цієї мети партія організаційно об'єднує прихильників певних поглядів, ідей.

Політичні партії виконують такі функції: виявлення, формулювання та обґрунтування інтересів суспільних груп; активізація та об'єднання великих суспільних груп; формування ідеології та політичних доктрин; участь у формуванні політичних систем; участь у боротьбі за владу в державі; участь у здійсненні державної влади; формування громадської думки; політичне виховання всього суспільства.

Чотири ознаки: Перша ознака — певна тривалість існування організації. Друга ознака — наявність досконалої організації на всіх державних рівнях. Третя ознака політичних партій — прагнення центральних і місцевих партійних організацій до влади. Четверта ознака — пошук народної підтримки через вибори або які-небудь інші політичні і суспільні структури.

Класифікація партій:

За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі, соціалістичні та соціал-демократичні.

За ставленням до суспільного прогресу: радикальні, реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські.

За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

За ставленням до суспільно-економічних відносин: ліві, праві та центристські.

За демократичністю внутріпартійної організації: демократичні, авторитарні.

2. Причини вин. та шляхи форм. політ. партій.

Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільстві. Політичні партії в сучасному їх розумінні виникли лише у другій половині XIX ст.

Термін «партія» (поділяю, розділяю) означає частину якоїсь великої спільності. Вони виникали як результат обмеження абсолютної монархії, включення в політичне життя широких верств суспільства. Партії набувають все більш чіткої організаційної й ідейно-політичної будівлі. В Україні політичні партії стали формуватися в 90-ті рр. XIX ст. Чотири ознаки: Перша ознака — певна тривалість існування організації. Друга ознака — наявність досконалої організації на всіх державних рівнях. Третя ознака політичних партій — прагнення центральних і місцевих партійних організацій до влади. Четверта ознака — пошук народної підтримки через вибори або які-небудь інші політичні і суспільні структури.

Політичні партії виконують у суспільстві багато функцій, що мають конкретний історичний характер. Партії при тоталітарних режимах виконують дві основні функції: формують однодумність і здійснюють керівну і напрямну роль у суспільстві. У демократичних суспільствах політичні партії мають багато функцій: управлінська; формування громадської думки; вплив на виборців; інформаційна функція; виховна; функція соціальної інтеграції; підготування і підтримки політичних лідерів. Одна з найважливіших функцій політичних партій — інформування громадян про рішення і наміри державної влади. Політичні партії виконують і виховну функцію в суспільстві. У центрі їх уваги знаходяться виховання політичної свідомості людей, регулювання їх політичної поведінки.

У виникненні партій є певна послідовність. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні партії постали як противага ліберальним партіям. Робітничі партії виникли в боротьбі з капіталістичною системою, а комуністичні партії - в боротьбі проти соціал-демократії.

2. Підходи до типології політичних партій.

Партія -- це ідеологічна спільність людей, їх добровільне об'єднання навколо якоїсь ідеології. Основною ознакою політичної партії є її прагнення до завоювання і здійснення державної влади.

М.Дюверже виділив кадрові, масові партії. Кадрові партії мають гнучку структуру, слабку дисципліну і значну самостійність місцевих комітетів. Вони не мають такої жорсткої організації і субординації, як масові партії. Кадрові партії — це нечисленні партії, мають сильну внутрішню організацію. Кадрові партії виражають і захищають інтереси правлячої еліти, забезпечують їй підтримку на виборах. Масові партії відрізняються метою — залучити у свої ряди якнайбільше членів і постійно заохочувати і розвивати їх політичну активність. Масові в основному існують на внесок їхніх членів, кадрові — на матеріальній підтримці відомих і впливових людей.

Трискладова типологія. Вона включає масові партії, кадрові і партії виборців або універсальні партії. Партії виборців першочерговою своєю задачею вважають боротьбу за виборців. В залежності від владного положення правлячі і опозиційні. Правлячі мають реальну владу і прагнуть її зберегти, опозиційні — аналізують політичну діяльність правлячої партії, критикують її недоліки і готуються її замінити. За пріоритетними цінностями партії розділяють на ліві, праві, центристські, ультраліві, ультраправі, або екстремістські.

За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі, соціалістичні та соціал-демократичні

За ставленням до суспільного прогресу: радикальні, реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.

За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські.

За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські.

За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

За ставленням до суспільно-економічних відносин: ліві, праві та центристські.

За демократичністю внутріпартійної організації: демократичні, авторитарні.

2. Підходи до визначення поняття "партійна система".

Деякі вчені під партійною системою розуміють „сукупність політичних партій, які існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня іституалізації згідно з чинним законодавством” або „сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва у ньому”.

Інша група дослідників схиляються до думки, що партійна система це „право партій на формування власної системи правління” , а також „сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу у суспільстві”.

Партійна система - сукупність політичних партій, відносин між ними, між партіями і державою, їх характер, умови діяльності, погляди на базові цінності політичної культури суспільства та ступінь узгодженості у цих поглядах, що реалізовані у прийнятих ними ідеологічних доктринах та формах і методах практичної політичної діяльності.

Партійна система – це політичний простір, який складається з політичних партій та упорядкованої певним чином сукупності відносин між собою та іншими елементами політичної системи суспільства.

Ознаками партійної системи. По-перше, це існування політичних партій, саме вони здійснюють вагомий вплив на реалізацію політичної влади у державі. По-друге, це наявність впорядкованих на нормативно організованій основі відносин між політичними партіями, зв’язків між ними у боротьбі за владу і контроль за діяльністю владних структур. По-третє, це існування взаємин між політичними партіями та іншими інститутами політичної системи суспільства.

Таким чином, партійна система представляє собою організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади, і є важливим структурним елементом політичної системи суспільства.

Партійна система в сучасних умовах постає як закономірний і необхідний атрибут демократії. Дієва партійна система створює умови для адекватного відображення суспільних інтересів, забезпечення ефективного народовладдя. Однак у багатопартійній системі досить важко визначити належність партій до партійної системи. Підставами для включення партій до партійної системи є причетність партії до здійснення владних повноважень та відображення значних політичних інтересів суспільства.

2. Типологія парт. систем за схемою М. Дюверже, Є. В’ятра, Дж.Сарторі.

Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення. У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основними принципами їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками.

Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем: однопартійна; з партією-гегемоном; з домінуючою партією; двопартійна; поміркованого плюралізму; поляризованого плюралізму; атомізована.

В основу типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована - ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами розташовуються решта партійних систем. Проміжні типи відображають різноманітні стадії і варіанти ідеологічного плюралізму, що супроводжують діяльність однієї або декількох політичних партій.

Однопартійна система - це така система, в якій:

1. або неможливе навіть номінальне існування інших партій;

2. або поряд з номінальними партіями існує партія-гегемон;

3. або поряд з іншими реальними партіями виступає домінуюча партія.

В однопартійній ситемі правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була Комуністична партія Радянського Союзу. Однопартійна система не виключає існування й декількох номінальних партій, але тільки за однією з них постійно закріплюється (фактично чи юридично) роль правлячої партії - партії-гегемона (Польська Народна Республіка). Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох незалежних одна від одної партій при владі постійно або майже постійно перебуває одна з них. Прикладом може бути партійна система Японії.

Відомий французький соціолог Моріс Дюверже в питанні про класифікацію політичних партій і партійних систем відійшов від традиції, запропонував особливий тип партійних систем - системи домінуючої партії.

Виділяються альтернативні і неальтерпативні партійні системи.

Альтернативну систему, в якій, принаймні, один колектив політиків організований у вигляді політичної партії або політичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що править в даний момент. Неальтернативні системи, в яких або конституційні принципи або фактичне співвідношення сил призводить до того, що немає справжнього суперництва між політичними партіями за владу.

2. Етапи, суперечності та складнощі становлення багатопартійності в Україні.

Процес становлення багатопартійності в Україні відновився з початком перебудови. З'являються альтернативні офіційній політиці так звані неформальні рухи, які не мали фіксованого членства, не ставили перед собою чітко сформульованих політичних завдань. Це були організації захисників природи та різноманітні культурологічні об'єднання.

Першою партією, яка 1990 р. зареєструвалась Українська республіканська партія. У 1991 р. було зареєстровано вже 7 партій.

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1. Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 до референдуму у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких характеризувалися загальною декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

2. Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 до поч. 1993. Це період 1-ої структуризації партій.

3. Етап передвиборчий 1 - (1993-1994). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

4. Етап партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько 2 років і завершився прийняттям 28.06.1996 Конституції.

5. Етап партійної реструктуризації (сер. 1996 – сер. 1997). Значне зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про партії та вибори.

6. Етап передвиборчий-2 (1997). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни у виборчому законі.

7. Етап політичних компромісів (1998). Визначають сфери впливу в парламенті, боротьба за лідерство в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи.

8. Етап передвиборчий-3 (1998 - 1999). Підготовка до виборів Президента України і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш вибір - Леонід Кучма" з гаслами за демократичний розвиток одночасно з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися політичною саморекламою.

9. Етап реалізації політичних угод (1999 - 2000) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

10. Етап передвиборчий - 4. Характеризується запровадження пропорційної виборчої системи, прийняттям ЗУ"Про політичні партії", розмежуванням партій у їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

11. Етап президентських виборів. Всі політичні партії поділилися на провладні і опозиційні до влади, ті партії, які відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу. Характеризується широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних технологій, відсутністю незалежних ЗМІ.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 - 36 партій, у 1996 - 39, 1997 - 46, 1998 - 52, 1999 - 70, на початку 2000 - 92, у жовтні 2000 - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

2. Ознаки партійної системи сучасної України.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

Ознаками партійної системи є: По-перше, це існування політичних партій, саме вони здійснюють вагомий вплив на реалізацію політичної влади у державі. По-друге, це наявність впорядкованих на нормативно організованій основі відносин між політичними партіями, зв’язків між ними у боротьбі за владу і контроль за діяльністю владних структур. По-третє, це існування взаємин між політичними партіями та іншими інститутами політичної системи суспільства.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 - 36 партій, у 1996 - 39, 1997 - 46, 1998 - 52, 1999 - 70, на початку 2000 - 92, у жовтні 2000 - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

В Україні спостерігаються ознаки атомізованої партійної системи та ознаки партійної системи поляризованого плюралізму. Але вірогідність того, що невдовзі в Україні сформується партійна система поляризованого плюралізму, достатньо очевидна.

Багатопартійність в Україні стала реальністю і виводить її на шлях сучасного демократичного цивілізованого розвитку. Нині українська багатопартійність є передумовою утворення партійної системи, що сприятиме утвердженню міцної, стабільної, демократичної системи влади в державі.

2. Поняття та функції виборів.

Найбільш поширеною формою прямого народовладдя є вибори, які на відміну від інших його форм - референдумів, плебісцитів, постійно і періодично застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади, такі як парламент, посади глав держав, іноді уряди, судові органи, а також представницькі органи місцевого самоврядування.

Вибори визначають як акт самоврядування народу або як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб при умові, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати. У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.

За формою здійснення вибори можна розглядати як специфічну, врегульовану законом діяльність уповноважених органів і громадян, спрямовану на формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Здійснення виборів з юридичної точки зору треба розглядати як процес, найважливішою стадією якого є голосування.

Вибори в Україні - це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне призначення, яке виражається через наступні функції:

• вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету;

• вибори виступають однією з форм здійснення права національного суверенітету;

• через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади;

• через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтру складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпрометував себе, політиків;

• вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.

Ідея виборності покликана забезпечити народний суверенітет і представництво всіх заінтересованих соціальних спільностей і груп населення в системі влади через політичні партії. Вибори є одним з провідних інститутів легітимізації наявної політичної системи й політичного режиму.

Вибори мають державотворчу функцію, тому що саме волею народу здійснюється конституювання та відтворення органів державної влади і органів місцевого самоврядування.

2. Принципи демократичних виборів.

За умов демократичного суспільства вибори — це прояв реальної волі народу, процес виявлення і здійснення такої волі. Суспільство як асоціація вільних та рівноправних людей для підтримки свого оптимального функціонування й постійного відтворення мусить певним чином самоорганізовуватись і структуруватися. За умов демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрям у його діяльності — періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом.

Вибори — це форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Принципи вільних виборів є загально визнаними у світі і відповідають міжнародним стандартам чи ознакам демократичних режимів. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов'язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно.

Основні принципи виборів — це засади, на основі яких здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати реальним волевиявленням народу, формою прямого народовладдя.Шляхом виборів громадяни обирають тих людей та ті політичні сили, які, на їхню думку, провадитимуть державну політику максимально ефективно.

2. Виборча кампанія: основні етапи.

Виборчий процес - це врегульована законом специфічна діяльність уповноважених органів і громадян, спрямована на формування якісного і кількісного складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Розрізняють вісім стадій (етапів) виборчого процесу.

Перша стадія - проголошення або призначення виборів. Чергові вибори до ВР відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень ВР. Чергові вибори Президента проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента. Оголошення про початок виборчої кампанії здійснює ЦВК відповідно до термінів, визначених КУ та ЗУ.

Друг стадія - затвердження або утворення виборчих одиниць. Ними виступають виборчі округи і виборчі дільниці. Виборчі округи бувають територіальними та національно-територіальними.

Виборчі округи створюються для забезпечення рівної ваги голосів виборців, але залежно від густоти та міграції населення в тих чи інших адміністративно-територіальних одиницях за норму представництва може бути обрана кількість виборців. Виборцями загальнодержавного округу є усі громадяни України, які мають право голосу. Відхилення кількості виборців від середньої по Україні їх кількості у виборчому окрузі не може перевищувати як 10 відсотків.

Повідомлення про утворення одномандатних виборчих округів публікується ЦВК у державних ЗМІ не пізніше як за 120 днів до дня виборів.Виборчі дільниці - це виборчі одиниці, що об'єднують виборців за загальним місцем голосування.

Третя стадія - утворення виборчих органів, на які закон покладає керівництво всім виборчим процесом. Залежно від країни ці органи мають різні назви (комісії, бюро, президії). Серед них розрізняють: територіальні, включаючи ЦВК; окружні - комісії, що діють у виборчих округах; дільничні комісії, що діють у виборчих дільницях. Створення системи виборчих комісій завжди залежить від виду виборів і адміністративно-територіального устрою держави.

Статус ЦВК визначається ЗУ "Про ЦВК". Вона є постійно діючим державним органом та юридичною особою. До ЦВК входять 15 членів комісії, які призначаються на посади та припиняють свої повноваження ВРУ за поданням П.

До окружних комісій обов'язково включаються по одному представникові від політичних партій, виборчих блоків партій, списки кандидатів яких зареєстровані для участі у виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.

Четверта стадія виборів - це складання списків виборців. Призначення реєстрації виборців - встановити до процедури голосування на виборах коло осіб, що мають право голосу. Залежно від того, як реєструються виборці для участі у виборах, прийнято розрізняти два види реєстрації - публічна (обов'язкова) і особиста (добровільна). В Україні традиційно використовується публічний, так званий примусовий порядок складання списків виборців, однаковий для всіх видів виборів.

До списків виборців включаються всі громадяни України, яким на день виборів виповнюється 18 років та які на момент складання списку постійно проживають на території відповідної виборчої дільниці і мають право голосу. Громадянин може бути включений до списку виборців лише по одній виборчій дільниці.

П'ята стадія - висування і реєстрації кандидатів на виборчі посади. Світова практика висунення кандидатів визначає кілька способів висунення кандидатів: самовисунення; висування групами виборців; висування політичними партіями або іншими громадськими об'єднаннями. Право висування кандидатів на виборах в Україні належить громадянам України, які мають право голосу. Право висування кандидатів у Президенти реалізується через політичні партії та їхні виборчі блоки.

Висування до списків кандидатів у депутати від політичних партій розпочинається за 170 дн. і закінчується за 120 дн., а в одномандатних виборчих округах висування кандидатів розпочинається за 90 і закінчується за 60 дн.

Під час висування кандидатів у народні депутати провадяться збори підписів виборців на підтримку політичної партії, яка подала заяву про намір балотуватися кандидатом у депутати. Політична партія має зібрати на свою підтримку не менше 200 тис. виборців, у тому числі не менше 10 тис. підписів виборців у кожній із будь-яких 14 адміністративно-територіальних одиниць України. Поряд із цим вимагається внесення політичною партією або виборчим блоком грошової застави на рахунок ЦВК у розмірі 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Шоста стадія виборчого процесу передбачає ведення передвиборчої агітації. У день виборів агітація за кандидатів забороняється. Це загальне демократичне правило, що діє в усіх країнах, де проводяться вибори. Однак щодо початку цієї стадії у виборчому законодавстві більшості країн подібна єдність відсутня. Початком передвиборчої агітації може бути день оголошення дати голосування (Польща, Румунія), опублікування списку кандидатів МЮ (Литва), конкретно визначений день до дати голосування (15 днів Туреччина, 21 день - Ізраїль). В Україні на всіх виборах початок передвиборчої агітації за кандидатів, пов'язаний з моментом реєстрації.

Виборчим законодавством більшості країн світу закріплені певні принципи передвиборчої агітації. Це насамперед свобода агітації, створення юридично рівних можливостей усім кандидатам на виборах, неупереджене ставлення з боку держави, її органів і посадових осіб до всіх кандидатів, контроль над використанням фінансово-матеріальних засобів на виборах. Передвиборча агітація фінансується за змішаним принципом: за рахунок коштів Держбюджету, причому гарантується рівне забезпечення агітації, за рахунок коштів власних виборчих фондів політичних партій.

Найголовніша, сьома стадія виборчого процесу - стадія голосування, саме з нею пов'язаний кульмінаційний акт волевиявлення. Поряд із традиційним голосуванням виборчим бюлетенем у день виборів на виборчій дільниці за місцем проживання світова виборча практика знає процедури дострокового голосування, процедури голосування по пошті, за дорученням, в місці перебування громадянина.

Вперше в Україні виборчі бюлетені мають дві складові: власне текстова частина бюлетеня і контрольний талон, відокремлений від бюлетеня перфорацією..

Восьма стадія виборів включає підрахунок голосів і визначення результатів виборів, а також підбивання підсумків виборів. Закон встановлює термін тривалості цієї стадії, порядок підрахунку голосів, перелік виборчої документації з цих питань. Кінцеві загальні результати виборів встановлюються ЦВК або ТВК і публікуються в офіційній пресі.

Стадії виборчого процесу не є раз і назавжди сталими для різних видів виборів. На їх кількість, зміст, правові форми, терміни впливають багато факторів, але чи не найголовнішим є характер виборчої системи як способу визначення результатів виборів тією мірою, якою від нього залежатиме порядок розподілу депутатських мандатів і механізм голосування.

2. Поняття "виборча система". Типи виборчих систем.

Виборча система - це сукупність певних правил і проццедур, які визначають результати виборів. Існують наступні види виборних систем:

1. Мажоритарна виборча система в основу якої покладено принцип більшості. Переможцем тут стає той, хто набрав більшість голосів виборців. Розрізняють:

1) мажоритарну виборчу систему абсолютної більшості - переможцем стає кандидат, який набрав 50% + 1 голос всіх хто брав участь у голосуванні;

2) мажоритарну виборчу систему відносної більшості - у випадку, якщо ні один з кандидатів не набере абсолютної більшсті, призначається другий тур виборів, в якому беруть учасіть два кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Переможцем стає той, хто набере відносну більшість голосів.

2. Пропорційна виборча система - мандати розподіляються між списками кандидатів пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним із цих списків. Тут виборець голосує не за конкретну особу, а за ту чи іншу партію , яка виставляє свій список кандидатів.

Залежно від можливості виборця вплинути на розташування кандидатів у списку розрізняють:

1) пропорційна виборча система з "жорсткими" списками - виборець не може втрутитися у розташування кандидатів у списку і голосує за список у цілому;

2) з "м'якими" списками - виборець голосує не тільки за список у цілому, але й обов'язково віддає перевагу конкретному кандидату з цього списку;

3) з "напівжорсткими" списками - виборець може проголосувати як за списком у цілому, так і віддати перевагу конкретному кандидату.

3. Змішана виборча система - та чи інша комбінація мажоритарної і пропорційної виборчих систем.

2. Мажоритарна виборча система.

Виборча система - це сукупність певних правил і проццедур, які визначають результати виборів.

Мажоритарна виборча система в основу якої покладено принцип більшості. Переможцем тут стає той, хто набрав більшість голосів виборців. Розрізняють:

1) мажоритарну виборчу систему абсолютної більшості - переможцем стає кандидат, який набрав 50% + 1 голос всіх хто брав участь у голосуванні;

2) мажоритарну виборчу систему відносної більшості - у випадку, якщо ні один з кандидатів не набере абсолютної більшсті, призначається другий тур виборів, в якому беруть учасіть два кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Переможцем стає той, хто набере відносну більшість голосів.

Недоліки:

1) пропадає багато голосів, поданих за переможених кандидатів;

2) така система дозволяє пройти партії, яка набирає меншість голосів

3) за мажоритарною системою абсолютної більшості вибори є нерезультативними, адже вона вимагає 50% + 1 голос, а це буває дуже рідко;

4) не відображає реального становища політичних сил в країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті;

5) породжує диспропорції між набраними голосами;

6) призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру.

2. Пропорційні виборчі системи.

Виборча система - це сукупність певних правил і проццедур, які визначають результати виборів.

Пропорційна виборча система - мандати розподіляються між списками кандидатів пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним із цих списків. Тут виборець голосує не за конкретну особу, а за ту чи іншу партію , яка виставляє свій список кандидатів.

Умови використання пропорційної виборчої системи:

1) вибори повинні бути партійними;

2) цією системою користуються лише на виборах депутатів.

Залежно від можливості виборця вплинути на розташування кандидатів у списку розрізняють:

1) пропорційна виборча система з "жорсткими" списками - виборець не може втрутитися у розташування кандидатів у списку і голосує за список у цілому;

2) з "м'якими" списками - виборець голосує не тільки за список у цілому, але й обов'язково віддає перевагу конкретному кандидату з цього списку;

3) з "напівжорсткими" списками - виборець може проголосувати як за списком у цілому, так і віддати перевагу конкретному кандидату.

Недоліки:

1) парламент набуває "строкатого" характеру;

2) слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями;

3) надмірна розпорошеність мандатів між різними партіями призводить до неможливості сформувати більшість і забезпечити стабільність.

Пропорційна виборча система сприяє багатопартійності, де партії незалежні і мають сильну структуру.

До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі:

• забезпечує більш адекватне представництво політичних сил;

• скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців;

• стимулює створення партій.

2. Змішані виборчі системи.

Виборча система - це сукупність певних правил і проццедур, які визначають результати виборів.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Вона має різні модифікації. У найпоширенішому варіанті змішаної виборчої системи частина депутатів вибирається за пропорційним, а частина - за мажоритарним принципом до нижньої палати парламенту. При цьому пропорційна і мажоритарна частина можуть мати різні величини. Так, у ФРН, Росії, Литві, Грузії ці величини становлять половину, а в Угорщині - дві та одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системі виборець отримує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий - за один із списків. Існує також варіант змішаної виборчої системи, коли нижня палата вибирається за пропорційним, а верхня - за мажоритарним принципами.

2. Еволюція виборчої системи України.

ЗУ"Про вибори народних депутатів України" від 24.09.1997р. замість мажоритарної виборчої системи була введена змішана - мажоритарно-пропорційна виборча система. За цим законом з 450 народних депутатів України 225 депутатів обирались в одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості, а ще 225 депутатів - за списками кандидатів у депутати від політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Партії, що отримали менш як 4% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, не мали права на участь у розподілі депутатських мандатів.

ЗУ"Про вибори народних депутатів України" від 18.10.2001р. зберіг змішану виборчу систему, дещо вдосконаливши окремі її деталі. Це означає, що 225 народних депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах, маючи вільний мандат, і надалі не знали у ВР ні партійної, ні фракційної дисципліни і обстоювали там не стільки суспільні, скільки власні інтереси. Відповідно, проблематичним залишалось формування у ВР стабільної більшості, без якої ні вона, ні КМУ не могли ефективно працювати.

ЗУ"Про внесення змін до ЗУ"Про вибори народних депутатів України" вiд 07.07.2005 вносить зміни до ЗУ"Про вибори народних депутатів України" за 2004 р. За новим законом, який набрав чинності з 1.10.2005р., вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій і виборчих блоків політичних партій.

У розподілі мандатів депутатів беруть участь партії, виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше 3% голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Кожний виборець на виборах депутатів має один голос.

Кандидатів у депутати може висувати партія, яка зареєстрована в установленому законом порядку не пізніше ніж за 365 днів до дня виборів, або виборчий блок партій за умови, що всі партії, які входять до його складу, зареєстровані не пізніш як за 365 до дня виборів.

2. Сутність політ. конфлікту.

Політичний конфлікт - зіткнення, протиборство різних соц.-політ, сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політ, статусу, а також з політ. перспективами розвитку сусп-ва. Суб'єктами П.к. виступають індивіди, малі й великі соц. групи, формально організовані в соц.політ. орг-ції або політизовані соц. рухи. В основі П.к. лежать соц.-екон., етнічні й політ. Суперечності. Особливо гострих форм П.к. набувають у кризові й перехідні періоди розвитку сусп-ва та людства.

Виділення П.к. в самостійну проблему і напрям політ. науки припадає на серед. XX ст. Особливого поширення й популярності набули концепції: «загальної теорії конфлікту» (Боулдінг), «позитивно-функціонального конфлікту» (Козер), «конфліктної моделі суспільства» (А.Дарендорф), «теорії принципових переговорів» (Бертон, Даль, Фішер, Юрі), «міжнародного конфлікту як особливого різновиду соціального конфлікту» (Броді, Дойч, Макклелланд, Патнем, Херманн.) Серед концепцій П.к., які претендують на універсальне застосування, важл. місце посідає «загальна теорія конфлікту» Боулдінга, котрий конфлікт визначає як ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій і кожна прагне зайняти позицію, несумісну з бажаннями, інтересами ін. сторони, що разом з тим не виключає необхідності подолання чи суттєвого обмеження конфліктів. Відповідно до «конфліктної моделі суспільства» Дарендорфа, будь-яке сусп-во постійно змінюється, соц. конфлікт всюдисущий, його потрібно вивчати і намагатися вирішити.

Структура П.к. складається: з умов його виникнення і протікання; учасників, сторін П.к., їх дій щодо досягнення своїх цілей та їхнього рівня, що відображає їх силу і становище у політ, системі сусп-ва; засобів і способів, які використовуються конфліктуючими сторонами для створення чи вирішення конфліктної ситуації; уявлення про дану конфліктну ситуацію, що склалося в її учасників і третьої сторони (нейтральних, незацікавлених і зацікавлених суб'єктів); характеру конфлікту; його просторово-часових параметрів; етапів та інтенсивності протікання; наслідків і результатів.

Амер. політологами розроблені різноманітні методи вирішення П.к. Виділяються: метод «ухиляння» від конфлікту (зникнення з політ. арени, ухиляння від зустрічей з противником та ін.); метод підміни конфлікту (переміщення в ін. площину); метод конфронтації (жорсткі, «революційні» рішення); метод відкладання (тимчасова поступка сильному опонентові); метод консенсусу сторін на основі зближення їх позицій через посередника; метод третейського арбітражу; метод переговорів (найбільш поширений і перспективний спосіб вирішення).

Сучас. методика втілення останнього способу - «теорія принципових переговорів» - полягає в тому, щоб вирішувати політ, проблеми на основі їхніх якостей, тобто виходячи із суті справи, а не з торгів з приводу поступок тієї чи ін. сторони. В основу принципових переговорів покладено такі принципи: відмова від ведення позиційного торгу і зосередження на інтересах, а не на позиціях; використання об'єктивних критеріїв; пошук взаємовигідних варіантів; розмежування між учасниками дискусії й обговорюваними проблемами; м'яка, вміла тактика взаємодії з протилежною стороною і підключення в разі потреби до них третьої сторони.

У разі виникнення П.к. для його благополучного вирішення необхідно, по-перше, локалізувати конфлікт, чітко визначити його межі, тобто не допустити включення в нього додаткових факторів. По-друге, потрібно запобігати спрощенню проблем, які послугували підставою. По-третє, не слід допускати втрати часу у вжитті конструктивних зусиль і заходів, оскільки час у вирішенні конфлікту є одним з вирішальних факторів. Втратити його - означає в подальшому мати справу не лише з П.к., а і з його наслідками, які можуть бути значно небезпечнішими за сам конфлікт.

2. Джерела та природа виникнення конфліктів.

Конфлікти стають реальністю після стадії свого назрівання. Суть цього процесу полягає в тому, що до наявних передумав конфлікту приплюсовуються ще і додаткові фактори, які загострюють протиріччя та роблять сутичку неминучою. На цій стадії конфліктуючі сторони усвідомлюють несумісність своїх інтересів і розглядають одне одного як перешкоду на шляху досягнення власних цілей. З якогось моменту вони вирішують, що зберігати status quo не можливо і приступають до активних дій. Такий стан взаємовідносин між суб'єктами називається конфліктною ситуацією. Для безпосереднього початку конфлікту потрібний певний стимулюючий фактор, який при нормальній ситуації не викликає рішучих дій. Така обставина є приводом до конфлікту. Після нього конфлікт вступає в свою активну фазу.

Найчастіше більш менш гострий конфлікт виникає між правлячою групою і окремими категоріями членів суспільства і їх організаціями. У реальному житті завжди є соціальні групи, які розглядають себе найбільш ущемленою частиною суспільства, і провину за це вони покладають на уряд. Причому для виникнення конфлікту не має особливого значення, чи знаходяться ці групи дійсно в найбільш скрутному становищі або ж вони лише суб'єктивно переживають його як таке. Стан незадоволеності діяльністю уряду може охопити найширші верстви населення. Проте зіткнення може відбуватися між різними класами і групами, які виступають як сторони конфлікту. У провокації таких конфліктів іноді зацікавлена і сама правляча еліта, яка використовує їх для зміцнення свого положення шляхом здійснення посередницьких дій по примиренню сторін.

Конфлікти можуть виникати також і між різними складовими усередині самої правлячої групи. Правляча еліта неоднорідна по своєму складу і різні її фракції, маючи ряд загальних інтересів, можуть вступати в боротьбу між собою з конкретних питань політики. Підтвердженням того, що такі конфлікти нерідкі в політичному житті, є «палацові» і урядові перевороти, які відбувалися і відбуваються в різних країнах світу.

У багатонаціональних співтовариствах в стані конфлікту вельми часто виявляються різні етнічні, національні і конфесійні групи. Самі по собі такого роду конфлікти є перетворена форма зіткнень із-за економічних, матеріальних, територіальних, духовних або інших інтересів. Проте це один з найважчих і важковирішуваних різновидів конфліктів. Нарешті, конфліктуючими сторонами дуже часто виявляються такі суб'єкти політичних відносин, як народи, держави і їх уряди. У цих випадках причиною конфліктів, як правило, є непримиренність територіальних, економічних, національних і інших інтересів.

Конфлікти несуть серйозну загрозу стабільності суспільства, проте вони виконують і позитивні функції. Конфлікт перешкоджає застою і окостенінню соціальний системи. Постійне рішення конфліктів викликає оновлення і прогресивну зміну системи, тобто конфлікт грає творчу роль. Конфлікт сприяє зміцненню внутрішньої згуртованості групи, і дану інтеграційну функцію політичні сили часто використовують в своїй практичній діяльності. Іноді спеціально для об'єднання суспільства створюється «образ ворога», на якого прямує увага всіх членів суспільства, що діє як запобіжний клапан, направляє незадоволеність і агресивність мас на зовнішнього ворога.

2. Типологія конфліктів.

Конфлікт — це зіткнення двох або більше конфлікту різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії.

Суб'єктами конфлікту можуть виступати індивіди, малі й великі групи людей, їхні різноманітні організації.

Відкриті конфлікти. У цьому виді конфліктів чітко представлені протиборчі сторони, їхні інтереси, об'єкти боротьби, стратегія і тактика.

Приховані конфлікти (саботаж, невдоволення). Наявність цієї форми є показником рівня соціальної напруженості в колективі.

Масовий протест — це є активна форма конфліктної поведінки. Протест може бути організованим і стихійним, прямим чи непрямим, набувати характеру насильства чи системи ненасильницьких дій.

Страйк — це є форма трудового конфлікту, тому що в ній виражається потреба в оновленні, зміні існуючої форми життєдіяльності.

Узагальнюючи існуючі в спеціальній літературі класифікації конфліктів, ґрунтуючись на даних власних досліджень, виділимо такі типи конфліктів:

1. Залежно від форми проведення: інституціоналізований конфлікт — конфлікт, за якого є обговореними норми і правила ведення боротьби, існують чіткі механізми його завершення; стихійний конфлікт — конфлікт, що розвивається без врахування існуючих нормативно-правових норм і правил.

2. За способом вирішення: антагоністичні — являють собою спосіб вирішення протиріччя у вигляді руйнування структур усіх конфліктуючих сторін чи відмови всіх сторін, крім однієї, від участі в конфлікті; це призводить до війни та повної поразки супротивника; компромісні — припускають декілька варіантів вирішення за рахунок взаємної зміни цілей учасників конфлікту, термінів, умов взаємодії.

3. Залежно від реальності того, що відбувається: істинний— реальне зіткнення між сторонами; конструктивний —виник на ґрунті реально існуючих між суб'єктами протиріч; випадковий —виник через непорозуміння чи випадковий збіг обставин; зміщений—виник на помилковій підставі, коли справжня причина прихована; невірно приписаний — у якому справжній винуватець знаходиться в тіні, а у конфлікті задіяні учасники, які не мають до нього відношення; помилковий — суб'єкти сприймають ситуацію як конфліктну, хоча реальних причин для конфронтації немає; потенційний — існують реальні підстави для виникнення конфлікту, але поки що одна чи обидві сторони через ті або інші причини ще не усвідомили ситуацію як конфліктну.

4. Залежно від суб'єктів конфлікту, молена виділити такі основні типи: Внутрішньоособистісні конфлікти характеризуються несумісністю цінностей, мотивів, позицій, поглядів, соціальних ролей в особистості. Міжособистісний конфлікт — зіткнення особистостей у процесі їх взаємин, причиною якого є несумісності, наявність взаємовиключаючих потреб, інтересів, цінностей, цілей чи особисті антипатії. Конфлікт між особистістю і групою. Між окремою особистістю і групою може виникнути конфлікт, якщо ця особистість стане на позицію, що відрізняється від позицій групи. Міжгруповий конфлікт. Конфлікти серед різних соціальних шарів.

5. За характером основних вимог, що висуваються залежно від сфер громадського життя, у яких відбуваються конфлікти, розрізнюють такі їх види:

Соціальні конфлікти. їх учасниками є дві особи і більше, у тому числі різні об'єднання людей.

Міжнаціональні конфлікти — конфлікти на ґрунті боротьби за права й інтереси етнічних і національних груп.

Політичний конфлікт — це є конфлікт із приводу розподілу влади, владних відносин, домінування, впливу, авторитету.

Конфлікт політичних культур — зіткнення різних політичних цінностей, норм, традицій, звичаїв, способів політичної поведінки і цілей політичного розвитку.

2. Поняття, типологія та механізми формув. політ. еліт.

Термін "еліта" французького походження і означає буквально "краще", "добірне", "обране". Ще в часи розкладання родоплемінного ладу з'являються погляди, що розділяють суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд.

Політична еліта — це достатньою мірою самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Політична еліта внутрішньо диференційована. Це правляча еліта, яка безпосередньо володіє державною владою, і опозиційна. Головною метою першої є утримання влади. Контреліта зорієнтована на відвоювання її у панівної еліти, найчастіше з метою не привласнення влади, а реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми.

У науковій літературі існує багато типологій політичних еліт, в основі визначення яких є різні ознаки і дослідницькі підходи. Серед них можна виділити три основні групи типологій. У першій розрізняють еліту крові або аристократію: еліту знань, компетенції або меритократію; правлячу, що безпосередньо володіє державною владою та опозиційну. Сюди ж варто віднести класифікацію, побудовану відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства. Це - політична, економічна, соціальна, культурна і релігійна еліти. Друга група типологій політичних еліт включає традиційні еліти, сучасні, вищі, середні, маргінальні та адміністративні. Влада традиційних еліт спирається на історично сталі в суспільстві культурні цінності. Розрізняють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища.

2. Класичні концепції еліт: Паретто, Моски.

Політична еліта - це певна група, прошарок суспільства, яка концентрує у своїх руках держ владу і займає владні посади, керуючи суспільством.

Макевіалістськая школа (Г.Моска, В.Парето) говорить, що будь-якому суспільству властива елітарність. В основі цього лежить факт природних відмінностей людей: фізичних, психологічних, розумових, моральних. Ця еліта характеризується особливими політ і організаторськими якостями. Маси визнають право еліти на владу. Еліти змінюють один одного в ході боротьби за владу, оскільки добровільно владою ніхто не поступається. Політична еліта це меншість сусп-ва, що утворює достатньо-самостійну, відносно-привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними та політ якостями, яка бере безпосер. Участь у затвердженні та здійсненні рішень, повязаних із використанням держ влади або впливом на неї.

Засновниками класичної концепції еліт були італійські політологи Г.Моска і В.Парето , які поставили собі за мету показати яким чином і хто насправді керує суспільством.

Провідна ідея Г. Моски передбачала створення владного класу, диференціацію владних функцій, згідно з якою влада перебувала й повинна перебувати в руках меншості – еліти, тобто класу, який править, виконує свої політичні функції, монополізує владу, дістає вигоди із своєї влади. На думку Г.Моски, скрізь виникають два класи – правлячий клас і підпорядкований клас. Другим, численнішим класом, керує перший. Він його також контролює. Проте таке становище підпорядкованого класу не є перешкодою для поступового проникнення кращих представників мас в еліту.

В.Парето визначив еліту як клас, що складається з людей найбільш продуктивних і здібних у царинах своєї діяльності. Еліту як головний клас він поділяє на правлячу і не правлячу. Правляча еліта включає тих, хто безпосередньо бере участь у правлінні. Не правляча еліта – це інтелектуали, ідеологи, бізнесмени, політики тощо. Серед еліт має місце розмежування на “левів”, які використовують силу, та “лисиць” – експертів з обдурення й спекуляції. Тому для збереження соціальної рівноваги потрібна циркуляція еліт. Учений наголошував на принциповій важливості зміни одного різновиду еліт іншими, на необхідності її якісно-оціночних характеристик. Тим самим він зробив крок у бік ціннісної інтерпретації еліт.

Таким чином, Г.Москою і В.Парето були поставлені актуальні проблеми структури політичної влади й звернена увага на груповий характер реалізації будь-якої тези про те, що функціонування демократії є неможливим без організації та координації її розвитку з боку еліти.

2. Основні риси та функції політичної еліти.

Політична еліта — це достатньою мірою самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

В основі елітарності лежить факт природних відмінностей людей: фізичних, психологічних, розумових, моральних. Еліти характеризується особливими політичними і організаторськими якостями. Маси визнають право еліти на владу. Еліти змінюють один одного в ході боротьби за владу, оскільки добровільно владою ніхто не поступається

Функції політичної еліти переплітаються з тими, які виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності і саме ці функції виконує політична еліта на персоналізованому рівні.

Функція політичного цілепокладання полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти.

Сутність інтегративної функції полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення.

Регулятивна фукнкція полягає у прийнятті політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійсненні розподілу і перерозподілу матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів.

Через політичну еліту реалізується також вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. Еліта виступає теж тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами, тобто реалізує комунікативну функцію.

2. Лідерство та його специфіка у політ. аспекті.

Політичне лідерство - це влада, здійснювана, одним або кількома індивідами для того, щоб спонукати членів нації до дій

Лідерство - це відносини між людьми в процесі спільної діяльності, у якій одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншою

Риси політичного лідера : популярність, вміння подобатися людям, політична інтуїція та ін. В основі політичного лідерства лежать соціальні чинники, антропологічні і психологічні властивості індивіда. .

У політологічному аспекті лідерство визначають:

- як вплив на інших людей;

- як управлінський статус, тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень;

- як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структуpax;

- як бізнес, підприємництво в межах політичного ринку.

Політичне лідерство — це суспільно-політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому.

Політичний і лідер трактується в політології як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.

Політичного лідера не можна ототожнювати з вождем, який не піднімає масу до свого рівня, а опускається сам до рівня маси, служить не державі чи нації, а певним групам, що висунули його і підтримують на політичній арені; вождь звертається до людини з натовпу, діяльності — насилля, маніпуляції поведінкою людей, зневажливе ставлення до особистості.

2. Ф-ції та основні типології політ. лідерства.

Політичне лідерство - це влада, здійснювана, одним або кількома індивідами для того, щоб спонукати членів нації до дій. Лідерство - це відносини між людьми в процесі спільної діяльності, у якій одна сторона забезпечує перевагу своєї волі над іншою

У залежності від того, яким способом зміни політичної і соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх розділяють на реформаторів, революціонерів і консерваторів. Лідер-реформатор відстоює базові цінності даного політичного суспільства або його ідеальної моделі культури. Реформатор опирається на традиції, намагається зберегти все цінне, що було створено в попередній період розвитку сусільства. Для реформаторів типовим є прагнення до мирної тактики поступових змін, в основному шляхом переконання. Лідер-революціонер відхиляє існуючі в суспільстві базові цінності , закликає до руйнації їх "до основи" і орієнтується на створення принципово нової суспільної системи. Революціонери дотримуються екстремістської тактики, що включає насильство. Лідер-консерватор вважає самим раціональним існуючий суспільний порядок, що він прагне зберегти й усталити.

М.Вебера: 1) традиційне лідерство; 2) харизматичнс лідерство; 3) раціонально-легальне лідерство. Традиційне лідерство - це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій. Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Раціонально-легальне лідерство означає появу у суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом.

Лідерів поділяють:

— за мірою впливу на суспільство: на реальних (“лідери-герої”); на менеджерів, які не мають яскраво і вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;

— за психологічними рисами і типами поведінки ( Є. В’ятр):

а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик);

б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик і лідер-представник;

в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти і лідер-фанатик (бажає знищити супротивника);

г) за способом і оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.

Марксисти лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції:

- об'єднання суспільства навколо загальних цілей;

- схвалення та здійснення компетентних політичних рішень;

- зв'язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму;

- підтримання чи пропагування соціального оптимізму;

- легітимація наявного суспільно-політичного устрою.

Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства.

2. Проблеми формування та функціонування політ. лідера в Україні.

Внаслідок формування багатопартійної системи є два рівні партійно-політичного лідерства. Перший - лідерство в рамках партії або руху. Другий- лідерство міжпартійного плану.

Індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. В Україні процес формування інституту політичного лідерства має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженням та становленням демократичної республіки.

Потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуадій життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства щодо розв'язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який би не тільки запропонував стратегію виходу з кризи, а зумів консолідувати суспільство на її виконання.

Критеріями оцінки популярності та ефективності діяльності лідера в сучасній Україні є слідуючі питання: що конкретно той чи інший політик для економічного росту держави, для покращення благопочуття кожного конкретного громадянина та його вплив на імідж України на зовнішньому ринку.

Дуже важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а помилки легко вибачають. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.

Зовсім інша політична ситуація складається за браком або через утрату довіри до лідера з боку мас. Це часто відбувається через утрату лідером здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал раніше проголошених намірів. За таких обставин політичний лідер стає об'єктом жорстокої критики і на­віть глузування з боку різних політичних сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до тієї політики, яку він проводить. У такій ситуації значно збільшується кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та громадянської непокори, які можуть призвес­ти до суспільних заворушень або навіть до громадянської війни.

Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. Дуже поширеною є думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер може підвищитйЯ ефективність управління групою, партією або державою.

2. Сутність, структура і ф-ції політю культури.

Політична культура - це система політичних уявлень, що історично склалися, переконань, цінностей, норм і моделей політичної поведінки всіх суб'єктів політичного процесу. Поняття "політична культура" багато в чому співпадає за змістом із поняттям "політична свідомість". Політична свідомість - це відображення в свідомості людей політичних явищ і процесів. Політична культура показує, яким чином феномен політичної свідомості реалізовується в політичній діяльності суб'єкта. Вона з'являється як єдність соціальних і політичних знань людини, її оцінок, орієнтацій, норм і способів політичної поведінки. Таким чином, політична культура - це спосіб ставлення суб'єкта до політичної дійсності.

Структура визначається за декількома критеріями: за культурою політичної поведінки, за культурою функціонування політичних інститутів та ін. У її структурі виділяються такі елементи: пізнавальний, емоційно-психологічний, етично-оціночний, поведінковий елементи, а також політичну символіку і емблематику. Пізнавальний включає знання про політичну систему і її окремі інститути, про політичні режими, про політичну владу, її форми і механізми їх здійснення на практиці, про демократію, права людини, методи і способи політичної діяльності та ін.

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства. Пізнавальна функція озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки з питань політики й політичного життя. Важливого значення тут набувають знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури й функції політичної системи і т.п. Регулююча функція виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також впливу на процес підготовки і прийняття політико-управлінських рішень і т.п. Виховна функція полягає в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору завдяки набутим політичним знанням Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості і практиці, стереотипи політичної свідомості і поведінки передаються новим поколінням. Шляхом виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури. Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої політичної системи більшістю населення.

Політична культура відіграє важливу роль у політичному житті суспільства. Вона проймає всю сукупність відносин, що складаються між учасниками політичного процесу, впливає на форми організації державної влади, будову її інститутів, дає можливість регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус. У реалізації функцій політичної культури особливе місце належить політичній свідомості як найважливішій складовій. Значну роль у формуванні та функціонуванні політичної культури відіграє політична соціалізація як процес засвоєння індивідом її норм і цінностей.

2. Підходи до типології політ. культури.

У політичній науці використовується метод типологізації П.к. за різними ознаками. Так, за суб'єктом розрізняються культуру сусп-ва, соц. спільноти і особи, виділяються також окремі класові, еліти. За ознакою ступеня консенсусу між членами сусп-ва стосовно до осн. Політ. цінностей і правил політ. «гри» розрізняється фрагментарна й інтегрована; за орієнтацією на режим політ. життя - тоталітарна, авторитарна та демократична; за орієнтацією на засоби політ. дій –реформістська, революційна, контрреволюційна, консервативна політична культура тощо.

Американські політологи Алмонд і Верба на підставі аналізу різних політичних орієнтацій відокремили 3 типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський. Характерною рисою патріархальної є брак інтересу до політичного життя, брак чітко виражених політичних ролей у суспільстві, причому орієнтація членів суспільства на вождів племен, шаманів і т. п. не відокремлюється від релігійних і соціальних орієнтацій. Підданська характеризується сильною орієнтацією на політичну систему і результати її діяльності, а водночас низьким рівнем участі громадян у політичному житті. Активістська, або культура участі, відрізняється значним інтересом громадян як до політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої участі в політичному житті.

Розгорнуту класифікацію типів політичної культури розробив також польськ. політолог Є.Вятр. Засадами його типології є зв'язок культури із сусп.-політ. формаціями і притаманними їм політ. системами. Відповідно до цього Є. Вятр виділяє такі типи:

1) традиційна, що відповідає рабовласн. і феод. сусп-вам і має три різновиди: племінну, теократичну і деспотичну. Поряд з основною - традиц. функціонує другорядний тип – культура станової демократії із різновидами: патриціанською і дворянською;

2) буржуазно-демократична, як основний тип культури капіталіст. сусп-ва з різновидами: консервативно-ліберальною і ліберально-демократичною культурою. Як другорядний тип виділяється автократична із різновидами - авторитарною і тоталітарною;

3) Політ.культура соціалістичної демократії як основний тип культури соціаліст. сусп-ва, а поряд з нею другорядний тип - реліктова автократична.

2. Поняття та типи політ. соціалізації.

Під соціалізацією розуміють процес засвоєння людським індивідом певної сис-ми знань, норм і цінностей, які надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства.

Політична соціалізація забезпечує набуття індивідом уміння орієнтуватись у політичному просторі й виконувати в ньому певні владні функції. Через політичну соціалізацію здійснюється формування, відтворення і розвиток політичної культури.

Значний безпосередній вплив на політичму соціалізацію особи здійснюють політичні інститути — держава, політичні партії, громадсько-політичні організації. Політичні партії, у свою чергу, прагнуть впливати на процес політичної соціалізації особи в інтересах тих спільностей, які вони представляють. Вони створюють молодіжні організації партій, підконтрольні їм ЗМІ, підтримують ті чи інші громадські організації, підпорядковуючи їх своєму впливові тощо. Важливу роль у політичній соціалізації відіграють правові норми. Вони визначають правовий статус особи, наділяють учасників правовідносин конкретними правами та обов'язками, передбачають притягнення до юридичної відповідальності осіб, які порушують правопорядок, і тим самим стимулюють встановлення зразків суспільно значущої поведінки.

Типи політичної соціалізації.

1. Гармонійний, для якого властиве співпадання системи соціальних і індивідуальних цінностей, безапеляційне сприймання цих цінностей різними суспільними групами. Притаманний суспільствам з високим рівнем культурної однорідності та тривалими демократичними інститутами (Англія, Данія, Норвегія).

2. Плюралістичний, у якому вирішальним фактором виступає високий рівень культурної різноманітності суспільства, пов’язаний з наявністю великого числа автентичних соціальних груп. Для цього типу характерне пріоритетне функціонування різних систем цінностей, що вільно реалізуються у межах держав (США, Канада, зх. Європа).

3. Конфліктний, який передбачає значну різноманітність, культурну неоднорідність, що переходить у конфронтацію соціальних груп та характерний для країн з низьким рівнем життя та деиократії.

4. Гегемоністський характерний для суспільств з авторитарною або тоталітарними політичними системами і передбачає входження людини у систему політичних комунікацій виключно на грунті цінностей пануючого класу, ідеології.

3 етапи соціалізації за Д.Янкеловичем:

1) Для осіб у віці 3-5, 16-17 р. Його називають репродуктивним щодо визначення системи цінностей політичних уподобань людини. Основні агенти: сім’я і батьки.

2) Вік 17-18, 20-24 р. – здійснюється остаточне формування системи базових цінностей та способів політичної поведінки особистості.Вирбляє власну оцінку світу політики, яка згодом залишається незмінною.

3) Вік 21-24 і до кінця життя – вступає у політичні відносини як самостійний суб’єкт, що має стабільні оцінки політичних явищ та усталені способи практичної поведінки.

2. Особливості української політ. культури.

Політична культура суспільства протягом історичного розвитку пристосовується до соціальних, у тому числі й до расових інтересів, носії яких посідають у політичній системі панівне становище. Під тиском історичних, економічних та інших факторів домінуюча політична культура зазнає певних змін, які не відбуваються швидко й автоматично, оскільки в даному випадку порушуються політичні цінності та уявлення, що глибоко вкорінилися в суспільстві. Перехід від авторитарної до демократичної політичної системи неможливий без радикального подолання старої політичної культури. Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної освіти населення із залученням найбільш компетентної і демократично налаштованої частини наукової, педагогічної та управлінської інтелігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах. Створюючи таку систему, слід враховувати як досвід країн з розвинутою демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що потребує реалізації в політичній освіті таких засад: пропаганда національної і соціально-класової толерантності як єдиної можливості уникнути соціального вибуху і громадянської війни за умов тяжкої соціальної кризи; утвердження свободи як абсолютної і неминущої цінності, в ім'я якої суспільство здатне пережити труднощі посттоталітарного розвитку; руйнування психологічного стереотипу “завченої безпорадності”, зв'язаного з переконанням, що нормальне життя можливе тільки “десь там”, а ми приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від благодійності багатого Заходу; створення іміджу української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим країнам, але насамперед - своїм найближчим сусідам, від миру в домі котрих залежить і мир у нашому власному домі.

Особливості політичної культури в Україні

1. вирішення проблеми національної і соціальної згоди

2. чітка концепція реформ;

3. обов'язкове забезп. правового регулювання

4. єдність демократіі і науки

5. цілеспрямоване формування соц. структури

6. відмова від догм, соціальних утопій,

7. перехід до відповідального самос. мислення;

8. необхідно створити умови для вияву індивідуальності особистості.

2. Політ. свідомість: сутність, структура і функції.

Політична свідомість - це відбиток соціальними суб'єктами політичної дійсності в різних формах і на різних рівнях її прояву Політична свідомість є відображенням реальної політичної дійсності в єдності її матеріальних і духовних сторін. Політична свідомість виконує ряд функцій в політичному процесі: комунікативну, регулятивну, інтегруючу та ін. Зміст політичної свідомості складають як наукові, так і повсякденні уявлення людей про політичну дійсність.

Структура: політичні теорії (концепції, доктрини, парадигми тощо); політична ідеологія (політична програма, декларація, звернення); правові знання і норми (теорії, конституції, закони, інші нормативні документи); політична психологія (емоції, почуття, настрої, переживання тощо).

Правові погляди і норми включають уявлення людей про юридичні закони, правила, права; обов'язки громадян, що регулюють політичні відносини суспільства. За формою і характером впливу на поведінку політичних суб'єктів правові норми поділяються на три види: зобов'язуючі, забороняючі і правоздатні.

Політична психологія охоплює всю сукупність почуттів, переживань і настроїв індивіда, пов'язаних із його сприйняттям політичної дійсності. Розрізняють науково-теоретичний, емпіричний і повсякденний рівні політичної свідомості.

Науково-теоретичний рівень. На цьому рівні має місце глибоке проникнення в: сутність політичних явищ і процесів, виявлення причин, чинників і закономірностей їхнього розвитку.

Емпіричний рівень політичної свідомості являє собою політичні знання, оцінки і переживання, що складаються переважно на основі активної участі індивіда в політичному житті суспільства.

За ідейно-політичною ознакою виділяють ліберальну, консервативну, соціалістичну, комуністичну та інші типи політичної свідомості; за класовою - буржуазну, політичну свідомість середнього класу, пролетарсько-люмпенську та ін.; за суб'єктами політики - державну, партійну, групову та індивідуальну; за способами і методами перетворення політичної дійсності - реформістську, революційну і консервативну політичну свідомість.

2. Форми і типи політ. діяльності, її об’єкти і суб’єкти.

Політична участь — це втягнений (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади.

Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і колективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітимну і нелегітимну.

Політична участь реалізується через відповідну політичну поведінку, діяльність. Тому необхідно визначити психологічні особливості взаємозв'язку особи і політики.

Існують такі форми політичної участі людини у політичному житті суспільства:

•узгодження свого життя, діяльності з органами влади відповіднодо основних конституційно-правових норм;

•участь у виборчих кампаніях, референдумах, формуванні представницьких органів різних рівнів — від місцевих до центральних;

•участь у демонстраціях, мітингах, пікетуваннях, інших масовихполітичних акціях;

•участь у діяльності політичних партій, громадських об'єднань, в інших організованих формах політичного процесу;

•безпосередня політична діяльність у формах і на посадах, пов'язаних з виконанням функцій представника влади, депутатського корпусутощо;

•політична діяльність, яка фактично є для людини основним заняттям, джерелом її існування. Це державні діячі, лідери політичних партій,об'єднань, теоретики-ідеологи та ін.

Політична діяльність визначається власне природою політики — встановленням відповідних політичних відносин між суб'єктами політики, які мають не лише однакові, а й протилежні запити й інтереси, судження і напрямки активності.

У сукупності політична поведінка різних суб'єктів є тією взаємодією, яку називають політичними відносинами.

У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч неодмінно вступає у певні контакти, відносини з державою, владою, іншими політиками, засвоює ідеологію, бере участь у політиці. Ці відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх суть, особливості функціонування, володіє прийомами або технологіями політичної діяльності.

Політичний процес охоплює загалом такі види діяльності, як політична участь і політичне функціонування.

Політична участь має на меті формування у процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, а політичне функціонування — це професійна політична діяльність, мета якої — розробити правові норми, управляти різними політичними інститутами.

Політична діяльність — складова людської діяльності, специфічна особливість якої полягає в спрямованості на реалізацію політичних інтересів суб'єктів політики і насамперед на завоювання, утримання та реалізацію влади.

До структури політичної діяльності входять її об'єкти і суб'єкти. Об'єктом є політична влада, політико-владні структури, суб'єктом — політичні партії, рухи, об'єднання, політики, громадські, державні діячі таін.

Політична діяльність — це сукупність дій суспільних груп (класів, соціальних прошарків, націй тощо) щодо реалізації політичних інтересів з приводу завоювання, використання та утримання влади.Істотне значення мають здібності і в процесі політичної діяльності. Під здібностями розуміють індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої; особливості, що сприяють, забезпечують успішне виконання будь-якої діяльності або кількох видів діяльності; не лише наявні знання, навички, вміння, а й те, що сприяє найкращому їх набуттю.

2. Підходи до визначення поняття "політ. ідеологія". Функції політ. ідеології.

Ідеологія- система концептуально сформованих уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, настрої окремих людей, класів, націй, суспільства, політичних партій та інших суб’єктів політики.

Структура ідеології: політичні теорії та ідеї, соціально-політичні ідеали, цінності, концепції політичного розвитку, політичні програми, політичні символи і тд.

Функції політичної ідеології: пізнавальна, нормативно-регулююча, функція політичної соціалізації, функції із здійснення влади (мобілізаційна, контрольна і тд.)

Критерії класифікації політичної ідеології:

• за змістом спрямування: прогресивні, рекреаційні, демократичні, авторитарні, тоталітарні.

• за цінностями, що пропагуються: релігійні, світські.

• за методом відображення політичних інтересів: раціональні, ірраціональні.

• за світоглядним критерієм: марксистські, немарксистські, ліберальні, неоліберальні.

• за критерієм партійності: ліберальні, консервативні, соціалістичні, соціал-демократичні

Рівні функціонування політичних ідеологій: теоретико-концептуальний (пов’язаний з функціонуванням конкретних політичних положень), програмно-політичний (теоретичні положення ідеологій перетворюються в конкретнв програми, гасла, вимоги), практичний.

І.п. глибоко взаємопов'язана з політикою. Вона наділяє її системою ідеалів і цінностей, сприяє вибору мети, спрямовує політику. Одночасно політика по суті справи ідеологічна, на грунті певної І.п. формулюються політ. мета і підбираються засоби її реалізації, мобілізується соц. маса для підтримки цієї мети та участі в її здійсненні. Разом з тим існує проблема межі взаємопроникнення ідеології й політики. Гіперідеологізація політики спотворює її, позбавляє можливості адекватно реагувати на нагальні потреби сусп-ва, на зміни, що в ньому відбуваються, ефективно вирішувати життєво важливі проблеми. Одночасно обмеження простору, в якому І.п. має взаємодіяти з політикою, створює вакуум у системі сусп.-політ. орієнтацій і регуляцій, послаблює чи руйнує соц. і духовні ресурси політики.

2. Основні ідеологічні течії в сучасному світі.

Термін «лібералізм» (вільний) почали активно вживати у першій половині XIX ст. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Основні риси лібералізму: свобода праці та вир-ва; вільний вибір форм ек життя; свобода ринку та конкуренції; недоторканість прив власності; свобода совісті, свободі слова; правова держава; політ права і свободи всім; держава виконує роль нічного сторожу (США, В.Британія).

Поте системна криза капіталізму 30-х років, криза соціальних відносин та за ними й політична криза призвели до необхідності перегляду політики лібералізму та появи неолібералізму.

Неолібералізму були притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування. У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок (політика Рузвельта).

Консерватизм – ідеологічна течія, яка виступає за збереження і підтримку існуючих форм соціальної структури, традицій, цінностей, морально-правових норм.

Історичні ідеї консерватизму:

• необхідність збереження існуючих традицій;

• обґрунтування неприродності свідомого перетворення соціального порядку;

• проголошення принципів послідовності;

• не порушення природних порядків, даних Богом (природні принципи, що лежать в основі сім”ї, власності мають зберігатися);

Концепції неоконсерватизму, що з”явився у 2-гій половині XXст. (кардинальні зміни порівняно з початковим консерватизмом :

• визнання не тільки капіталістичного суспільства, а й ліберального;

• заперечення втручання держави в економіку, що стримує її розвиток

Особливість консерватизму - не має сталого ідейного ядра і набуває різних ідейних форм в різні історичні етапи.

Форми консерватизму:

• історична форма

• антропологічна форма: консерватизм як вічна загальнолюдська позиція щодо визначних ідей принципів, ідеалів. Суспільство є вищим за індивіда, бо окрема людина керується у своїх діях інстинктами;

• ситуаційна форма: консерватизм як засіб пізнання і практичної діяльності суб’єктів політики, які намагаються зберегти існуючі порядки.

В цих рамках розрізняють:

1. ціннісний консерватизм: збереження вірності принципам, і готовність погодитись зі змінами

2. структурний консерватизм: характеризується негативним ставленням до суспільних змін.

Соціал-демократія - ідеолог. і політ. течія, яка виступає за здійснення ідей дем. соціалізму в усіх сферах життя сусп-ва; важлива складова політ. лівих сил сучасності, впливова серед ро-бітн. і дем. кіл передусім Зх. Європи.

Ідеологогічною основою є доктрина демократичного соціалізму, яка спирається на досить широке коло джерел. Значний відбиток в ідеології залишили ідеї й висновки Е.Бернштейна. Головні базові цінності - свобода, справедливість, рівність і солідарність. Вирішальна умова утвердження соціалізму - здійснення справжньої демократії. Не визнає принципу екон. детермінізму, віддає перевагу еволюц. розвитку політ. процесу, розглядаючи його як безкінечне наближення до етичної мети, забезпечення соц. прав трудящих, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації, вільний розвиток кожної особи. У центрі уваги - ідея створення «соціальної держави» як інструмента формування «солідарного суспільства», в якому мають з'єднатися: індивідуальність творчості та колективна солідарність.

Фашизм — це політична течія та ідеологія, що спирається на войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави, обстоювання сильної, авторитарної партії, що забезпечує абсолютний контроль над людиною і державою. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору. Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали засобом контролю над робітниками.

Анархізм— ідеологія та практика заперечення будь-якої влади в суспільстві через її насильство, обмеження свободи людей, корумпованість тощо. Анархизму характерні два провідні напрямки: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм. Основні ідеї анархо-індивідуалізму зводилися до того, що нове суспільство має базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави, проти будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто «взаємної угоди».

2. Світова політика як система міжн. відносин.

Міжнародні відносини є відносинами між націями як політичними утвореннями (державами).

Міжнародна політика - це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами; сукупність дій політичних суб'єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені в цілому.

В основі зовнішн. політики лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему, забезпечення яких є основним завданням зовнішньої політики будь-якої держави.

Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки й цілісності держави як певної соціально-економічної, політичної, національно-історичної і культурної спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжна­родних відносин. Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин. .

Основними акторами на міжнародній арені є держави. Тільки держави володіють суверенітетом, тільки у держав є реальні можливості застосовувати силу в міжнародних відносинах. У структуру МВ все більше входять недержавні учасники. До них відносяться міжнародні міжурядові організації (ООН, ЮНЕСКО, НАТО, ЄС, ЗЕС і ін.), транснаціональні корпорації, міжнародні неурядові організації («Грінпіс»), окремі особи (наприклад, мати Тереза).

Залежно від просторово-географічних характеристик виділяють загальнопланетарну міжнародну систему і регіональні підсистеми. Виділяють також стабільні і нестабільні системи, конфліктні і кооперативні, відкриті і закриті.

До міжнародних процесів відносяться: 1. Міжнародний конфлікт; 2. Співпраця; 3. Переговори; 4. Процес вироблення і ухвалення рішень.

Підводячи підсумки, можна зробити висновок, що міжнародні відносини - складна система глобальних взаємин в суспільстві, що характеризується динамічністю, розвитком, багатосубєктністю, наявністю різних акторів.

2. Зовн. і внутр. політика держави. Україна.

Зовнішня політика держави – це політика, направлена на підтримку миру, стабільності в регіоні, а також на підвищення добробуту держави. Головні цілі зовнішньої політики будь-якої держави – безпека, стабільність і процвітання. Крім того, уряд може ставити і інші цілі – домінування, підвищення престижу і т.п. Зовнішня політика держави здійснюється зовнішньополітичним відомством. Правда, вироблення концепції зовнішньої політики – це справа уряду і президента.

Зміни в зовнішній політиці ряду держав обумовлені існуванням загальносвітових тенденцій. Сьогодні особливу роль в світовій політиці грають дві тенденції – глобалізація і регіоналізація.

Глобалізація виявляється в зміні складу учасників міжнародних відносин, трансформації поняття державний суверенітет, появі глобальних проблем (голод, хвороби, погіршення стану навколишнього середовища, наркоманія і ін.).

Проте у відповідь на глобалізацію в більшості країн світу спостерігається підвищений інтерес до регіональної консолідації як в рамках держави (на мовній, культурній, національній або територіальній основі), так і на рівні міжнародних регіонів. Формування міжнародних (світових) регіонів обумовлене спільністю інтересів країн, що граничать, господарсько-економічними зв'язками, єдиною ідентичністю (наприклад, європейської), релігійною приналежністю і іншими чинниками.

2. Напрями і пріоритети зовнішньої політики України.

Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополітичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання самобутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України; 4) балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах.

Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливості міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економічного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміцненню безпеки України. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких де ржа всусідів. Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в ці організації в економічному, соціальному, політичному і воєнному відношенні . Крім того, зближення України з НАТО наштовхується на рішучий спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці.

За таких умов найвірогіднішим варіантом зовнішньополітичної стратегії України є її балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському й західному просторі

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: двосторонні міждержавні відносини, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в межах Співдружності незалежних держав, участь в ООН та інших міжнародних організаціях. Зі 140 з них Україна підтримує дипломатичні відносини. Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими валютно-фінансовими установами ООН, як МВФ і МБРР. В роки незалежності Україна стала членом - Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи. Україна підтримує стосунки з усіма державами СРСР.

2. Світовий політичний процес.

П.п. є одним із сусп. процесів і відрізняється від правового, екон., ідеолог., духовно-культурного та ін. процесів своїми якісними характеристиками: він є визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу; відображає реальну взаємодію суб'єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політ. лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутр. і зовн. факторів; показує, як індивіди, соц. групи, ін-ти влади з усіма своїми стереотипами, цілями, забобонами взаємодіють один з одним і з д-вою, реалізуючи свої соціальні специф. ролі та функції: являє собою сукупність дій інституалізованих і неінституалізованих суб'єктів політики щодо реалізації своїх специф. функцій у сфері вла-ди і в кінцевому підсумку забезпечуючих розвиток (або занепад) політ, системи.

За значущістю для сусп-ва тих або ін. форм регулювання політ, відносин П.п. поділяються на базові і периферійні. Базові П.п. характеризують способи включення широких соц. верств населення у відносини з д-вою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політ, еліти, підготовки й висування лідерів і т.ін. Периферійні П.п. відбивають динаміку формування окремих політ, асоціацій, розвиток місцевого самоврядування, а також ін. зв'язки й відносини у політ. системі сусп-ва, які, проте, не справляють впливу на домінуючі форми і способи реалізації влади.

Три режими проходження П.п. Перший - це режим функціонування, який не виводить політ, систему за рамки взаємовідносин громадян та ін-тів держ. влади, що склалися на даний час. Другий режим проходження П.п. - це режим розвитку, який означає, що структури й механізми влади виводять політику д-ви на рівень, який дозволяє адекватно відповідати на нові соц. вимоги населення та поклик часу. Третій режим проходження П.п. - це режим занепаду, розпаду політ. цілісності, коли відцентровісили й тенденції піднімаються над інтеграційнимих приводять до розвалу даного режиму правління.

Результати П.п. залежать від сукупності незалежних змінних (наявність ресурсів; сприятливих або несприятливих умов; зовн. оточення; втручання неочікуваних, випадкових факторів і т.ін,), а також від залежних змінних, наявних у самому П.п., обраних засобів, способів, методів, виконавців та відносин між ними і т.ін.

2. Роль України у вирішенні глобальних проблем сучасності.

У другій половині нашого століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес. доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних. Визначальною особливістю цих проблем є їхня комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв'язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.

До глобальних політичних проблем сучасності належать:

1. Виживання людського роду, тобто самозбереження життя світового співтовариства, захист цивілізації від загибелі, самознищення.

2. Планетарна відповідальність усіх народів, націй, держав, класів, політичних партій, соціальних груп, індивідів за пом'якшення й вирішення глобальних проблем.

3. Обов’язковість широкого міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних політичних проблем. Це означає неможливість такого вирішення силами однієї країни і навіть групою країн. Здійснення такого співробітництва доведено практикою.

Прогресивним силам світової співдружності слід дедалі активніше виступати послідовними носіями ідей миру, роззброєння та виключення термоядерної війни з життя людства.

Відтак різко погіршився стан навколишнього середовища. Самі лише економічні збитки від забруднення навколишнього середовища обчислюються щороку багатьма мільярдами доларів, а про соціальні, політичні, естетичні та інші види втрат годі й казати. Головний спосіб розв'язання політикоекологічних проблем — така організація виробничої та невиробничої діяльності людей, яка забезпечила б нормальний екологічний розвиток — перетворення навколишнього середовища в інтересах усього людства і кожної людини.

2. Політ. менеджмент як інструмент управління політ. процесами.

Політичний менеджмент - це система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці.

Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає:

1. маркетинговий аналіз кон'юнктури політичного ринку й формування відповідного іміджу "політичного товару" - організації, лідера, кандидата, політичної платформи;

2. політичне забезпечення бізнесу;

3. вивчення політичних і соціо-культурних факторів, що впливають на ділову активність;

4. зв'язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання;

5. оволодіння мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства.

Політичне рішення в процесі формування проходить такі головні етапи: аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рішення;розробка рішення (проекту, програми); затвердження результату розробки й прийняття його до виконання; здійснення ухваленого рішення; вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можливості підсилення його позитивних наслідків.

Необхідними умовами прийняття правильного пол-ого рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки.

Процедура прийняття політичного рішення багато в чому залежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тоталітарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична технологія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.

На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демократичні політичні режими мають чітко визначені процедурні правила прийняття політичних рішень - зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.

2. Менеджмент правлячої команди. Зв’язки з громадськістю. Організація роботи прес служби.

Ефективність соціального управління залежить від багатьох чинників: інформаційно-управлінської моделі та технології прийняття політичних рішень, соціально-психологічних ролей членів урядової команди, побудови та розподілу функцій в апараті правлячої команди і т. ін. Крім того, особливого значення набувають в умовах створення правової демократичної держави проблеми спілкування уряду з громадськістю, засобами масової інформації — те, що фахівці називають "паблік рилейпінз".

Під час організації роботи будь якої урядової структури виникає безліч проблем, пов'язаних з побудовою інформаційних потоків, які потрібно "замкнути" на згаданий центр ухвалення рішень. При цьому бажано врахувати, що інформування, скажімо, президента має бути таким, щоб він отримував справді найважливішу інформацію в необхідних для роботи обсягах. Але водночас не можна допустити, щоб він "захлинувся" в потоках несуттєвої інформації.

Збирання, оброблення та інтерпретація інформації — найважливіші етапи, оскільки від вірогідності інформації залежить характер ухвалених рішень, а відтак — і ефективність управління будь-яким об'єктом.

Будуючи інформаційну мережу системи управління, насамперед треба потурбуватися про джерела соціальної інформації, які адекватно висвітлюватимуть процеси, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя. Наприклад, у масштабах держави бажано налагодити систему інформування уряду з боку органів державної статистики, економіки, праці та соціальних питань, промисловості й сільського господарства, так званих силових структур, науково-дослідних установ, які фінансуються з бюджету, і т. ін.

Отже, можна ще раз підтвердити важливість отримання керівництвом правдивої інформації, яка є основою для прийняття адекватних урядових рішень.

Управління роботою урядової структури передбачає побудову структури управління, налагодження інформаційних потоків, відпрацьовування моделі та процедур прийняття урядових рішень.

Узагалі процес ухвалення будь-якого політичного, урядового або іншого рішення передбачає проходження таких етапів:

• збирання, оброблення та інтерпретація інформації;

• виокремлення альтернативних проектів рішень;

• вибір на основі ухвалених процедур остаточного варіанта рішень з наявних альтернатив;

• реалізація на практиці ухваленого рішення;

• контроль за виконанням певного рішення;

• коригування (в разі потреби) цього рішення.

Використання тієї чи іншої моделі ухвалення рішень значною мірою залежить не лише від правової регламентації та традицій управління, а й від психологічних характеристик особистостей, які впливають на прийняття урядових або політичних рішень.

2. Поняття політ. маркетингу.

Політичний маркетинг - це різновид некомерційного маркетингу, діяльність, спрямована на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо конкретних політичних лідерів, організацій, ідей громадського значення. Вдале застосування прийомів маркетингу в політиці дозволяє досягти популярності, перемогти на виборах і утриматись на вершині політичного олімпу.

Зміст політичного маркетингу полягає у вивченні існуючої та формування бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, політичної організації чи ідеї. До найважливіших його функцій слід віднести:

• вивчення існуючого уявлення людей про політика, організацію чи ідею;

• визначення характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості;

• планування та втілення у життя конкурентоспроможної програми дій, розрахованих на завоювання розуміння та активної підтримки політика, партії чи ідеї громадськістю.

Маркетинг у політиці означає орієнтацію всієї діяльності партії чи об'єднання на задоволення актуальних сподівань та політичних уподобань виборців. Ширина охвату потрібних електоральних груп визначається специфікою завдань, що стоять перед конкретною партією, кандидатом чи виборчім об'єднанням, а також рівнем та різновидами конкретних виборів чи референдумів.

Політичний маркетинг як філософія та технологія передвиборчої боротьби в системі сучасної розвинутої демократії базується на чотирьох основних принципах:

• орієнтація на потреби і запити виборців та гнучке реагування на політичну кон'юнктуру;

• сегментування та стратифікація електорального простору;

• глибоке та різнобічне дослідження електорату, його уподобань, стереотипів, схильностей та специфіки реагування й вибору;

• націленість на конкретний, але стійкий та довгостроковий результат.

Політичний маркетинг включає такі різновиди передвиборчої діяльності, як:

• стратегія та планування виборчої кампанії;

• проведення суспільно-політичних, соціологічних та соціально-психологічних досліджень, опитувань, моніторингу громадської думки і масових настроїв;

• політичну пропаганду та рекламу;

• кампанії та акції просування політичних програм, кандидатів, об'єднань, партій та блоків;

• пабліситі та політ. РR акції: прес-конференції, брифінги, масові соціальні та культурні заходи;

• організація та участь у конкурсах, фестивалях, спортивних змаганнях, меценатство, спонсорські та фінансово-економічні акції.

Застосування комплексу універсальних маркетингових заходів передбачає розробку та здійснення спеціальних дій, що викликають бажану для політиків реакцію з боку людей. У політиці "товаром" виступає певний образ політика, організації чи ідеї.

Для успіху політика потрібно прагнути чітко виділити його серед конкурентів, тобто здійснювати "позицінування товару на ринку". Суспільна думка є досить консервативною і важко піддається радикальним інноваціям та змінам. Тому будь-яке нове явище, ідея, образ спочатку порівнюються з вже існуючими, щоб у порівняння зробити висновок про те чи є цікавим, корисним або небезпечним це нове для конкретної людини, групи, спільноти. Саме тому виникла необхідність у позиціонуванні політичного "товару" або іміджу стосовно вже існуючих, для можливості виборцю (споживачу) побачити та зрозуміти у порівнянні всі його відмінності і переваги.

Важливо також вирішувати, де, в якому місці, яким чином політик буде повідомляти громадян про свої наміри, демонструвати своє вміння спілкуватись (по телебаченню, на мітингу тощо).

Розробляється ціла низка заходів, до яких входить політична реклама та PR, різні прийоми формування сприятливого враження (благодійні вчинки, співпраця із ЗМІ). Успішне застосування комплексу маркетингу для політичних цілей можливе тоді, коли йому передує сегментування - групування людей за певними ознаками - і розробка спеціального комплексу маркетингу для кожного електорального сегмента.

Найважливішими функціями політичного маркетингу вважають: вивчення реального уявлення людей про політика, організацію чи ідею; визначення характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості, та якомога тісніше зближення цих двох образів; планування та втілення в життя конкурентоспроможної програми дій, розрахованої на розуміння та активну підтримку громадськістю політичного лідера, організації чи ідеї.

2. Політ. рекламування. Етапи та функції політ. рекламування.

Політичним рекламуванням люди займалися з давніх-давен, ще з тих часів, коли з'явилися держава й політика. Скажімо, ще 1633 р. папа римський Урбан VIII заснував конгрегацію пропаганди. Зрозуміло, що основним завданням цієї інституції було здійснення політичної реклами католицької церкви. Однак справжня революція в цій галузі відбулася лише на початку XX ст. І пов'язують цей якісний прорив з бурхливим розвитком індустрії опитувань громадської думки та зростанням ролі ЗМІ в політичному житті суспільства.

З розширенням арсеналу політичних досліджень вивченням соціальних, ідеологічних і політичних настанов й уподобань виборців, їхніх симпатій і антипатій займаються професіонали в галузі політичної реклами. Серед них виокремлюються не лише експерти з організації та проведення опитувань громадської думки, а й фахівці з опрацьовування результатів досліджень, їх тлумачення та використання в масових політичних кампаніях.

Нині питання політичного рекламування досліджують політологи, соціологи, політичні психологи, фахівці в галузі традиційних і електронних ЗМІ, менеджери політичних кампаній, художники й актори — усі, хто так чи інакше пов'язаний з проблемами політичної комунікації та досягнення бажаного результату в політичній діяльності.

Виокремлюють такі етапи політ. рекламування.

1. Вивчення ідеологічних і соціопсихологічних настанов громадян щодо іміджу "ідеального" політичного діяча, інституту і т. ін., який сформувався на цьому етапі в суспільній свідомості.

2. Дослідження характеристик іміджу реального кандидата, який сформований громадськістю на основі спонтанних, незрежисованих виступів кандидата по телебаченню, радіо, у традиційній пресі — до початку політичної кампанії.

3. Створення (упаковка) іміджу кандидата, який можуть "купити" виборці завдяки проведенню рекламної кампанії.

4. Розроблення форм, методів і засобів використання ЗМІ та результатів опитувань у розповсюдженні політичної реклами, базуючись на обраному іміджі.

5. Реалізація (продаж) створеного іміджу через ЗМІ.

2. Шляхи та засоби формування політ. іміджу.

Політичний імідж - образ політика або політичної організації, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб із метою популяризації, політичної реклами тощо. Політичний імідж - це своєрідне уявлення населення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі. Імідж політика включає різнорідні характеристики:

• особистісні якості (рішучість, певна агресивність, привабливість, зовнішній вигляд);

• організаторські, управлінські здібності (компетентність, вміння вести полеміку, участь у процесах прийняття рішень);

• характеристики, що зближують лідера з електоратом (пересічне походження, простота).

Імідж політика витворюється з реально властивих певній особі характеристик і свідомо збагачується тими характеристиками, які потрібні для посилення значущості особи, але представлені лише потенційно. Формування іміджу спирається не тільки на політичні реалії, а й на ті, що постійно супроводжують їх (сім'я, діти, тварини, хобі, минуле тощо).

Творці іміджу одним з етапів своєї роботи називають підбір адекватного типажу. У політичній літературі існує кілька типологій іміджу. Одну з них запропонував Р. Шварценберг. Його галерея образів політиків повторює набір класичних театральних амплуа: "Рятівник Батьківщини". Цей персонаж вступає на сцену політичного театру в найскладніші і найвідповідальніші моменти; він овіяний славою і легендами, часто канонізується. "Батько нації". Мова йде про авторитарного лідера, царя-панотця, який дуже строгий, але водночас і справедливий з підданими. "Чарівний лідер". Усмішливий і розкутий, намагається не стільки переконати в правоті своїх ідей, скільки просто сподобатися. "Свійський мужик". Нічим не примітна людина, яка волею долі опинилася серед мешканців політичного Олімпу.

Сучасна політологічна наука виділяє шість основних способів, які можна використати для формування іміджу:

Декларація причетності. Цей спосіб полягає в тому, що Ви використовуєте свою причетність до якоїсь політичної партії, громадської організації, руху чи конкретного політика, які є популярними в даному регіоні. У цій ситуації особистісні характеристики кандидата відходять на задній план.

Створення міжособистісного контрасту.Цей метод полягає в порівнянні кандидатів, їх особистісних характеристик, соціально-психологічних та професійних статусів, віку, зовнішності, статі, освіти та ін. Параметрами можуть бути риси характеру, фізична привабливість, комунікабельність, ставлення до якоїсь із проблем даного округу.

Створення ідеологічного контрасту. Подібний до попереднього. Відрізняється він тим, що побудований виключно на ідеологічних факторах (комунізм, антикомунізм, консерватизм, лібералізм).

Ставка на базову проблему. Світова політична практика знає приклади, коли об'єктивно слабкіші кандидати перемагали своїх конкурентів, зробивши ставку на єдину базову проблему, яка була дуже актуальною для виборців даного округу або регіону.

Формування позитивного іміджу кандидата. Ні в кого, мабуть, не викликає сумнівів те, що якщо Ви хочете, щоб за Вас проголосували, треба подобатись виборцям. Занадто позитиву не буває. Якщо Ви навіть користуєтесь неабиякою популярністю серед населення, треба весь час слідкувати за еволюцією Вашої іміджу в суспільній свідомості і постійно коригувати його за допомогою соціологів, психологів та спеціалістів із масових комунікацій.

Створення негативного іміджу конкурента. Однак, цей метод має два недоліки. По-перше, він не є моральним. По-друге, він ефективний лише проти популярних опонентів. Спроба облити брудом маловідомого політика може просто додати йому популярності.

Зовнішній вигляд кандидата також має велике значення - він повинен бути охайним: бажано, щоб були в порядку волосся, зуби, шкіра обличчя.

Внутрішня складова - це менталітет, тобто напрям думок, інтелект, професіоналізм, інтереси, цінності, хобі тощо. Але для політика це, насамперед політичні ідеї. Політик без політичних ідей стає безбарвним. Вироблення політичних ідей для політика - це те, що і робить політика політиком. А те, як він відстоює свої ідеї - це процесуальна складова іміджу.

92. Національний інтерес і національна безпеки

Національна безпека — це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам.

Основні категорії національної безпеки України

• Національні інтереси — життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності народу України як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток;

• Загрози національній безпеці — наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України;

• Воєнна організація держави — сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем із боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз;

• Правоохоронні органи— органи державної влади, на які Конституцією і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій.

Об'єкти національної безпеки:

• людина і громадянин— їхні конституційні права і свободи;

• суспільство— його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

• держава— їїконституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Суб'єкти забезпечення національної безпеки:

• Президент України;

• Верховна Рада України;

• Кабінет Міністрів України;

• Рада національної безпеки і оборони України;

• Міністерствата інші центральні органи виконавчої влади;

• Національний банк України;

• Судизагальної юрисдикції;

• Прокуратура України;

• Місцеві державні адміністраціїта органимісцевого самоврядування;

• Збройні Сили України,Служба безпеки України,Служба зовнішньої розвідки України,Державна прикордонна служба Українита інші військові формування, утворені відповідно до законів України;

• громадяниУкраїни, об'єднання громадян.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є:

• Пріоритет прав і свобод людини і громадянина;

• Верховенство права;

• Пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів;

• Своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;

• Чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної владиу забезпеченні національної безпеки;

• Демократичнийцивільний контроль над воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки;

• Використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах. Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

Національний інтерес, інтереси — система цілей і завдань зовнішньої політики держави. Згідно з ученням школи політичного реалізму, національні інтереси є причиною міжнародних відносин як таких.

Основні складові національних інтересів:

Забезпечення воєнно-політичного суверенітету в довгостроковому періоду;

Досягнення соціально-економічного добробуту усіх прошарок населення, його постійного зростання

Задоволення і розвиток культурних потреб головної національної спільноти, а також захист культурних прав національних меншин.

Пріоритетами національних інтересів України є:

• гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• розвиток громадянського суспільства, його демократичних інститутів;

• захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;

• зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;

• забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншинУкраїни;

• створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення;

• збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку;

• забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів;

• розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу Українського народу, зміцнення фізичного здоров'я нації, створення умов для розширеного відтворення населення;

• інтеграціяУкраїни в європейський політичний, економічний,правовий простір;

• розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України.