38. Депалаталізація приголосних перед (е).

Голосний [ь] пом'якшував попередні приголосні; втрата його часто призводила до ствердіння звуків. Першими депалаталізувались губні в кінці слова та між приголосними: голубь, рыбная, бъетъ. Це інколи впливало й на морфологічну форму слова:сыпь (ж. р.) —сип (ч. р.),степь (ж. p.) —степ (ч. pj . Пам'ятки кінця XII ст. фіксують у таких позиціях тверду вимову.

Із часом у середині слова перед твердими приголосними зазнали депалаталізації передньоязикові [д'], [т'], [з'], [с'], [н'], [р']: д.-укр.дьрати, орьла, видъныи, богатьство — укр.драти, орла, видний, багатство.

Лише звук [л'] через особливість своєї артикуляції в системі давньоукраїнського консонантизму залишився

втакій позиції пом'якшеним, а в українській мові пізнішого часу став м'яким: сильно, вільно, мильно. Перед наступними губними та задньоязиковими звуки [д'], [т'], [з'], [с'], [н'], [р'] депалаталізації не зазнали, азгодом пом'якшилисясильніше:судьба,візьму,тьма,різьба.

39. Історія звука (ě).

Одним із проблемних питань східнослов’янського вокалізму є історія звука [ě] ять. Праслов’янська мова в складі вокалізму мала звук [ять], який сягав різних історичних джерел свого формування. За походженням розрізняють два звуки [ять]. Один [ять1] утворився з праіндоєвропейського [ять] й характеризувався специфічними особливостями звукової сполучуваності. Наприклад, у поєднанні із задньоязиковими приголосними він викликав першу палаталізацію цих звуків: *krikēti > *krikěti > *krič’ěti > kričati. Другий [ять2] походив із колишніх дифтонгів [оі], [аі] і в поєднанні із задньоязиковими спричинив їх другу палаталізацію: *ronka! > *ronkĕ > *ronce. Існували й інші джерела розвитку [ять], зокрема цей звук міг виникати із такого прототипу, як [е] носовий. Єдиного погляду на характер звучання [ять] в праслов’янській та східнослов’янських мовах не існує. Найбільш поширеною є думка про те, що ять звучав як дифтонг [іе], причому згідно із цим твердженням таке звучання було властиве для h незалежно від його походження. Цю думку обстоював відомий російський учений Ф. Фортунатов. Існували також інші погляди на характер звучання [ĕ]. Зокрема, основні гіпотези щодо матеріальної якості літери h ілюструє таке: 1) [ять] = [е]; 2) [ять1] ≠ [ять2]; 3) [ять] = [іе] бо [іе]; 4) [ять] = [ē]; 5) вимова [ять] залежала від палатальності або велярності наступного приголосного; 6) [ять] = [а] (відкритому, довгому); 7) [ять] = [іа], [іа]. Найбільш поширена в лінгвістичній науці думка, що [ě] в протосхіднослов’янських діалектах праслов’янської мови вимовлявся як дифтонг [іе]. Основою цього твердження є збереження названого дифтонга на місці колишнього [ять] в північноросійських, північноукраїнських, південнобілоруських говорах.

40. Історія голосних (і), (и).

Упівденних говорах (протоукраїнських) голосний[і]характеризувався зниженим творенням, ширшою і глибшою артикуляцією, хоч і належав до голосних переднього ряду. Тому він закономірно наближається до сучасного [и], що твориться на межі переднього і непереднього ряду та високого і середнього піднесення.

Зміну [і] на український [и] обумовило, ймовірно, явище депалаталізації приголосних в українських говорах (вони стверділи перед етимологічним [є] і новим [є], що утворився з [ь], а також перед /ь/ слабким, який занепав). Перед /і/ приголосні не зазнавали повної палаталізації, що спростило тенденцію до їхнього ствердіння.

Процес зближення /і/ та /ы/ розпочався з поступового пересування /і/ в напрямі до /ы/, тобто з подальшого зниження й поглиблення його артикуляції: д.-укр.[с'іла] — укр.[сила]. Пізніше /ы/ еволюціонував до /и/:д.-укр.[сыръ] — укр.[сир].

Унаслідок цих змін в українській фонологічній системі зникли фонеми /ы/ (непереднього ряду) та /і/ (переднього ряду високого піднесення); виникла нова фонема /и/, що вирізняє українську мову з-поміжінших слов'янських мов.

41. Зміна (е) в (о).

Ще однією важливою ознакою української мови є перехід [е] в [о] після шиплячих та [й]. Цей перехід відбувався незалежно від наголосу перед споконвічно твердими приголосними. Лінгвісти припускають, що перехід [е] в [о] в зазначених умовах розпочався ще до ствердіння приголосних перед [е] та [і] й закінчився після занепаду зредукованих. Таким чином, він виявився протяжним у часі від ІХ до кінХІст. Спорадично написи, що засвідчують перехід [е] в [о] перед твердими приголосними, трапляються вже в пам’ятках давньоруської доби: ст..сл. ВАШОМУ, ТВОРЯЩОМУ. Ця фонетична зміна відбулася не в усіх говорах української мови. Зокрема, у деяких південно-західних говорах [е] в [о] не переходить: вчера, звечера, вечеріти. У російській та білоруській мові [е] теж перейшов в [о], але процес відбувся не тільки після м’яких шиплячих і [й], а й після всіх м’яких і пом’якшених приголосних перед твердими приголосними, проте обов’язково під наголосом.